Справа № 644/11863/21 Номер провадження 22-ц/814/2692/25Головуючий у 1-й інстанції Яковенко Н.Л. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б.
19 листопада 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді Бутенко С. Б.
Суддів Карпушина Г. Л., Панченка О. О.
за участю секретаря: Ракович Д. Г.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Межирицького Андрія Олександровича та ОСОБА_2
на рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 квітня 2025 року, ухваленого в місті Полтава під головуванням судді Яковенко Н. Л., дата складення повного рішення суду - 04 квітня 2025 року
та на додаткове рішення цього ж суду від 22 квітня 2025 року, ухваленого в місті Полтава під головуванням судді Яковенко Н. Л.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів, скасування записів про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно та застосування правових наслідків недійсності правочинів, за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Варнікової Ксенії Вікторівни, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Кошель Тетяни Владиславівни,
У грудні 2021 ОСОБА_3 звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з вказаним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Варнікової К. В., приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В. про визнання недійсними договорів, скасування записів про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно та застосування правових наслідків недійсності правочинів.
Позов мотивовано тим, що заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 06.06.2011 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики в розмірі 159 981,54 грн.
Також рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 13.12.2018 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 145 770,31 грн.
Вказані судові рішення були пред'явлені на примусове виконання, проте станом на час подання до суду позову не виконані.
Також зазначав, що ОСОБА_1 мав у власності квартиру АДРЕСА_1 , але 20.02.2012 право власності на зазначену квартиру перейшло від ОСОБА_1 до його дружини ОСОБА_4 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Варніковою В. Ю., зареєстровано в реєстрі за № 499.
В подальшому 16.04.2019 квартира була відчужена на користь ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В.
Вважає, що укладені договори дарування та купівлі-продажу укладені з метою уникнення виконання зобов'язань боржника, не спрямовані на реальне настання обумовлених наслідків, у зв'язку з чим мають бути визнані недійсними.
Посилаючись на наведені обставини, просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 20.02.2012, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Варніковою К. В., реєстровий номер 499; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності на майно - квартиру АДРЕСА_1 , внесений на підставі договору дарування від 20.02.2012, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Варніковою К. В., реєстровий номер 499; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 16.04.2019, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В., реєстровий номер 1878; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 31205784 від 16.04.2019 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , здійснений приватним нотаріусом харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В. та застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом повернення до ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно розпорядження голови Верховного Суду від 14.03.2022 № 7/0/9-22 на підставі частини сьомої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв'язку з неможливістю судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану було змінено територіальну підсудність справ Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з визначенням підсудності таких справ Київському районному суду м. Полтави.
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 02 квітня 2025 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 20.02.2012, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Варніковою К. В., реєстровий номер 499.
Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності на майно - квартиру АДРЕСА_1 , внесений на підставі договору дарування від 20.02.2012, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Варніковою К. В., реєстровий номер 499.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 16.04.2019, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В., реєстровий номер 1878.
Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 31205784 від 16.04.2019 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , здійснений приватним нотаріусом харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В.
Вирішено питання розподілу судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати зі сплати судового збору з кожного в розмірі по 605, 34 грн.
Додатковим рішенням Київського районного суду м. Полтави від 22 квітня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу з кожного в розмірі по 35 333,33 грн, на оплату поштових відправлень, здійснених через «Є-ПОСТ» в розмірі 250,90 грн, всього з кожного в розмірі по 35 584, 23 грн.
Не погодившись з вказаними судовими рішеннями, відповідачі оскаржили їх в апеляційному порядку.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Межирицький А. О. в апеляційній скарзі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити по справі нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом помилково не застосовано позовну давність до вимог про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , оскільки з 01.01.2013 в Україні є відкритою та загальнодоступною інформація з Державного реєстру речових прав і відповідний запис про вищевказану квартиру міг бути перевірений будь-якою особою одразу після реєстрації. Доступність інформації у відкритому реєстрі формує можливість довідатися про факт правочину, а невжиття особою розумних заходів не зупиняє перебігу строку позовної давності. Отже, саме позивач, вимоги якого як стягувача у виконавчому провадженні не були задоволені в період з 2012 по 2021 рік повинен був діяти обачно та вживати заходів для розшуку майна боржника або спонукання здійснювати такий розшук компетентними органами.
Вважає, що незастосування строків позовної давності до правовідносин з приводу укладання договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 20.02.2012 позбавляють відповідача гарантії правової визначеності й звільнення від застарілих претензій, що є підставою для скасування рішення суду.
На думку апелянта, суд першої інстанції грубо перевернув традиційний тягар доказування: замість того, щоб вимагати від позивача належних доказів «недобросовісності» відповідача, він поклав цей обов'язок на останнього без жодних запитань до того, хто ініціював спір, що прямо суперечить як положенням ЦПК України, так і усталеній практиці Верховного Суду.
Вказує також на те, що справу було розглянуто судом у відсутність відповідача та його представника, без дотримання принципу змагальності сторін та у порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо права на справедливий суд, висновків Верховного Суду про необхідність забезпечення участі сторони у судовому засіданні.
В апеляційній скарзі на додаткове рішення представник ОСОБА_1 - адвокат Межирицький А. О. вказує на невідповідність розміру витрат на оплату послуг адвоката вимогам частини четвертої статті 137 ЦПК України та просить їх зменшити до 10 600 грн - по 3 533,33 грн з кожного відповідача.
Зазначає, що ціни за надані адвокатом послуги встановлені довільно, без урахування об'єктивних факторів, що впливають на їх вартість, в той час як свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.
Вважає, що визначений розмір витрат на правничу допомогу із розрахунку кількості календарних місяців перебування справи на розгляді суду є необґрунтованим, особливо з огляду на розгляд справи в період дії на території України правового режиму воєнного стану, передачу справи на розгляд іншого суду, перебування справи в апеляційній інстанції з ініціативи саме позивача та подальшою зміною складу суду.
Відповідач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі посилається на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права та просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що викладені в позовній заяві обставини не відповідають дійсності, є неправдивими та такими, що порушують свободу недоторканості особистого та сімейного життя добросовісного набувача спірної квартири.
Вказує, що на момент купівлі нею спірної квартири, будь-яких обмежень, арештів, заборон не було, після оформлення договору купівлі-продажу в квартирі проживала її сім'я, сторонні особи в ній не були зареєстровані та не проживали.
Наголошує, що доводи позивача про те, що спірний договір купівлі-продажу квартири було укладено з метою приховати майно від звернення стягнення на нього в межах виконавчого провадження, яке відкрито на підставі заочного рішення Орджонікідзевського районного суду від 06.06.2011 по справі № 2-371/11 є необґрунтованими та не підтверджені жодними доказами
При цьому, позивач не надає до суду доказів, того, що вона взагалі знайома з відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_4 і має до них якесь відношення.
Також вказує, що обов'язковою умовою визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, є необхідність встановлення наявності як у неї, ОСОБА_2 , так і у ОСОБА_1 , умислу на укладення цього договору з метою недопущення звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_2 , оскільки якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. В даному випадку на момент укладення договору купівлі-продажу від 16.04.2019, вона діяла добросовісно та бажала настання реальних наслідків за договором.
Крім того, посилається на порушення судом принципу змагальності та диспозитивної цивільного судочинства. Зазначає, що справу було розглянуто судом за відсутності відповідачів.
В апеляційній скарзі на додаткове рішення суду вказує, що суд розглянув заяву позивача про розподіл судових витрат на правничу допомогу та ухвалив додаткове рішення без належного повідомлення ОСОБА_2 , чим позбавив її права заявити та надати докази про неспівмірність витрат на правничу допомогу адвоката позивача та зменшення їх розміру.
Зазначає, що заявлені позивачем витрати не є співмірними складності справи, витраченому адвокатом часу та обсягу наданих послуг, а також критерію розумності та обґрунтованості таких витрат.
У відзивах на апеляційні скарги на додаткове рішення суду представник ОСОБА_3 - адвокат Ястребова Є. Б. просить апеляційні скарги залишити без задоволення, а додаткове рішення суду залишити без змін.
Колегія суддів Полтавського апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін та їх представників, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про часткове задоволення апеляційних скарг, виходячи з наступного.
За правилами частин першої, другої, четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Повноваження суду апеляційної інстанції визначено статтею 374 ЦПК України, згідно пункту 2 частини першої якої за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно пунктів 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України є невідповідність висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
По справі встановлено, що заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 06.06.2011 у справі № 2-371/11 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики в розмірі 150 000 грн, три проценти річних за час прострочення в сумі 2 428,76 грн, інфляційні втрати в сумі 5850 грн, держмито в сумі 1 582,78 грн, витрати на інформаційне обслуговування у розмірі 120 грн, а всього стягнуто 159 981 грн.
На виконання даного судового рішення 19.12.2011 Орджонікідзевським районним судом м. Харкова видано виконавчий лист № 2-371, за яким 06.02.2012 державним виконавцем Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції було відкрито виконавче провадження ВП № 31161322 та накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_1 .
Постановою державного виконавця від 19.08.2017 у зв'язку з відкриттям апеляційного провадження у справі № 2-371/11 вказаний виконавчий документ було повернуто до суду, що його видав.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 20.09.2017 після апеляційного перегляду рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 06 червня 2011 року залишено без змін.
08.11.2017 державним виконавцем Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Індустріальному та Немишлянському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області відкрито виконавче провадження ВП № 55068365 з примусового виконання виконавчого листа № 2-371/11.
17.02.2020 виконавчий документ було повернуто стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 13.12.2018, яке набрало законної сили 22.01.2019, у справі № 644/6325/17 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 інфляційне збільшення вказаної суми боргу у розмірі 128 363,99 грн, три проценти річних від суми прострочення у розмірі 17 406,32 грн, а всього - 145770,31 грн.
Постановою державного виконавця Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Індустріальному та Немишлянському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області відкрито виконавче провадження ВП № 62394634 з примусового виконання виконавчого листа № 644/6325/17, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Харкова 25.01.2019 на виконання вказаного судового рішення.
20.02.2012 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Варніковою К. В., боржник ОСОБА_1 відчужив належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , з якою перебував у зареєстрованому шлюбі.
16.04.2019 ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірної квартири, який було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В. та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 31205784.
Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсними вказаних договорів дарування та купівлі-продажу квартири, позивач ОСОБА_3 стверджував, що ці договори було укладено з метою уникнення звернення стягнення на майно боржника, без реального настання правових наслідків, обумовлених цими правочинами.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа).
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).
У справі, що переглядається, встановлено, що договір дарування належного боржникові нерухомого майна від 20.02.2012 було укладено між подружжям ОСОБА_5 після настання строку повернення ОСОБА_1 позики у сумі 150 000 грн за договором від 26.12.2008, укладеним з позивачем ОСОБА_3 , - 28.02.2009 та ухвалення 06.06.2011 судом рішення про стягнення заборгованості за цим договором загальною сумою 159 981 грн і його примусового виконання.
За таких обставин суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що всупереч принципу добросовісності ОСОБА_1 відчужив належне йому нерухоме майно своїй дружині ОСОБА_4 з метою уникнення виконання зобов'язання з повернення боргу за договором позики та задля унеможливлення в подальшому звернення стягнення на це майно під час виконання судового рішення про стягнення боргу. Такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямовані на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
Відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року у справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24)).
Доводи апеляційної скарги представника відповідача про сплив позовної давності за вимогами про визнання недійсним договору дарування квартири відхиляються апеляційним судом, як безпідставні, оскільки відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз норм права, якими врегульовані питання позовної давності дає підстави для висновку, що у разі, коли законодавець вживає вислови «свої цивільні права», «цивільні права особи», «здійснення права», він має на увазі право, яке належить одній особі, право однієї особи, а не декількох осіб, якщо інше прямо не зазначено у тексті відповідної норми.
Тож при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, дізналася або могла довідатися особа, що є носієм права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження із захисту цього права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 листопада 2024 року у справі № 922/5110/21 (922/4755/23)).
Обов'язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести суду ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (частина третя статті 12, частини перша, шоста статті 81 ЦПК України).
Предметом доказування у справі є, у тому числі, і перебіг позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі.
Проте, матеріали справи не містять доказів, що позивач ОСОБА_3 довідався або міг довідатися про відчуження боржником спірної квартири до 17.02.2020, - коли виконавчий лист № 2-371 від 19.12.2011 було повернуто державним виконавцем стягувачеві через відсутність у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення.
Доводи апеляційної скарги про запровадження з 1 січня 2013 року в Україні єдиної державної інформаційної системи з відомостями про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти/суб'єкти цих прав - Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, з якого позивач міг довідатися про відчуження квартири, ґрунтуються на припущеннях, оскільки під час примусового виконання виконавчого документа стягувач правомірно та добросовісно покладається на дії виконавця, який саме і зобов'язаний перевіряти інформацію про наявність боржника, його майна, здійснення опису та арешту майна.
Відповідно до частини восьмої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV, державний виконавець проводить перевірку майнового стану боржника не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання. У подальшому така перевірка проводиться державним виконавцем кожні два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, кожні три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника.
Аналогічна норма міститься і у частині восьмій статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII, який набрав чинності 05.10.2016.
Отже, за відсутності доказів обізнаності позивача ОСОБА_3 про укладення оспорюваного договору дарування, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що встановлений статтею 257 ЦК України загальний строк позовної давності у три роки на час звернення до суду з цим позовом позивачем пропущено не було.
Разом з тим, висновки суду щодо недійсності договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 16.04.2019, не відповідають встановленим фактичним обставинам справи та нормам права щодо фраудаторності та фіктивності правочину.
З огляду на те, що наявними у справі доказами підтверджується фактичний перехід права власності на квартиру до відповідача ОСОБА_2 , яка з 23.09.2019 разом із членами своєї сім'ї зареєстрована та постійно проживає у спірній квартирі, уклала договори надання житлово-комунальних послуг за вказаною адресою та особисто оплачує їх, підстав вважати, що цей правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, тобто він є фіктивним, у суду не було.
Судом першої інстанції також не враховано, що застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред'явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов'язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з'ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок).
Проте обставин, які б дозволяли кваліфікувати оспорюваний договір купівлі-продажу від 16.04.2019 як фраудаторний по справі не встановлено.
Лише наявність судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості та відсутність у нього іншого майна, на яке можливо звернути стягнення, не є достатніми підставами визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відповідачем ОСОБА_2 .
Як вбачається зі змісту договору, продаж було вчинено за 1 072 800 грн, що згідно курсу НБУ є еквівалентом 40 000 доларів США, які продавець ОСОБА_4 повністю отримала до підписання договору, що засвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В. Невідповідність вказаної у договорі ціни ринковим цінам на момент вчинення договору матеріалами справи не підтверджена.
Доказів того, що ОСОБА_2 будь-яким чином пов'язана з боржником ОСОБА_1 та їй було відомо про невиконання останнім боргового зобов'язання перед ОСОБА_3 матеріали справи також не містять.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребувано у нього.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
За змістом статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, якою визнається право кожного на доступ до правосуддя, та статті 13 - право на ефективний спосіб захисту прав, особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18); від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-84гс20) та інших).
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19), від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21)).
Оскільки факт недобросовісної поведінки відповідача ОСОБА_2 , зловживання нею правами та умислу на вчинення фіктивного правочину на шкоду правам позивача належними та допустимими доказами по справі не підтверджено, висновок суду першої інстанції, що ОСОБА_2 не може вважатися добросовісним набувачем за договором купівлі-продажу нічим не обґрунтований, а відсутність у продавця ОСОБА_4 права на відчуження майна є підставою для застосування положень статті 388 ЦК України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в цій частині не може залишатися в силі та підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 .
Належним способом захисту є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17 (провадження № 61-3068св21), від12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22)).
Як зазначено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23), недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.
Проте, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога про повернення права власності чи інші вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 330, 388 ЦК України, є неефективними.
Таким чином, для повернення майна боржнику оспорювання реєстраційних дій (рішень, записів) щодо цього майна не вимагається, тому вимоги позивача про скасування записів про державну реєстрацію права власності відповідачів на спірну квартиру не є належними та не підлягають задоволенню, що залишилось поза увагою суду першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції, на які посилаються в апеляційних скаргах відповідачі, колегією суддів апеляційного суду не встановлено.
Згідно пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Відповідно до частин першої, четвертої, п'ятої статті 212 ЦПК України учасник справи, його представник має право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду за умови наявності в суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов'язковою.
Учасник справи, його представник бере участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та засобів електронної ідентифікації, що мають високий рівень довіри, відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», у порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв'язку тощо несе учасник справи, його представник, який подав відповідну заяву, крім випадку коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки.У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення) (пункти 1, 2 частини третьої, частина четверта статті 223 ЦПК України).
Як вбачається з протоколу (журналу) судового засідання та технічного запису судового засідання 10.03.2025 та 02.04.2025 відповідачі та їх представники до залу судового засідання районного суду не прибули, у підсистемі відеоконференцзв'язку ЄСІТС у призначений час не авторизувалися, що свідчить про їх повтору неявку в судове засідання та відповідно до вимог статті 223 ЦПК України не перешкоджало розгляду справи судом по суті незалежно від причин повторної неявки учасника справи.
Про день та час судового засідання відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і їх представники були повідомлені судом у відповідності до вимог частин п'ятої, шостої, пункту 2 частини восьмої статті 128 ЦПК України.
У частині дванадцятій статті 33 ЦПК України зазначено, що у разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. У разі зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті суд повторно розпочинає розгляд справи по суті, крім випадку, коли суд ухвалить рішення про повторне проведення підготовчого провадження.
Оскільки рішення про повторне проведення підготовчого провадження після зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті судом першої інстанції не ухвалювалось, доводи апеляційної скарги адвоката Межирицького А. О. щодо порушення судом вимог абзацу 2 пункту 12 статті 33 ЦПК України є безпідставними.
Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про часткове задоволення апеляційних скарг та скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та вимог про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності на майно з постановленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
В іншій частині підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції колегією суддів не вбачається з мотивів, наведених вище у цій постанові.
За правилами частини першої, пунктів 2, 3 частини другої, частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд відповідно змінює розподіл судових витрат, які у разі відмови у позові покладаються на позивача, а у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Вирішуючи питання щодо відшкодування судових витрат позивача на професійну правничу допомогу, колегія суддів враховує положення статті 137 ЦПК України та виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту Закон визначає гонорар та неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.
Разом з тим, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
Як вбачається з додаткової угоди № 2 до договору № 50 від 0.12.2021 АД-50/2021 від 01 грудня 2021 року адвокатське об'єднання «Ястребова і партнери» та ОСОБА_3 погодили надання останньому послуг правничої допомоги у цивільному провадженні з оплатою гонорару адвоката у розмірі 6 000 грн за складання позовної заяви та 2 500 грн щомісячно за принципом передоплати.
За таким принципом сторонами договору погоджено розмір оплати послуг адвоката за період з 01.12.2021 по 02.04.2025 у сумі 106 000 грн, які представник позивача просила відшкодувати з відповідачів.
Детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат між сторонами, як це передбачено частиною третьою статті 137 ЦПК України, позивач до суду не подавав.
Даючи оцінку наданим стороною позивача доказам, колегія суддів вважає, що підхід до визначення гонорару адвоката у виді щомісячної оплати незалежно від обсягу надання послуг правничої допомоги не може поширюватись на обов'язок відповідачів відшкодувати позивачу понесені витрати, оскільки не відповідає вимогам щодо реальності та обґрунтованості адвокатських витрат та розумності такого розміру і є несправедливими по відношенню до іншої сторони.
За обставин справи відшкодуванню позивачеві підлягають витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 20 000 грн - по 10 000 грн з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , що відповідатиме принципам обґрунтованості та пропорційності.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 понесені позивачем витрати компенсації не підлягають.
Оплата поштових відправлень, здійснених через «Є-ПОСТ», з клопотанням про направлення справи за підсудністю від 28.07.2023, апеляційною скаргою на ухвалу суду від 26.09.2023, електронним зверненням адвоката від 06.12.2022, відповіддю районного суду від 09.12.2022, ухвалою суду від 26.09.2023 та протоколом автоматизованого розподілу справи від 18.05.2023, а також клопотанням про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції від 04.12.2023, остаточним розрахунком судових витрат та заявою про ухвалення додаткового рішення від 07.04.2025, оскільки це не пов'язано з наданням доказів на вимогу суду, не є судовими витратами, що підлягають розподілу між сторонами, у розумінні вимог статей 133, 140, 141 ЦПК України, тому підстав для їх відшкодування позивачу колегією суддів не вбачається.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Межирицького Андрія Олександровича та ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 квітня 2025 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16.04.2019, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Тетяною Владиславівною, скасування записів про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 та додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави від 22 квітня 2025 року - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 16.04.2019, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Тетяною Владиславівною, реєстровий номер 1878, та скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, номер запису № 31205784 від 16.04.2019 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , здійсненого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Тетяною Владиславівною, а також позовних вимог про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності на майно - квартиру АДРЕСА_1 , внесеного на підставі договору дарування від 20.02.2012, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Варніковою Ксенією Вікторівною, реєстровий номер 499 - відмовити.
Змінити розподіл судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 по 453,75 грн судового збору за подання позовної заяви та по 10 000 грн витрат на професійну правничу допомогу з кожного.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1 816,80 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. Б. Бутенко
Судді Г. Л. Карпушин
О. О. Панченко