Справа № 369/15642/24
Провадження № 2/369/3632/25
Іменем України
26.11.2025 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі: головуючого судді Янченка А.В. за участі секретаря судового засідання Лисяк К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в м. Києві цивільну справу № 369/15642/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області про зняття арешту із земельної ділянки,-
24 вересня 2024 року Позивач ОСОБА_1 через свого представника звернулася до суду з позовом, в якому просить зняти арешт з земельної ділянки кадастровий номер 3222482400:03:002:0039, яка належить ОСОБА_1 , накладений постановою старшого слідчого ОСВ СВ УСБУ у м. Києві у межах кримінальної справи №1769 від 07 грудня 2011 року, шляхом припинення обтяження №12297392, зареєстрованого 20 березня 2012 року реєстратором Шостої київської державної нотаріальної контори.
Свої вимоги мотивує тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка, кадастровий номер 3222484200:03:002:0039, розташована у с. Малютянка Фастівського району (раніше Києво-Святошинського району) Київської області.
07 грудня 2011 року в межах кримінальної справи №1769 на вказану земельну ділянку постановою старшого слідчого в ОВС СВ УСБУ у м. Києві було накладено арешт, реєстраційний номер обтяження 12297392, зареєстрований 20 березня 2012 року реєстратором Шостої київської державної нотаріальної контори. Вказує, що не була учасником вказаної кримінальної справи, тому законних підстав для накладення арешту на її майно не було.
Слідчим управлінням Головного управління СБ України у м. Києві та Київській області у відповідь на адвокатський запит було повідомлено, що кримінальна справа №1769 була закрита і передана на зберігання до відділу архівного забезпечення Головного управління. Після закінчення встановлених строків зберігання (10 років) відповідно до вимог відомчих наказів, кримінальна справа №1769 була знищена.
Станом на день подання позову до суду арешт із земельної ділянки Позивача не знято.
Представником Позивача було відправлено адвокатський запит із проханням зняти арешт із земельної ділянки ОСОБА_1 . У відповідь Слідчим управлінням Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області було повідомлено, що скасування арешту на майно постановою слідчого можливо лише на етапі досудового розслідування, тому для скасування арешту на земельну ділянку необхідно в порядку цивільного судочинства звернутись до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Вказує, що кримінальна справа, в межах якої було накладено арешт на земельну ділянку кадастровий номер 3222484200:03:002:0039 закрита, а тому продовження дії арешту призводить до порушення прав і законних інтересів Позивача, як власника такого майна.
Крім того позивач зазначає, що арешт на земельну ділянку було накладено постановою старшого слідчого в ОВС СВ УСБУ у м. Києві на підставі положень КПК України, в редакції 1960 року, тому просить скасувати арешт з належного їй майна саме в порядку цивільного судочинства, посилаючись на вимоги ст. 41 Конституції України, ст.ст. 317, 321, 391 ЦК України.
У зв'язку з чим звернулась до суду з позовом.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.09.2024 року було відкрито загальне позовне провадження у справі, призначено підготовче судове засідання на 02.12.2024 року.
02.12.2024 року від представника позивача надійшла заява про розгляд справи без участі представника позивача, позов підтримала повністю.
21.01.2025 року від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке було задоволено судом, підготовче засідання призначено на 03.06.2025.
28.02.2025 року представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого вважають, що адресовані Головному управлінню Служби безпеки України у місті Києві та Київській області позовні вимоги не можуть бути.
В обґрунтування своєї позиції вказують, що Головне управління Служби безпеки України в місті Києві та Київській області підтверджує інформацію про закриття кримінальної справи №1769 та знищення її матеріалів внаслідок завершення 10-річного строку архівного зберігання у встановленому порядку, про що складено Акт №8165 від 12.09.2023. Тобто Головне управління Служби безпеки України в місті Києві та Київській області не володіє доказами події накладення обумовленого позовом арешту на земельну ділянку.
Управління СБУ у місті Києві (попередник Головного управління Служби безпеки України в місті Києві та Київській області) як юридична особа, державний орган (орган державної влади) та суб?єкт владних повноважень не накладало і не могло накласти у кримінальній справі №1769 та у будь-якій іншій кримінальній справі арешт на майно, у тому числі й на земельну ділянку, оскільки воно (управління) не було ні прокурором, ні слідчим, ні органом досудового слідства, ні жодним іншим учасником кримінального процесу з відповідними повноваженнями.
Також вказують, що ні ГУ СБУ, ні органи державної влади, правонаступником яких є ГУ СБУ, прав, свобод і законних інтересів Позивача шляхом накладення у кримінальній справі арешту на земельну ділянку порушити не могли, оскільки не мали і не мають відповідних повноважень і можливостей.
Крім того, представник Відповідача наголошує на тому, що якщо б у кримінальній справі № 1769 дійсно накладався у 2011 році арешт на земельну ділянку, то його (арешту) скасування, припинення внаслідок закриття цієї справи на досудовій стадії мало б здійснюватися на підставі постанови слідчого, прокурора в порядку Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року з урахуванням передбачених п.9 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року вимог.
Також вказують, що єдиним достовірним і належним доказом арешту земельної ділянки саме слідчим органу досудового слідства у складі Управління Служби безпеки України в місті Києві чи органу державної влади, правонаступником якого стало Головне управління Служби безпеки України в місті Києві та Київській області, могло б бути виключно зафіксоване постановою рішення про його накладення.
Звертають увагу, що Головне управління Служби безпеки України в місті Києві та Київській області є неналежним відповідачем як юридична особа та як структура держави у ході забезпечення участі у справі.
В силу чого вважають, що підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03.06.2025 року було закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду по суті на 15.09.2025.
11.06.2025 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення по справі, в яких підтримують позовні вимоги та вказують, що єдиним належним способу захисту інтересів позивача є звернення до суду з позовом про зняття арешту з нерухомого майна у цивільному порядку. Також зазначають, що Відповідачем має бути саме Головне управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області, бо воно є правонаступником ОСВ СВ УСБУ у м. Києві.
Крім того вказують, що Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта є достатнім та належним доказом підтвердження наявності накладеного арешту на земельну ділянку.
13.06.2025 року представником відповідача на адресу суду було надіслано заяву у доповнення до відзиву, в якій просить відмовити у задоволенні позову повністю в частині, що стосується Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області як юридичної особи та забезпечення участі у справі держави у межах його компетенції.
Також просять розглянути питання щодо закриття провадження у цивільній справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України у зв'язку з відсутністю предмета спору.
16.06.2025 року від представника відповідача надійшли пояснення, в яких просить відмовити у задоволенні позову.
02.08.2025 року від представника відповідача надійшло клопотання про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У судове засідання 26.11.2025 року сторона позивача не з'явилася, представник позивача подала через канцелярію суду заяву про розгляд справи без її участі, яка задоволена судом.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомили, хоча про час та місце судового розгляду відповідач був повідомлений належним чином.
У зв'язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Суд, перевіривши матеріали справи, та зібрані в ній докази, знаходить, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач є власником земельної ділянки, кадастровий номер 3222484200:03:002:0039, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, розташованої у с. Малютянка Фастівського району (раніше Києво-Святошинського району) Київської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №341416, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010994701374.
Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта земельна ділянка кадастровий номер 3222484200:03:002:0039 перебуває під арештом, підстава обтяження: постанова б/н 07.12.2011 року, старший слідчий в ОВС СВ УСБУ у м. Києві, ОСОБА_2 , кримінальна справа №1769.
Як вбачається з листа №51/17/0-3060/24 від 18.09.2024 року, наданого Слідчим управлінням Головного управління СБ України у м. Києві та Київській області у відповідь на адвокатський запит, кримінальна справа №1769 була закрита і передана на зберігання до відділу архівного забезпечення Головного управління.
Після закінчення встановлених строків зберігання (10 років) відповідно до вимог відомчих наказів, кримінальна справа №1769 була знищена (акт №8165 від 12.09.2023 року). Надати копію постанови неможливо. Скасування арешту на майно постановою слідчого можливе лише на етапі досудового розслідування.
Правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані наступними нормами законодавства.
Згідно із ч. 1 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.
Так, статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої України приєдналась 17.07.1997 року відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
В рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Вендітеллі проти Італії» суд відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне користування власність після закінчення відповідних розслідувань.
Також Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.
Водночас, як передбачено ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.
Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення арешту на спірну земельну ділянку, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.
Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.
Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.
Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов'язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року.
Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.
Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції є головним обов'язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов'язкового процесуального рішення про скасування арешту майна або іншого втручання прокурором у право власності, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.
Судом встановлено, що арешт на спірну земельну ділянку було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.
Відповідно до пункту 9 розділу XI "Перехідні положення" КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
З огляду на зазначене, на правовідносини, пов'язані з розв'язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.
Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина 1 статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина 6 статті 126).
Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв'язку з неприйняттям під час закриття кримінальної справи рішення про скасування арешту майна, після закінчення досудового слідства КПК України 1960 року не встановлював.
Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після закриття справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право позивача розпорядження майном шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.
Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.
Проте, до матеріалів справи було долучено відповідь СУ ГУ СБУ в м. Києві та Київській області, з якої вбачається, що кримінальна справа, в межах якої на спірну земельну ділянку було накладено арешт, була закрита і після встановлених строків зберігання знищена.
Згідно зі статтею 174 нині чинного КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому у застосуванні відповідного заходу відпала потреба.
Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у кримінальній справі, закритій органом досудового слідства до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає.
Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов'язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
КПК України 1960 року, так само як і чинний КПК України, не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі.
Таким чином, вирішення порушеного позивачем питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства. Для відновлення справи необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від подальшого розслідування. Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність. Означений спосіб розв'язання порушеного Позивачем питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту його прав та законних інтересів.
Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред'являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (ч. 1 ст. 28 КПК України 1960 року).
У цьому випадку, позивач пред'являє позов не у зв'язку з завданням йому матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження його права володіння та розпорядження своїм нерухомим майном як власника такого майна постановою старшого слідчого ОВС СВ УСБУ у м. Києві, правонаступником якого є Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, та бездіяльністю органу досудового розслідування щодо скасування арешту майна при закритті кримінального провадження.
Кримінальна справа з обвинувальним висновком на розгляд суду кримінальної юрисдикції не надходила. Відтак суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати судове провадження для вирішення лише цивільного позову.
Кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття означеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.
Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.
Із огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі із заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.
Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві позивача володіти та розпоряджатися ним як власник майна, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини 1 статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.
Відповідну правову позицію сформульовано Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року №6-26цс13, підстав для відступу від якої не знайдено Великою Палатою Верховного Суду. Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі №372/2904/17.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та зазначала про таке.
Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершено (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18)) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19)). Залежно від суб'єктного складу учасників такого спору його потрібно розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.
Таким чином суд відхиляє доводи Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Щодо позиції Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області про те, що воно є неналежним відповідачем у справі, суд звертає увагу на правові висновки Верховного Суду України, висловлені в постановах від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14.
У цих постановах Верховний Суд України вказав, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.
Отже, Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області, з огляду на свій правовий статус, завдання і обсяг повноважень, по суті, є правонаступником Управління Служби безпеки України у м. Києві.
Тому суд відхиляє доводи сторони про те, що Головне управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області є неналежним відповідачем, оскільки саме воно виконує завдання і функції Управління Служби безпеки України у м. Києві, постановою слідчого якого було накладено арешт на належну позивачу земельну ділянку.
Статтею 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Так, спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.
Водночас, вже після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції є головним обов'язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Суду не надано достатніх доказів про наявність кримінальної справи чи кримінального провадження, у яких спірна земельна ділянка, власницею яких є позивач, стали об'єктом злочинних посягань, предметом злочину, а так само речовим доказом, а тому обтяження, а саме арешт майна, що зареєстрований на підставі постанови старшого слідчого в ОВС СВ УСБУ у м. Києві, порушує права позивача, як власника нерухомого майна і має бути припинений.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 317, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України, ст. ст. 2, 7, 12, 89, 141, 209, 247, 244, 258-259, 263, 265 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області про зняття арешту із земельної ділянки - задовольнити повністю.
Зняти арешт з земельної ділянки кадастровий номер 3222482400:03:002:0039, яка належить ОСОБА_1 , накладений постановою старшого слідчого ОВС СВ УСБУ у м. Києві у межах кримінальної справи №1769 від 07 грудня 2011 року, шляхом припинення обтяження №12297392, зареєстрованого 20 березня 2012 року реєстратором Шостої київської державної нотаріальної контори.
Стягнути за рахунок бюджетних призначень Головного управління Служби безпеки України в місті Києві та Київській області (м. Київ, пров. Аскольдів, 3А; ідентифікаційний код 20001792) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у сумі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне рішення складено: 27.11.2025 року.
Суддя А.В. Янченко