17 листопада 2025 року м. Харків Справа № 917/667/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Россолов В.В., суддя Гетьман Р.А. , суддя Хачатрян В.С.
за участю секретаря судового засідання Бессонової О.В.
за участю представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група»
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» (вх. №2162 П) на рішення Господарського суду Полтавської області від 22.09.2025 у справі №917/667/25
за позовом Фізичної особи - підприємця Милашенко Тетяни Миколаївни, АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» Полтавська область, м. Миргород, вул. Незалежності, 19, 37600, ЄДРПОУ 38468235
про стягнення заборгованості за договором поставки,
Фізична особа - підприємець Милашенко Тетяна Миколаївна звернулася з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Миргородська інвестиційна група» про стягнення 1 122 994,00 грн, з яких: 34 744,00 грн - сума основного боргу за договором про надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом №01/11-24-1 від 01.10.2024 та 1 088 250,00 грн - сума основного боргу за договором поставки № 1 від 01.10.2024.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 22.09.2025 у справі №917/667/25 позов задоволено частково; закрито провадження у справі в частині вимог про стягнення 288 250,00 грн основного боргу; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» Полтавська область на користь фізичної особи - підприємця Милашенко Тетяни Миколаївни 800 000,00 грн заборгованості, 15 000,00 грн витрат на правову допомогу та 12 521,16 грн судового збору. Повернуто фізичній особі - підприємцю Милашенко Тетяні Миколаївні з Державного бюджету України 4 232,75 грн судового збору.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» з відповідним рішенням суду не погодилось, звернулось з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати в частині відмови у задоволенні клопотання ТОВ «Миргородська інвестиційна група» про розстрочення виконання рішення, ухвалити у цій частині нове рішення, яким задовольнити означене клопотання та розстрочити виконання рішення на шість місяців з моменту набрання чинності судовим рішенням суду апеляційного суду рівними частками заборгованості, яка буде дійсною на момент набрання чинності судовим рішенням суду апеляційної інстанції. Стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати у розмірі 21 922,40 грн, у тому числі: витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 2422,40 грн та витрати з оплати правничої допомоги адвоката у розмірі 19 500,00 грн.
В обґрунтуванні апеляційної скарги, скаржник зазначає, що:
- суд першої інстанції передчасно та помилково відмовив у розстроченні виконання рішення, оскільки не врахував ключові обставини, які свідчать про наявність реальних виняткових умов, передбачених статтею 331 ГПК України. Насамперед ТОВ «МІГ» наголошує, що виникнення боргу не пов'язане з недобросовісністю чи ухиленням від оплати, а є наслідком державного регулювання тарифів у сфері теплопостачання. Тарифи, встановлені органами місцевого самоврядування, є нижчими за економічно обґрунтовані, що призводить до постійних збитків підприємства. При цьому держава не відшкодовує узгоджену різницю в тарифах, яка за протоколами територіальної комісії перевищує 6 млн грн, що й зумовлює фактичне функціонування підприємства «в мінус»;
- діяльність ТОВ «МІГ» є соціально важливою, оскільки підприємство забезпечує теплопостачання населення та бюджетних установ Миргорода. Одномоментне стягнення всієї суми боргу через виконавче провадження призведе до блокування рахунків та зупинки діяльності в розпал опалювального сезону, що унеможливить не лише роботу підприємства, а й виконання рішення суду. Окрім того, примусове виконання створить додаткове фінансове навантаження у вигляді виконавчого збору, що ще більше погіршить фінансовий стан;
- суд не надав належної оцінки поданим доказам: фінансовій звітності, довідкам про залишки коштів, протоколам узгодження тарифної заборгованості та іншим документам, які підтверджують існування виняткових обставин, що об'єктивно унеможливлюють одномоментне виконання рішення. Також не було враховано правові висновки Верховного Суду, зокрема у справі № 904/1060/24 від 06.02.2025, де вказано, що теплопостачальні підприємства, особливо в умовах війни, мають право на відстрочку або розстрочку для забезпечення безперебійного надання критично важливих послуг.
15.10.2025 від Фізичної особи - підприємця Милашенко Тетяни Миколаївни надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Обґрунтовує відзив тим, що:
- обставини, на які посилається відповідач у скарзі: збитковість, тарифне регулювання, наявність невідшкодованої різниці в тарифах - не є винятковими, оскільки ці обставини існували й були відомі відповідачу ще на момент укладення договорів з позивачем; вони є невід'ємною частиною діяльності теплопостачального підприємства й не мають жодного стосунку до обов'язку оплатити конкретно поставлений товар і виконані перевезення; компенсація тарифної різниці є окремим бюджетним механізмом, який не впливає на приватно-правові зобов'язання сторін і не може бути підставою для розстрочки;
- відповідач систематично порушував строки оплати, незважаючи на неодноразові звернення з вимогою погасити борг. Лише незначна частина заборгованості була погашена вже після звернення до суду, що свідчить про відсутність реальних намірів добровільно виконувати зобов'язання
- відповідач не подав до суду першої інстанції належних доказів, які б підтверджували реальну неможливість або істотне ускладнення виконання рішення. Подання ж нових документів у апеляційній інстанції є порушенням статті 269 ГПК України, оскільки відповідач не обґрунтовує, чому такі докази не були подані раніше;
- відповідач не надав жодних гарантій реального виконання рішення у разі розстрочки - ні графіка, ні забезпечення, ні пропозицій щодо обов'язкових платежів. Фактично відповідач намагається перекласти наслідки своєї неплатоспроможності на приватного контрагента.
Детально рух у справі на стадії апеляційного перегляду відображено в процесуальних документах суду.
У судове засідання від 17.11.2025 з'явився представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група». Представник Фізичної особи - підприємця Милашенко Тетяни Миколаївни у судове засідання не з'явився та направив через систему «Електронний суд» клопотання про розгляд справи без його участі.
На початку судового засідання колегією суддів встановлено, що в апеляційній скарзі скаржник долучає до матеріалів справи нові докази, такі як протокол №28 засідання територіальної комісії з питань узгодження заборгованості з різниці в тарифах від 20.03.2023; протокол №12 засідання територіальної комісії з питань узгодження заборгованості з різниці в тарифах від 07.08.2023; протокол №24 засідання територіальної комісії з питань узгодження заборгованості з різниці в тарифах від 18.03.2024; протокол №12 засідання територіальної комісії з питань узгодження заборгованості з різниці в тарифах від 19.05.2025; квитанції про оплату; довідки №08/10 від 08.10.2025; довідка №09/10 від 09.10.2025; сальдова відомість по рахунку 311 від 09.10.2025.
Перш за все, колегія суддів зазначає, що відповідні докази мають бути подані учасником справи на момент розгляду справи в суді першої інстанції.
За змістом статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Чинне процесуальне законодавство не передбачає можливості або права суду апеляційної інстанції здійснювати повторний перегляд справи на підставі доказів, які не були предметом дослідження під час розгляду справи у суді першої інстанції. Тобто, суд апеляційної інстанції обмежений у прийнятті додаткових доказів, які вправі приймати лише за умови, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.
У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини.
Причини неподання вищеперерахованих доказів до суду першої інстанції відповідач жодним чином не обґрунтовує, а в судовому засіданні лише зазначає, що адвокат не був долучений до розгляду справи у місцевому суді, тоді як всі документи підтверджуючі фінансовий стан відповідача надавались бухгалтером та помилково не були надані у повному обсязі.
Колегія суддів наголошує, що такі пояснення не можуть бути визнані поважними. Відповідно до приписів Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування покладається на сторони. Саме тому несвоєчасне подання доказів або їх неподання до суду першої інстанції є процесуальним ризиком та відповідальністю учасника справи, в даному випадку - відповідача. Сторона не може перекладати наслідки власної недбалості чи організаційних помилок на суд або іншу сторону процесу.
Крім того, довідки №08/10 від 08.10.2025; довідка №09/10 від 09.10.2025; сальдова відомість по рахунку 311 від 09.10.2025 - не існували на момент ухвалення рішення судом першої інстанції від 22.09.2025.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.12.20220 у справі № 924/232/18 зазначено, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (аналогічна правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 06.03.2019 у справі №916/4692/15, від 11.09.2019 по справі № 922/393/18).
Відтак, відсутні підстави для долучення до матеріалів справи нових додаткових доказів у справі. У зв'язку з цим колегія суддів не приймає надані відповідачем нові докази на стадії апеляційного перегляду та розгляд справи здійснює без їх врахування.
Проаналізувавши матеріали справи колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила такі обставини справи.
01.10.2024 ФОП Милашенко Т. М. (надалі за текстом - позивач) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» (надалі за текстом - відповідач) уклали договір про надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом № 01/11-24-1.
Відповідно до умов зазначеного договору позивач зобов'язувався за завданням відповідача протягом визначеного в договорі строку надати за плату наступні послуги - послуги з перевезення вантажів автомобільним транспортом.
Згідно з пунктом 3.1 договору про надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом № 01/11-24-1 від 01.10.2024 за надання передбачених договором послуг відповідач виплачує позивачу за послуги згідно з виставленими рахунками та оплату за фактично надані послуги протягом п'яти банківських днів з дня отримання рахунку.
Відповідно до пункту 3.2 вказаного договору передання послуг позивачем та приймання їх результатів відповідачем оформлюється актом приймання - передачі наданих послуг, який підписується повноважними представниками Сторін протягом 3 (трьох) робочих днів після фактичного виконання надання послуг.
Відповідно до пункту 3.3 договору підписання акту приймання - передачі наданих послуг представником відповідача є підтвердженням відсутності претензій з його сторони.
Крім того, ФОП Милашенко Т. М. та Товариство з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» уклали договір поставки № 1 від 01.10.2024, згідно умов якого позивач зобов'язувався передати у власність відповідача Товар, кількість та вартість, а також строки поставки якого визначалися Сторонами в рахунках та накладних, які є невід'ємною частиною цього договору, а Покупець зобов'язувався прийняти Товар та своєчасно оплачувати на умовах, які вказані в договорі.
Свої зобов'язання за вказаними договорами ФОП Милашенко Т. М. виконала в повному обсязі, що підтверджується видатковими накладними, актами надання послуг та актам звіряння взаємних розрахунків.
В порушення умов договорів та чинного законодавства України, станом на 27.03.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» свої зобов'язання за договорами не виконало, кошти за Товар та послуги не сплатило, загальна заборгованість станом на момент звернення позивача до суду з цим позовом становила 1 122 994,00 грн (заборгованість за договором про надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом № 01/11-24-1 від 01.10.2024 становила 34 744,00 грн, заборгованість за договором поставки № 1 від 01.10.2024 - 1 088 250,00 грн).
Відповідач у відзиві на позов підтверджує, що отримував від позивача послуги та товари за зазначеними в позовній заяві договорами:
- за договором № 01/11-24-1 від 01.10.2024 у розмірі 34 744,00 грн;
- за договором № 1 від 01.10.2024 в розмірі 1 088 250 грн, що підтверджується доданими до позовної заяви актами звірки.
Також відповідач повідомив, що на момент розгляду справи заборгованість за договором № 01/11-24-1 від 01.10.2024 у розмірі 34 744,00 грн повністю сплачена, а за договором № 1 від 01.10.2024 сплачено 288 250,00 грн, тому залишок заборгованості становить 800 00,00 грн.
Відповідач, також не відмовляється від сплати за надані послуги та товари в , розмірі, що заявлений до стягнення, але зважаючи на важкий фінансовий стан та відсутність відшкодування за надані населенню послуги з постачання теплової енергії, в разі задоволення шановним судом позовних вимог просить розстрочити виконання рішення рівними частинами на 12 місяців.
Суд першої інстанції своїм рішення позов задовольнив частково; закрив провадження у справі в частині вимог про стягнення 288 250,00 грн основного боргу; стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» Полтавська область на користь фізичної особи - підприємця Милашенко Тетяни Миколаївни 800 000,00 грн заборгованості, 15 000,00 грн витрат на правову допомогу та 12 521,16 грн судового збору.
Також місцевий суд у своєму рішенні відмовив відповідачу у задоволенні клопотання про розстрочення виконання рішення рівними частинами на 12 місяців. Означене стало підставою для звернення відповідача до апеляційного суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та викладеним доводам сторін, колегія суддів виходить з наступного.
Предметом розгляду у даній справі є вимоги ФОП Милашенко Т.М. до ТОВ «Миргородська інвестиційна група» про стягнення заборгованості за договором поставки та договором надання послуг з перевезення вантажів.
Натомість предметом апеляційного розгляду є законність і обґрунтованість рішення Господарського суду Полтавської області в частині відмови відповідачу у розстроченні виконання судового рішення.
Положення частини 1 статті 331 ГПК визначають, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо (частина 4 статті 331 ГПК).
Частина 5 статті 331 ГПК передбачає, що розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Отже, відстрочення виконання рішення судового рішення є правом, а не обов'язком суду, яке реалізується виключно у виняткових випадках за наявності підстав, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, та доказів, що підтверджують наявність таких підстав. При вирішенні відповідного питання враховуються, зокрема, матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 навела висновки про те, що розстрочення - це виконання рішення частинами, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Відстрочення виконання рішення спрямоване на забезпечення повного виконання рішення суду та є допоміжним процесуальним актом реагування суду на перешкоди, які унеможливлюють або ускладнюють виконання його рішення. Водночас розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не є правоперетворюючим судовим рішенням. Саме розстрочення впливає лише на порядок примусового виконання рішення, а природа заборгованості за відповідним договором є незмінною.
Апеляційний суд зауважує, що підставою для відстрочення або розстрочення виконання рішення суду згідно зі статтею 331 ГПК є виняткові обставини, які ускладнюють або виключають виконання рішення, утруднюють чи унеможливлюють виконання, і питання про розстрочення виконання рішення суду повинно вирішуватися із дотриманням балансу інтересів сторін. Необхідною умовою задоволення заяви про розстрочення виконання рішення суду є з'ясування питання щодо дотримання балансу інтересів сторін, а тому повинні досліджуватися та оцінюватися доводи та заперечення як позивача, так і відповідача.
Відповідно до частин 1 - 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 73 господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 74 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже, саме на відповідача (заявника) в контексті наведених приписів покладається обов'язок доведення існування відповідних підстав. До заяви мають бути додані докази, які підтверджують обставини, викладені в заяві щодо неможливості чи утруднення виконання рішення суду.
Як вбачається із матеріалів заяви відповідача про розстрочення виконання рішення суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група», відповідач обґрунтовує необхідність розстрочення рішення важким фінансовим становищем та посилається на заборгованість держави перед ним щодо компенсації різниці в тарифах.
До суду першої інстанції відповідачем надано для підтвердження вищенаведеного такі докази:
- фінансова звітність за 2024 рік;
- протокол №7 засідання територіальної комісії з питань узгодження заборгованості з різниці в тарифах від 03.04.2025.
Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні заяви про розстрочення виконання рішення на 12 місяців вказав, що, по-перше, заборгованість держави перед відповідачем не впливає на зобов'язання перед позивачем, оскільки такі виплати регулюються окремими механізмами і не звільняють його від сплати за отримані послуги; по-друге, відповідач, посилаючись на важкий фінансовий стан, надає лише фінансову звітність за 2024 рік, однак вона не підтверджує неможливість виконання рішення суду у 2025 році.
Колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції обґрунтованими, оскільки наведені відповідачем доводи та додані ним документи не свідчать про наявність тих виняткових обставин, які відповідно до статті 331 Господарського процесуального кодексу України ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення суду.
Заборгованість держави з компенсації тарифної різниці, на яку посилається відповідач, є елементом загальної господарської діяльності теплопостачальних підприємств і не має безпосереднього впливу на його приватноправові зобов'язання перед позивачем. Вона не позбавляє відповідача можливості або обов'язку розраховуватися за отриманий товар та послуги у межах укладених договорів.
Надані ж фінансові документи за 2024 рік лише відображають минулий фінансовий стан підприємства, але не підтверджують саме неможливість або істотне ускладнення виконання рішення у 2025 році, тобто не доводять ті обставини, які могли б вважатися підставою для розстрочення. Відповідач не подав жодних інших доказів, які б дозволили встановити наявність критичної неплатоспроможності чи непереборних перешкод у виконанні судового рішення.
За таких умов колегія суддів дійшла висновку, що відповідач не виконав свого процесуального обов'язку щодо доведення наявності виняткових підстав для розстрочення, а тому рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні відповідної заяви є законним, обґрунтованим та таким, що підлягає залишенню без змін.
Разом з тим, скаржник зазначає, що виникнення боргу не пов'язане з недобросовісністю чи ухиленням від оплати, а є наслідком державного регулювання тарифів у сфері теплопостачання. Тарифи, встановлені органами місцевого самоврядування, є нижчими за економічно обґрунтовані, що призводить до постійних збитків підприємства. При цьому держава не відшкодовує узгоджену різницю в тарифах, яка за протоколами територіальної комісії перевищує 6 млн грн, що й зумовлює фактичне функціонування підприємства «в мінус».
З приводу означеного, колегія суддів зазначає, що наведені скаржником аргументи не можуть бути підставою для розстрочення виконання рішення в розумінні статті 331 ГПК України. Обставини, на які посилається відповідач, є складовою його звичайної господарської діяльності як теплопостачального підприємства та були відомі йому ще на момент укладення договорів з позивачем. Сам по собі факт збитковості, спричиненої державним регулюванням тарифів, не свідчить про наявність виняткової, тимчасової чи непередбачуваної ситуації, яка об'єктивно перешкоджає виконанню судового рішення. Більше того, компенсація тарифної різниці є бюджетним механізмом, що здійснюється у публічно-правових відносинах і не має прямого впливу на приватноправове зобов'язання відповідача оплатити отриманий товар та надані послуги.
Апеляційний суд підкреслює, що загальний економічний стан підприємства, включно з наявністю непокритих збитків чи заборгованості держави, не звільняє його від виконання грошових зобов'язань та не може розглядатися як обставина, що унеможливлює виконання рішення про стягнення коштів. Відповідач не довів існування непереборних або надзвичайних умов, які б унеможливили виконання рішення у звичайному порядку, а тому посилання на специфіку тарифоутворення та невідшкодовану різницю в тарифах не спростовують правомірності висновків суду першої інстанції.
Також апелянт вказує, що діяльність ТОВ «МІГ» є соціально важливою, оскільки підприємство забезпечує теплопостачання населення та бюджетних установ Миргорода. Одномоментне стягнення всієї суми боргу через виконавче провадження призведе до блокування рахунків та зупинки діяльності в розпал опалювального сезону, що унеможливить не лише роботу підприємства, а й виконання рішення суду. Окрім того, примусове виконання створить додаткове фінансове навантаження у вигляді виконавчого збору, що ще більше погіршить фінансовий стан.
Колегія суддів бере до уваги наведені доводи апелянта, однак вважає їх такими, що не свідчать про наявність виняткових обставин, необхідних для розстрочення виконання рішення. Сам факт здійснення відповідачем діяльності у сфері теплопостачання дійсно має соціальне значення, проте це не звільняє його від обов'язку належним чином виконувати грошові зобов'язання за укладеними договорами. Соціальна функція підприємства не може суперечити принципам рівності учасників господарських правовідносин.
Посилання апелянта на можливе блокування рахунків і ускладнення діяльності у зв'язку з відкриттям виконавчого провадження не є юридично релевантними підставами для розстрочки. Самі по собі наслідки примусового виконання (накладення арешту на кошти, стягнення виконавчого збору тощо) є правовими механізмами, передбаченими законом, і не можуть розглядатися як виняткові чи непередбачувані. Вони є невід'ємною частиною відповідальності боржника за невиконання зобов'язань та не можуть бути підставою для пом'якшення встановлених законом правил виконання рішення.
Крім того, твердження про ризик зупинення діяльності в опалювальний сезон є лише припущенням і не підтверджене жодними доказами про фактичну неможливість забезпечувати теплопостачання у випадку виконання рішення. Апелянт не надав жодних документів, які б свідчили, що виконання рішення навіть частинами зробить роботу підприємства об'єктивно неможливою. Так само відсутні дані про те, що підприємство позбавлене інших джерел фінансування або механізмів покриття витрат, окрім як шляхом повного уникнення виконання грошового зобов'язання перед позивачем.
За таких умов колегія суддів доходить висновку, що наведені доводи апелянта ґрунтуються на загальних міркуваннях про складність діяльності теплопостачального підприємства, а не на конкретних і виняткових обставинах, що унеможливлюють виконання рішення суду. Відтак вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для надання розстрочки.
На думку апелянта, суд не надав належної оцінки поданим доказам: фінансовій звітності, протоколу узгодження тарифної заборгованості та іншим обставинам, які унеможливлюють одномоментне виконання рішення. Також не було враховано правові висновки Верховного Суду, зокрема у справі № 904/1060/24 від 06.02.2025, де вказано, що теплопостачальні підприємства, особливо в умовах війни, мають право на відстрочку або розстрочку для забезпечення безперебійного надання критично важливих послуг.
Колегія суддів критично оцінює ці доводи апелянта та зазначає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Насамперед, фінансова звітність за 2024 рік та протокол узгодження тарифної заборгованості самі по собі не підтверджують неможливість виконання рішення суду саме у 2025 році. Вони відображають загальний стан підприємства та наявність певних фінансових труднощів, однак не свідчать про існування таких виняткових або непереборних обставин, які б фактично унеможливили чи істотно ускладнили виконання рішення в установленому законом порядку. Відповідач не подав жодного доказу, який би підтверджував відсутність у нього коштів чи ресурсів для погашення боргу частинами, або який би засвідчував реальну загрозу неможливості господарської діяльності у разі виконання рішення.
Щодо посилань апелянта на практику Верховного Суду, зокрема на постанову у справі № 904/1060/24, колегія зазначає, що наведені висновки касаційної інстанції не можуть бути механічно перенесені на дані правовідносини. У кожній справі питання розстрочки вирішується індивідуально, з урахуванням конкретних обставин, доведених відповідною стороною. Верховний Суд не сформулював загального правила, за яким будь-яке теплопостачальне підприємство автоматично має право на відстрочку чи розстрочку виконання рішення; навпаки, у його практиці підкреслюється необхідність доведення наявності реальних виняткових обставин. У даній справі відповідач таких обставин не довів.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правомірно не взяв до уваги наведені апелянтом аргументи, оскільки вони не підтверджують наявності виняткових обставин, передбачених статтею 331 ГПК України, які б виправдовували розстрочення виконання рішення.
Підсумовуючи все наведене, апеляційний суд встановив, що Господарський суд Полтавської області правильно визначив правову природу заявлених вимог, належно дослідив подані відповідачем докази та обґрунтовано дійшов висновку про відсутність будь-яких виняткових обставин, які б унеможливлювали або істотно ускладнювали виконання рішення. Надані ТОВ «Миргородська інвестиційна група» документи (фінансова звітність та протокол про тарифну різницю) не підтверджують реальної неможливості виконання рішення у 2025 році і не свідчать про критичний стан підприємства саме в контексті виконання зобов'язань перед позивачем. Посилання апелянта на збитковість, соціальне значення діяльності та державне регулювання тарифів не є правовими підставами для розстрочки, оскільки стосуються звичайних умов його господарської діяльності та не перебувають у прямому причинному зв'язку з обов'язком сплатити за отриманий товар і надані послуги.
Таким чином, апеляційний суд дійшов однозначного висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено у відповідності до вимог закону, з правильним застосуванням статті 331 ГПК України.
У зв'язку з цим колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група». Доводи апелянта не спростовують наведені висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» не підлягає задоволенню з підстав викладених вище, а рішення Господарського суду Полтавської області від 22.09.2025 у справі №917/667/25 має бути залишене без змін.
Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються в даному випадку на апелянта.
Керуючись статтями 269, п.2 ч.1 ст. 275, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Миргородська інвестиційна група» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Полтавської області від 22.09.2025 у справі №917/667/25 залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки касаційного оскарження передбачено ст.286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 27.11.2025.
Головуючий суддя В.В. Россолов
Суддя Р.А. Гетьман
Суддя В.С. Хачатрян