25 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 727/2938/21
провадження № 51-1097км25
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального
суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового
засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 19 грудня 2024 року у кримінальному провадженні за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Бузовиця Кельменецького району Чернівецької області, жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, останнього разу за вироком Шевченківського районного суду м. Чернівці від 23 квітня 2015 року за ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 71 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 20 днів,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 307 КК.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Шевченківського районного суду м. Чернівці від 2 жовтня 2024 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду, ОСОБА_7 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 186 КК - на строк 4 роки; за ч. 2 ст. 307 КК із застосуванням ст. 69 КК - на строк 5 років, без конфіскації майна на підставі ст. 77 КК.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, без конфіскації майна.
На підставі статей 75, 76 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на нього певні обов'язки.
Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у відкритому викраденні чужого майна (грабіж), вчиненому повторно, та у незаконному збуті наркотичного засобу, вчиненому повторно, за обставин, детально викладених у вироку.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді.
На думку прокурора, висновок місцевого суду, з яким погодився апеляційний суд, про можливість призначення ОСОБА_7 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК є необґрунтованим, оскільки перерахувавши обставини, які пом'якшують покарання, суд не зазначив яким чином вони істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого засудженим злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК.
Отже, на думку прокурора, наявність встановлених пом'якшуючих покарання обставин, а також відомості, що характеризують особу обвинуваченого, дають підстави суду призначити ОСОБА_7 покарання на рівні мінімальної межі санкції ч. 2 ст. 307 КК.
Також прокурор вважає, що судами належним чином не обґрунтовано висновків про можливість звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання на підставі ст. 75 КК.
Зокрема, поза увагою судів залишилось те, що ОСОБА_7 вчинив тяжкі, закінчені, умисні, корисливі злочини, при цьому він раніше притягувався до кримінальної відповідальності за скоєння аналогічних злочинів і вчинив інкриміновані йому діяння в період незнятої та непогашеної судимості.
У запереченнях на касаційну скаргу прокурора, засуджений просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без зміни.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити. Захисник заперечував проти задоволення цієї скарги.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Обґрунтованість засудження ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 307 КК та правильність кваліфікації його дій у касаційній скарзі не оспорюються, як не оспорюється вид і розмір призначеного ОСОБА_7 покарання за ч. 2 ст. 186 КК (4 роки позбавлення волі).
Як убачається з матеріалів справи, вироком районного суду, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду, ОСОБА_7 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 186 КК - на строк 4 роки; за ч. 2 ст. 307 КК із застосуванням ст. 69 КК - на строк 5 років, без конфіскації майна на підставі ст. 77 КК. Остаточне покарання ОСОБА_7 визначено у виді позбавлення волі на строк 5 років, без конфіскації майна та на підставі статей 75, 76 КК його звільнено від відбування цього покарання з випробуванням.
Не погодившись з таким рішенням, прокурор оскаржив його в апеляційному порядку. Зокрема, в апеляційній скарзі прокурор вказував про неправильне та безпідставне застосування положень статей 69, 75 КК при призначенні ОСОБА_7 покарання, просив скасувати вказаний вирок та ухвалити новий, яким призначити останньому за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 307 КК остаточне покарання у виді 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги прокурора апеляційний суд зазначив, що при призначенні ОСОБА_7 покарання за ч. 2 ст. 307 КК місцевий суд врахував обставин, які пом'якшують покарання (щире каяття ОСОБА_7 у вчиненому, добровільне відшкодування завданих збитків потерпілому ОСОБА_8 , активне сприяння у розкритті злочинів, ненастання тяжких наслідків), відсутність обставин, що обтяжують покарання, та діючи в межах своїх дискреційних повноважень, дійшов правильного висновку, що такі обставини разом з урахуванням особи обвинуваченого істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, та дають можливість застосування ст. 69 КК.
Крім того, на переконання апеляційного суду, вказані пом'якшуючи обставини настільки істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, що призначення ОСОБА_7 навіть мінімального покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК, буде суперечити меті покарання, передбаченій у ст. 50 КК.
Однак з цим висновком апеляційного суду колегія суддів касаційного суду не погоджується з огляду на таке.
Так, положеннями частин 1, 2 ст. 50 КК визначено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Як визначено у ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за певні кримінальні правопорушення, що зазначені в цій частині статті, при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Згідно з ч. 1 ст. 69 КК за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.
Колегія суддів зауважує, що ч. 1 ст. 69 КК надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до положень частин 1 та/або 2 статті 66 КК; вони істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв'язку з цілями та/або мотивами кримінального правопорушення, поведінкою особи під час вчинення кримінального правопорушення й іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку кримінального правопорушення та/або небезпечність винуватої особи.
При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, суд має виходити з системного тлумачення положень статей 66 та 69 КК й тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини як ознаки привілейованих складів кримінального правопорушення, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно несправедливим.
Як убачається з вироку, місцевий суд при призначенні покарання лише перерахував обставини, що пом'якшують покарання, однак при застосуванні положень ст. 69 КК, виходячи із загальних засад призначення покарання, не обґрунтував, яким чином сукупність таких обставин істотно знизила тяжкість вчиненого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК.
Проте, відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги прокурора щодо безпідставності застосування положень ст. 69 КК, суд апеляційної інстанції цього не проаналізував та свого рішення належним чином не обґрунтував.
Крім цього, посилання апеляційного суду на правильне врахування такої пом'якшуючої покарання обставини, як добровільне відшкодування завданих збитків потерпілому ОСОБА_8 , при застосуванні положень ст. 69 КК, на думку Суду, є необґрунтованим, оскільки ОСОБА_7 відшкодовував збитки завдані ним внаслідок відкритого викрадення майна ОСОБА_9 (на загальну суму 3 350 грн), вчиненого повторно (ч. 2 ст. 186 КК), а ст. 69 КК було застосовано судом при призначенні останньому покарання за ч. 2 ст. 307 КК (незаконний збут наркотичного засобу, вчинений повторно).
Таким чином, висновки обох судів про можливість застосування до засудженого положень ст. 69 КК не відповідають загальним засадам призначення покарання, принципам законності, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
До того ж, як правильно вказав прокурор у касаційній скарзі, апеляційний суд, погоджуючись із вироком суду першої інстанції щодо застосування положень статей 69, 75 КК, не врахував ступінь тяжкості вчинених ОСОБА_7 кримінальних правопорушень, які є умисними, закінченими, корисливими тяжкими злочинами, а такого ж те, що він раніше притягувався до кримінальної відповідальності за скоєння аналогічних злочинів і вчинив інкриміновані йому діяння в період незнятої та непогашеної судимості.
Водночас, як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, викладений у ній висновок про правильне застосування судом першої інстанції статей 69, 75 КК зумовлений не критеріями, визначеними в цих нормах права, а станом здоров'я засудженого.
У зв'язку з чим слід зазначити, що вирішення питання про звільнення особи від відбування покарання за хворобою регламентується ст. 84 КК, яка передбачає можливість звільнення особи, яка після вчинення кримінального правопорушення або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання.
Таким чином, викладені в апеляційній скарзі доводи сторони обвинувачення всупереч вимог ст. 419 КПК не були спростовані, а висновок у постановленій ухвалі про можливість досягти мети покарання (ст. 50 КК) без ізоляції засудженого від суспільства - необґрунтований, про що слушно йдеться в касаційній скарзі.
Тому оспорювана ухвала підлягає скасуванню на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, із призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, а подана прокурором касаційна скарга підлягає до часткового задоволення.
Під час нового апеляційного розгляду суду належить урахувати наведене, ретельно з використанням усіх процесуальних можливостей перевірити доводи, викладені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення і за наслідками ухвалити справедливе рішення, яке відповідатиме ст. 370 КПК. При цьому слід мати на увазі, що за тих самих обставин кримінального провадження та даних про особу засудженого, застосування статей 69, 75 КК є неправильним, а захід примусу - м'яким.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.
Ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 19 грудня 2024 року щодо ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3