ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
18.11.2025Справа № 910/10833/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Ягічевої Н.І., за участю секретаря судового засідання Петькун Д.О., розглянувши матеріали справи
За позовом Першого заступника керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва (02094, вул. Юрія Поправки, буд.14А,м. Київ) в інтересах держави в особі Київської міської ради (01044, м.Київ, вул.Хрещатик, буд. 36, код ЄДРПОУ 22883141)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лігон Сервіс" (02092,вул. Алматинська, буд.66, кв.43,м. Київ, код ЄДРПОУ 37847562)
про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав, повернення земельної ділянки
Представники сторін: згідно протоколу судового засідання
Перший заступник керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Києва (далі, прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі, позивач або Рада) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лігон Сервіс» (далі, відповідач), в якому просить суд:
- усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:90:140:0041 площею 0,1617 га по АДРЕСА_1, шляхом скасування рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві - Бродюк Ірини Юріївни від 29.12.2015, індексний номер 27654734 про реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю «Легіон Сервіс», код ЄДРПОУ 37847562 права власності на нежитлову будівлю, загальною площею 586,4 кв.м по АДРЕСА_1, номер об?єкту нерухомого майна 458381580000, номер відомостей про речове право 12833580, з подальшими виправленнями щодо підстав проведення державної реєстрації та назви Товариства з обмеженою відповідальністю з «Легіон Сервіс» на «Лігон Сервіс», що здійснені рішенням державного реєстратора від 20.01.2016, індексний номер 27878334, припинивши вказане право, із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об??єкта нерухомого майна;
- зобов?язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Лігон Сервіс» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:140:0041 площею 0,1617 га по АДРЕСА_1, привівши її у придатний для використання стан шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 586,4 кв.м по АДРЕСА_1 (номер об?єкту нерухомого майна: 458381580000);
- скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,1617 га з кадастровим номером 8000000000:90:140:0041 по АДРЕСА_1.
В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що Київською міською радою, як розпорядником майна територіальної громади міста Києва, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:140:0041 площею 0,16717 га по АДРЕСА_1, на якій розташована нежитлова будівля загальною площею 586,4 кв.м., зареєстрована на праві власності за відповідачем, жодній юридичній чи фізичній особі не відводилася та в оренду не передавалася, отже збудована на ній нежитлова будівля є самочинним будівництвом.
Одночасно з позовною заявою прокурором подано заяву про вжиття заходів забезпечення позову в якій просить:
- до набрання рішенням законної сили накласти арешт на нежитлову будівлю загальною площею 586,4 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 458381580000) по АДРЕСА_1.
- до набрання рішенням законної сили заборонити товариству з обмеженою відповідальністю «Лігон Сервіс» (вул. Алма-Атинська, 66, кв.43, м. Київ, 02092, ЄДРПОУ: 37847562) та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії щодо об'єкту нерухомого майна - нежитлової будівлі загальною площею 586,4 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 458381580000) по АДРЕСА_1, в тому числі укладати договори купівлі-продажу або іншим способом відчужувати права на вказаний об'єкт нерухомості, здійснювати заходи щодо поділу, об'єднання, збільшення площі, виділення частини вказаного нерухомого майна.
- до набрання рішенням законної сили заборонити державним реєстраторам прав на нерухоме майно в розумінні Закону України «Про державну реєстрацій) речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також будь-яким іншим особам, уповноваженим на виконання функцій державних реєстраторів, будь-яким суб'єктам державної реєстрації прав та нотаріусам вчиняти будь-які дії, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно - нежитлову будівлю загальною площею 586,4 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 458381580000) по АДРЕСА_1, в тому числі приймати рішення про державну реєстрацію, здійснювати будь-яку державну реєстрацію змін стосовно вказаного нерухомого майна та вносити будь-які записи про такі зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.09.2025 року було відмовлено у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову через необґрунтованість та недоведеність доказами того, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.09.2025 суддя Ягічева Н.І. відкрила провадження по справі та призначила підготовче засідання на 07.10.2025.
15.09.2025 в системі "Електронний суд" відповідачем сформовано відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог.
16.09.2025 в системі "Електронний суд" відповідачем сформовано заяву про залишення позову без розгляду.
01.10.2025 в системі "Електронний суд" позивачем сформовано пояснення щодо позовної заяви.
07.10.2025 в системі "Електронний суд" позивачем сформовано відповідь на відзив.
Ухвалою суду від 07.10.2025 року було закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті на 04.11.2025 року.
30.10.2025 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення щодо спору, а саме наводить практику ЄСПЛ щодо добросовісного набувача та що позбавлення права власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, у рішенні «ТОВ «Одеська бутербродна компанія проти України» ввід 12.12.2024 та у рішенні ЄСПД від 24.01.2025 у справі «Дроздик та Микула проти України».
В судовому засіданні по суті справи прокуратура та позивач підтримали заявлені позовні вимоги та просили їх задовольнити, а відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог.
В судовому засіданні 04.11.2025 року було оголошено перерву до 18.11.2025 року.
У судовому засіданні 18.11.2025 було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.12.2010 у справі № 31/384, за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Помпа» про визнання дійсним Договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 03.07.2000, розташованої по АДРЕСА_1, загальною площею 594,6 кв.м. задоволено.
Судом визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, розташованої по АДРЕСА_1 , загальною площею 594,6 кв.м., укладений 03.07.2000 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Помпа» (ЄДРПОУ 23707328) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ).
При розгляді справи № 31/384 судом було встановлено, що 03.07.2000 року сторони у простій письмовій формі уклали договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, за яким ФОП ОСОБА_1 купив у ТОВ «Помпа» нежитлову будівлю загальною площею 594,6 кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_1, судом встановлено, що сторонами договору його фактично виконано, ФОП ОСОБА_1 сплачено кошти, а ТОВ «Помпа» передано будівлю, проте договір не було посвідчено нотаріально. Суд у справі № 31/384 визнав договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 03.07.2000 року дійсним на підставі частини 2 статті 220 ЦК України, а отже подальше нотаріальне посвідчення договору від 03.07.2000 року не вимагалося.
Вказане рішення набрало законної сили, в апеляційному та касаційному порядку не оскаржувалось.
З 03.08.2004 року набув чинності Закон України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень" (далі Закон 1952-IV ).
Висновки щодо застосування норм права, зокрема щодо необхідності державної реєстрації права власності на нерухоме майно відповідно до Закону 1952-IV в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, придбане до 01 січня 2013 року, та моменту набуття права власності за відсутності державної реєстрації права власності на придбане нерухоме майно, було зроблено у Постанові ВП ВС від 22.06.2021 року у справі № 334/3161/17 (пункти 75-77), а саме:
"Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України, містять однопредметні норми, що мають різний зміст, то пріоритетними є норми ЦК України.
Суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України (у редакції, чинній до 01 січня 2013 року) слід вирішувати на користь норми ЦК України: до 01 січня 2013 року право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 цього Кодексу - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу, необхідність реєстрації права на нерухоме майно (до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення в покупця нерухомості прав власника на це майно (пункт 31 постанови ВП ВС від 22.06.2021 року у справі № 334/3161/17).
Згідно частини 3, 4 статті 334 ЦК України, що була чинна на момент укладення договору купівлі-продажу від 03.07.2000 року, між ОСОБА_1 (покупець) та ТОВ «Помпа» (продавець) право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення договору, або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Таким чином суд робить висновок, що підставою для набуття ФОП ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю, розташованої по АДРЕСА_1 , загальною площею 594,6 кв.м., став правочин, укладений 03.07.2000 року.
В грудні 2010 року такий правочин був визнаний рішенням суду дійсним, та в жовтні 2011 року було підтверджено виникнення такого права за позивачем державою в особі відповідних органів шляхом здійснення реєстрації права власності ФОМ ОСОБА_3. відповідно до діючого на той час законодавства (Положення про порядок технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджене постановою КМУ №582-р від 12.01.2001 р.). Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації».
Отже право власності ФОП ОСОБА_1 було визнано як судом шляхом визнання договору-купівлі дійсним, так і іншими органами державної влади та виникло з моменту набрання законної сили рішення суду від 27.12.2010 у справі № 31/384 (набрало законної сили 10.01.2011 року), а також додатково підтверджено шляхом реєстрації 21.10.2011 року Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 03.07.2000, укладеного між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Помпа», акту прийому-передачі від 05.07.2000 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.12.2010 у справі № 31/384, права власності ФОП ОСОБА_1 на нежилу будівлю загальною площею 594,6 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, у зв'язку із чим видано Витяг про державну реєстрацію прав, що виконаний на бланку СЕВ № 514534.
Після початку функціонування з січня 2013 року Електронного реєстру речових прав та прав власності на нерухоме майно, на підставі заяви ОСОБА_1 від 31.07.2014 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, 20.09.2014 року державний реєстратор Головного територіального управління юстиції у м. Києві прийняв рішення № 15938353 про перенесення (внесення) до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно раніше зареєстрованого органами БТІ права власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю площею 586,4 кв. м, що розташована по АДРЕСА_1 (далі по тексту - Нежитлова Будівля), у зв'язку із чим останньому видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20.09.2014, виконане на бланку СТА 210575.
Фактично держава в особі уповноважених осіб повторно підтвердила (визнала) право власності ФОП ОСОБА_1 на Нежитлову Будівлю, що виникло на підставі правочину від 03.07.2000 року.
Протягом всього часу існування права власності та здійснення правомочностей власника ФОП ОСОБА_1 з липня 2000 року по грудень 2015 року держава в особі уповноважених органів (судів, органів БТІ, державних реєстраторів) визнавала права власності ФОП ОСОБА_1 на Нежитлову Будівлю та вносила відповідні відомості до Реєстру прав власності на нерухоме майно (Нежитлову будівлю).
Протягом вказаного часу (з липня 2000 року по грудень 2015) ФОП ОСОБА_1 вільно та відкрито володів нерухомим майном, що було розміщено на земельній ділянці по АДРЕСА_1, про що держава в особі уповноважених органів знала та визнавала таке право власності на Нежитлову будівлю. Це додатково підтверджується тим, що 02.06.2014 року Державною архітектурно-будівельною інспекцією зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації за заявою ФОП ОСОБА_1, отже попередній власник Нежитлової будівлі намагався привести документи на нерухоме майно відповідно до діючого на той час законодавства.
На виконання протоколу загальних зборів засновників ТОВ «Лігон Сервіс» від 19.11.2014 за № 09/12/14, ФОП ОСОБА_1 Актом прийому- передачі та грошової оцінки майна від 10.12.2015, передав до статутного фонду товариства нежитлову одноповерхову будівлю загальною площею 586,4 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, тобто акт є правочином про передачу у Статутний фонд ТОВ «Лігон Сервіс» вкладу ОСОБА_1 як засновника (учасника) ТОВ прав власності на Нежитлову Будівлю, натомість ОСОБА_1 набув корпоративні права у ТОВ «Лігон Сервіс».
Перехід права власності на Нежитлову будівлю ТОВ «Лігон Сервіс» було підтверджено державою в особі уповноважених органів шляхом прийняття державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Бродюк І.С. рішення від 29.12.2015 за 27654734 про реєстрацію за ТОВ «Легіон Сервіс» (код ЄДРПОУ 37847562) права власності на нежитлову будівлю загальною площею 586,4 кв.м. по АДРЕСА_1 .
Як встановлено судом державним реєстратором Головного територіального управління юстиції у м. Києві Бродюк І.С. прийнято рішення від 20.01.2016 за № 27878334, яким внесені зміни щодо власника майна з товариства з обмеженою відповідальністю «Легіон Сервіс» (код ЄДРПОУ 37847562) на товариство з обмеженою відповідальністю «Лігон Сервіс» (код ЄДРПОУ 37847562), тобто фактично виправлено помилку в найменуванні відповідача у справі).
Так само держава в особі уповноважених органів (державного реєстратора) підтвердила та визнала право власності ТОВ «Лігон Сервіс» на Нежитлову будівлю, яка була розміщена за адресою: АДРЕСА_1, що відображається у відповідному реєстрі прав власності на нерухоме майно.
ТОВ «Лігон Сервіс» також з грудня 2015 року по момент звернення з позовом до суду (серпень 2025 року) та прийняття рішення вільно та відкрито здійснює правомочності власника Нежитлової будівлі, розміщеній на земельній ділянці у АДРЕСА_1. Зокрема, відповідно до доказів, а саме доданих до позовної заяви документів, вбачається, що відповідач з 2019 року здійснює щорічну сплату податку на нерухоме майно до міського бюджету, а з 2015 року здійснює сплату податку на земелю щодо фактично зайнятої земельної ділянки.
Судом також встановлено, що земельна ділянка, на якій розміщено Нежитлову будівлю яка належить на праві власності відповідачеві, ніколи не формувалась як об'єкт цивільного права, тобто щодо спірної земельної ділянки землевпорядний проект не розроблявся та її не було внесено до Державного земельного кадастру (функціонував відповідно до вимог Земельного кодексу 1990 року).
Після змін в законодавство, технічна документація на земельну ділянку, що є предметом спору у даній справі не розроблялась, розміри та межі земельної ділянки не були встановлені, органами місцевого самоврядування не було сформовано та внесено до Державного земельного кадастру відповідно до норм Земельного кодексу 2001 (набрав чинності з 01.01.2002) та Закону України «Про землеустрій» (Закон № 858-IV, набрав чинності 04.07.2003 ) і до моменту набрання чинності Закону України «Про державний земельний кадастр» (Закон № 3613-VI, набрав чинності 01.01.2013 року), отже спірна земельна ділянка як об'єкт цивільного права, право на який підлягає захисту не існувала.
Рішенням Київської міської ради від 10.09.2015 року за № 958/1822 «Про інвентаризацію земель міста Києва», відповідно до статті 9 Земельного кодексу України 2001року, статей 25,35, 57 Закону України «Про землеустрій», п. 34 ч. 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Київська міська рада було вирішено провести інвентаризацію земель міста Києва та дозволено виступити замовниками технічної документації із землеустрою:
землекористувачам земельних ділянок - щодо земельних ділянок, які перебувають у їх фактичному використанні, за власні кошти;
Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) - щодо земель міста Києва за кошти місцевого бюджету.
Отже, з дозволу Київської міської ради, відповідачем за власні кошти було замовлено розробку проекту землеустрою у ФОП Литвина І.А., відповідно до якої було встановлено в натурі межі земельної ділянки, запропоновано присвоїти земельній ділянці визначений кадастровий номер та перевірено підстави фактичного користування земельною ділянкою відповідачем, встановлено що станом на 11.11.2020 (проведення технічної інвентаризації) відомості щодо зареєстрованих прав власності чи користування на земельну ділянку згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відсутні, а тому запропоновано уповноваженим державним органам зареєструвати сказану земельну ділянку як землі комунальної власності для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі
05.07.2021 уповноваженим державним органом на ведення Земельного кадастру, а саме відділом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель, розробленої Фізичною особою-підприємцем Литвин Ігорем Анатолійовичем на замовлення відповідача, зареєстрована в Державному земельному кадастрі земельна ділянка з кадастровим номером 80000000000:90:140:0041 площею 0,1617 га, категорія земель - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення; цільове призначення - 12.08 для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій; вид використання - для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі.
Таким чином, суд погоджується з запереченнями відповідача, викладеними у відзиві на позов, що він саме з дозволу КМР (позивача) розробив технічну документацію із землеустрою на земельну ділянку, якою він фактично користувався як власник нерухомого майна, розміщеного за адресою: АДРЕСА_1
З 2021 року дані про земельну ділянку були наявні у Державному земельному кадастрі, а отже саме органи держави (виконавчої влади та органи місцевого самоврядування) провели інвентаризацію земель, виконуючи завдання, покладені на них щодо здійснення землеустрою та обліку земель на території України як Земельним кодексом України, так і спеціальними законами шляхом надання права фактичним землекористувачам за власний кошт провести інвентаризацію земель.
В 2024 року у Нежитловій Будівлі, що належить відповідачеві на праві власності за адресою: АДРЕСА_1, сталася пожежа, про що 10.01.2024 року складено акт про пожежу, згідно якого встановлено пошкодження об'єкту в наслідок пожежі.
За зверненням відповідача 27.11.2024 року Департаментом з питань державного архітектурного контролю міста Києва виконавчого органу КМР (Київської міської державної адміністрації) зареєстровано повідомлення про початок будівельних робіт (капітальний ремонт в межах існуючого фундаменту).
13.12.2024 року Департаментом територіального контролю міста Києва виконавчого органу КМР (Київської міської державної адміністрації) зареєстровано контрольну картку порушення благоустрою та його відновлення №24040078-Дн.
03.02.2025 року відповідачем подано заяву про завершення будівельних робіт, яка зареєстрована 13.02.2025 року Департаментом з питань державного архітектурного контролю міста Києва виконавчого органу КМР (Київської міської державної адміністрації).
Отже, як встановлено судом, позивач у справі знав про здійснення відповідачем капітального ремонту Нежитлової будівлі та надавав дозволи на проведення таких робіт з будівництва.
Таким чином, відповідач здійснював фактичне користування земельною ділянкою з 2015 по день подання позову з дозволу та відома позивача (Київської міської ради), яка відповідно до норм Земельного кодексу 2001 та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» (Закон № 5245-VI, набрав чинності 01.01.2013) з січня 2013 року стала наділена правомочностями щодо розпорядження землями територіальної громади міста Києва в межах території міста Києва (до прийняття Земельного кодексу 2001 року такої форми власності на землю як комунальна власність (власність територіальних громад) не існувала, а Земельний кодекс 1990 року встановлював такі форми власності як державна, колективна, приватна).
До 2015 року таке фактичне користування земельною ділянкою здійснював учасник ТОВ «Лігон Сервіс» ОСОБА_1 з моменту набуття права власності на Нежитлову будівлю в свічні 2011 року у встановленому законом порядку.
Дійсно, земельна ділянка з кадастровим номером 800000000:90:140:0041, яка була сформована як об'єкт цивільних прав у 2021 році після проведення інвентаризації земель та присвоєння її кадастрового номеру відповідачем за рішенням КМР від 10.09.2015 року за №958/1822, Київською міською радою ніколи не надавалась в користування чи власність шляхом прийняття відповідного рішення ні ТОВ «Помпа», ні ОСОБА_1 , ні відповідачу.
Проте сам позивач у позові зазначає і дане встановлено матеріалами справи, що Департамент земельних ресурсів виконавчого органу КМР (Київської міської державної адміністрації) в листі від 10.10.2024 року повідомив, що від ТОВ «Лігон Сервіс» у справі надходили до Департаменту земельних ресурсів заяви дозвільного характеру від 18.08.2021 № 50382-006100466-031-03, від 02.12.2021 року за № 50385-006483788-031-03 та від 20.06.2023 року за № 50014-007573307-031-03 з доданою технічною документацією із землеустрою про підготовку проекту рішення КМР про надання у користування (оренду) земельної ділянки 800000000:90:140:0041.
За результатами розгляду вказаних заяв Департамент земельних ресурсів листами від 09.09.2021 за № 05716-24759, від 07.12.2021 року за № 05716-32500 та від 05.07.22023 за № 05702-8830 повертав вказану технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель на доопрацювання.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
29 серпня 1025 Прокуратурою заявлено позов в інтересах КМР як органу місцевого самоврядування територіальної громади міста Києва про усунення перешкод у праві користування та розпорядження земельною ділянкою 800000000:90:140:0041 на підставі статті 376 ЦК України (самочинне будівництво), визначаючи об'єкт Нежитлова будівля як самочинне будівництва, та на підставі статті 391 ЦК України (захист права власності власника майна шляхом вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном. Прокурор визначає поданий позов як негаторний та стверджує, що в даному випадку на такий позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою не поширюється строк позовної давності.
Позовні вимоги прокурором сформовані наступним чином:
1) усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора від 29.12.2015 за № 27654734 про реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю «Легіон Сервіс», код ЄДРПОУ 37847562 права власності на нежитлову будівлю, загальною площею 586,4 кв.м по АДРЕСА_1, номер об?єкту нерухомого майна 458381580000, номер відомостей про речове право 12833580, з подальшими виправленнями щодо підстав проведення державної реєстрації та назви Товариства з обмеженою відповідальністю з «Легіон Сервіс» на «Лігон Сервіс», що здійснені рішенням державного реєстратора від 20.01.2016, індексний номер 27878334, припинивши вказане право, із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об?єкта нерухомого майна.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі N 359/3373/16-ц зазначила, що суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові.
Натомість прокурор та позивач зазначають, що Нежитлова будівля є самочинним будівництвом, оскільки споруджена на земельній ділянці, яка відноситься до комунальної власності, та без відповідного рішення про надання такої земельної ділянки у власність або користування, а отже стверджують про відсутність права власності на таку Нежитлову будівлю за будь-якою особою.
В даному випадку, відповідач є власником нерухомого майна - Нежитлової споруди, яке виникло на підставі правочину, передачі будівлі до Статутного капіталу відповідача, і скасування за відповідачем такого титульного володіння, тобто підтвердженого реєстрацією права володіння, не призведе до захисту прав позивача на право розпорядження та користування земельною ділянкою, яка не вибувала за твердженням прокурора та позивача з його володіння.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі N 338/180/17, від 11.09.2018 у справі N 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі N 569/17272/15-ц).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі N 910/3009/18).
Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі N 522/1528/15-ц). При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі N 209/3085/20 зазначила, що судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі N 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі N 925/642/19, від 22.06.2021 у справі N 200/606/18, від 23.11.2021 у справі N 359/3373/16-ц).
На переконання суду задоволення першої позовної вимоги призведе до того, що в Державному реєстрі речових на нерухоме майно, після закриття розділу щодо реєстрації права власності на Нежитлову Будівлю за ТОВ «Лігон Сервіс», буде відновлено запис про право власності ФОП ОСОБА_1 на Нежитлову будівлю, а саме буде наявне рішення № 15938353 від 20.09.2014 року державного реєстратора Головного територіального управління юстиції у м. Києві про перенесення (внесення) до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно, раніше зареєстроване органами БТІ ОСОБА_1 на нежитлову будівлю площею 586,4 кв. м, що розташована по АДРЕСА_1 .
Як було зазначено судом вище таке право власності за ОСОБА_1 було зареєстровано відповідно до діючого на той час законодавства, зокрема наказу Міністерства юстиції України від 07.02.2002 за № 7/5, який затверджував «Тимчасове положення про порядок реєстрації права власності» та , і таке право на нежилу будівлю загальною площею 594,6 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 виникло у ФОП ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 03.07.2000, укладеного між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Помпа», акту прийому-передачі від 05.07.2000 та в зв'язку з подальшим визнанням правочину дійсним за рішенням Господарського суду міста Києва від 27.12.2010 у справі № 31/384 (набрало законної сили 10.01.2011 року).
Ефективність способу судового захисту визначається відповідно до характеру порушеного права, змісту порушення та його наслідків.
Відповідно до ст. ст. 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а у ст. 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, тобто право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у рішеннях від 13.05.1980 в справі "Артіко проти Італії" (пункт 35), від 30.05.2013 в справі "Наталія Михайленко проти України" (пункт 32) визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений ст. 16 Цивільного кодексу України зокрема, визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення та інші способи встановленні законом.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому, ефективність обраного позивачем способу захисту означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Таким чином, ефективний засіб (спосіб) захисту призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Вказані висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, від 21.01.2021 у справі № 921/266/18.
Отже задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за відповідачем, не є ефективним способом захисту позивача як уповноваженого органу територіальної громади міста Києва - власника не позбавленого права володіння шляхом відновлення такого права в Реєстрі речових прав, оскільки позивач ніколи не був власником Нежитлової будівлі та не бажає зареєструвати за собою право власності на Нежитлову Будівлю, а задоволення першої вимоги призведе до відновлення у Реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності на Нежитлову будівлю у ФОП ОСОБА_1, що так і залишиться перешкодою для прийняття рішення КМР щодо надання у власність або користування земельної ділянки 800000000:90:140:0041 площею 0,1617 будь-яким іншим особам, крім ФОП ОСОБА_1, і не може захистити належним чином права позивача на користування та розпорядження земельною ділянкою.
Крім того, судом встановлено, що ФОП ОСОБА_1 набув право власності на нежитлову будівлю на підставі правочину, укладеного від 03.07.2000, який є відплатним, і в подальшому такий договір був визнаний судом дійсним у справі № 31/384.
Право на справедливий суд потрібно розглядати з огляду на принцип верховенства права. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності («Ґурмундур Андрі Астрассон проти Ісландії» (ВП, 2020, § 238); «Окяй та інші проти Туреччини» (2004, § 73), який вимагає, не ставити під сумнів остаточне рішення суду («Брумареску проти Румунії» (ВП), 1999, § 61; «Агрокомплекс проти України»( 2011, § 148).
Отже, суд відхиляє твердження прокурора, що рішення суду у справі № 31/384 не має значення для розгляду даної справи відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України з огляду на недоліки, про які позивач зазначає у позові, а саме відсутності відповідача у справі № 31/284, фіктивності договору купівлі-продажу від 03.07.2000 року та відсутності такого нерухомого майна, оскільки як рішенням суду, так і рішеннями відповідних державних органів (реєстраторів) відповідно до вимог чинного на той час законодавства було підтверджено дійсність правочину, і зареєстровано право власності ФОП ОСОБА_1 на нежитлову будівлю (нерухоме майно) у встановленому порядку.
Рішення суду, яке набрало законної сили, ніким не оскаржувалось та не переглядалась, не може ставитись під сумнів як іншим судом, так і іншими особами.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що факт дійсності договору купівлі-продажу від 03.07.2000, відплатності такого договору, а також наявності предмету договору (нежитлової будівлі) встановлено судом, і даний факт не потребує доведенню при розгляді даної справи щодо набуття ОСОБА_1 права власності на Нежитлову будівлю на законній підставі, яка в подальшому було внесена даною особою до статутного фонду відповідача в обмін на корпоративні права в Товаристві.
За таких обставин, суд відхиляє твердження прокурора про те, що факт укладення правочину (договору купівлі-продажу від 03.07.2000) підлягає повторному встановленню та доказуванні при розгляді даної справи.
Згідно зі ч. 1,2 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрацій.
Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Статтею 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Статтею 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованості активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон) (в редакції на час проведення реєстраційних дій) загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 3 вказаного Закону передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними, за умови якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення (зокрема, реєстрація права власності на нерухоме майно в Бюро технічної інвентаризації).
Відповідно до ч. 3 ст. 10 Закону державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень.
Згідно п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації.
Частиною 2 ст. 12 Закону передбачено, що записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться у документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведено реєстраційні дії .
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 18 Закону одним з етапів проведення державної реєстрації прав є перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.
За ч. 1 ст. 22 Закону документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншим нормативно-правовими актами.
Згідно з ч. 2 ст. 18 Закону перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Пунктом 1 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі - Порядок № 1127), передбачено, що він визначає підстави і процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав.
Отже, суд зазначає, що первинна реєстрація права власності на Нежитлову будівлю відбулася за ОСОБА_1 у 2011 році відповідно до діючого на той час законодавства органами БТІ.
При дослідженні обставин існування в особи права власності, першочерговим є встановлення підстави, на якій особа набула це право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Аналогічні правові позиції викладено Верховним Судом у своїх постановах, зокрема, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 та від 07.10.2020 у справі № 920/728/18.
Суд зазначає, що підстава, на якій ФОП ОСОБА_1 набув права власності на Нежитлову будівлю є договір купівлі-продажу від 03.07.2000 року, який в подальшому державними органами, а саме судом, був визнаний дійсним, і органи державної влади та особи, на якій покладено функції держави (відповідні органи реєстрацій та державні реєстратори) здійснили таку реєстрацію права власності спочатку за ФОП ОСОБА_1
На момент укладення договору купівлі-продажу від 03.07.2000 року нерухомого майна (Нежитлової будівлі) діяли норми ЦК УРСР (припинив дію з моменту набрання чинності ЦК України 01.01.2004 року), які не передбачали як підставу для визначення будівництва самовільним відсутність прав на земельну ділянку.
Відповідно до статті 105 ЦК УРСР, громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює його перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найом тощо).
Проте прокурором в позові взагалі не подано жодних доказів, що будівництво на момент створення нерухомого майна здійснювалось без дозволу, з порушенням будівельних норм і правил.
Як підставу для віднесення Нежитлової будівлі до самочинного будівництва прокурор визначає, що воно відбувалось на земельній ділянці, що не була відведена забудовнику, проте ні прокурор, ні позивач не змогли підтвердити належними та допустимими доказами ким та коли саме було здійснено самовільне (самочинне) будівництво.
Разом з тим, з моменту набрання законної сили рішенням у справі № 31/384 державою, в особі судового органу, визнано договір купівлі-продажу від 03.07.2000 року дійсним, і даний факт не може ставитися під сумнів жодної особою, допоки рішення у справі у справі № 31/384 не буде скасовано та/або переглянуто.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Реалізовуючи свої повноваження власника нерухомого майна (нежитлової будівлі) ФОП ОСОБА_1 за актом-передачі майна передав Нежитлову будівлю до статутного капіталу ТОВ «Лігон Сервіс».
Отже, вимоги про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю «Легіон Сервіс», код ЄДРПОУ 37847562 права власності на нежитлову будівлю, загальною площею 586,4 кв.м, з огляду на обставини встановлені у даній справі, є неефективним способом захисту щодо захисту прав власника територіальної громади щодо усуненні перешкод у праві користування та розпорядження земельною ділянкою.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі N 916/1174/22.
Суди неодноразово зазначали, що належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно (постанови КСГС ВС від 19.03.2024 № 915/1439/21).
2) Прокурором у позовні заяві, поданій до суду 29.08.2025 року, також заявлено вимогу, спрямовану на захист права позивача на розпорядження та користування земельною ділянкою комунальної форми власності шляхом:
- зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Лігон Сервіс» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:140:0041 площею 0,1617 га по АДРЕСА_1, привівши її у придатний для використання стан шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 586,4 кв.м по АДРЕСА_1 (номер об?єкту нерухомого майна: 458381580000).
В обґрунтування позовних вимог прокурор вказує про те, що Нежитлова будівля є самочинним будівництвом, а тому в порядку статті 376 ЦК України та статті 152 ЗК України прокурор просить зобов'язати відповідача повернути земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:140:0041 площею 0,1617 га по АДРЕСА_1, привівши її у придатний для використання стан шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 586,4 кв.м.
Крім того, суд звертається до правового висновку, викладеного у постанові Великої палати Верховного суду від 18.01.2023 року у справі № 488/2807/17, відповідно до пункту 102 якого, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку (зобов'язання повернути земельну ділянку) у фактичного володільця «шляхом знесення об'єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності.
Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об'єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об'єкта нерухомості.
У пункті 107 вказаної постанови Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об'єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об'єкт, споруджений на цій ділянці.
Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.
Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Частиною першою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Відповідно до частини першої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.
Частиною першою статті 123 ЗК України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання). Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.
Відповідно до частини першої, одинадцятої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача такого об'єкта до набувача такого об'єкта без зміни її цільового призначення. Якщо об'єкт нерухомого майна розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об'єкта нерухомого майна зобов'язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об'єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, що належить йому на праві власності.
Відповідно до частини другої статті 134 ЗК України не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі: розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб; будівництва, обслуговування об'єктів інженерної, транспортної, енергетичної інфраструктури, мультимодальних терміналів, об'єктів зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу).
Виходячи із системного аналізу положень частини другої статті 124 і абзацу 2 частини другої статті 134 ЗК України незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації виключно існуючих об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання.
Таке правове регулювання з боку законодавця є виправданим і логічним та створює передумови одночасно як для усунення випадків покладення на власників таких об'єктів надмірного тягаря, пов'язаного з необхідністю оформлення права землекористування, так і для недопущення ухилення учасників земельних правовідносин від дотримання положень законодавства щодо отримання земельних ділянок на конкурентних засадах та/або їх отримання з метою використання, що відрізняється від цільового використання об'єктів нерухомості, та/або у розмірі, який необґрунтовано значно перевищує площу таких об'єктів.
На противагу наведеному, знесення самочинного об'єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень, зокрема для приведення правовідносин сторін відповідно до чинного на момент подання позову законодавства і є способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій збудовано нерухоме майно..
Європейській суд з прав людини у рішенні від 21 квітня 2016 року у справі "Іванова і Черкезов проти Болгарії" (Ivanova and Cherkezov v. Bulgaria, скарга N 46577/15) роз'яснив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі N 725/5630/15-ц (провадження N 14-341цс18), а також у постанові Верховного Суду від 17 січня 2022 року у справі N 442/4338/17 (провадження N 61-1460св21).
Законність знесення самочинного будівництва має бути оцінена на предмет пропорційності такого втручання.
Отже, позивач зобов'язаний довести факт самочинності будівництва, порушення його прав, як власника земельної ділянки, та обґрунтованості захисту її прав лише у такий спосіб, як знесення та пропорційності такого втручання у право власності відповідача.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в справі докази, суд приходить до висновку, що друга позовна вимога прокурора не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Прокуратурою подано позов у даній справі після набрання чинності змін до Цивільного кодексу України, які були внесені Законом України «Про внесення змін до Цивільного кодексу щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі Закон № 4292-IX, який набрав чинності 09.04.2025 року).
Вказаним Законом № № 4292-IX статтю 391 ЦК України було доповнено частиною 2 наступного змісту: «Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб'єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу», тобто вирішуються за правилами віндикаційного позову з застосуванням положень щодо добросовісного набувача.
У постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі N822/2149/18 (провадження N К/9901/5732/19) та від 10 квітня 2020 року у справі N344/4319/16-а (провадження N К/9901/18858/18) зроблено висновки про те, що правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна залежить від підстав, за якими його віднесено до об'єкта самочинного будівництва.
В даній справі, прокурор та позивач визначають такими підставами те, що Нежитлова будівля вважається самочинним будівництвом, оскільки вона збудовані на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети.
Як вже вказував суд вище, судом встановлено, що з огляду на наявність рішення суду про визнання правочину дійсним, а також не встановлення дати, коли саме було здійснено будівництво, і враховуючи те, що відповідно до діючого законодавства на момент укладення договору купівлі-продажу від 03.07.2000 року норми ЦК УРСР взагалі не передбачалось такої підстави для визначення будівництва самовільним як відсутність прав на земельну ділянку, то
суд вважає твердження прокурора про самочинність будівництва Нежитлової будівлі площею 586,4 кв. м., що розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:90:140:0041 площею 0,1617, не доведеним.
Суд вважає, що враховуючи здійснену судом оцінку того, що Нежитлова будівля (право власності на яку зареєстровано за відповідачем) не може вважатися самочинним будівництвом, а також з огляду на те, що Київська міська рада та підпорядковані виконавчому органу КМР (КМДА) органи (відповідні департаменти), а також інші державні органи, з моменту офіційної реєстрації права власності спочатку за ОСОБА_2 , а потім за ТОВ «Лігон Сервіс» з 2011 року, тобто впродовж 14 років з дати виникнення у ФОП ОСОБА_1 права власності на об'єкт нерухомого майна, не заявляли про своє порушення прав на земельну ділянку, і така земельна ділянка була сформована як об'єкт цивільних прав відповідачем за дозволом позивача (рішення КМР від 10.09.2015 року), захист прав на земельну ділянку шляхом приведення її в придатний для використання стан шляхом знесення правомірно набутого у власність об'єкту нерухомості (Нежитлової будівлі) не відповідає принципу пропорційності втручання у мирне володіння майном.
При тому, навіть якщо вважати, що така реєстраційна дія про право власності виникла на підставі незаконних дій сторін чи посадових осіб органів державної реєстрації та органів державної влади, задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача знести об'єкт нерухомого майна, набутого відповідачем правомірно, безумовно суперечить принципу правової визначеності, оскільки тлумачення цієї обставини по-іншому дає уявно "законну" можливість будь-коли і в будь-який час втручатися органам держави чи місцевого самоврядування у мирне володіння майном поза встановленими законом часовими рамками. Це при тому, що кошти (податок на нерухомість та земельний податок) сплачувалися і позивачем не поверталися як помилково сплачені.
Більше того, після суттєвого пошкодження Нежитлової будівлі в січні 2024 в результаті пожежі, відповідні органи КМР видавали відповідачеві за його зверненням відповідні дозволи на початок проведення капітального ремонту будівлі, порушення благоустрою та зареєстрували заяву відповідача про завершення будівельних робіт, і КМР як повноважена особа територіальної громади міста Києва як власника землі, не заперечували проти здійснення капітального ремонту будівлі.
Вказаними діями позивач -КМР надала дозвіл відповідачеві на здійснення капітального ремонту, а отже проведення у 2024 відповідачем капітального будівництва з дозволу відповідних органів позивача, також свідчить про те, що Нежитлова будівля не може вважатися самочинним будівництвом.
Підсумовуючи наведене, суд вважає, що у даній справі прокурором не доведено як факту самочинності будівництва, так і незаконності набуття у власність такого об'єкту нерухомості відповідачем, а також пропорційності втручання у право відповідача щодо мирного володіння майном,
3) Щодо третьої вимоги прокурора про скасування у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,1617 га з кадастровим номером 800000000:90:140:0041, то суд вважає, що даний спосіб захисту не може відновити порушені права та інтереси позивача, і формування земельної ділянки як об'єкту речових прав не може порушувати права позивача, або перешкоджати у їх здійснення.
Суд зазначає, що усунення порушення прав власника - територіальної громади міста Києва в особі КМР на конкретну земельну ділянку можливе лише після формування земельної ділянки як об'єкту цивільних прав.
Відповідно до статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Згідно із статтею 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Судом встановлено, що Рішенням Київської міської ради від 10.09.2015 року за № 958/1822 «Про інвентаризацію земель міста Києва», відповідно до статті 9 Земельного кодексу України 2001року, статей 25,35, 57 Закону України «Про землеустрій», п. 34 ч. 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Київська міська рада було вирішено провести інвентаризацію земель міста Києва та дозволено виступити замовниками технічної документації із землеустрою:
землекористувачам земельних ділянок - щодо земельних ділянок, які перебувають у їх фактичному використанні, за власні кошти,
Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) - щодо земель міста Києва за кошти місцевого бюджету.
Отже, з дозволу Київської міської ради, відповідачем за власні кошти було замовлено розробку проекту землеустрою у ФОП Литвина І.А., відповідно до якої було встановлено в натурі межі земельної ділянки, запропоновано присвоїти земельній ділянці визначений кадастровий номер та перевірено підстави фактичного користування земельною ділянкою відповідачем, встановлено що станом на 11.11.2020 (проведення технічної інвентаризації) відомості щодо зареєстрованих прав власності чи користування на земельну ділянку згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відсутні, а тому запропоновано уповноваженим державним органам зареєструвати сказану земельну ділянку як землі комунальної власності для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі
05.07.2021 уповноваженим державним органом на ведення Земельного кадастру, а саме відділом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель, розробленої Фізичною особою-підприємцем Литвин Ігорем Анатолійовичем на замовлення відповідача, зареєстрована в Державному земельному кадастрі земельна ділянка з кадастровим номером 80000000000:90:140:0041 площею 0,1617 га, категорія земель - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення; цільове призначення - 12.08 для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій; вид використання - для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі.
Отже, технічна документація із землеустрою щодо земельної ділянки 800000000:90:140:0041 була розроблена у відповідності до норм Закону України «Про землеустрій».
Суд також погоджується з твердженням прокуратури, що така технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель погоджується, а потім затверджується в порядку, встановленому статтею 186 Земельного кодексу позивачем у справі.
Дійсно, земельна ділянка з кадастровим номером 800000000:90:140:0041, яка була сформована як об'єкт цивільних прав у 2021 році після проведення інвентаризації земель та присвоєння її кадастрового номеру Київською міською радою ніколи не надавалась відповідачу під вже існуюче нерухоме майно в користування чи власність шляхом прийняття відповідного рішення.
Разом з тим, судом встановлено, що відповідачем вживались заходи щодо затвердження документації із землеустрою та дії, щодо надання йому в оренду земельної ділянки під вже збудоване майно.
Департамент земельних ресурсів виконавчого органу КМР (Київської міської державної адміністрації) листом від 10.10.2024 року повідомив, що від ТОВ «Лігон Сервіс» у справі надходили до Департаменту земельних ресурсів заяви дозвільного характеру від 18.08.2021 № 50382-006100466-031-03, від 02.12.2021 року за № 50385-006483788-031-03 та від 20.06.2023 року за № 50014-007573307-031-03 з доданою технічною документацією із землеустрою про затвердження проекту землеустрою та підготовку проекту рішення КМР про надання у користування (оренду) земельної ділянки 800000000:90:140:0041.
За результатами розгляду вказаних заяв Департамент земельних ресурсів листами від 09.09.2021 за № 05716-24759, від 07.12.2021 року за № 05716-32500 та від 05.07.22023 за № 05702-8830 повертав вказану технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель на доопрацювання та так і не затвердив вказану технічну документацію із землеустрою.
Як встановлено судом, земельна ділянка, що сформована під існуючим об'єктом нерухомого майна, яке на переконання суду за обставинами даної справи, не можна визнати самочинним, не відноситься до категорії земель, що не підлягають наданню у власність чи користування юридичним та фізичним особам, тобто не є такою, що підпадає під обмеження, встановлені статтею 134 ЗК України, яка визначає, що не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі: розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб; будівництва, обслуговування об'єктів інженерної, транспортної, енергетичної інфраструктури, мультимодальних терміналів, об'єктів зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу).
Вказане свідчить, що саме позивач, достеменно знаючи про те, що на земельній ділянці знаходиться нерухоме майно, яке належить відповідачеві, не оформляв таку земельну ділянку на праві користування за відповідачем.
Натомість відповідач, відповідно до вимог статті 120 ЗК України, , хоч і з порушенням тридцятиденного строку, встановленого даною статтею, звернувся до позивача з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, що належить йому на праві власності.
Щодо наявності в Дніпровської окружної прокуратури міста Києва представляти інтереси держави в особі Київської міської ради в межах даного спору, суд зазначає таке.
Положеннями пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України унормовано, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Підстави представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано положеннями Господарського процесуального кодексу України та статтею 23 Законом України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру".
Відповідно до частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.
Згідно з частиною 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами.
Частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Отже, аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише в двох "виключних" випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтування підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, а також у постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 16.07.2021 у справі №917/644/18 та від 09.02.2022 у справі №922/2399/21.
Встановлюючи підстави для представництва прокурором інтересів держави у суді, суд повинен здійснити оцінку не тільки щодо виконання прокурором обов'язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб'єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову до суду, а й наявні у справі інші докази, щодо обставин які йому передували, зокрема, попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер.
Зокрема, такі документи (незалежно від їх назви) можуть бути спрямовані на:
а) отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абзацу 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру";
б) інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про вказане порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів;
в) отримання від відповідного органу інформації (матеріалів та копій), необхідних для здійснення представництва в суді.
Разом з тим, Київська міська рада та Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), що є структурним підрозділом Київської міської ради, достовірно знаючи з листів прокуратури (від 07.01.2025, 22.01.2025, 23.01.2025) про порушення вимог законодавство при реєстрації права власності на нерухоме майно на комунальній земельній ділянці по пров. Тбіліському,5В у Шевченківському районі міста Києва, обмежились лише тим, що повідомили про відсутність інформації, водночас вказаними органами не було досліджено правомірність та законність набуття права власності на вказане нерухоме майно та залишено поза увагою той факт, що нескасована реєстрація права власності на об'єкт нерухомості призведе у подальшому до звернення ТОВ "КОРШУН" щодо відведення земельної ділянки.
Дніпровська окружна прокуратура м. Києва зверталась до Київської міської ради із листом від 21.01.2025 щодо необхідності вжиття заходів реагування з метою усунення вказаних порушень інтересів, а саме заходів щодо скасування державної реєстрації права власності на Нежитлову будівлю, знесення об'єкту нерухомого майна та скасування реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, яка повідомила, що такі заходи не вживались.
Листом Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу КМР (КМДІ) від 21.03.2025 року за № 057-3735 підтримав позицію прокурора про необхідність звернення до суду.
Виходячи з викладеного, суд приходить до висновку, що при зверненні до суду з позовом у даній справі прокурором належним чином було підтверджено бездіяльність компетентного органу, який знав про реєстрацію за відповідачем на праві власності Нежитлової будівлі, розміщеної на земельній ділянці комунальної власності, про формування такої земельної ділянки як об'єкту речових прав, однак не звертався до суду з відповідним позовом, що стало підставою для звернення з позовом прокурора.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже, позивач та прокурор під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували те, що відповідач у справі здійснив самочинне будівництво Нежитлової будівлі, чи відповідач міг знати при набутті у власність такого нерухомого майна, що таке майно є самочинним (самовільним) будівництвом відповідно до діючого на момент укладення договору купівлі-продажу від 03.07.2000 року законодавства.
Прокурором також не доведено, що вказане нерухоме майно розміщувалась на землях водного фонду, природно-заповідного фонду, землях лісового господарства або землях оборони, і відповідач, проявивши розумну обачність, міг знати, що такі землі не підлягають передачі у власність або користування під вже існуючий об'єкт нерухомого майна, який розміщений на таких землях.
Прокурором також не доведено, що відповідач у справі набув майно на підставі правочину, який визнаний недійсним, а навпаки матеріали справи підтверджують, що відповідач набув майно на підставі правочину, визнаного за рішенням суду дійсним, і таке рішення набрало законної сили та не переглянуто/ не скасовано на момент розгляду справи, а отже позивачем та процесуальним позивачем не доведено незаконність набуття Нежитлової будівлі відповідачем.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 236 ГПК України).
Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
На підставі викладеного, враховуючи не доведення прокурором позовних вимог, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за позивачем.
Керуючись статтями 74, 76-80, 86, 129, 236-242, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
1. У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 28.11.2025.
Суддя Наталія ЯГІЧЕВА