Справа № 450/2178/24 Головуючий у 1 інстанції: Кукса Д.А.
Провадження № 22-ц/811/1465/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.
28 листопада 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Шандри М.М.
суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.
секретаря: Чижа Л.М.
за участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 березня 2025 року у справі за позовом за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частину цього майна,
ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив визнати спільною сумісною власністю подружжя сторін житловий будинок АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, кадастровий номер: 4623683400:01:002:0161, цільове призначення якої: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,1243 га; визнати за ним право власності на зазначених житлового будинку та земельної ділянки.
В обгрунтування позовних вимог покликався на те, що 25.01.2003 він перебував у шлюбі з відповідачкою ОСОБА_1 , який було розірвано заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 14.05.2020. Колишня дружина та діти проживають в АДРЕСА_1 . У 2016 відповідачка зареєструвала спірний будинок на своє ім'я. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 07.11.2022 у справі № 450/1805/20, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні його позову про визнання за ним права власності на спірні житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку. Зазначає, що спірний будинок побудований у 2006 - 2019 роках за час його перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , в основному за кошти його батьків та його особисті кошти. Також за кошти його батьків здійснювались внутрішні оздоблювальні роботи, придбання меблів, кухонної та іншої техніки тощо. У період будівництва спірного будинку вони з дружиною та дітьми проживали у квартирі його батьків за адресою: АДРЕСА_2 , часткою якої у розмірі 1/4 володів він. Дана квартира продана у 2016 році з метою отримання коштів для завершення будівельних робіт у спірному будинку. Після продажу цієї квартири вони з дружиною та дітьми переїхали до будинку його батьків, де проживали до вселення у спірний будинок у грудні 2019 року. Будівництво будинку здійснювалось на земельній ділянці кадастровий номер 4623683400:01:002:0161; цільове призначення; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): площа: 0,1243 га, яка була подарована відповідачці її матір'ю у 2007 році. Оскільки на земельній ділянці побудовано будинок, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі його поділу, до нього переходить право у розмірі частки права власності у спільному майні.
На підставі наведеного просив задовольнити його позов.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 28.03.2025 позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_3 право власності на житлового будинку АДРЕСА_1 .
Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер: 4623683400:01:002:0161; цільове призначення якої: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,1243 га.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 земельної ділянки кадастровий номер: 4623683400:01:002:0161; цільове призначення якої: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,1243 га.
Стягнуто з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_3 суму сплаченого судового збору у розмірі 15 140,00 грн.
Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 22.04.2025 відмовлено у прийнятті додаткового рішення за заявою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 .
Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 .
В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що оскільки під час розгляду справи №450/2178/24, сторона позивача не подавала жодних доказів не зазначала нових обставин, а лише посилалась на період придбання майна, та рішення по справі №450/1805/20, відповідно обставини встановлені судом першої інстанції по справі №450/2178/24 не достовірні не відповідають фактичним обставинам справи. Стороною позивача суду не надано будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірне майно набуте за його особисті кошти або його працею. Вказує, що позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду із цим позовом.
Просить суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Від ОСОБА_3 надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.
У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - Ощипок В.С. підтримав апеляційну скаргу з підстав, зазначених у ній.
Інші учасники справи у судове засідання апеляційної інстанції не з'явились, про причини неявки суду не повідомили, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, тому їх неявка, відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи, який проводиться за їхньої відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).
Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам відповідає.
Судом встановлено, що з 25.01.2003 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 14.05.2020 у справі № 450/825/20.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 07.11.2022 у справі № 450/1805/20 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , яке набрало законної сили, встановлено, що відповідачка 22.12.2016 зареєструвала право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 284,8 кв.м, житловою площею 86,8 кв.м, який розташований на земельній ділянці кадастровий № 4623683400:01:002:0161, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 76638296 від 22.12.2016.
Вказаним рішенням суду відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 про припинення права власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,1243 га, кадастровий № 4623683400:01:002:0161, та визнання за ним права власності на вказане майно.
Звертаючись до суду із позовом у цій справі, ОСОБА_3 просив визнати вказане майно спільною сумісною власністю подружжя та визнати за ним право власності на частину цього майна.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Положеннями статті 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
З урахуванням того, що на майно, яке придбане за час шлюбу, поширюється презумпція спільності права власності подружжя на майно, то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на ту особу, яка її спростовує.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Як встановлено судом, під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі ними було побудовано житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 284,8 кв.м, житловою площею 86,8 кв.м, який розташований на земельній ділянці кадастровий № 4623683400:01:002:0161, право власності на який зареєстровано за відповідачкою. Презумпцію спільності права власності подружжя на майно не спростовано, а, отже, такий належить сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя, тому правильним є висновок районного суду про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на частку будинку, що відповідає положенням частини першої статті 70 СК України.
Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користування іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю, споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Системний аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновками районного суду про те, що ОСОБА_3 , як учасник спільної часткової власності на будинок, набув і право на земельну ділянку пропорційно розміру його частки у спільній власності на вказаний будинок, тобто на 1/2 частину земельної ділянки у порядку поділу.
Поклилання апелянта та те, що позивач звертався з тотожним позовом до суду та такий спір вирішено судом, не заслуговують на увагу, оскільки предметом спору у справі № 450/1805/20 було визнання житлового будинку та земельної ділянки особистою власністю ОСОБА_3 та припинення такого за відповідачкою.
Безпідставними є доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем позовної давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, яка обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Рішення суду про розірвання шлюбу між сторонами набрало законної сили 08.06.2021, а із даним позовом позивач звернувся до суду 16.05.2024, тобто в межах позовної давності.
Доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції не спростовують.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її ухвалення.
Повний текст постанови складено: 28.11.2025
Головуючий
Судді