Справа № 204/12447/25
Провадження № 1-кс/204/3334/25
49006, м. Дніпро, проспект Лесі Українки 77-б тел. (056) 371 27 02, inbox@kg.dp.court.gov.ua
21 листопада 2025 року Чечелівський районний суд міста Дніпра у складі:
слідчого судді ОСОБА_1
за участю секретаря ОСОБА_2
за участю прокурора ОСОБА_3
за участю адвоката ОСОБА_4
за участю підозрюваного ОСОБА_5
розглянувши в режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпрі клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Запоріжжя, громадянина України, військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 , раніше не судимого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, -
21 листопада 2025 року слідчий ВП № 3 ДРУП № 1 ГУНП в Дніпропетровській області ОСОБА_6 , за погодженням з прокурором Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра ОСОБА_7 звернувся до суду з клопотанням про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_5 .
В обґрунтування клопотання слідчий посилається на те, що Слідчим відділенням відділення поліції № 3 Синельниківського РУП ГУНП в Дніпропетровській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 62025170030018593 від 12.09.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України. Досудовим розслідуванням встановлено, що згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про Оборону України» у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни. Відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та Закону України «Про затвердження Указу Президента України « Про введення воєнного стану в Україні» з 24.02.2022 на всій території України введено воєнний стан, який в подальшому неодноразово продовжувався та діє на теперішній час. Відповідно до витягу з наказу № 74 від 12.03.2025 Командира військової частини НОМЕР_1 солдат ОСОБА_5 - оператора польової лазні взводу матеріального забезпечення військової частини НОМЕР_1 , з 12.03.2025 зарахований до особового складу військової частини НОМЕР_1 у військовому званні «солдат». Таким чином, солдат ОСОБА_5 в розумінні вимог ст. ст. 18, 19, 22, 401, диспозиції ст. 407 КК України, є військовослужбовцем, тобто суб'єктом вказаного злочину, та останньому було достеменно відомо про несення військової служби під час воєнного стану. Будучи військовослужбовцем ВЧ НОМЕР_1 , солдат ОСОБА_5 відповідно до вимог ст. ст. 9, 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1 - 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов'язаний свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, суворо дотримуватися Статутів Збройних Сил України, бути дисциплінованим, не допускати негідних вчинків самому та утримувати від них інших військовослужбовців. Відповідно до ст. 12 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов'язків, та про зроблені йому зауваження військовослужбовець зобов'язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові. За приписами статей 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, необхідність забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, проведення занять з бойової підготовки, підтримання внутрішнього порядку, військової дисципліни та виконання службових обов'язків зобов'язують військовослужбовців у службовий час постійно знаходитись в розташуванні військової частини або місці служби і не залишати їх без дозволу командира (начальника). Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять), чи поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов'язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника). Проте, солдат ОСОБА_5 достовірно знаючи свої обов'язки, передбачені зазначеним вище законодавством, яке регламентує порядок виконання військового обов'язку і проходження військової служби, та маючи можливість належно їх виконувати, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, тобто діючи з прямим умислом, свідомо допустив їх порушення та вчинив військовий злочин проти встановленого порядку проходження військової служби за наступних обставин. Так, солдат ОСОБА_5 , діючи умисно, в умовах воєнного стану, незаконно припинив виконувати свій конституційний обов'язок по захисту Вітчизни, незалежності, територіальної цілісності України, та, діючи з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов'язків ввірених йому за посадою, не маючи відповідних дозволів командирів, начальників та без поважних причин, діючи всупереч інтересам служби, цілком розуміючи, що він вчиняє кримінальне правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби під час проходження військової служби в порушення вимог ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст.ст. 9, 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи умисно, з метою тимчасового ухилення від військової служби, з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов'язків, в період з 31.07.2025 не прибув до місця дислокації ВЧ НОМЕР_1 без поважних причин, внаслідок чого незаконно припинив виконувати свій конституційний обов'язок по захисту Вітчизни, незалежності, територіальної цілісності України та проводив час на власний розсуд, не пов'язуючи його із виконанням обов'язків з військової служби та продовжував ухилятися від військової служби у період з 31.07.2025 до 20.11.2025 коли останній був затриманий співробітниками поліції, в порядку ст. 208 КПК України. Таким чином ОСОБА_5 , обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України - нез'явлення вчасно на службу без поважних причин, тривалістю понад три доби, вчинені в умовах воєнного стану. Відповідно до витягу з наказу № 74 від 12.03.2025 Командира військової частини НОМЕР_1 солдат ОСОБА_5 - оператора польової лазні взводу матеріального забезпечення військової частини НОМЕР_1 , з 12.03.2025 зарахований до особового складу військової частини НОМЕР_1 . Отже, солдат ОСОБА_5 , в розумінні вимог ст. ст. 18, 19, 22, 401, диспозиції ст. 407 КК України, є військовослужбовцем, тобто суб'єктом вказаного злочину та останньому було достеменно відомо про особливості несення військової служби під час дії воєнного стану. Згідно до ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства. Солдат ОСОБА_5 , будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період, відповідно до вимог ст. ст. 9, 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1 - 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов'язаний свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, суворо дотримуватися Статутів Збройних Сил України, бути дисциплінованим, не допускати негідних вчинків самому та утримувати від них інших військовослужбовців. Відповідно до ст. 12 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов'язків, та про зроблені йому зауваження військовослужбовець зобов'язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові, а згідно ст. 14 Статуту - із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника. За ст. 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, кожний військовослужбовець зобов'язаний виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов'язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями , інструкціями тощо. Стаття 127 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України визначає відповідальність солдата (матроса) у мирний і воєнний час за точне та вчасне виконання покладених на нього обов'язків і поставлених йому завдань, особисту бойову готовність, утримання своєї зброї та дорученої техніки у справному стан, збереження виданого йому майна. А стаття 128 Статуту, зокрема, покладає на солдата обов'язок сумлінно вивчати військову справу, зразково виконувати свої службові обов'язки, засвоювати все, чого навчають командири (начальники), бути готовим до виконання завдань за призначенням, додержуватися військової дисципліни, мати охайний зовнішній вигляд, додержуватися правил особистої та колективної гігієни, виконувати розпорядок дня військової частини; точно, вчасно та сумлінно виконувати накази командирів (начальників), у разі потреби відлучитися питати дозволу в командира відділення, а після повернення доповідати йому про прибуття. За приписами ст. ст. 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, необхідність забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, проведення занять з бойової підготовки, підтримання внутрішнього порядку, військової дисципліни та виконання службових обов'язків зобов'язують військовослужбовців у службовий час постійно знаходитись в розташуванні військової частини або місці служби і не залишати їх без дозволу командира (начальника). Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять), чи поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов'язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника). Проте, солдат ОСОБА_5 , достовірно знаючи свої обов'язки, встановлені зазначеними нормами законодавства, що визначає загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил України, їх взаємовідносини та регламентує порядок виконання військового обов'язку і проходження військової служби, маючи можливість належно їх виконувати, діючи з прямим умислом, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, свідомо допустив їх порушення та вчинив кримінальне правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби за наступних обставин. Так, солдат ОСОБА_5 , діючи умисно, в умовах воєнного стану, незаконно припинив виконувати свій конституційний обов'язок по захисту Вітчизни, незалежності, територіальної цілісності України, та, діючи з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов'язків ввірених йому за посадою, не маючи відповідних дозволів командирів, начальників та без поважних причин, діючи всупереч інтересам служби, цілком розуміючи, що він вчиняє кримінальне правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби під час проходження військової служби, 31.07.2025 року, не пізніше 15 години 00 хвилин, самовільно залишив місце постійної дислокації частини, розташоване в АДРЕСА_2 (більш детальна адреса не підлягає розголошенню в умовах воєнного стану), звідки прибув до місця свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , де проводив час на власний розсуд, не пов'язуючи його із виконанням обов'язків з військової служби, ввірених йому за посадою, заходів для повернення до пункту дислокації військової частини НОМЕР_1 не приймав, про своє місцезнаходження до органів військового чи цивільного управління не заявляв, та був незаконно відсутній на військовій службі до 20.11.2025 року, до моменту його виявлення співробітниками поліції за адресою: АДРЕСА_3 , що належать до Центрального району міста Дніпра, внаслідок чого кримінальне правопорушення було припинено. Таким чином ОСОБА_5 , обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України - самовільне залишення військової частини без поважних причин військовослужбовцем, вчинене в умовах воєнного стану.
21.11.2025 року солдату ОСОБА_5 , вручено письмове повідомлення про підозру у відповідності до вимог ст. 278 КПК України. Обґрунтованість повідомленої ОСОБА_5 , підозри підтверджується зібраними доказами, зокрема: протоколами допитів свідків - військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 : ОСОБА_8 , ОСОБА_9 які підтвердили не прибуття та відсутність військовослужбовця ОСОБА_5 у військовій частині, актом службового розслідування від 27.08.2025 яким встановлено, що відсутні поважні причини не прибуття ОСОБА_5 до військової частини, та іншими зібраними під час досудового розслідування доказами в їх сукупності. Частиною 1 статті 183 КПК України визначено, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден з більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України, якою передбачено умови, мету і підстави застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Метою обрання запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спроб: переховуватися від органу досудового розслідування та суду; незаконно впливати на свідків та вчинити інше кримінальне правопорушення. Для досягнення мети і завдань кримінального провадження, на даний час у сторони обвинувачення виникла необхідність у застосуванні запобіжного заходу у виді тримання під вартою стосовно підозрюваного. Така потреба обумовлена наявністю ризиків, передбачених п. п. 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України. Так, в обґрунтування застосування запобіжного заходу щодо підозрюваного покладається необхідність запобігання спробам: переховуватися від органу досудового розслідування та суду (п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України), що підтверджується, тим що солдат ОСОБА_5 підозрюється у вчиненні тяжкого злочину за який, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком від 5 до 10 років, у зв'язку із чим, розуміючи тяжкість покарання, що загрожує підозрюваному, у разі визнання його винуватим у вчиненні інкримінованого злочину, останній може переховуватись від органу досудового розслідування та суду з метою уникнення покарання, оцінивши негативні наслідки переховування як менш несприятливі, ніж обмеження, пов'язані з триманням під вартою як запобіжним заходом або відбуванням покарання. Крім того, з обставин кримінального провадження вбачається, що солдат ОСОБА_5 , будучи особою, яка на підставі статутів Збройних Сил України, взявши на себе зобов'язання знаходитися на території місця дислокації свого військового підрозділу або у місці, визначеному його командирами, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, накази командирів, неухильно дотримуватись Конституції і законів України, зберігати державну і військову таємницю, порушив ці зобов'язання. Вказане також має стати підставою для того аби визнати запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання таким, що не може бути застосований до особи, яка своєю поведінкою вже продемонструвала зневагу до уповноважених осіб Збройних Сил України, під чиїм контролем мав знаходитися як підлеглий їм військовослужбовець. Невідворотність покарання за злочини вже саме по собі є підставою та мотивом для підозрюваного переховуватися від органів досудового розслідування та суду. Ризик вчиняти інші кримінальні правопорушення (п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України) підтверджується тим, що підозрюваному загрожує покарання до 10 років позбавлення волі, з метою ухилення від покарання у разі визнання його винним або від кримінального переслідування існує реальна можливість продовження останнім злочину, передбаченого ст. 407 КК України. Неможливість застосування запобіжних заходів у вигляді особистого зобов'язання, домашнього арешту та особистої поруки відносно підозрюваного пов'язана з тим, що вказані запобіжні заході будуть не достатніми для запобігання вищевказаним ризиками та в умовах воєнного стану обраний запобіжний захід має відповідати характеру певного суспільного інтересу, що, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості. Крім того, «суворість передбаченого покарання» є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочину. Відповідно до ч. 8 ст. 176 КПК України, під час дії воєнного стану до військовослужбовців, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 402-405, 407, 408, 429 Кримінального кодексу України, застосовується виключно запобіжний захід, визначений пунктом 5 частини першої цієї статті - тримання під вартою. З огляду на те, що органом досудового розслідування доведено та підтверджено існування ризиків, передбачених ст. 177 КПК України та враховані обставини, передбачені ст. 178 КПК України, тому, слідчий звертається до суду з даним клопотанням.
У судовому засіданні прокурор підтримав дане клопотання.
Підозрюваний заперечував проти задоволення клопотання, просив обрати домашній арешт.
Захисник підозрюваного підтримав позицію свого підзахисного, проти задоволення клопотання заперечував, оскільки вважає, що домашній арешт зможе забезпечити належну поведінку підозрюваного.
Заслухавши думку сторін кримінального провадження, дослідивши клопотання та додані матеріали, якими слідчий, прокурор обґрунтовують клопотання, слідчий суддя дійшов до висновку, що клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 194 КПК України, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у ст. 177 КПК України, слідчий суддя враховує положення ст. 178 КПК України, зокрема вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення, репутацію підозрюваного, його вік, стан здоров'я, наявність постійного місця проживання, роботи.
У ході розгляду клопотання встановлено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, і подане слідчим клопотання відповідає вимогам ст. ст. 183, 184 КПК України.
Відповідно до приписів ст. 183 КПК України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 цього кодексу.
Так, слідчим у клопотанні та прокурором у судовому засіданні зазначено, що існують ризики, передбачені п. 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме, що підозрюваний ОСОБА_5 з метою уникнення відповідальності за скоєне може переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, а також продовжити вчиняти кримінальне правопорушення в якому підозрюється.
Наявність зазначених слідчим та прокурором ризиків, була належним чином підтверджена у судовому засіданні.
Згідно з ч. 5 ст. 9 КПК України, зазначено, що кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Виключною (єдиною) метою застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків. Застосування таких заходів завжди пов'язано із необхідністю запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 КПК. Слідчий суддя, суд має зважати, що слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу за відсутності для цього підстав, передбачених ст. 177 КПК. Тому, в разі розгляду відповідного клопотання, не підкріпленого визначеними у КПК метою та підставами, останнє має бути відхилено.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Мамедов проти Росії» від 01 червня 2006 року, зазначено, що «суди, перевіряючи законність та обґрунтованість запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, незмінно посилались на тяжкість обвинувачень як на головний чинник при оцінці ймовірності того, що заявник переховуватиметься від правосуддя, перешкоджатиме ходові розслідування або вчинятиме нові злочини. Однак Суд неодноразово відзначив, що, хоча суворість покарання є визначальним елементом при оцінці ризику переховуватися від правосуддя чи вчинення нових злочинів, потребу позбавлення когось волі не можна оцінювати з виняткового абстрактного погляду, беручи до уваги тільки тяжкість злочину».
Відповідно до конвенції та практики Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «Харченко проти України», «Лабіта проти Італії» та «Ігнатов проти України», обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення. Це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може бути підставою для запобіжного заходу у вигляді ув'язнення.
Вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, враховую вимоги п. 3, 4, 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, згідно з якими обмеження права на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою.
Оцінюючи вищевказані обставини, суд також приймає до уваги практику ЄСПЛ, зокрема, що тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» № 33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Відповідно до ч. 8 ст. 176 КПК України, під час дії воєнного стану до військовослужбовців, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 402-405, 407, 408, 429 Кримінального кодексу України, застосовується виключно запобіжний захід, визначений пунктом 5 частини першої цієї статті.
Враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється ОСОБА_5 , вагомість наявних доказів вчинення ним кримінального правопорушення, тяжкість покарання, що загрожує у разі визнання його винуватим у кримінальному правопорушенні, враховуючи його вік, стан здоров'я, наявність постійного місця проживання, а також враховуючи, що існують ризики, що підозрюваний може переховуватись від органів досудового розслідування та/або суду, а також продовжити вчиняти кримінальне правопорушення в якому підозрюється, слідчий суддя дійшов до висновку про необхідність застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у відношенні підозрюваного ОСОБА_5 , оскільки враховуючи вищевикладене, застосування більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим п. 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, встановленим у судовому засіданні.
Так, відповідно до абз. 4 ч. 4 ст. 183 КПК України, під час дії воєнного стану слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 цього Кодексу, має право не визначити розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочину, передбаченого статтями 109-114-2, 258-258-6, 260, 261, 402-405, 407, 408, 429, 437-442 КК України.
Зважаючи на те, що ОСОБА_5 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, суд в даному випадку вважає за доцільне не визначати розміру застави.
Враховуючи наведене та керуючись ст. ст. 131, 132, 176-178, 182-186, 193-197, 205 КПК України, суд, -
Клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_5 , підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України - задовольнити.
Застосувати до підозрюваного ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, тобто до 18 січня 2026 року, без визначення застави.
Ухвалу направити до ВП № 3 ДРУП № 1 ГУНП в Дніпропетровській області - для виконання.
Ухвала щодо застосування запобіжного заходу підлягає негайному виконанню після її оголошення.
На ухвалу може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду протягом п'яти днів з моменту її оголошення.
Слідчий суддя ОСОБА_1