28 листопада 2025 року Справа 160/28646/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Златіна С.В., розглянувши матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
02.10.2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в періоди з 25 лютого 2022 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсація невикористаної щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільнені, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 р. на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 25 лютого 2022 року по 20 травня 2023року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсація невикористаної щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільнені, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 р., на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.
До позовної заяви позивачем додано заяву про поновлення строку звернення з позовом до суду. Клопотання обгрунтовано тим, що до 19.07.2022 року не існувало строку звернення з позовом до суду з позовами про стягнення заробітної плати (грошового забезпечення); з 19.07.2022 року строк звернення до суду становить 3 місяці; однак до 30.06.2023 року строк звернення до суду продовжено через запроваджений на всій території України карантин. Спірні правовідносин між сторонами виникли з 25.02.2022 року по 20.05.2023 року.
Ухвалою суду від 03.10.2025р. відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідач не заявив клопотання про залишення позовної заяви без розгляду через пропуск строку звернення з позовом до суду.
Вирішуючи питання щодо строку звернення до суду, суд опирається на Конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України.
Так, 19 липня 2022 року набрав чинності Закон № 2352-ІХ. Підпунктом 18 пункту 1 розділу І цього Закону внесено зміни, зокрема, до статті 233 КЗпП України.
Згідно із частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутись із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк із дня, коли дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Отже, строк звернення до суду з вимогами про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати за період із 25.02.2022 року по 20.05.2023 року сплив.
Водночас статтею 43 Конституції України гарантовано право кожному на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Крім іншого, у цій статті зазначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. А також вказано, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Частиною першою 3 статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Проте частиною першою статті 233 КЗпП України гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею було обмежене в частині звернення до суду за захистом установленням часових меж у три місяці, упродовж яких особа може звернутися до суду.
В умовах перманентної затримки у виплаті заробітної плати працівник опиняється у вкрай несправедливому становищі, коли після спливу трьох місяців затримки у виплаті заробітної плати її виплата стає залежною лише від доброї волі роботодавця, а відповідне право працівника вже не може бути захищене судом.
Отже, гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею обмежене строком звернення до суду за захистом тривалістю в три місяці, тоді як звернення до суду за захистом усіх інших цивільних прав обмежено загальною позовною давністю тривалістю в три роки. Також вбачається несправедливим, коли право працівника вимагати сплату заробітної плати в суді обмежене тримісячним строком, тоді як кредитори такого працівника мають право протягом трьох років вимагати в нього сплату цивільних боргів, зокрема комунальних платежів.
У період дії в Україні воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні, перебіг позовної давності, визначений Цивільним кодексом України, зупинено на строк дії такого стану (пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу). Водночас гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею продовжує бути обмеженим у захисті судом строком у три місяці, що, крім іншого, ставить найманого працівника в нерівні умови з тими громадянами, які заробляють собі на життя шляхом укладення цивільно-правових договорів. У разі порушення умов таких договорів, зокрема в разі несплати другою стороною договору грошових коштів за виконані послуги та роботи, такі громадяни мають в умовах воєнного стану майже необмежене строком право звертатися до суду за захистом своїх порушених прав, тоді як 4 найманий працівник повинен пильно стежити за дотриманням тримісячного строку щодо кожної щомісячної (а можливо, і два рази на місяць) затримки у виплаті заробітної плати.
Також Законом № 2352-ІХ суттєво обмежено передбачене частиною першою статті 234 КЗпП України право суду поновлювати пропущений працівником тримісячний строк для звернення до суду з відповідним позовом.
Згідно із частиною першою статті 234 КЗпП України в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Отже, до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому в разі пропущення такого строку на законодавчому рівні не передбачено можливості його поновлення (щодо стягнення заборгованості по заробітній платі).
Згідно з КЗпП України заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
У частині першій статті 1 Закону України "Про оплату праці", який є спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює правовідносини у сфері оплати праці, міститься аналогічне визначення поняття заробітна плата.
Оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Усі інші платежі здійснюються роботодавцем після виконання зобов'язань щодо оплати праці (стаття 97 КЗпП України).
Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, установлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі 6 відсутності таких органів представниками, обраними й уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (стаття 115 КЗпП України).
Відповідно до частини сьомої статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У частині першій статті 55 Конституції України передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді.
Працівники мають право, зокрема, на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (частина друга статті 2 КЗпП України).
Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).
Слід зауважити, що частина друга статті 233 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) передбачала, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Оскільки стаття 22 Конституції України міститься в розділі II Права, свободи та обов'язки людини і громадянина і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті необхідно тлумачити у взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України.
Звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є обмеженням їх. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016). Таку саму позицію Конституційний Суд України підтримав і в Рішенні від 22 травня 2018 року № 5р-2018.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення.
Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України потрібно розуміти так, що під час ухвалення нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їхньої сутності.
На підставі викладеного можна виснувати, що внаслідок унесення змін до статей 233, 234 КЗпП України законодавець, обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку на звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб'єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист.
За вказаних обставин, суд вважає, що норма ч.1 ст. 233 КЗпП України не відповідає положенням Конституції України, про що зазначено у Конституційному поданні Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України.
Окрім того, суд зазначає, що предметом спору у даній справі є не виплата відповідачами позивачу грошового забезпечення у належному розмірі.
Бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим.
За загальноприйнятим у теорії права визначенням триваючим вважають правопорушення, яке починається з будь-якої протиправної дії чи бездіяльності, коли винна особа не виконує конкретний покладений на неї обов'язок або виконує його неповністю чи неналежним чином, а потім така бездіяльність триває протягом певного проміжку часу до моменту виконання установлених обов'язків або виявлення правопорушення.
Тобто протиправна бездіяльність не закінчується після спливу законодавчо визначено строку, а продовжує тривати доти, доки не будуть встановлені обставини, які дозволять визначити, чи були дотриманні приписи закону в точному його розумінні.
Строк звернення до суду існує не для того, щоб надавати можливість суб'єкту владних повноважень уникнути відповідальності. Триваюче право повинно бути захищено, а триваюче порушення - припинено, тобто протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень може бути оскаржена до суду в будь-який час за весь період, протягом якого вона триває. В іншому разі суб'єкт владних повноважень отримав би легітимацію з боку держави у формі забезпечення можливості зловживання правом та безкінечне продовження протиправної поведінки з огляду на відсутність дієвого механізму спонукання до виконання обов'язку.
У справі «Лелас проти Хорватії» Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу.
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (справа Європейського суду з прав людини «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.
Згідно ч.2 ст. 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Згідно правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постанові від 21.03.2025 року у справі № 460/21394/23, початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
За вказаних обставин, суд задовольняє заяву позивача про поновлення строку звернення з позовом до суду, оскільки вважає, що строк звернення до суду пропущено позивачем з поважних причин.
Керуючись ст. 122, 240, 256 КАС України, суд-
Заяву ОСОБА_1 про поновлення строку звернення з позовом до суду - задовольнити.
Поновити ОСОБА_1 строк звернення з позовом до суду.
Ухвала оскарженню не підлягає. Заперечення проти такої ухвали може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.
Суддя С.В. Златін