19 листопада 2025 року
м. Київ
Справа № 727/945/25
Провадження № 61-7886св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Фаловської І. М.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 04 квітня 2025 року в складі судді Танасійчук Н. М. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 червня 2025 року в складі колегії суддів Височанської Н. К., Литвинюк І. М., Половінкіної Н. Ю.
в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про визначення місця проживання дитини та
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що в шлюбі з ОСОБА_2 у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син - ОСОБА_3 .
Вказує, що вона та її син є внутрішньо переміщеними особами, ОСОБА_3 постраждав від наслідків збройного конфлікту в Україні, у результаті чого у нього виникли психологічні порушення. Крім того, ОСОБА_3 є дитиною з інвалідністю. Для відновлення емоційного стану дитини та забезпечення гармонійного розвитку він потребує постійного догляду, емоційної підтримки та стабільного середовища.
Позивачка як мати постійно піклується про здоров'я, освіту та розвиток дитини - ОСОБА_3 .
Вказувала, що вона разом з сином проживає за адресою: кв. АДРЕСА_1 та повністю забезпечує всі потреби дитини. Нею створені комфортні умови для проживання дитини, включаючи окремий простір, який відповідає його віковим і медичним потребам.
Відповідач не може забезпечити дитині належні умови для фізичного, емоційного та інтелектуального розвитку, не демонструє обізнаності щодо медичних потреб дитини, не має досвіду забезпечення особливого догляду за дитиною із відповідним станом здоров'я.
Умови, які створює батько, не відповідають рекомендаціям медичних фахівців, що може негативно впливати на фізичний та емоційний стан дитини. Під час спільного проживання виявлялися випадки ігнорування батьком рекомендацій лікарів та відсутність відповідальної участі в лікуванні дитини.
Просила визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із матір'ю - ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
04 квітня 2025 року рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
02 червня 2025 року постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 04 квітня 2025 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що малолітня дитина станом на час розгляду справи проживає разом із матір'ю, де створені всі умови для комфортного проживання, дитина матеріально забезпечена, дитина має з матір'ю та батьком емоційний контакт, батько дитини не вимагав зміни місця проживання дитини; орган опіки зазначав про відсутність спору між батьками щодо місця проживання дитини; батько дитини надав заяву, в якій не вказав про зміну місця проживання дитини, не порушив в судовому порядку питання про відібрання дитини у позивача, а також не вказав про наявність у нього перешкод до спілкування з дитиною. За таких обставин у позивачки відсутнє порушене право, яке підлягає захисту.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
03 червня 2025 року (зареєстровано у Верховному Суді 25 червня 2025 року) ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 04 квітня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 червня 2025 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду:
- від 12 серпня 2020 року в справі № 704/192/18,про те, що, вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні;
- від 24 квітня 2024 року в справі № 501/1786/22, про те, що відсутність спору характеризується тим, що між сторонами не залишається неврегульованих питань, а тому задоволення матеріально-правової вимоги позивача за такої ситуації є недоцільним та таким, що не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, які вже досягнуті сторонами з урахуванням їх домовленості між собою;
- від 11 грудня 2023 року в справі № 523/19706/19, від 26 червня 2024 року в справі № 755/9769/21,про те, що у випадку ненадання висновку органом опіки та піклування, залученим до участі у справі, суд може надати додатковий строк відповідному органу, відклавши розгляд справи. Однак відмовити у винесенні рішення у справі чи зупинити провадження у справі через відсутність такого висновку суд не може;
- від 14 вересня 2022 року в справі № 466/1017/20, від 30 жовтня 2019 року в справі № 352/2324/17, від 17 жовтня 2018 року в справі № 402/428/16-ц, від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18, від 13 березня 2019 року в справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року в справі № 300/908/17, від 02 листопада 2020 року в справі № 552/2947/19, від 09 листопада 2020 року в справі № 753/9433/17, від 13 листопада 2020 року в справі № 760/6835/18, від 02 грудня 2020 року в справі № 180/1954/19, від 23 вересня 2021 року в справі № 223/306/20, від 01 березня 2023 року в справі № 643/16285/20, про те, що під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах;
- від 04 серпня 2021 року в справі № 654/4307/19, про те, що під час оцінки та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню наступні базові елементи: (а) погляди дитини, (б) індивідуальність дитини, (в) збереження сімейного оточення і підтримання відносин, (г) піклування, захист і безпека дитини, (ґ) вразливе положення, (д) право дитини на здоров'я, (е) право дитини на освіту;
- від 13 травня 2020 року в справі № 686/20582/19-ц, від 26 червня 2024 року в справі № 334/3710/22, про те, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору в справі;
- від 15 квітня 2020 року в справі № 761/35714/16-ц, від 23 жовтня 2021 року в справі № 127/17427/20, від 08 вересня 2023 року в справі № 639/3862/20, від 28 вересня 2023 року в справі № 944/5191/19, про те, що під час визначення місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Зазначила, що висновки судів про те, що між сторонами відсутній спір, спростовують докази, надані позивачкою до суду апеляційної інстанції, якими підтверджено, що відповідач забрав сина та без її згоди змінив його місце проживання, з 17 травня 2025 року не дає бачитися із сином. На дзвінки вони не відповідають, повідомлення ігнорують; від спільних знайомих їй відомо, що відповідач разом із сином перебувають за кордоном.
Крім того, суди розглянули позов про визначення місця проживання дитини без висновку органу опіки та піклування.
Доводи інших учасників справи
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
10 липня 2004 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб у Алчевському міському відділі реєстрації актів цивільного стану, що підтверджується копію свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 10 липня 2004 року (а. с. 8).
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 22 липня 2016 року (а. с. 12).
05 лютого 2025 року рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (а. с. 119).
Згідно з довідками від 02 травня 2022 року № 7726-5001596057 та № 7726-5001596084 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , взяті на облік як внутрішньо переміщені особи, їх фактичним місцем проживання є АДРЕСА_2 (а. с. 14, 15).
Згідно з витягом із рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 26 листопада 2024 року № 808/24 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , надано статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів (а. с. 16, 17).
Із посвідчення серії НОМЕР_3 , виданого управлінням соціального захисту населення адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дитиною з інвалідністю, а його законним представником (опікуном) призначена ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 13).
Згідно з актом оцінки потреб сім'ї/особи від 23 жовтня 2024 року № 823/02-07, наданого Чернівецьким міським центром соціальних служб, встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживають за адресою: кв. АДРЕСА_1 ; на час обстеження в квартирі наявні всі комунальні зручності, наявне облаштоване місце для навчання ОСОБА_3 , дитина має окреме ліжко, стан помешкання задовільний (а. с. 19-24).
Відповідно до квитанцій в період з 01 серпня 2024 року до 08 лютого 2025 року ОСОБА_2 перерахував на рахунок позивачки грошові кошти на загальну суму 88 440,70 грн (а. с. 50-65).
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в. порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до пунктів 1-3 статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
У статті 18 Конвенції про права дитини визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини в кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року в справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення від 11 липня 2017 року в справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).
У рішенні від 07 грудня 2006 року в справі «Хант проти України», заява № 31111/04, ЄСПЛ зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Закон України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі - Закон № 2402-III) визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Відповідно до статті 8 Закону № 2402-III кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (стаття 11 Закону № 2402-III).
У статті 51 Конституції України, частинах другій, третій статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
У статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
Відповідно до частини другої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (частина перша статті 160 СК України).
Відповідно до частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини).
Під час визначення місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні в справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Такі висновки сформульовані Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19.
Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року в справі № 562/1686/18 наголосив, що під час вирішення спору, що стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, а дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, суди повинні ґрунтовно дослідити та оцінити всі обставини справи, надати належну правову оцінку доказам: кожному конкретно взятому та їх сукупності.
Відмовляючи у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався виключно власним переконанням про відсутність спору між сторонами та, відповідно, права, яке підлягає судовому захисту.
Колегія суддів Верховного Суду з таким висновком погодитися не може, з огляду на таке.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2024 року в справі № 501/1786/22, на яку, зокрема, посилається заявник в касаційній скарзі, не погодившись з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові матері про визначення місця проживання дитини з нею з тих підстав, що в справі відсутній спір між батьками з приводу визначення місця проживання дитини та зауважив, що: по-перше, у випадку, коли суд уважає, що в справі відсутній предмет спору, то своєю ухвалою закриває провадження в справі (пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України), а не відмовляє в задоволенні позову; по-друге, відсутність спору характеризується тим, що між сторонами не залишається неврегульованих питань, а тому задоволення матеріально-правової вимоги позивача за такої ситуації є недоцільним та таким, що не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, які вже досягнуті сторонами з урахуванням їх домовленості між собою.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що відсутність задокументованих заперечень з боку одного з батьків щодо проживання дитини разом з другим із батьків на момент пред'явлення позову про визначення місця проживання дитини не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору в такій справі.
Подібний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі № 686/20582/19-ц, від 29 листопада 2023 року в справі № 757/555/22.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визначення місця проживання їх спільної з ОСОБА_2 дитини з нею на підставі вимог статей 160, 161 СК України з посиланням на те, що проживання дитини разом з нею забезпечить їй належні умови для фізичного, емоційного та інтелектуального розвитку, враховуючи стан здоров'я дитини та її індивідуальні потреби. Звертала увагу, що під час спільного проживання з відповідачем виявилися випадки ігнорування батьком рекомендацій лікарів та невідповідальне ставлення до лікування дитини. Умови, які створює батько для дитини, не відповідають порадам медичних працівників, що може негативно впливати на фізичний та емоційний стан дитини (а. с. 1-6).
У відзиві на позовну заяву, поданому відповідно до статті 178 ЦПК України, відповідач підтвердив існування суперечностей між сторонами і зазначив, що якщо позивачка не погодиться на пошуки компромісу мирного врегулювання місця проживання та виховання дитини, він не заперечує проти задоволення позову проте не з підстав, заявлених позивачкою в позовній заяві (а. с. 41-43).
У частині четвертій-шостій статті 19 СК України закріплено, що під час розгляду судом спорів щодо, зокрема, місця проживання дитини, обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
За загальним правилом, передбаченим статтею 19 СК України та статтею 56 ЦПК України, у спорах між батьками про визначення місця проживання малолітньої дитини участь органу опіки і піклування є обов'язковою. Спеціалісти відповідного органу мають надати суду письмовий фаховий висновок щодо розв'язання спору.
Повноваження органів опіки та піклування надавати висновки, їх вид і форма деталізуються в Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 (далі - Порядок № 866).
Зокрема, в ньому зазначено, що під час розв'язання спорів між батьками щодо визначення місця проживання (перебування) дитини служба у справах дітей повинна керуватися найкращими інтересами дитини з урахуванням рівних прав та обов'язків матері та батька щодо дитини.
Працівник служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини проводить бесіду з батьками та відвідує дитину за місцем проживання, про що складає акт обстеження умов проживання за формою згідно з додатком 9, а також звертається до соціального закладу та/або фахівця із соціальної роботи для забезпечення проведення оцінки потреб сім'ї з метою встановлення спроможності матері, батька виконувати обов'язки з виховання дитини та догляду за нею.
Під час розгляду питання про визначення місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров'я дитини, факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності та інші вагомі обставини.
Згідно із пунктом 74 зазначеного Порядку № 866 під час розгляду судом спорів між батьками щодо виховання дитини районна, районна у м. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об'єднаної територіальної громади подає суду письмовий висновок про способи участі одного з батьків у вихованні дитини, місце та час їх спілкування, складений на підставі відомостей, одержаних службою у справах дітей в результаті проведення бесіди з батьками, дитиною, родичами, які беруть участь у її вихованні, обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються зазначеної справи.
Тлумачення змісту частин четвертої, шостої статті 19 СК України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування під час розгляду справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою.
Такі висновки сформульовані Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 523/19706/19, Верховним Судом в постанові від27 листопада 2024 року справі № 752/21544/18.
На виконання вказаних вимог закону Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалою від 05 березня 2025 року зобов'язав Службу у справах дітей Чернівецької міської ради надати Шевченківському районному суду м. Чернівці висновок щодо розв'язання спору у справі про визначення місця проживання дитини та надати витребувані докази необхідно в термін до 13 березня 2025 року на адресу Шевченківського районного суду м. Чернівці.
Незважаючи на пряму вказівку закону про обов'язок надати суду письмовий фаховий висновок щодо розв'язання спору про визначення місця проживання дитини Служба в справах дітей Чернівецької міської ради відмовилась надати Шевченківському районному суду м. Чернівці відповідний висновок з посиланням на те, що за результатами проведеної з батьком дитини - ОСОБА_2 бесіди орган опіки та піклуванням виснував про відсутність спору між батьками щодо місця проживання їх дитини (а. с. 80, 81).
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що відсутність висновку служби у справах дітей щодо вирішення питання визначення місця проживання дитини, який є обов'язковим для такої категорії спорів відповідно до статті 19 СК України, свідчить про порушення норм матеріального та процесуального права під час розгляду справи. Безпідставне ухилення органу опіки та піклування від вчинення передбачених Порядком № 866 дій та виконання свого обов'язку надати суду відповідний висновок не є підставою для відмови в позові про визначення місця проживання дитини.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, позивачка в апеляційній скарзі послалася на неповне з'ясування судом обставин справи та невідповідність висновків обставинам справи. Звернула увагу апеляційного суду на те, що вона дійсно не заперечувала, що дитина проживає з нею в м. Чернівцях, однак після припинення фактичних шлюбних стосунків відповідач почав погрожувати їй, що забере в неї сина, вивезе дитину то до м. Харкова, то за кордон без її відома, що й стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначав, що на момент звернення ОСОБА_1 до суду першої інстанції був відсутній реальний спір щодо місця проживання дитини, оскільки їх син фактично проживав разом з матір'ю. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини, залишити без змін.
Також в суді апеляційної інстанції відповідач заявив, що після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення син проживає з ним, посилався на протиправну поведінку позивачки щодо сина, щодо якої звертався до органів поліції. Повідомив, що він звернувся до Шевченківського районного суду м. Чернівців з позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з батьком.
Незважаючи на такі доводи як сторони позивачки, так і сторони відповідача, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в позові матері про визначення місця проживання дитини з нею з підстав відсутності спору між сторонами.
Відсутність спору характеризується тим, що між сторонами не залишається неврегульованих питань, а тому задоволення матеріально-правової вимоги позивача за такої ситуації є недоцільним та таким, що не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, які вже досягнуті сторонами з урахуванням їх домовленості між собою, однак у справі, що переглядається, вбачається, що питання щодо визначення місця проживання малолітнього з одним із батьків є спірним і це питання не врегульовано між сторонами, тому висновки апеляційного суду є передчасними і такими, що суперечать обставинам справи.
Верховний Суд неодноразового зазначав, що поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу ЄСПЛ до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення в справі Bellet v. France від 04 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).
Також ЄСПЛ зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», №47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», № 35787/03, п. 29).
ЄСПЛ провів розмежування між формалізмом та надмірним формалізмом. Формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний же формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 грудня 2018 року в справі № П/9901/736/18 також звернула увагу на необхідність уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Із справи не вбачається, що батьки змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини, тому висновок суду апеляційної інстанції щодо залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в позові з підстав відсутності предмета спору є передчасним, не ґрунтується на вимогах закону, не підтверджується матеріалами справи та не спрямований на забезпечення якнайкращих інтересів дитини.
Така правова позиція узгоджується з постановою Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 501/1786/22.
Крім того, у справі не з'ясовано думки дитини.
У статті 171 СК України закріплено, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
Частина друга статті 171 СК України містить випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов'язково. До таких випадків належить, зокрема вирішення питання про позбавлення батьківських прав.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що дитина є суб'єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя (див. постанову від 09 квітня 2025 року в справі № 643/7307/20).
Суди не врахували, що на момент звернення до суду ОСОБА_3 досяг 8 років, проте судді не вжили заходів з метою заслухати думку дитини
У зв'язку з наведеним не можна вважати, що в оскаржуваних судових рішеннях достатньо викладено мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
У силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок порушення норм цивільного процесуального права, неповного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановлено фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому ухвалені судами попередніх інстанцій рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.
Суду належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 04 квітня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 червня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді:В. М. Ігнатенко
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
І. М. Фаловська