Провадження № 11-кп/803/3144/25 Справа № 185/6447/25 Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2
27 листопада 2025 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:
Головуючого судді ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_5
прокурора ОСОБА_6
обвинуваченого ОСОБА_7
захисника ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщені Дніпровського апеляційного суду (в режимі відеоконференції) кримінальне провадження №12025041370000107 від 22 січня 2025 року за апеляційною скаргою прокурора Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра ОСОБА_9 на вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2025 року, яким:
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в с.Липняжка Добровеличківського району Кіровоградської області, громадянина України, з середньою освітою, військовослужбовця військово - морських сил Збройних Сил України, матроса, водія взводу охорони роти охорони батальйону логістики військової частини НОМЕР_1 , який перебуває у цивільному шлюбі, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,-
визнано винним та засуджено за ч.2 ст.125 Кримінального кодексу України (далі - КК) - до покарання у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки.
Початок строку відбування покарання у виді обмеження волі ухвалено рахувати ОСОБА_7 з дня прибуття і постановки на облік у виправному центрі.
Відповідно до ч. 1, 5 ст. 72 КК зараховано у строк покарання ОСОБА_7 у виді обмеження волі період часу попереднього ув'язнення (тримання під вартою) з 22.01.2025 по 10.08.2025 включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні обмеження волі.
До набрання вироком законної сили змінено ОСОБА_7 запобіжний захід із тримання під вартою на запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання, із покладенням на нього обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК, а саме: прибувати за викликом до суду, а у разі неможливості прибути - завчасно повідомити про це суд; повідомляти прокурора та суд про зміну свого місця проживання.
На підставі ч. 1 ст. 202, ч. 1 ст. 377 КПК ОСОБА_7 звільнено з-під варти негайно в залі суду.
Долю речових доказів вирішено відповідно до положень ст.100 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
Оскаржуваним вироком ОСОБА_7 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення за наступних обставин.
Матрос ОСОБА_7 будучи військовослужбовцем військово - морських сил Збройних Сил України на посаді водія взводу охорони роти охорони батальйону логістики військової частини НОМЕР_1 , у військовому званні «матрос», 21 січня 2024 року приблизно 19 год. 30 хв., знаходячись у лісовому масиві за місцем тимчасової дислокації військової частини НОМЕР_1 поблизу АДРЕСА_2 , за GPS-координатами 48.241153 35.543225 Е, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, знаходився всередині намету, де лежав на ліжку взяв до рук закріплену за ним вогнепальну зброю - штурмову гвинтівку «Кольт М4Е1» калібру 5,56 маркування УА1-001653, та лежачи на спині спрямував ствол закріпленої за ним вогнепальної зброї - штурмову гвинтівку «Кольт М4Е1» калібру 5,56 маркування УА1-001653, в силует ОСОБА_10 , який в цей час сидів на стільці, умисно натиснув на спусковий гачок, здійснивши постріл. При цьому ОСОБА_7 діяв з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість заподіяння будь-якої шкоди здоров'ю. В результаті пострілу потерпілому ОСОБА_10 спричинено тілесні ушкодження у вигляді відкритого кульового дотичного поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м'яких тканин, що утворилося від дії компактних снарядів (кулі), що володіли високою кінетичною енергією та пробивною дією внаслідок дії вогнепальної зброї по дотичній в область передньої поверхні шиї, що за своїм характером відноситься до легких тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад здоров'я впродовж більше шести днів, але не більше як три тижні (21 день).
Дії ОСОБА_7 органом досудового розслідування кваліфіковані за ч.2 ст.15 ч.1 ст.115 КК, як закінчений замах на вбивство, тобто закінчений замах на умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Судом першої інстанції за установлених фактичних обставин справи дії обвинуваченого ОСОБА_7 кваліфіковані за ч.2 ст. 125 КК, як заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
В апеляційній скарзі прокурор вказує на незаконність вироку у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, що підлягає застосуванню, а також невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
Посилається на те, що за наведених в обвинувальному акті обставин, ОСОБА_7 обґрунтовано обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.15, ч.1 ст.115 КК - закінчений замах на вчинення умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині, оскільки він виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від його волі, так як куля пройшла поряд з життєво важливим органом (головою) потерпілого, не зачепивши в силу випадкового збігу обставин та своєчасному наданні медичної допомоги ОСОБА_10 .
Вказує, що у постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду від 14.09.2020 у справі № 740/3597/17 зазначено, що перевіривши обґрунтованість відповідних доводів прокурора чи потерпілого в апеляційних скаргах, апеляційний суд, крім випадку, якщо знайде їх неспроможними, під час скасування оскарженого судового рішення з підстав істотних порушень кримінального процесуального закону і призначення нового розгляду в суді першої інстанції повинен також указати на неправильність чи передчасність висновків суду в судовому рішенні, яке скасовується, про застосування або незастосування того чи іншого закону про кримінальну відповідальність чи призначення того чи іншого покарання як на додаткову підставу для скасування судового рішення.
Проте Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області не застосовано відповідний закон України про кримінальну відповідальність, який підлягає застосуванню в результаті чого ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст.125 КК України. Тобто, судом неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосовано закон, який підлягає застосуванню.
Щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам прокурор зазначає, що відповідно до матеріалів судового розгляду ОСОБА_7 , знаходячись у лісовому масиві за місцем тимчасової дислокації військової частини НОМЕР_1 поблизу АДРЕСА_2 , перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, всередині палатки, де лежав на землі, після того, як до неї зайшов потерпілий ОСОБА_10 , до якого у нього виникла особиста неприязнь в результаті якої у нього сформувався злочинний умисел, спрямований на його умисне вбивство, взяв до рук закріплену за ним вогнепальну зброю - штурмову гвинтівку «Кольт М4Е1» калібру 5,56 маркування УА1-001653, дослав патрон до патронника та лежачи на спині спрямував ствол вказаної вогнепальної зброї, в область голови ОСОБА_10 , який в цей час стояв спиною до ОСОБА_7 , умисно натиснув на спусковий гачок, здійснивши постріл в голову.
Під час судового розгляду, обвинувачений ОСОБА_7 зазначив, що він усвідомлював, що при здійсненні пострілу з вогнепальної зброї він може спричинити смерть іншій особі, в даному випадку потерпілому ОСОБА_10 .
Відповідно до показів потерпілого ОСОБА_10 він зайшов до намету, де відпочивав ОСОБА_7 самостійно. Усередині побачив на ліжку ноги ОСОБА_7 , який, за його спостереженнями, лежав та відпочивав. Сам ОСОБА_10 сів на стілець та через кілька секунд пролунав постріл. Оскільки подія відбувалась узимку, у наметі панувала напівтемрява, тому потерпілий не бачив обличчя ОСОБА_7 , який залишався лежачи, не вставав і нічого не говорив. Після пострілу потерпілий відчув поранення та кров, інстинктивно обхопив руками шию та швидко вибіг на вулицю. Там до нього одразу підбігли ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які викликали швидку допомогу.
Згідно показів свідка ОСОБА_11 , приблизно о 19:00 год. він разом із ОСОБА_10 здійснювали черговий обхід території, який тривав орієнтовно 15-20 хвилин. Коли вони наближалися до намету (приблизно на відстані 30 метрів), у ОСОБА_11 задзвонив телефон і він зупинився аби відповісти на дзвінок, тоді як ОСОБА_10 пішов уперед та зайшов до намету. Приблизно через хвилину пролунав постріл. ОСОБА_10 швидко вибіг з намету із пораненням у ділянці шиї. ОСОБА_11 одразу кинувся до намету, де побачив ОСОБА_7 , який лежав на ліжку та був в стані сильного алкогольного сп'яніння, одразу знедвижив його та знезброїв. Надалі ОСОБА_11 залишався в наметі разом із ОСОБА_7 , який не спав, але не виявляв активності, на запитання не реагував та не відповідав.
Отже ОСОБА_7 виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення свого злочинного умислу до кінця, однак злочин не було закінчено з причин, які не залежали від його волі, так як куля, після здійсненого ним пострілу з штурмової гвинтівки «Кольт М4Е1» калібру 5,56 маркування УА1-001653 пройшла поряд з життєво важливим органом (головою) потерпілого ОСОБА_10 , а також своєчасному наданні медичної допомоги потерпілому та миттєвому знедвиженню та знезброєнню обвинуваченого ОСОБА_7 матросом ОСОБА_13 .
На підставі наведеного прокурор просить вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11.08.2025 скасувати та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст.15, ч.1 ст.115 КК та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 9 (дев'ять) років.
В судове засідання апеляційного суду потерпілий ОСОБА_10 не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про дату та час судового розгляду, про причини своєї неявки суд не повідомив, але його неявка, відповідно до приписів ч.4 ст.405 КПК, не перешкоджає апеляційному розгляду.
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення:
- прокурора, який підтримав вимоги поданої апеляційної скарги, просив їх задовольнити, вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11.08.2025 скасувати та ухвалити новий, яким визнати ОСОБА_7 винним за ч.2 ст.15, ч.1 ст.115 КК та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років;
- обвинуваченого та його захисника, які заперечували проти задоволення апеляційних вимог сторони обвинувачення, вважали вирок суду законним та обґрунтованим;
перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Згідно з положеннями ч.1 ст.404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах поданих апеляційних скарг.
Відповідно до вимог ст.370 цього Кодексу судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, при цьому його законність повинна базуватись на правильному застосуванні норм матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених положеннями Кримінального процесуального кодексу України.
Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року: «Кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».
Однією із загальних засад кримінального провадження, передбачених п.10 ч.1 ст.7 та ст.17 КПК, є презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка визначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Відповідно до положень статті 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Згідно статей 85 та 86 КПК належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Згідно ч.ч.1,4 ст.95 КПК показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, органом досудового розслідування дії ОСОБА_7 були кваліфіковані за ч.2 ст.15, ч. 1 ст.115 КК, як закінчений замах на умисне вбивство, тобто закінчений замах на умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Суд першої інстанції, перевіривши зібрані стороною обвинувачення докази у кримінальному провадженні, проаналізувавши їх та надавши їм відповідну правову оцінку, не погодився із такою правовою кваліфікацією протиправних дій обвинуваченого та дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.125 КК, а саме заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
З такими висновками місцевого суду погоджується й суд апеляційної інстанції.
Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 07 лютого 2003 року «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» (далі - Постанова), замах на злочин може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання).
Якщо винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство.
Також злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров'ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках повинна наставати лише за наслідки, які фактично було заподіяні.
Згідно із пунктом 22 вказаної Постанови питання про наявність у діях особи умислу на вбивство слід вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, треба враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передували події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
Як убачається з показань обвинуваченого ОСОБА_7 свою вину він визнав частково та пояснив, що умислу на вбивство потерпілого ОСОБА_10 не мав. Пояснив, що за ним закріплена службова зброя - автоматична гвинтівка М4, яка завжди перебуває на запобіжнику, щоб унеможливити випадковий постріл. Останній раз проводив перевірку справності зброї близько 7-8 місяців тому, під час навчань. Після навчань зброю не використовував. З потерпілим ОСОБА_10 познайомився 19.01.2025, жодних конфліктів між ними не було. Вранці 21.01.2025 у зв'язку з моральним виснаженням, тим, що його жодного разу не відпускали у відпустку, а мати втратила здатність ходити, що стало для нього серйозним емоційним потрясінням, він вжив близько 0,5 л горілки під час чергування на посту. Гвинтівку під час чергування завжди тримає в бойовому стан, тому дослав патрон в патронник. Приблизно о 13:00 годині потерпілий ОСОБА_10 - старший групи, виявив ознаки алкогольного сп'яніння та направив обвинуваченого відпочивати до намету. Він пішов в намет, ліг спати, зброя лежала поруч праворуч на ліжку. Оскільки був в алкогольному сп'янінні, тому не здійснив розрядження зброї. Далі обставин не пам'ятає, пояснив, що все відбувалося «як у тумані». Міг чути уві сні російські слова, однак жодних чітких спогадів не має. Не заперечує, що здійснив постріл в силует людини, однак в наметі було темно і чи стояв потерпілий, чи сидів, і що то був саме ОСОБА_10 - не бачив та умислу на вбивство не мав. Пам'ятає, як його розбудив поліцейський. Після цього дізнався, що потерпілий отримав поранення. Медичну допомогу потерпілому не надавав та не бачив його після цих подій. Про вчинене шкодує, відшкодував потерпілому матеріальну та моральну шкоду.
Під час проведення на досудовому розслідуванні 23.01.2025 слідчого експерименту за його участю, обвинувачених ОСОБА_7 надавав аналогічні пояснення (т. 1 а.п.184-189).
За висновком експерта №182-пв-Д від 20.03.2025, тілесні ушкодження у потерпілого ОСОБА_10 могли утворитись, як показує підозрюваний ОСОБА_7 при проведенні слідчого експерименту від 23.03.2025. Враховуючи характер та локалізацію виявленого тілесного ушкодження, ОСОБА_10 було спричинено не менше однієї дії компактних снарядів (кулі), що володіли високою кінетичною енергією та пробивною дією внаслідок дії вогнепальної зброї по дотичній в область передньої поверхні шиї. Тілесне ушкодження у вигляді відкритого кульового дотичного поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м'яких тканин, не могли утворитися під час падіння з висоти власного зросту, з наданням йому прискорення (т. 2 а.п. 5-6).
Суть пояснень потерпілого ОСОБА_10 зводилась до того, що він обіймає посаду головного сержанта взводу військово-морських сил Збройних Сил України, В/Ч НОМЕР_1 . З обвинуваченим ОСОБА_7 раніше знайомий не був, вперше побачив його приблизно за півтори доби до події. 21.01.2025 ОСОБА_7 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 перебували у його підпорядкуванні, вони виконували обов'язки чергування у режимі дві через чотири години. О 13:00 годині він разом із обвинуваченим ОСОБА_7 мали заступити на чергування. Проте він помітив у ОСОБА_7 ознаки сп'яніння та відправив його відпочивати. Жодних конфліктів чи суперечок між ним та обвинуваченим не виникало. Близько 19:00 годин він разом із ОСОБА_11 пішли до намету, коли підійшли до входу, ОСОБА_11 зателефонували, і він залишився на вулиці. Потерпілий зайшов до намету, всередині побачив на ліжку ноги ОСОБА_7 , який лежав та відпочивав. Сам ОСОБА_10 сів на стілець. Через кілька секунд пролунав постріл. Оскільки подія відбувалась узимку, у наметі панувала напівтемрява, тому він не бачив обличчя ОСОБА_7 , який залишався у положенні лежачи, не вставав і нічого не говорив. Після пострілу потерпілий відчув поранення та кров, інстинктивно обхопив руками шию та вибіг на вулицю. Там до нього одразу підбігли ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які викликали швидку допомогу. Також ОСОБА_10 зазначив, що не має претензій до обвинуваченого, матеріальну та моральну шкоду йому відшкодовано. Просив обвинуваченого суворо не карати та призначити йому покарання, не пов'язане з позбавленням волі.
Аналогічні послідовні пояснення потерпілий надав і під час проведення за його участю слідчих експериментів 15.03.2025 та 28.04.2025 (т.1. а.п. 101-105, т.2 а.п. 49-53).
Згідно висновку експерта №181-пв-Д від 20.03.2025, тілесні ушкодження у потерпілого ОСОБА_10 могли утворитись, як він показує при проведенні слідчого експерименту від 15.03.2025. Враховуючи характер та локалізацію виявленого тілесного ушкодження, ОСОБА_10 було спричинено не менше однієї дії компактних снарядів (кулі), що володіли високою кінетичною енергією та пробивною дією внаслідок дії вогнепальної зброї по дотичній в область передньої поверхні шиї. Тілесне ушкодження у вигляді відкритого кульового дотичного поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м'яких тканин, не могли утворитися під час падіння з висоти власного зросту, з наданням йому прискорення (т.2 а.п. 1-2).
Відповідно до висновку експерта №180пв/23 від 20.03.2025, за медичною картою стаціонарного хворого №1343/169 КНП «МКЛ №16» ДМР, у ОСОБА_10 виявлене тілесне ушкодження у вигляді відкритого кульового дотичного поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м?яких тканин. Виявлене тілесне ушкодження у вигляді у вигляді відкритого кульового дотичного поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м?яких тканин утворилося від дії компактних снарядів (кулі), що володіли високою кінетичною енергією та пробивною дією внаслідок дії вогнепальної зброї по дотичній в область передньої поверхні шиї. Виявлене тілесне ушкодження за своїм характером відноситься до ЛЕГКИХ тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад здоров?я впродовж більше шести днів, але не більше як три тижні (21 день), згідно з п. 2.3.1. а), п. 2.3.3. «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень» наказ №6 «Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України» від 17.01.1995р. Враховуючи морфологічні ознаки виявленого тілесного ушкодження, воно могло утворитися в термін вказаний в постанові про призначення судово-медичної експертизи та наданій медичній документації, тобто 21.01.2025р. Тілесне ушкодження у вигляді відкритого кульового дотичного поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м'яких тканин, не могли утворитися при падінні з висоти власного зросту (т.1 а.п. 245-247).
Відповідно до висновку експерта №386пв-Д від 26.05.2025, згідно з медичною картою стаціонарного хворого №1343/169 КНП «МКЛ №16» ДМР у ОСОБА_10 виявлене тілесне ушкодження у вигляді відкритого кульового дотичного поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м?яких тканин, яке утворилося від дії компактних снарядів (кулі), що володіли високою кінетичною енергією та пробивною дією внаслідок дії вогнепальної зброї по дотичній в область передньої поверхні шиї та за своїм характером відноситься до ЛЕГКИХ тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад здоров?я впродовж більше шести днів, але не більше як три тижні (21 день), згідно п. 2.3.1. тяжкості тілесних п. 2.3.3. «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень наказ №6 «Про розвиток та вдосконалення судово-медичної служби України» від 17.01.1995(т.2 а.п.8).
Пояснення потерпілого ОСОБА_10 узгоджуються з поясненнями свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_14 .
Так, свідок ОСОБА_11 суду першої інстанції повідомив, що проходить військову службу на посаді матроса у військовій частині НОМЕР_1 . У день події (у січні 2025 року) з 7:00 до 9:00 годин на посту перебував ОСОБА_7 . Близько 13:00 годин ОСОБА_10 помітив, що з ОСОБА_7 щось не так, і направив його до намету для відпочинку. До 17:00 годин обвинувачений ОСОБА_7 декілька разів виходив із намету на вулицю - пив чай, курив, поводився спокійно. У період з 17:00 до 19:00 годин він перебував у наметі та, імовірно, спав. Приблизно о 19:00 годин разом із ОСОБА_10 вони здійснювали черговий обхід території, який тривав орієнтовно 15-20 хвилин. Коли наближалися до намету (приблизно на відстані 30 метрів), у нього задзвонив телефон і він зупинився, щоб відповісти на дзвінок, а ОСОБА_10 пішов уперед та зайшов до намету. Приблизно через хвилину пролунав постріл. ОСОБА_10 вибіг з намету із пораненням у ділянці шиї. ОСОБА_11 одразу кинувся до намету, де побачив ОСОБА_7 , який лежав на ліжку. Свідок зібрав усю зброю та бронежилети, виніс їх на вулицю та поклав на стіл. Потім прибула евакуаційна група та забрала пораненого ОСОБА_10 до медичного закладу. Свідок залишався в наметі разом з обвинуваченим ОСОБА_7 , який не спав, але не виявляв активності, на запитання не реагував та не відповідав. Жодних конфліктів між учасниками події не було.
Свідок ОСОБА_12 вказав, що проходить військову службу на посаді матроса у військовій частині НОМЕР_1 . У січні 2025 року, у другій половині дня, під час несення служби на посту почув звук пострілу та негайно побіг у напрямку намету, який розташований приблизно за 400 метрів. Підійшовши до намету, він побачив перед ним ОСОБА_10 з пораненням у ділянці шиї. Свідок одразу покликав ОСОБА_11 з вимогою роззброїти ОСОБА_7 , після чого останній виніс із намету всю зброю. ОСОБА_12 телефоном доповів про інцидент командиру роти ОСОБА_14 , після чого надав ОСОБА_10 першу медичну допомогу та залишався на місці до прибуття евакуаційної групи. ОСОБА_7 увесь час перебував у наметі й не залишав місце події до приїзду поліції. Після вилучення зброї ОСОБА_11 , ОСОБА_12 перевірив її технічний стан: розрядив зброю, зокрема автомат М4 E1, закріплений за ОСОБА_7 , який перебував у бойовому стані. Свідок зазначив, що при досиланні патрона в патронник чутно характерний звук тертя металу, а при знятті із запобіжника - звукових ознак зазвичай немає. Штурмова гвинтівка "M4E1" має режими вогню як одиничними пострілами, так і автоматичним вогнем. Фізично можливо здійснити 30 пострілів за 20 секунд. Повідомив, що ОСОБА_7 не скаржився на особисті проблеми, труднощі чи керівництво, навпаки - говорив, що дуже любить своїх дітей та онуків.
Свідок ОСОБА_14 суду першої інстанції пояснив, що проходить військову службу на посаді командира роти у військовій частині НОМЕР_1 . У його підпорядкуванні перебувають військовослужбовці ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 . Протягом часу спільного несення служби між зазначеними особами не спостерігав жодних конфліктних ситуацій чи проявів агресії. Охарактеризував ОСОБА_7 як відповідального та доброзичливого військовослужбовця, з яким не виникало проблем у дисциплінарному чи міжособистісному аспектах. Щодо подій кримінального правопорушення вказав, що точної дати не пам'ятає, пригадує, що йому зателефонував ОСОБА_12 і повідомив про інцидент із прострілом. ОСОБА_14 негайно виїхав на місце події. Прибув приблизно через 40-60 хвилин після дзвінка. На момент прибуття ОСОБА_10 вже було направлено до медичного закладу для надання допомоги. На місці перебував ОСОБА_7 , який очікував приїзду поліції біля намету.
Наведений перебіг подій, узгоджується із іншими наявними в матеріалах провадження доказами, які досліджувались судом апеляційної інстанції, зокрема, даними, що містяться у протоколі огляду місця події від 21.01.2025, з доданими до них фототаблицями (т.1 а.п. 84-93, 94-96, 97); протоколами слідчих експериментів від 28.04.2025, проведених за участю свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 (т.2 а.п. 54-58, 59-63); висновками експертів №СЕ-19/104-25/4159-ФХВП від 06.02.2025 (т.1 а.п. 198-204), № СЕ-19/104-25/3844-ФХВР від 28.02.2025 (т. 1 а.п. 215-219), № СЕ-19/104-25/3861-БЛ від 28.01.2025 (т. 1 а.п. 224-226), №СЕ-19/104-25/11416-БЛ від 21.03.2025 (т. 1 а.п. 240-242), № СЕ-19/104-25/12027-БЛ від 26.03.2025 (т.2 а.п. 22-27) щодо зброї, гільз та слідів пострілів; висновком судово-психіатричної експертизи № 122-к від 14.03.2025 щодо ОСОБА_7 (т. 1 а.п. 232-234), які є науково-обгрунтованими та піддавати їх сумніву підстав у суду немає.
Як вбачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції, діючи в межах своїх повноважень, з врахуванням обставин кримінального правопорушення, встановлених на підставі досліджених доказів, перекваліфікував дії ОСОБА_7 з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК на ч. 2 ст. 124 КК, оскільки дійшов до переконання про відсутність у ОСОБА_7 прямого умислу на позбавлення життя потерпілого ОСОБА_10 . Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та уважає його законним та обґрунтованим.
Аналізуючи апеляційні доводи прокурора про наявність в діях ОСОБА_7 умислу на заподіяння смерті ОСОБА_10 та неправильну кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 125 КК, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 115 КК вбивство - це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Згідно з положеннями ст. 24 КК наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.
Умисел має дві характерні ознаки - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна - це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова - наявність у суб'єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.
Замах на вбивство може бути вчинений лише за наявності прямого умислу на позбавлення життя потерпілого, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Якщо такий умисел не встановлений, особа не може нести відповідальність за замах на вбивство.
Разом із тим, при кваліфікації злочинів проти життя і здоров'я особи питання про наявність чи відсутність умислу на вбивство необхідно вирішувати з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного й потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
Отже, визначальним для відмежування замаху на умисне вбивство від умисного завдання тілесного ушкодження є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тілесного ушкодження умислом винного охоплюється лише заподіяння таких ушкоджень за відсутності прямого наміру на вбивство. Наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони передбачалися ціллю його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальності за замах на вбивство. У випадку, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо припускає настання будь-яких наслідків, у тому числі смерті, вона також не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за замах на вбивство. Крім того, злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство і у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров'ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках настає лише за наслідки, які фактично настали.
Заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому характеризується у цьому випадку не лише непрямим, а ще й неконкретизованим (невизначеним) умислом. За неконкретизованого умислу винний, вчиняючи злочин, хоча і передбачає можливість настання різних шкідливих наслідків, але до кінця не усвідомлює їх характеру і тяжкості. А оскільки особа за невизначеного умислу одночасно передбачає різні за характером і тяжкістю наслідки, але фактично реалізується лише один з них, кримінальна відповідальність настає за наслідки, що настали фактично.
Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.
Про це неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах та вказував на необхідність врахування суб'єктивного ставлення винного до наслідків своїх дій (постанови від 09 жовтня 2018 року у справі № 760/4968/15-к, від 18 жовтня 2018 року у справі № 348/1153/17, від 08 листопада 2018 року у справі № 360/718/16-к, від 18 грудня 2018 року у справі № 569/2944/16-к, від 17 вересня 2020 року у справі № 286/4163/19, від 03 вересня 2024 року у справі № 205/5586/21 тощо).
Викладене в своїй сукупності, а також поведінка обвинуваченого ОСОБА_7 до та під час вчинення злочину, свідчить про відсутність в нього умислу на вбивство потерпілого ОСОБА_10 та доводить те, що він діяв з неконкретизованим умислом, за якого він хоча і бажав причинити або свідомо припускав спричинення шкоди потерпілому, але при цьому не конкретизував точними межами у своїй свідомості тяжкість цієї шкоди, а тому повинен нести відповідальність лише за фактично заподіяні наслідки, у даному випадку - легкі тілесні ушкодження.
При цьому судом було констатовано, що виникнення між обвинуваченим ОСОБА_7 та потерпілим ОСОБА_10 неприязних відносин за невстановлених обставин, як мотиву вчинення злочину, не підтверджено жодним доказом наявним в матеріалах провадження. Більше того, як обвинувачений, так і потерпілий та свідки вказували на те, що ОСОБА_7 та ОСОБА_10 познайомились за півтори доби до події кримінального правопорушення, будь-яких конфліктів, суперечок між ними не було.
Під час апеляційного розгляду прокурор не зміг пояснити, якими наявними в матеріалах кримінального провадження доказами підтверджується наявність сварки між обвинуваченим ОСОБА_7 та потерпілим ОСОБА_10 на ґрунті особистої неприязні, що призвело до умисного заподіяння ОСОБА_7 вогнепального поранення голови ОСОБА_10 з метою спричинення смерті останнього, як-то викладено в обвинувальному акті органами досудового розслідування (т.1 а.п.1-7).
Твердження сторони обвинувачення про те, що ОСОБА_7 здійснив постріл у голову потерпілого ОСОБА_10 , який нібито стояв до нього спиною, при цьому перед пострілом дослав патрон у патронник, спростовуються показами потерпілого ОСОБА_10 , а також висновками судово-медичних експертиз № 180пв/23 від 20.03.2025 та № 386пв/169 від 26.05.2025, відповідно до яких у ОСОБА_10 виявлене тілесне ушкодження у вигляді відкритого кульового дотичного поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м'яких тканин, яке за своїм характером відноситься до легких тілесних ушкоджень (т.1 а.п.245-247, т.2 а.п.8).
Твердження обвинуваченого ОСОБА_7 про те, що він дослав патрон у патронник закріпленої за ним гвинтівки іще під час перебування на чергуванні, а не безпосередньо перед пострілом у потерпілого - стороною обвинувачення не спростовано.
Судом першої інстанції інстанції також враховано, що у обвинуваченого ОСОБА_7 були відсутні перешкоди для продовження стрільби, не зважаючи на наявність технічної можливості здійснити ще близько 30 пострілів без переривання, однак він зробив лише один постріл та добровільно припинив свої дії. Так, у момент пострілу в наметі перебували лише обвинувачений та потерпілий. Після пострілу потерпілий вийшов з намету, а обвинувачений залишився лежати на ліжку та не вчиняв жодних дій для доведення умислу на вбивство, якби такий у нього був. Апеляційні доводи прокурора про те, що обвинувачений виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення свого злочинного умислу до кінця, однак злочин не було закінчено з причин, які не залежали від його волі, так як куля пройшла поряд з життєво важливим органом - головою потерпілого ОСОБА_10 , а також своєчасному наданні медичної допомоги потерпілому та знедвиженню і знезброєнню обвинуваченого ОСОБА_7 матросом ОСОБА_11 , не спростовують висновків суду та суперечать показам свідка ОСОБА_11 , який вказав, що після того, яка ОСОБА_10 вибіг з намету із пораненням в ділянці шиї, свідок кинувся до намету, де побачив ОСОБА_7 , який лежав на ліжку; свідок зібрав усю зброю, бронежилети, виніс їх на вулицю і поклав на сіл. Надалі свідок залишався в наметі разом із ОСОБА_7 , який не спав, але не виявляв активності, на запитання не реагував та не відповідав.
Водночас судом було взято до уваги спосіб та знаряддя вчинення злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень. Встановлено, що ОСОБА_7 використав штурмову гвинтівку як знаряддя злочину, заподіявши відкрите кульове дотичне поранення передньої поверхні шиї зі значним дефектом м'яких тканин. Однак сама лише локалізація поранення, так само як і спосіб та знаряддя його нанесення, без урахування інших обставин не свідчать про наявність у ОСОБА_7 прямого умислу на вбивство. У сукупності з характером і послідовністю дій обвинуваченого, зокрема до та після пострілу, ці обставини свідчать, що обвинувачений здійснив один постріл і, маючи реальну можливість продовжити, добровільно припинив свої дії. Це підтверджує відсутність умислу на позбавлення життя потерпілого.
Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні потерпілому ОСОБА_10 умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я, а його дії правильно кваліфіковані судом першої інстанції за ч.2 ст.125 КК, а доводи прокурора про невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, є хибними.
Посилання апелянта на правовий висновок викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду від 14.09.2020 у справі № 740/3597/17, де викладені висновки про необхідність розмежування показів особи, наданими під час судового засідання та іншим самостійним процесуальним джерелом доказів - протоколом слідчого експерименту, є недоречними та не стосуються обставин цієї справи.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях підкреслив, що суд не мусить надавати відповіді на кожне порушене питання, проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що головні проблеми, порушені в даній справі, були вивчені і була надана конкретна чітка відповідь на аргументи, які є вирішальними для вирішення справи (справи «Ван де Хурк проти Нідерландів», §61, «Болдеа проти Румунії», §30, «Морейра Феррейра проти Португалії», § 84).
З огляду на вищезазначене, судом першої інстанції з достатньою повнотою перевірено всі доводи як сторони обвинувачення, так і сторони захисту, зроблено аналіз доказів. У своїх висновках суд навів мотиви, з яких взяв до уваги одні докази та відхилив інші та обґрунтовано дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 125 КК, з чим погоджується й колегія суддів і зазначені доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі, були предметом дослідження та перевірки під час судового розгляду.
При цьому, суд дотримався вимог ст. 10 КПК, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання сторін кримінального провадження вирішені судом у відповідності до вимог КПК.
Суд першої інстанції, з'ясувавши передбачені ст. 91 КПК обставини, що належать до предмета доказування, встановив факт наявності суспільно небезпечного діяння й обґрунтовано визнав доведеною винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 125 КК.
Фактичні дані, які покладено в основу вироку і на яких ґрунтується обвинувачення ОСОБА_7 отримано в порядку, визначеному КПК, вони узгоджуються між собою, були предметом безпосереднього дослідження суду, не викликають сумніву в законності їх збирання (формування) та процесуального закріплення. Тому ці дані в силу ст. 84 КПК є доказами у кримінальному провадженні.
Вищенаведені докази перевірені судом першої інстанції з дотриманням вимог кримінального процесуального закону та їх обґрунтовано покладено в основу вироку, оскільки вони є належними, допустимими та достатніми.
В зв'язку з цим апеляційні доводи сторони обвинувачення про необхідність кваліфікувати дії ОСОБА_7 ч.2 ст. 15, ч.1 ст. 115 КК та призначення йому показання у виді позбавлення волі на строк 9 років є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Аргументів про несправедливість застосованого судом першої інстанції заходу примусу до обвинуваченого ОСОБА_7 в поданій апеляційній скарзі прокурора не наведено.
Будь-яких даних, які б свідчили про наявність при розслідуванні кримінального провадження та його розгляді істотних вимог норм кримінального процесуального закону, які б тягли за собою безумовне скасування всього вироку, по справі не встановлено.
Підсумовуючи вищенаведене колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга прокурора Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра ОСОБА_9 є необґрунтованою та задоволенню не підлягає, а вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2025 року щодо ОСОБА_7 є законним, обґрунтованим та відповідає вимогам ст.370 КПК, підстави для його скасування, як про те просив апелянт - відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 404, 405, 407, та 418, 419 КПК, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу прокурора Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра ОСОБА_9 - залишити без задоволення, а вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2025 року щодо ОСОБА_7 , визнаного винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 125 КК - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили після її оголошення, але на неї може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4