28 листопада 2025 рокум. Ужгород№ 260/8508/25
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Калинич Я.М., розглянувши в письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (54008, м. Миколаїв, вул. Морехідна, буд. 1, код ЄДРПОУ 13844159), Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (88008, м. Ужгород, пл. Народна, буд. 4, код ЄДРПОУ 20453063) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, в якій просить: 1. Визнати рішення про відмову в призначенні пенсії від 17.03.2025р. №072050016425 ГУ ПФУ в Миколаївській області неправомірним. 2. Зобов'язати зарахувати до його трудового стажу періоди роботи з 03.04.1987 по 16.11.1994p., з 02.04.2007 по 01.04.2011р. 3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області призначити йому пенсію за віком з дати подання заяви про призначення пенсії.
Аргументуючи позовні вимоги, зазначив, що рішення про відмову в призначенні пенсії №072050016425 від 17.03.2025 року Головного управління ПФУ в Миколаївській області є неправомірним, оскільки пенсійним органом не враховано періоди роботи, зазначені у його трудовій книжці, яка, у відповідності до ст.62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» є основним документом, що підтверджує стаж роботи.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі на підставі даного позову, без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
27 жовтня 2025 року до суду від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву. Відповідач 2 не погоджується з позовними вимогами та просить відмовити у задоволенні позову. Зазначає, що розглянувши документи подані для призначення пенсії ОСОБА_1 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаївській області встановлено, що загальний страховий стаж відповідно до ст.24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» становить 23 роки 0 місяців 26 днів. Наявного стажу роботи є недостатньо для призначення пенсії за віком.
Відповідач 1 також з поданим позовом не погодився, наполягаючи у поданому відзиві на правильності обчислення страхового стажу заявника та зазначав про відсутність підстав для зарахування вказаних періодів до страхового стажу заявника.
Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України, з врахуванням положень ст.263 КАС України.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , 10.03.2025 року звернувся із заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV (далі за текстом - Закон №1058-IV).
За принципом екстериторіальності дане звернення було розглянуто і вирішено по суті Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаївській області і рішенням від 17.03.2025 року №072050016425 заявнику було відмовлено у призначенні пенсії.
Зазначено, що необхідний страховий стаж для призначення пенсії становить 32 роки; страховий стаж заявника становить 23 роки 0 місяців 26 днів.
За результатами розгляду документів, доданих до заяви, до загального стажу не зараховано до страхового стажу не зараховано періоди роботи, згідно з трудовою книжкою НОМЕР_2 від 05.04.1987 року:
- з 03.04.1987 року по 16.11.1994 року, оскільки назва підприємства у записі про прийняття на роботу, не співпадає з назвою підприємства зазначеною на печатці у записі про звільнення. Інформація про реорганізацію/перейменування підприємства відсутня;
- протягом липня - жовтня 2000 року, оскільки в реєстрі застрахованих осіб відсутні дані про трудові відносини;
- за даними реєстру застрахованих осіб наявна інформація про ведення підприємницької діяльності протягом січня - грудня 2007 року та січня 2009 року - грудня 2012 року. Документи, передбачені п.4 Порядку №637, не надано. Страховий стаж за період ведення підприємницької діяльності обчислено за даними наявними в реєстрі застрахованих осіб про нарахування доходу та сплату страхових внесків.
Згідно з записами копії трудової книжки серії НОМЕР_2 від 05.04.1987 року позивач (у межах спірних правовідносин з 03.04.1987 року по 16.11.1994 року та з 02.04.2007 року по 01.04.2011 року): з 03.04.1987 по 01.07.1994 працював на посаді електрослюсаря по ІV розряду; з 01.07.1994 по 16.11.1994 був переведений на посаду інженера по техніці безпеки та звільнений наказом від 16.11.1994 року за №108 за власним бажанням; з 02.04.2007 року по 01.03.2011 року працював на роботі лісником у філіалі «Свалявадержспецлісгосп»; з 01.03.2011 року по 01.04.2011 року переведений з посади лісника на посаду майстра лісу в обхід №5 та звільнений наказом №31 від 01.04.2011 року за згодою сторін.
За викладеними у позові твердженнями, заявник не згоден з рішенням відповідача 1 в частині незарахування до страхового стажу періодів трудової діяльності: з 03.04.1987 року по 16.11.1994 pоку, з 02.04.2007 року по 01.04.2011 року.
Стверджуючи про протиправність відмови органу публічної адміністрації у призначенні пенсії, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Право громадян України на соціальний захист проголошено ст.46 Конституції України, конкретизовано п.6 ч.1 ст.92 Конституції України і з 01.01.2004р. деталізовано нормами, насамперед, Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», який був прийнятий на зміну положенням Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення».
Відповідно до ст.2 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
Згідно з ч.1 ст.9 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відповідно до цього закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.45 Закону №1058-IV пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Частиною 1 ст.26 Закону №1058-IV визначено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.
За змістом ст.27 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» розмір пенсії за віком визначається залежно від середньомісячного заробітку та коефіцієнту страхового стажу, тобто параметрів, арифметичне значення яких обчислюється за нормами ст.ст.24, 40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Так, у розумінні ч.1 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Отже, з 01.01.2004р. обов'язковими кваліфікуючими умовами для включення періоду трудової діяльності громадянина до страхового стажу є одночасна сукупність таких обставин як: 1) провадження діяльності, котра є об'єктом загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; 2) реальність щомісячної оплати страхових внесків (тобто єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування) в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Частиною ч.2 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
До набрання чинності нормами Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» правила обчислення стажу роботи громадянина у цілях пенсійного забезпечення визначались, зокрема, ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», ч.1 якої містила положення про те, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Частиною 3 ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» окреслювались спеціальні випадки включення до стажу роботи періодів іншої діяльності громадянина.
Статтею 62 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Правила ведення трудових книжок найманих працівників деталізовані нормами постанови КМУ від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників», Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637; далі за текстом - Порядок №637), Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників (затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №5; зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за №110; далі за текстом - Інструкція №110).
Так, за приписами пункту 1.1 Інструкції №110 трудова книжка основним документом про трудову діяльність працівника.
Аналогічна норма міститься у пункті 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників».
Пунктом 1.2 Інструкції №110 про порядок ведення трудових книжок працівників передбачено, що трудові книжки раніше встановленого зразка обміну не підлягають.
Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 (надалі також - Порядок №637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
Пунктом 20 Порядку №637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.
При цьому, як вже зазначалося судом, основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка.
З аналізу наведених норм права слідує, що лише відсутність трудової книжки, відсутність записів у трудовій книжці, явна та очевидна неповнота або суперечливість наявних записів у трудовій книжці зумовлюють виникнення необхідності у встановленні трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами чи на підставі показань свідків
При цьому, записи у трудовій книжці мають пріоритет перед відомостями інших документів про періоди та предмет роботи, а тому необхідність надання уточнюючої довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників для підтвердження спеціального трудового стажу виникає лише у випадку відсутності записів достатнього змісту у самій трудовій книжці.
Суд вважає, що відповідальність за оформлення та ведення трудової книжки покладено. насамперед, на роботодавця. Трудова книжка оформлюється при першому прийнятті особи на роботу та при подальшому працевлаштуванні на інше місце роботи обміну не підлягає.
Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, наведеною у постанові від 06.02.2018 у справі №677/277/17.
Пунктом 3 Порядку №637 визначено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Таким чином, трудова книжка є основним документом, що підтверджує стаж роботи. Лише за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. До стажу роботи зараховується робота, виконувана, зокрема, в колгоспах незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв, однак, при обчисленні стажу роботи в колгоспі за період після 1965 року, якщо член колгоспу не виконував без поважних причин встановленого мінімуму трудової участі в громадському господарстві, враховується час роботи за фактичною тривалістю. Тобто, єдиною підставою для не врахування до трудового стажу (при його обчисленні) часу роботи колгоспника є невиконання встановленого мінімуму трудової участі саме без поважних причин.
У даному конкретному випадку відмова відповідача у призначенні пенсії за віком заявнику обґрунтована відсутністю необхідного страхового стажу, бо до страхового стажу суб'єктом владних повноважень не було враховано, зокрема, трудову діяльність позивача за відомостями трудової книжки (у межах спірних правовідносин) з 03.04.1987 року по 16.11.1994 року, оскільки назва підприємства у записі про прийняття на роботу, не співпадає з назвою підприємства зазначеною на печатці у записі про звільнення. Інформація про реорганізацію/перейменування підприємства відсутня.
Крім того, в оскаржуваному рішенні не вказано з яким підстав не зараховано до страхового стажу періоду роботи позивача з 02.04.2007 року по 01.04.2011 року, згідно з записами трудової книжки серії НОМЕР_2 від 05.04.1987р. Проте такий період не зарахований, що підтверджується Формою РС-право, відповідно до якої за період з 02.04.2007 року по 01.04.2011 року розраховано:
- 02.04.2007 по 31.08.2007 - 0 років 5 місяців 0 днів;
- 04.09.2007 по 30.09.2008 - 1 рік 1 місяць 0 днів;
- 14.10.2008 по 31.10.2008 - 0 років 0 місців 18 днів;
- 13.11.2008 по 30.11.2008 - 0 років 0 місяців 18 днів;
- 14.12.2008 по 31.12.2008 - 0 років 0 місяців 18 днів;
- 01.01.2009 по 31.12.2009 - 0 років 10 місяців 27 днів;
- 01.01.2010 по 31.12.2010 - 0 років 7 місяців 8 днів;
- 08.01.2011 по 31.03.2011 - 0 років 2 місяці 24 дні.
Розглядаючи справу по суті, суд зауважує, що управлінські волевиявлення терорганів системи ПФУ з приводу пенсійного забезпечення громадян за загальним правилом повинні відповідати вимогами ч.2 ст.2 КАС України, зокрема, критерію обґрунтованості (п.3 ч.2 ст.2), критерію безсторонності (неупередженості) п.4 ч.2 ст.2), критерію добросовісності (п.5 ч.2 ст.2), критерію розсудливості (п.6 ч.2 ст.2).
Згідно з ч.1 ст.44 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов''язкове державне пенсійне страхування» призначення пенсії здійснюється, зокрема, за зверненням особи.
Відносини з приводу правил та процедур звернення громадян за призначенням пенсії конкретизовані приписами Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (затверджений постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.12.2005р. за №1566/11846 у редакції постанови Правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014р. №13-1; далі за текстом - Порядок №22-1), п.п.1.1 Розділу І якого визначено форму звернення зацікавленої особи, а нормами Розділу ІІ визначено обсяг матеріалів звернення зацікавленої особи.
Згідно з ч.3 ст.44 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Аналогічні вимоги до реалізації владної управлінської функції суб'єкта владних повноважень з приводу вчинення управлінських волевиявлень стосовно призначення громадянам пенсій сформульовані як у п.1.8 Розділу І Порядку №22-1 (де указано, що у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис (у разі подання заяви через вебпортал або засобами Порталу Дія таке повідомлення надсилається особі через електронний кабінет користувача вебпорталу або засобами Порталу Дія). Якщо документи будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата реєстрації заяви на вебпорталі або засобами Порталу Дія), так і у п.4.2 Розділу IV Порядку №22-1 (де указано, що працівник пенсійного органу повідомляє про необхідність дооформлення документів або надання додаткових документів у тримісячний строк з дня подання заяви про призначення пенсії, у разі неналежного оформлення поданих документів або відсутності необхідних документів.
Також аналогічні вимоги до функціонування пенсійних органів сформульовані у п.п.2 п.6 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (затверджене Постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 за №28-2, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 15.0.12015 за №40/26485) де указано, що Головне управління Фонду має право отримувати безоплатно в установленому законодавством порядку від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і від фізичних осіб підприємців відомості про нарахування, обчислення і сплату страхових внесків, а також інші відомості, необхідні для здійснення покладених на головне управління Фонду завдань.
З наведеного слідує, що законодавець одночасно як наділив тероргани системи ПФУ правом на перевірку відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, так і обтяжив обов'язком витребування недостатніх відомостей і документів.
Суд вважає, що таке тлумачення змісту обов'язку суб'єкта владних повноважень у спірних правовідносинах є цілком релевантним правовим висновкам постанови Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №687/975/17 та постанови Верховного Суду від 08.02.2021р. у справі №487/68/17.
Як встановлено судом, у трудовій книжці заявника щодо спірних періодів міститься інформація про трудовий стаж з відповідними записами про роботу позивача, а також містяться посилання на відповідні накази, на підставі яких зроблено записи про прийняття позивача на роботу та звільнення з роботи. В графі щодо оспорюваних періодів записи не містять помилок, виправлень чи неточностей.
Посилання відповідача на той факт, що в записах трудової книжки позивача відсутня назва підприємства в записі про прийняття на роботу, не співпадають назва закладу при прийнятті із назвою закладу на печатці, якою засвідчено запис про звільнення та наявне виправлення номеру наказу, у даному конкретному випадку не можуть бути кваліфіковані судом у якості правомірної підстави для незарахування до страхового стажу цих періодів трудової діяльності громадянина, оскільки це явним та очевидним проявом надмірного формалізму, бо перелічені помилки (вади, дефекти, недоліки) у записах трудової книжки об'єктивно не здатні призвести до нівелювання юридичного значення відомостей трудової книжки (котрі є хронологічно послідовними та узгодженими між собою, не містять суперечностей чи взаємовиключних даних).
Так, Верховний Суд у постанові від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а (провадження №К/9901/2310/18) висловив позицію про те, що певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії.
Разом з тим, трудова книжка позивача містить записи про періоди роботи на відповідних посадах і у наведений період часу, що є належним доказом роботи позивача.
Суд зауважує, самі по собі виявлені суб'єктом владних повноважень окреслені вище недоліки в оформленні окремих записів трудової книжки не зумовлюють недійсності трудової книжки, не призводять до суттєвого чи істотного впливу на зміст відомостей про трудову діяльність позивача, бо копія трудової книжки заявника містить чіткі, послідовні та змістовні записи про періоди роботи на відповідних посадах і у наведений період часу, що є належним доказом роботи позивача у якості найманого працівника.
За даних обставин, пенсійний орган фактично переклав юридичну відповідальність за належне та правильне оформлення трудової книжки щодо відомостей про період роботи на позивача, що є непропорційним заявленій легітимній меті (підтвердження періодів роботи позивача), а тому зазначене управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень не може бути кваліфіковано у якості обґрунтованого, добросовісного та розсудливого.
Таким чином, суд констатує, що відповідачем не доведено правомірності реально вчиненого управлінського волевиявлення з приводу відмови в зарахуванні до страхового стажу спірних періодів роботи з 03.04.1987 року по 16.11.1994 pоку, з 02.04.2007 року по 01.04.2011 року.
Розглядаючи справу, суд зауважує, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного публічного обов'язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом» (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей» (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст.77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
У межах даного спору суд вважає за можливе керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
Тому перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що згідно з правовими висновками постанови Верховного Суду від 02.07.2019р. по справі №140/2160/18 (адміністративне провадження №К/9901/13662/19) загальними вимогами, які висуваються до акта індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення податковим органом конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
У пункті 75 постанови Верховного Суду від 17.12.2018р. по справі №509/4156/15-а (адміністративне провадження №К/9901/7504/18) міститься правовий висновок, у силу якого адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб'єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.
Суд вважає, що оскаржуване рішення субєкта владних повноважень не відповідає вимогам умотивованості, а тому порушує інтерес заявника до юридичної визначеності як невідємної складової запровадженого ст.8 Конституції України верховенства права.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах субєктом владних повноважень було вчинено управлінську функцію у формі відмови у призначенні пенсії заявнику, але у ході розгляду справи владним суб'єктом не подано доказів відповідності закону оскарженого волевиявлення з приводу відмови у зарахуванні до страхового стажу заявника періодів роботи з 03.04.1987 року по 16.11.1994 pоку, з 02.04.2007 року по 01.04.2011 року.
Тому перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України суд констатує, що у спірних правовідносинах ГУ ПФУ в Миколаївській області не було забезпечено дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин були з'ясовані неповно, належна норма закону була витлумачена невірно, оцінки усім юридично значимим факторам суб'єкт владних повноважень не надав, унаслідок чого реально вчинене управлінське волевиявлення не узгоджується із дійсними обставинами спірних правовідносин та змістом нормативного регламентування.
З цих підстав оскаржене рішення суб'єкта владних повноважень належить скасувати, а суб'єкта владних повноважень належить обтяжити обов'язком повторного розгляду по суті звернення зацікавленої особи та прийняти рішення з урахуванням висновків суду по даній справі.
При розв'занні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22.02.2007р. у справі «Красуля проти Росії», від 05.05.2011р. у справі «Ільяді проти Росії», від 28.10.2010р. у справі «Трофимчук проти України», від 09.12.1994р. у справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003р. у справі «Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008р. у справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії»), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України «Про судовий збір».
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 241-244, 246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (54008, м. Миколаїв, вул. Морехідна, буд. 1, код ЄДРПОУ 13844159), Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (88008, м. Ужгород, пл. Народна, буд. 4, код ЄДРПОУ 20453063) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 17.03.2025 року №072050016425 про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу період роботи з 03.04.1987 року по 16.11.1994 pоку, з 02.04.2007 року по 01.04.2011 року, згідно з записами трудової книжки серії НОМЕР_2 від 05.04.1987 року та повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 10.03.2025 року про призначення з пенсії за віком з урахуванням висновків суду по даній справі.
У задоволенні решті позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (54008, м. Миколаїв, вул. Морехідна, буд. 1, код ЄДРПОУ 13844159) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суму сплаченого судового збору у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
СуддяЯ. М. Калинич