26 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 522/17975/23
провадження № 61-14555ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «БІІР Проперті»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_3 ,
вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Назарової М. В., Коновалової В. А., Кострицького В. В.,
12 вересня 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «БІІР Проперті» (далі - ТОВ «Біір Проперті») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики і договором поруки.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року позовні вимоги ТОВ «БІІР Проперті» задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «БІІР Проперті» суму основного боргу за договором позики від 12 березня 2021 року у розмірі 1 101 500,00 грн.
Стягнуто з солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованість за договором позики і договором поруки у розмірі 1 000,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «БІІР Проперті» судовий збір у розмірі 18 708,53 грн та судовий збір за подачу заяви про забезпечення позову у розмірі 1 342,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «БІІР Проперті» витрати на правову (правничу) допомогу у розмірі 20 000,00 грн.
Не погодившись із таким рішення, ОСОБА_4 , яка не брала участі у розгляді справи, просила скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 грудня 2024 року відкрито провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Закриваючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року питання про права, свободи, інтереси та обов'язки ОСОБА_3 не вирішувалося.
21 листопада 2025 року через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції, закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 проявив надмірний формалізм. Вважає, що заявницю штучно було усунуто від розгляду цієї справи.
Верховний Суд дослідив касаційну скаргу з доданими документами, під час вирішення процесуального питання про відкриття касаційного провадження зробив такі висновки.
Пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За правилом частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Зі змісту оскаржуваного судового рішення Верховний Суд встановив, що касаційна скарга є очевидно необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо його незаконності та неправильності.
Такий висновок Суд зробив з огляду на таке.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Право на оскарження судових рішень особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, передбачено також статтями 17, 18 ЦПК України.
Частиною першою статті 352 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Необхідною умовою для набуття особою, яка не брала участі у справі, права на апеляційне оскарження судового рішення є вирішення цим судовим актом питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків.
Чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватися судом виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту судового рішення.
Аналогічного по суті висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15, а також Верховний Суд у постанові від 04 червня 2020 року у справі № 522/7758/14 та ухвалах від 20 січня 2021 року у справі № 202/2908/17, від 20 жовтня 2021 року у справі № 2-5986/11 та від 01 червня 2022 року у справі № 931/651/20.
Законодавець визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, що поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їхніх прав, інтересів та (або) обов'язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
Рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 904/7274/17, від 09 липня 2019 року у справі № 01/1494 (14-01/1494), від 02 грудня 2020 року у справі № 712/13890/15, від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 201/751/14-ц, від 13 жовтня 2021 року у справі № 917/1697/20.
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і встановлення апеляційним судом, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (постанова Верховного Суду від 01 серпня 2019 року в справі № 412/1277/2012).
Верховний Суд неодноразово зазначав, що вирішення питання про те, чи стосується прав та інтересів особи, яка не була залучена до участі справі, рішення суду першої інстанції, є першочерговим завданням для апеляційного суду, але тільки в разі встановлення, що рішення суду першої інстанції порушує права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу, апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції (постанови Верховного Суду від 14 липня 2022 року у справі № 209/1817/19, від 04 квітня 2024 року у справі № 2-46/2010, від 05 червня 2024 року у справі № 607/12207/16-ц).
У постанові від 17 лютого 2020 року в справі № 668/17285/13-ц Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду зробив висновок про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. Якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.
Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов'язки інших осіб (пункти 47, 48 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 32/77т (провадження № 12-17гс21)).
Подібного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла також у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.28) та в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19)).
У цій справі ОСОБА_3 , яка не брала участі в розгляді справи, вважала, що рішенням районного суду вирішено питання про її права та інтереси.
В обґрунтування апеляційної скарги на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року ОСОБА_3 стверджувала, що під час розгляду справи суд першої інстанції безпідставно відмовив їй у залученні до участі у справі як третьої особи, оскільки ОСОБА_2 є основним боржником, то рішення про стягнення боргу безпосередньо зачіпає майнові права його родини, оскільки борг може бути погашений зі спільного майна подружжя, що є спільною сумісною власністю, а відмова суду у залученні дружини відповідача до участі у справі порушує її право на захист власних інтересів у судовому процесі та порушує принцип рівності сторін. При цьому, зазначала, що вона не надавала згоду на укладання договору позики її чоловіком, тому суд першої інстанції мав врахувати, що договір, укладений без її відома та згоди, порушує її права, що є достатньою підставою для залучення її до участі у справі.
Верховний Суд вже робив висновок, що право подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя врегульовано в статті 65 СК України. Дружина, чоловік розпоряджуються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Законодавець у вказаній нормі передбачив як загальне правило так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення (частина третя статті 65 СК України). Права одного з подружжя, який надавав тільки згоду на відчуження спільного майна, але не був стороною договору, у разі розгляду справи про визнання договору відчуження (дарування, міни, купівлі-продажу) майна недійсним і позовних вимог до нього не пред'явлено, не порушуються, оскільки ці права захищаються тим з подружжя, який уклав договір, і є відповідачем у справі (див. постанову Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 754/4108/18). Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Для укладення договору позики, де позичальником є один із подружжя, згода іншого з подружжя не є необхідною, оскільки такий правочин не стосується спільного майна подружжя. До моменту, коли позикодавець передає кошти позичальнику (дружині чи чоловікові), право власності на ці кошти у позичальника ще не виникає. Воно з'являється лише після отримання грошей. Відповідно, сторона, яка укладає договір позики, не здійснює розпорядження спільним майном подружжя, а лише вступає у зобов'язальні правовідносини (постанова Верховного Суду у справі № 703/141/23).
Встановивши, що у справі № 522/17975/23 спір виник щодо стягнення заборгованості у зв'язку з правовідносинами, які виникли саме між ТОВ «БІІР Проперті» та ОСОБА_2 на підставі договору позики, який забезпечувався договором поруки, укладеним з ОСОБА_5 , суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що оскарженим рішенням Приморського районного суду від 03 жовтня 2023 року питання про права, свободи, інтереси, та (або) обов'язки ОСОБА_3 не вирішувались.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про недотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права при вирішенні процесуального питання не викликає розумних сумнівів.
Таким чином, за результатами оцінки доводів касаційної скарги ОСОБА_3 та змісту ухвали суду апеляційної інстанції (яка не відноситься до переліку ухвал, якими закінчено розгляд справи) колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга на ухвалу Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року є необґрунтованою.
Ураховуючи викладене, оскільки правильне застосовування судом апеляційної інстанції норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а касаційна скарга ОСОБА_3 є необґрунтованою, у відкритті касаційного провадження на ухвалу Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року слід відмовити.
Керуючись частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР Проперті» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики і договором поруки.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник