Справа № 607/22374/25Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-сс/817/308/25 Доповідач - ОСОБА_2
Категорія - ухвала слідчого судді
26 листопада 2025 р. Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду в складі:
головуючого судді - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі - ОСОБА_5 ,
за участі: представника заявника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Тернополі кримінальне провадження №11-сс/817/308/25 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 листопада 2025 року про закриття провадження за скаргою представника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 про скасування арешту майна у кримінальному провадженні №12015210000000391 від 02 вересня 2015 року , -
Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 листопада 2025 року провадження з розгляду клопотання адвоката ОСОБА_7 в інтересах власника майна ОСОБА_6 про скасування арешту майна закрито, у зв'язку із поданням такого клопотання після закриття кримінального провадження №12015210000000391 від 02 вересня 2015 року.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_6 просить ухвалу слідчого судді скасувати та постановити нову, якою скасувати і зняти накладений ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду від 26 січня 2016 року у кримінальному провадженні № 12015210000000391 арешт земельної ділянки з кадастровим номером № 6125286900:01:016:0006 площею 0,32 га, що знаходиться на території Підгороднянської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області і перебуває у власності ОСОБА_6 .
Мотивує скаргу тим, що ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду від 26.01.2016 року було накладено арешт на земельну ділянку кадастровий № 6125286900:01:016:0006, яка належить ОСОБА_6 , шляхом заборони її відчуження та розпорядження, а відповідний запис про обтяження внесено до Державного реєстру речових прав у кримінальнмоу провадженні №12015210000000391 від 02 вересня 2015 року за ч.1 ст.364 КК України.
Посилається на те, що кримінальне провадження № 12015210000000391 було закрите постановою начальника відділу СУ ГУНП в Тернопільській області у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України), що відповідно до ч. 4 ст. 132 КПК України є підставою для припинення дії ухвали про застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Вважає, що попри закриття провадження арешт майна не знято, оскільки відповідний запис про обтяження продовжує існувати в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що порушує права власника на мирне володіння майном і суперечить приписам п. 1 ч. 2 ст. 27 та ст. 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Апелянт також наголошує, що з наведених норм та правових висновків випливає, що зняття (припинення) обтяження, накладеного на підставі судового рішення, можливе виключно на підставі іншого судового рішення. Тому, на його переконання, закрите кримінальне провадження не позбавляє слідчого суддю повноважень вирішити питання щодо подальшої долі арештованого майна відповідно до ч. 9 ст. 100 КПК України.
Посилається також на правові позиції, викладені в постанові Об'єднаної Палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15.04.2024 року у справі № 554/2506/22, згідно з якими питання скасування арешту майна може вирішуватися слідчим суддею і після закриття кримінального провадження, оскільки це є проявом судового контролю за дотриманням прав і гарантій учасників кримінального процесу (ст. 2, ст. 7, ст. 24 КПК України).
Вважає, що, закривши провадження за клопотанням представника ОСОБА_6 про скасування арешту земельної ділянки, суд першої інстанції допустив неповноту судового розгляду та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, що перешкодило постановленню законного та обґрунтованого рішення.
Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_6 , який підтримав подану скаргу з викладених у ній мотивів, колегія суддів, вивчивши матеріали провадження та перевіривши доводи апеляційної скарги, прийшла до наступних міркувань.
Постановою начальника відділу СУ ГУНП в Тернопільській області від 31 жовтня 2017 року закрито кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №42025210000000076 від 28.05.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України на підставі п.2 ч.1 ст. 284 КПК України. У вказаній постанові не розглядалось питання щодо скасування арешту земельної ділянки з кадастровим номером № 6125286900:01:016:0006 площею 0,32 га, що знаходиться на території Підгороднянської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області і перебуває у власності ОСОБА_6 , накладеного ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду від 26 січня 2016 року.
Закриваючи провадження за скаргою представника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 про скасування арешту майна у кримінальному провадженні №12015210000000391 від 02 вересня 2015 року, поданої після винесення постанови начальником відділу СУ ГУНП в Тернопільській області від 31 жовтня 2017 року про закриття кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за №42025210000000076 від 28.05.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України на підставі п.2 ч.1 ст. 284 КПК України , суддя місцевого суду виходив з того, що після закриття кримінального провадження досудове розслідування вважається завершеним, ухвала про арешт майна втрачає свою дію в силу закону, а тому слідчий суддя позбавлений повноважень виносити будь-яке процесуальне рішення оскільки його повноваження розповсюджуються на досудове розслідування.
Перевіряючи вказану ухвалу слідчого судді та доводи представника ОСОБА_6 , викладені ним у апеляційній скарзі, колегія суддів виходить з наступного.
Так, у постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15.04.2024 у справі № 554/2506/22 сформульовано правові висновки, згідно з якими: у разі закриття слідчим, прокурором кримінального провадження в порядку, передбаченому КПК, заходи забезпечення кримінального провадження, серед яких і арешт майна, припиняють свою дію в силу прямої вказівки ч.4 ст.132 КПК України. Ухвала суду постановлена на підставі ч.9 ст.100 КПК після закриття кримінального провадження слідчим або прокурором, за якою вирішено питання про долю речових доказів та документів, може бути оскаржена як у апеляційному так і у касаційному порядку.
Частиною 1 ст. 1 КПК встановлено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК. За змістом статей 173, 174 цього Кодексу під час досудового розслідування, судового розгляду питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд відповідно.
Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому у застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (ч. 1 ст. 174 КПК).
Частини 3 та 4 ст. 174 КПК регулюють порядок вирішення питання про скасування арешту майна у двох випадках: судом - за наслідками розгляду кримінальної справи та прокурором - одночасно з винесенням ним постанови про закриття кримінального провадження.
Натомість у ст. 174 КПК не йдеться про скасування арешту майна слідчим суддею після закінчення досудового розслідування внаслідок закриття кримінального провадження за постановою керівника органу досудового розслідування на підставі приписів п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК.
Разом із тим, за приписами частини 4, якою доповнено ст. 132 КПК Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо закриття кримінального провадження у зв'язку з втратою чинності законом, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння» № 2810-IX від 01 грудня 2022 року (набрав чинності 29 грудня цього ж року), ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження припиняє свою дію після закінчення строку її дії, скасування запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Після закриття кримінального провадження втручання у сферу приватних інтересів (арешт майна) фактично набуває свавільного характеру, з огляду на що приписи ч. 4 ст. 132 КПК є дієвим засобом реалізації положень ст. 3 Конституції України, ст. 13 Конвенції задля усунення порушення прав власника або володільця майна.
Приписи ч. 4 ст. 132 КПК є нормою, за якою в КПК встановлено порядок припинення арешту майна після закриття кримінального провадження, застосування якої у взаємозв'язку із положеннями ч. 1 ст. 170 цього Кодексу скасовує обмеження, застосовані під час досудового розслідування.
Імперативні приписи ч. 4 ст. 132 КПК вимагають поводження з вказаним вище майном з боку прокурора, органу досудового розслідування, державної влади чи місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, фізичних осіб та інших суб'єктів суспільних відносин як таким, що не є арештованим в порядку, передбаченому КПК. За відсутності інших законних підстав, позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, стосовно якого арешт припинив свою дію, є протиправним і тягне відповідальність, передбачену законом.
Отже, у разі закриття кримінального провадження постановою слідчого або прокурора, ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно (речові докази) припиняє свою дію, з огляду на що припиняє свою дію і застосоване слідчим суддею позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування відповідним майном. Після закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому законом слідчим, речовий доказ перебуває у володінні органу досудового розслідування за відсутності процесуального рішення про арешт майна.
Кримінальний процесуальний кодекс України як кримінальне процесуальне законодавство є систематизованим зведенням кримінальних процесуальних норм, які регулюють порядок досудового розслідування та судового провадження.
У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України виходив із того, що загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило «lex posterior derogat priori» - «наступний закон скасовує попередній». Таким чином, повноважний орган конституційної юрисдикції визначив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.
Принцип верховенства права вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) - «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) - «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» ( lex posterior generalis non derogat priori speciali ). В Рішенні від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 Конституційний Суд України зазначив, що якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права втрачає свою дієвість. Імператив надання дієвості принципові верховенства права вимагає одночасного застосування всіх трьох класичних формул.
Саме із таких настанов виходила і ОП ККС щодо застосування приписів ч. 4 ст. 132 КПК.
У даній справі кримінальне провадження закрив слідчий на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК, і з цього моменту припинила дію ухвала слідчого судді про арешт майна, наслідком чого є скасування арешту як заходу забезпечення кримінального провадження.
З постанови об'єднаної палати ККС ВС від 19 лютого 2019 року (справа № 569/17036/18, провадження № 51-598кмо19) також слідує що повноваження слідчого судді не розповсюджуються на вказану категорію скарг ( скасування арешту майна у випадку закриття кримінального провадження слідчим на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України, за відсутністю складу злочину).
Відповідно до ч. 1 ст. 100 КПК речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 цього Кодексу.
Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
Чинний кримінальний процесуальний закон розрізняє поняття «суд» та «слідчий суддя», визначаючи стадії кримінального провадження (досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність) здійснення ними своїх повноважень та належним чином розмежовуючи їх.
Відповідно до ч. 9 ст. 100 КПК у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу.
За юридичними позиціями Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003); суди здійснюють правосуддя з метою забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (абзац 2 пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009).
Право на судовий захист є фундаментальним правом людини, яке є гарантією захисту її прав, свобод і законних інтересів, а рівень його забезпеченості характеризує демократизм держави та її правовий характер.
У кримінальному судочинстві, де стикаються публічні та приватні інтереси, виникає потреба у створенні таких механізмів реалізації права на судовий захист, які забезпечували б ефективне поновлення прав особи, були максимально пристосовані для вирішення його завдань на всіх етапах провадження.
Як визначено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Протокол до Конвенції), ратифікованого Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово та послідовно зазначав, що «перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у мирне володіння майном має бути правомірним: друге речення абзацу першого дозволяє позбавляти майна лише «за умов, визначених законом», а другий абзац визнає, що держави мають право контролювати процес користування майном шляхом застосування «законів». Верховенство права (правовладдя) одна із засад демократичного суспільства, притаманна всім статтям Конвенції. Отже питання про те, чи було досягнуто справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та потребою захисту фундаментальних прав особи набуває значення лише після того, як буде встановлено, що втручання, про яке йдеться, відповідало вимозі правомірності і не було свавільним [рішення у справі Iatridis v. Greece від 25 березня 1999 року (заява № 31107/96), § 58; рішення у справі Frizen v. Russia від 24 березня 2005 року (заява № 58254/00), § 33].
За приписами ст. 328 Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не слідує із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга).
Гарантії захисту та порядок відновлення порушеного права на власність мають своє відображення у кримінальному процесуальному законодавстві України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 16 КПК позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Завданням кримінального провадження, окрім іншого, є охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження (ст. 2 КПК).
Згідно з ч. 6 ст. 9 КПК у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.
Як визначено ч. 9 ст. 100 КПК, у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу, однак не визначено порядку оскарження судового рішення, постановленого за результатом розгляду цього клопотання.
ОП ККС ВС зауважила, що посилання в ч. 9 ст. 100 КПК на те, що клопотання розглядається згідно зі статтями 171-174 КПК, слід сприймати як таке, що свідчить про наявність у суду за результатами такого розгляду відповідних повноважень вирішити питання про долю речових доказів і документів.
Положення процесуального закону прямо не регулюють можливості оскарження у апеляційному, а у подальшому й у касаційному порядку рішення суду за результатом розгляду клопотання про вирішення долі речових доказів, але й не забороняють такого оскарження з метою захисту від свавільного обмеження права власності або володіння.
Статтею 374 КПК передбачено, що у разі ухвалення вироку суд зобов'язаний вирішити питання щодо речових доказів і документів, і таке рішення може бути оскаржене як у апеляційному, так і у касаційному порядку.
На переконання ОП ККС ВС, аналогічним правом має бути наділена й особа, яка є володільцем або власником майна, і право якої на вільне розпорядження, користування чи володіння цим майном було обмежено під час досудового розслідування, а кримінальне провадження при цьому закрито слідчим або прокурором.
Забезпечення права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, прийнятого за результатами розгляду питання про долю речових доказів та документів надає можливість реалізувати легітимну мету судового контролю в аспекті реалізації положень ст. 1 Протоколу до Конвенції.
Тобто, у випадку, коли кримінальне провадження закрите слідчим, клопотання подане в порядку ч. 9 ст. 100 КПК про долю речових доказів вирішується судом, а не слідчим суддею. Оскільки скарга представника ОСОБА_6 про скасування арешту майна, накладеного ухвалою слідчого судді, після закриття кримінального провадження слідчим, не підлягала розгляду слідчим суддею, в зв'язку з тим що вирішення вказаного питання не відносилось до його компетенції, останній повинен був відмовити у відкритті провадження за нею, однак, закон не забороняє закрити провадження, яке було помилково відкрите. Тому колегія суддів виходячи з вищенаведених вимог чинного законодавства та позиції Об'єданої палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15.04.2024 року у справі № 554/2506/22 вважає що представник ОСОБА_6 може звернутись до суду з клопотанням про вирішення долі речових доказів в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України.
З огляду навищенаведене, доводи представника про те що закрите кримінальне провадження не позбавляє слідчого суддю повноважень вирішити питання щодо подальшої долі арештованого майна відповідно до ч. 9 ст. 100 КПК України не грунтуються на вимогах закону, а тому у задоволенні скарги представника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 слід відмовити, а оскаржувану ухвалу слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 листопада 2025 року про закриття провадження за скаргою адвоката ОСОБА_7 в інтересах власника майна ОСОБА_6 про скасування арешту майна - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 422 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 листопада 2025 року про закриття провадження за скаргою адвоката ОСОБА_7 в інтересах власника майна ОСОБА_6 про скасування арешту майна - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду є остаточною та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4