Номер провадження: 22-ц/813/7045/25
Справа № 499/78/25
Головуючий у першій інстанції Кравчук О. О.
Доповідач Комлева О. С.
18.11.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Громовенко А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іванівського районного суду Одеської області від 23 червня 2025 року, постановленого під головуванням судді Кравчука О.О., повний текст рішення складений 04 липня 2025 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору орган опіки та піклування Іванівської селищної ради Березівського району Одеської області про позбавлення батьківських прав, -
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору орган опіки та піклування Іванівської селищної ради Березівського району Одеської області про позбавлення батьківських прав, в якому просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування свого позову позивачзазначив, що з 03 червня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 12 червня 2023 року був розірваний.
Від спільного шлюбу у сторін є неповнолітня дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У листопаді 2022 року ОСОБА_2 залишила місце їх проживання та за весь час своєї відсутності не телефонувала, не спілкувалася з дитиною та не надавала необхідну допомогу.
Рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 10 серпня 2023 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, з дня пред'явлення позову, тобто з 12 червня 2023 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Станом на 30 вересня 2024 року ОСОБА_2 має заборгованість зі сплати аліментів у загальному розмірі 39708 грн. 66 коп.
Оскільки, відповідач ухиляється від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, позивач звернувся до суду з зазначеним позовом.
Рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 23 червня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що відповідачка свідомо нехтує своїми батьківськими обов'язками, не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, що призвело до ухвалення необґрунтованого та незаконного рішення.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення.
В судове засідання, призначене на 18 листопада 2025 року ОСОБА_2 , представник органу опіки та піклування Іванівської селищної ради Березівського району Одеської області не з'явились, були сповіщені належним чином (а.с. 182, 183, 187-188).
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, явка яких не визнавалась судом обов'язковою.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність осіб, які не з'явилися в судове засідання та які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 03 червня 2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 12 вересня 2023 року був розірваний (а.с. 10-13).
Від даного шлюбу строни мають неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження дитини (а.с. 14).
Заочним рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 10 серпня 2023 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини в розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, з дня пред'явлення позову, тобто з 12 червня 2023 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 18-20).
ОСОБА_1 проживає в будинку АДРЕСА_1 , та має такий склад сім'ї: ОСОБА_3 - син, ОСОБА_2 - дружина (не проживає з 26 листопада 2022 року), що підтверджується довідкою № 599 від 06 червня 2023 року, яка видана виконкомом Іванівської селищної ради Березівського району Одеської області (а.с. 21).
Із актів обстеження житлово-побутових умов проживання від 28 червня 2024 року, 01 жовтня 2024 року, 16 січня 2025 року вбачається, що позивач має належні умови для проживання дитини (а.с. 24-29).
Відповідно до довідки, виданої Іванівським ліцеєм імені Б.Ф. Дерев'янка Іванівської селищної ради Березівського району Одеської області від 04 грудня 2023 року №02-13/453, вбачається, що відповідач не відвідувала батьківські збори, життям дитини не цікавилася та не з'являлася в школі (а.с. 30).
Характеристика дитини від 14 січня 2025 року, яку видав Іванівський ліцей імені Б.Ф.Дерев'янка Іванівської селищної ради Березівського району Одеської області свідчить, що, дитина має добрий загальний розвиток, старанно виконує доручення, бере активну участь у житті класу. Батько приділяє належну увагу навчанню та вихованню сина (а.с. 31).
З розрахунку заборгованості, складеному заступником начальника Ширяївського відділу державної виконавчої служби у Березівському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Сиротюк В.О. 30 вересня 2024 року вбачається, що відповідач станом на 30 вересня 2024 року має заборгованість зі сплати аліментів у загальному розмірі 39708 грн. 66 коп. (а.с. 35-36).
28 лютого 2025 року ОСОБА_2 звернулася до органу опіки та піклування Іванівської селищної ради Березівського району Одеської області з заявою, в якій просила визначити їй порядок побачень з дитиною: - за місцем проживання дитини кожну суботу та неділю з 10 год. 00 хвл. до 17 год. 00 хвл. та у святкові дні, за попередньою домовленістю батьків; - половина літніх канікул з можливістю виїзду для відпочинку на території України; - зимові канікули з можливістю виїзду для відпочинку на території України (а.с. 87).
Із висновку органу опіки та піклування Іванівської селищної ради «Про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 щодо її неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » вбачається, що позбавлення відповідача батьківських прав щодо дитини є доцільним та таким, що відповідає його інтересам (а.с. 109-111).
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив зтого, що позивач не довів, що поведінка відповідача стосовно дитини є свідомим нехтуванням нею своїми батьківськими обов'язками.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з наступних підстав.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (частина третя статті 51 Конституції України).
За частиною 7 статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18).
ЄСПЛ зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною 1 статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини 1 статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Тлумачення змісту пункту 2 частини 1 статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
У пункті 16 Пленуму Верховного суду України № 3 від 30 березня 2007 року - зазначено, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і кожен в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» - виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до ст. 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).
Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ передбачено, що, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом про позбавлення батьківських прав посилався на те, що відповідачка ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків.
Однак, мати дитини - ОСОБА_2 заперечувала проти позбавлення її батьківських прав та звернулася до органу опіки та піклування для встановлення способу спілкування з дитиною.
Відповідно до частин 4-6 статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Судом вірно зазначено, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер та не є обов'язковим для суду. Також, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина 6 статті 19 СК).
Суд надав належну оцінку висновку органу опіки та піклування стосовно того, що дитина не хоче, щоб мати позбавили батьківських прав, хоче з нею спілкуватися, проте має на неї образу.
Водночас, суд звернув увагу, що текст висновку не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених відповідними доказами, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми обов'язками, та які б були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення її батьківських прав.
Натомість висновок органу опіки та піклування, заява відповідача від 28 лютого 2025 року містять відомості що: дитина не хоче, щоб мати позбавили батьківських прав, оскільки хоче з нею спілкуватися; відповідач заперечує проти позбавлення її батьківських прав та не спілкується з дитиною, через побутові конфлікти з позивачем, який перешкоджає їй спілкуватися з дитиною; відповідач просила визначити їй порядок побачень з дитиною.
З наданих суду першої інстанції пояснень дитини судом встановлено, що дитина проживає разом з батьком, мати телефонує та цівиться його справами, однак не приїжджає, мати та батько коли спільно проживали часто сварилися, не зміг зрозуміло пояснити чи бажає, щоб мати позбавили батьківських прав, мати проживає з його сестрою окремо в місті Одеса, з мамою були нормальні відносини, хотів би щоб мама та батько проживали разом, з сестрою не спілкується, оскільки вона раніше ображала його, батько не забороняє спілкуватися з мамою.
Крім того, дитина в судовому засіданні підтвердила, що він хоче продовжувати спілкування з матір'ю на майбутнє, та не висловила власної однозначної ствердної думки щодо необхідності позбавлення батьківських прав його матері.
Також суд надав належну оцінку показам свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 щодо позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав.
Доказів застосування до відповідача будь-яких заходів впливу з боку органів внутрішніх справ, притягнення до адміністративної, кримінальної відповідальності, проведення бесід, попередження з боку органу опіки та піклування, органів місцевого самоврядування про необхідність зміни ставлення до виховання дитини або, що на орган опіки та піклування покладався обов'язок здійснювати контроль за виконанням нею батьківських обов'язків, а також винної поведінки відповідача та свідомого нехтування нею своїми обов'язками, які могли б свідчити про умисне злісне ухиляння від виховання дитини матеріали справи не містять.
Тобто, судом вірно встановлено, що позивач не довів, що поведінка відповідача стосовно дитини є свідомим нехтуванням нею своїми батьківськими обов'язками.
Також суд обґрунтовано не взяв до уваги наявність у відповідача заборгованості за аліментами, як підставу для позбавлення відповідача батьківських прав, з врахуванням обставин того, що позивач з дитиною продовжують проживати в будинку, який належить відповідачу на праві власності.
На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за недоведеністю позивачем виключних підстав для позбавлення відповідача батьківських прав.
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що відповідачка свідомо нехтує своїми батьківськими обов'язками, не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, що призвело до ухвалення необґрунтованого та незаконного рішення, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували свідому та винну поведінку відповідача щодо невиконання своїх батьківських обов'язків відносно дітини.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що неможливість активної участі відповідача в житті дитини спричинена об'єктивними причинами, зокрема вона проживає та працює в м. Одеса, між нею та позивачем існують неприязні стосунки, тому не доведені обставини свідомого ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, виходячи із якнайкращих інтересів дитини, встановивши відсутність винної поведінки та свідомого нехтування ОСОБА_2 своїми батьківськими обов'язками, взявши до уваги, що мати дитини бажає продовжувати спілкуватися із сином, а також відсутність інших передбачених частиною першою статті 164 СК України підстав для позбавлення батьківських прав, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 .
Колегія суддів вважає, що на момент розгляду справи, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянтів із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Іванівського районного суду Одеської області від 23 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 28 листопада 2025 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький
______________________________________ С.М. Сегеда