26 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 910/2103/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.,
за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Холдінгс»
на рішення Господарського суду міста Києва
(суддя - Літвінова М.Є.)
від 11.06.2025
та постанову Північного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.)
від 08.09.2025
у справі № 910/2103/25
за позовом Департаменту економіки та інвестиції виконавчого органу Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Холдінгс»
про стягнення 8 685 578,16 грн,
за участю представників учасників справи:
позивача - Павлов Р.В.,
відповідача - Рафальська І.Й.,
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент, позивач) звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Холдінгс» (далі - ТОВ «Юніт Холдінгс», відповідач) про стягнення 8 685 578,16 грн, з яких:
- 5 647 320,00 грн - розмір пайового внеску на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва,
- 2 529 999,36 грн - інфляційні витрати та
- 508 258,80 грн - 3% річних.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач у порушення вимог Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 15.11.2016 №411/1415 (далі також - Порядок), розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-IX (далі також - Закон №132-IX) не звернувся до позивача із заявою про визначення розміру пайової участі об'єкта будівництва після 01.01.2020 та до введення такого об'єкта будівництва в експлуатацію, і не сплатив пайовий внесок.
2. Короткий зміст судових рішень, ухвалених за результатом розгляду справи по суті спору
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.06.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025, у справі №910/2103/25 позовні вимоги задоволено у повному обсязі. Стягнуто з ТОВ «Юніт Холдінгс» пайовий внесок на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва у розмірі 5 647 320,00 грн, інфляційні витрати у розмірі 2 529 999, 36 грн та 3 % річних у розмірі 508 258, 80 грн до бюджету розвитку спеціального фонду міського бюджету.
2.2. Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, дійшли висновку що відповідач як замовник будівництва зобов'язаний сплатити органу місцевого самоврядування безпідставно збережені грошові кошти пайової участі, з урахуванням розміру 3% річних та інфляційних витрат.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи
3.1. Не погоджуючись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, ТОВ «Юніт Холдінгс» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 11.06.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 у справі №910/2103/25, а справу направити на новий розгляд.
3.2. На обґрунтування своєї правової позиції у поданій касаційній скарзі відповідач із посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відзначає, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування підпунктів 3 та 4 пункту 2 розділу ІІ Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-ІХ в системному зв'язку з підпунктом 2 пункту 2 вказаного розділу до правовідносин, які до 20.01.2020 були врегульовані частиною четвертою статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI.
Також підставою касаційного оскарження скаржник зазначає пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, а саме: пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України, оскільки судом було відмовлено у дослідженні, оцінці та витребувані оригіналів документів, які надавались відповідачем.
3.3. У поданій касаційній скарзі відповідач, зокрема, наголошує на такому:
- починаючи з 2018 року відповідач здійснює комплексну забудову у межах вулиць Мельникова, Древлянської, Дорогожицької, Сім'ї Хохлових в Шевченківському районі м. Києва, Олени Теліги, Лук'янівського кладовища, Оранжерейної та Дегтярівської (ПрАТ «Київський мотозавод») на підставі рішення Київської міської ради VIII скликання від 20.12.2017 №1004/4011;
- право власності на основні фонди 1 групи ПрАТ «Київський мотозавод», розміщених в межах ДПТ, відповідач набув за результатами конкурсу (аукціону) згідно з наказом Фонду державного майна від 22.08.2012 № 3353;
- початком реалізації проекту інфраструктурних об'єктів відповідно до плану комплексної забудови стали: безоплатна школа програмування UNIT Factory за моделлю французької 42 School, розпочалося будівництво перших бізнес-кампусів і коворкінгів, відкрито акселераційний хаб Sector X, лабораторію швидкого прототипування FabLab Fabricator та VR/AR-лабораторію Sensorama Lab, Стартувало будівництво житлового комплексу UNIT.Home, запущено стартап-платформу NEST, яка об'єднала акселератор, інкубатор та HR-хаб для виходу стартапів на міжнародні ринки. У квітні 2021 року запрацювала операційна система TINU, що об'єднує всі сервіси інноваційного парку в єдиний операційний центр та надає інструменти для їхнього управління. Безоплатно відповідачем у комунальну власність міста передані інженерні мережі балансовою вартістю 2 959 343,00 грн;
- правовідносини щодо пайової участі забудовників, які здійснюють комплексну забудову, врегульовані спеціальними положенням закону, як на час ухвалення рішення Київською міською радою, так і на час ухвалення оскаржуваних рішень;
- відповідач законом звільнений від сплати пайової участі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», відповідно до якого (в редакції до 01.01.2020) до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі будівництва об'єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів; а також на підставі підпункта 2 пункту 2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», за яким законодавцем визначено, що пайова участь не сплачується у разі будівництва об'єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів;
- суди, відмовляючи у клопотаннях про витребування у позивача доказів (адміністративних актів) та дослідженні аргументів відповідача на підставі збереженої публічної інформації позивача, порушили принцип процесуальної рівності сторін. Суди першої та апеляційної інстанції безпідставно не прийняли докази, надані відповідачем, до розгляду з урахуванням, що їх оригінали перебували у розпорядженні позивача і були знищені останнім до дати звернення з позовом до відповідача;
- юридичний стан відповідача не створює господарське зобов'язання у розумінні статті 173 Господарського кодексу України, а вимога позивача висунута у 2024 році має розглядатись як адміністративний акт відповідно до вимог Закону України «Про адміністративну процедуру», спір щодо якого підвідомчий адміністративному, а не господарському суду.
3.4. Департамент 18.11.2025 через «Електронний суд» подав до Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить закрити касаційне провадження у справі. Винести окрему ухвалу щодо відповідача у зв'язку із введенням суду в оману стосовно фактичних обставин справи.
У відзиві на касаційну скаргу позивач, зокрема, відзначає таке:
- відповідач вперше послався на пункту 5 частини четвертої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у касаційній скарзі;
- доводи відповідача про те, що останній не звертався до Департаменту щодо укладення договору або отримання розрахунку щодо сплати кошти пайової участі, оскільки вважав, що звільнений від сплати пайової участі, спростовується тим, що між Департаментом та відповідачем укладені договори пайової участі у створені і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва: від 12.05.2017 № 177 та додаткової угоди від 16.05.2019; від 01.12.2017 № 425 та додаткової угоди від 26.10.2020 № 1; від 05.12.2017 № 433 та додаткових угод від 19.12.2017 № 1, від 26.01.2018 № 2 та від 28.11.2018 № 3. Предметом зазначених договорів була сплата коштів пайової участі за будівництво об'єктів пайової участі по проєкту «Будівництво житлово-офісного комплексу з об'єктами торгово-розважальної, ринкової, соціальної інфраструктури та паркінгами на вул. сім'ї Хохлових, 8 у Шевченківському районі міста Києва» (договори наявні в матеріалах справи). Відповідно до умов договорів за будівництво об'єктів відповідачем були сплачені кошти пайової участі, що спростовує твердження, що відповідач вважав, що взагалі звільнений від сплати пайової участі;
- відповідач не звертався до Департаменту щодо отримання документів; Департамент не зазначав про знищення документів на початку повномасштабного вторгнення в 2022 році; відповідач не звертався, а суди попередніх інстанцій не розглядали клопотання «про витребування у позивача доказів (адміністративних актів)» та дослідженні аргументів відповідача на підставі збереженої публічної інформації позивача;
- відповідач у судах попередніх інстанцій заявляв клопотання про витребування доказів стосовно змін у дозволі на будівництво спірного об'єкту у Державної інспекції архітектури та містобудування України, а не в Департаменту і не докази стосовно комплексної забудови за інвестиційним конкурсом. Тобто відповідач у суді першої та апеляційної інстанції зазначав головну підставу у зв'язку із якою відповідач не залучається до сплати пайового внеску (на думку відповідача) - будівництво спірного об'єкту розпочато після 2021 року. На підтвердження вищезазначеного відповідач просив витребувати документи щодо внесення змін у дозвіл на будівництва, водночас у касаційній скарзі відповідач зазначає зовсім інші підстави та докази;
- у спірних правовідносинах застосовуються правила виключної підсудності щодо спорів, які стосуються прав і обов'язків, що пов'язані з нерухомим майном.
4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій, та мотиви, з яких виходили суди при ухваленні оскаржуваних судових рішень
4.1. Державною архітектурно-будівельною інспекцією України 11.01.2019 видано дозвіл на виконання будівельних робіт № ІУ113190111761 за проєктом «Будівництво житлово-офісного комплексу з об'єктами торгово-розважальної, ринкової, соціальної інфраструктури та паркінгами на вул. Сім'ї Хохлових, 8 у Шевченківському районі міста Києва (коригування І черги будівництва), замовником будівництва вказано ТОВ «Юніт Холдінгс», код об'єкта 1220.9 (Будівлі для конторських та адміністративних цілей інші)».
4.2. Як вбачається із витягу сертифікату готовності № IУ123220215156, виданого 21.02.2022 з Єдиної державної електронної системи: дата початку будівництва - 09.01.2019, дата завершення будівництва - 01.02.2022.
У вказаному сертифікаті замовником будівництва визначено ТОВ "ЮНІТ ХОЛДІНГС", об'єктом - «Будівництво житлово-офісного комплексу з об'єктами торгово-розважальної, ринкової, соціальної інфраструктури на паркінгами на вул. Сім'ї Хохлових, 8 у Шевченківському районі міста Києва; основні показники об'єкта: вбудована ТП в офісну будівлю В15, що є 3-им пусковим комплексом, офісна будівля В15, що є 4-им пусковим комплексом та підземний паркінг Р11.2, що є 5-им пусковим комплексом: кількість поверхів, од - 7, загальна площа приміщень - 13 595.8 м2; загальна площа приміщень - 10 458 м2; загальна площа приміщень - 117 м2; загальна площа приміщень - 3 020.8 м2; загальна площа будівлі - 13 595.8 м2; площа забудови - 1 279.6 м2; корисна площа приміщень -12 796.4 м2».
4.3. Департамент 10.08.2023 скерував відповідачу вимогу від 09.08.2023 №050/08-3060 про отримання розрахунку та сплату пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва. На підтвердження відправлення Департамент долучив до матеріалів справи копії опису вкладення у цінний лист, поштової накладної № 0104406069648 та фіскального чеку. Відповідач не надав відповідь на вимогу від 09.08.2023 №050/08-3060.
Департамент 10.04.2024 повторно скерував на юридичну адресу відповідача вимогу від 09.04.2024 № 050/08-1474 про отримання розрахунку та сплату пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва, в якій просив останнього підписати розрахунки і повернути позивачу в термін не більше 5 робочих днів з дня ознайомлення, але не пізніше 30.04.2024. Крім того, позивач вказав, що оплата пайового внеску здійснюється лише після реєстрації розрахунку в Департаменті у встановленому порядку; в разі ненадання вищевказаного звернення та підписаних проєктів розрахунків у вказаний строк Департамент матиме підстави вважати, що ТОВ «Юніт Холдінге» умисно ухиляється від обов'язку сплати пайового внеску та буде змушений звернутися до правоохоронних органів та/або суду з метою захисту інтересів територіальної громади міста Києва. До вказаної вимоги було долучено проект розрахунку обсягу пайової внеску.
На підтвердження відправлення Департамент долучив до матеріалів справи копії опису вкладення у цінний лист, поштової накладної № 0104406193802 та фіскального чеку.
Відповідач не надав відповідь на вимогу від 09.04.2024 № 050/08-1474 та не сплатив суму в розмірі 5 647 320,00 грн.
4.4. З огляду на те, що замовник будівництва не звернувся до Департаменту із заявою про визначення розміру пайової участі щодо спірного об'єкта будівництва після 01.01.2020 та до введення його в експлуатацію, і не сплатив пайовий внесок, позивач в інтересах територіальної громади міста Києва, чиї права та інтереси порушуються вказаними діями, звернувся з відповідним позовом до суду.
4.5. Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, виходили з такого:
- обов'язок відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску визначений безпосередньо приписами пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX;
- відповідач не звернувся до Департаменту із заявою про визначення розміру пайової участі щодо вищезазначених об'єктів будівництва протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 і до введення в експлуатацію об'єкта та не перерахував кошти пайової участі у розвиток інфраструктури міста Києва у зв'язку з будівництвом вищезазначених об'єктів, чим порушив обов'язок, встановлений пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX;
- замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України;
- виникнення зобов'язання зі сплати пайової участі не пов'язується з проведенням під час забудови земельної ділянки конкретно-визначених будівельних робіт, процес реалізації права на забудову, спосіб будівництва і його планування залежить від забудовника та не впливають на механізм сплати пайової участі;
- загальний розмір пайової участі становить 5 647 320,00 грн (10 458,00 кв.м.* 13500,00 грн * 4% = 5 647 320,00 грн);
- відповідач прострочив виконання зобов'язання щодо сплати коштів пайової участі, передбаченого пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, з моменту введення об'єкту будівництва в експлуатацію, тобто з 21.02.2022;
- заявлений розмір 3% річних, нарахованих за період з 22.02.2022 по 21.02.2025, та інфляційних витрат, нарахованих за період з 22.02.2022 по 21.02.2025, є арифметично правильним;
- відхиляються посилання відповідача на положення частини п'ятої статті 30 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», як на підставу звільнення його від сплати пайового внеску, оскільки вказана норма була виключена з тексту цього Закону з 01.01.2020;
- спір, який виник між сторонами, не має публічно-правового характеру, стосується виконання зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
5. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Розгляд клопотань
5.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.10.2025 для розгляду касаційної скарги у справі №910/2103/25 визначено колегію суддів у складі: Студенець В.І. (головуючий), Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.
Ухвалою Верховного Суду від 03.11.2025 відкрито касаційне провадження у справі №910/2103/25 за касаційною скаргою ТОВ «Юніт Холдінгс» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.06.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025; справу призначено до судового розгляду.
5.2. Об'єктом касаційного оскарження є рішення Господарського суду міста Києва від 11.06.2025 та постанова Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 у справі №910/2103/25, якими позовні вимоги задоволено у повному обсязі.
5.3. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина четверта статті 300 ГПК України).
6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд
6.1. Дослідивши наведене у касаційній скарзі, у межах доводів та підстав касаційного оскарження, Верховний Суд відзначає таке.
6.2. Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
6.3. Так, касаційне провадження у цій справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.
Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Отже, у разі оскарження судових рішень на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, по-перше, слід з'ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Скаржник відзначає, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування підпунктів 3 та 4 пункту 2 розділу ІІ Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-ІХ в системному зв'язку з підпунктом 2 пункту 2 вказаного розділу до правовідносин, які до 20.01.2020 були врегульовані частиною четвертою статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI.
Що ж до визначення «подібності правовідносин», то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин, а також у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц, де відзначено, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності, та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Крім того, скаржник вказує і на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, з тих підстав, що суди не дослідили та не надали оцінку тим документам, які надавав відповідач.
6.4. Оцінюючи доводи та мотиви касаційної скарги у контексті наведених скаржником підстав касаційного оскарження, колегія суддів відзначає, що за встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи замовник будівництва - ТОВ «Юніт Холдінгс» на підставі дозволу Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 11.01.2019 збудував (дата початку будівництва - 09.01.2019, дата завершення - 01.02.2022) житлово-офісний комплекс з об'єктами торгово-розважальної, ринкової, соціальної інфраструктури та паркінгами у Шевченківському районі міста Києва.
Звертаючись з позовом до суду, Департамент вказав, що забудовник у відповідності до вимог закону не звернувся до позивача із заявою про визначення розміру пайової участі об'єкта будівництва після 01.01.2020 та до введення об'єкта будівництва в експлуатацію (01.02.2022), не сплатив пайовий внесок. В обґрунтування позову позивач посилався на підпункти 1, 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (в редакції після 01.01.2020).
Натомість, відповідач, заперечуючи щодо позовних вимог, у відзиві на позовну заяву вказував, що у нього відсутній обов'язок щодо сплати спірної суми коштів, адже у відповідності до положень частини четвертої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" останній не залучається до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Схожі за змістом доводи містяться і у касаційній скарзі, де ТОВ «Юніт Холдінгс» вказує, що відповідач законом звільнений від сплати пайової участі на підставі частини четвертої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції до 01.01.2020), а також на підставі підпункта 2 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
Отже, фактично підставою звернення до Суду стало питання:
- щодо наявності/відсутності правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"; підпункту 2 абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
З огляду на наведене Суд відзначає таке.
6.5. Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Статтею 1 вказаного Закону передбачено, що замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Частиною першою статті 2 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Станом на момент виникнення спірних правовідносин (січень 2019 року) була чинною стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", відповідно до частини другої якої замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Частиною четвертою статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, було встановлено, що до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі будівництва, зокрема:
1) об'єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;
2) будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення;
3) будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла;
4) індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках;
5) об'єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів;
6) об'єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об'єктів соціальної інфраструктури;
7) об'єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру;
8) об'єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів;
9) об'єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об'єктів енергетики, зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу);
10) об'єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків;
11) об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель сільськогосподарського призначення;
12) об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель і споруд підприємств харчової промисловості;
13) об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції).
Отже, частина четверта статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачала винятки, відповідно до яких замовники будівництва звільнялись від обов'язку сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Водночас у всіх інших випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту було обов'язком, а не правом забудовника, який виник на підставі положень закону. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов'язковим для забудовника у відповідності до вимог, зокрема, частини другої, третьої та дев'ятої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
При цьому відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання повинне бути виконане до прийнятті новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Схожі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2021 у справі №643/21744/19, від 8.10.2019 у справі №911/594/18 (провадження №12-81гс19), від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц (провадження №14-261цс18), від 22.09.2021 у справі №904/2258/20 (провадження №12-34гс21).
Разом з тим, 01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-IX, якими статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" виключено.
За змістом цього Закону та прикінцевих та перехідних положень до нього вбачається, що законодавцем було чітко визначено підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме:
- договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону № 3038-VI, залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац перший пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX);
- якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва (для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта; для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта).
Разом з тим, положеннями підпункту 2 абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX передбачалось, що пайова участь не сплачується у разі будівництва:
- об'єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;
- будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення;
- будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла;
індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках;
- об'єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів;
- об'єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об'єктів соціальної інфраструктури;
- об'єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру;
- об'єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів;
- об'єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об'єктів енергетики, зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу);
- об'єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків;
- об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель сільськогосподарського призначення, лісництва та рибного господарства;
- об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель промислових;
- об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції).
Отже, системний аналіз наведених вище норм свідчить, що положення підпункту 2 абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» фактично є тотожними нормі частини четвертої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", що втратила чинність на підставі вказаного закону.
За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що обов'язок щодо сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту у певної категорії забудовників щодо чітко визначених об'єктів забудови був відсутній як до 01.01.2020 на підставі вимог частини четвертої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", так і після 01.01.2020 на підставі положень підпункту 2 абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
Водночас щодо інших об'єктів (які не входять у вище вказаний перелік), будівництво яких розпочато до 01.01.2020 (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені), у відповідності до підпункту 1 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Отже, наведене вище нормативно-правове регулювання правовідносин щодо пайової участі забудовників у розвитку інфраструктури населеного пункту протягом спірного періоду часу було та є чітким, зрозумілим та недвозначним.
6.6. Так, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередні інстанцій дійшли висновку, що обов'язок відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску визначений безпосередньо приписами пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX. Водночас відповідач не звернувся до Департаменту із заявою про визначення розміру пайової участі щодо вищезазначених об'єктів будівництва протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 і до введення в експлуатацію об'єкта та не перерахував кошти пайової участі у розвиток інфраструктури міста Києва у зв'язку з будівництвом вищезазначених об'єктів, чим порушив обов'язок, встановлений пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX.
6.7. У розрізі наведеного колегія суддів ураховує, що відповідач протягом усього розгляду справи в суді першої інстанції послідовно вказував, що останній звільнений від сплати пайового внеску на підставі частини четвертої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» в редакції на момент виникнення спірних правовідносин.
Втім, оскаржуване рішення суду першої інстанції не містять будь-яких мотивів відхилення вказаних доводів відповідача. Суд першої інстанції як не підтвердив обставини, на які посилається відповідач в обґрунтування своїх вимог та заперечень, так і не спростував їх, повністю проігнорувавши. Апеляційний суд, фактично продублювавши доводи та мотиви рішення суду першої інстанції, не усунув вказаних недоліків.
Вказуючи на те, що стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» втратила свою чинність, а тому і не регулює спірні правовідносини, господарські суди з огляду на конкретні обставини справи не встановили чи існував обов'язок у відповідача як забудовника щодо сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту як на момент виникнення спірних правовідносин (січень 2019 року), ураховуючи приписи частини четвертої статті 40 вказаного Закону, так і на момент 01.01.2020, ураховуючи зміни законодавства.
Тобто чи можна стверджувати, що у спірних правовідносинах обов'язок відповідача щодо сплати пайового внеску виник та тривав до введення об'єкта в експлуатацію, чи такий обов'язок взагалі був відсутній у забудовника.
З огляду на нормативно-правове регулювання спірних правовідносин, колегія суддів вважає, що встановлення вказаних обставин є визначальним для правильного вирішення спору у даній справі.
Суд акцентує, що обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правових наслідків є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Водночас оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам не відповідають. Господарські суди допустили однобічне вирішення спору, не надавши оцінки усім наявним в матеріалах справи доводам та доказам обох сторін, що призвело до ухвалення передчасних висновків про наявність правових підстав для задоволення позову.
Суд наголошує, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia".
Зазначення позивачем конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальним для вирішення судом питання про те, які приписи слід застосувати, вирішуючи спір. З'ясувавши під час розгляду справи, що позивач або інший учасник справи для обґрунтування вимог або заперечень вказує інші нормативні приписи, ніж ті, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію останніх і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).
Суд зазначає, що під час вирішення спору суди повинні оцінювати не лише буквальний зміст позовних вимог, а і їх спрямованість, правову суть і фактичний контекст, у якому такі вимоги заявлено.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 14.04.2021 у справі за заявою № 25531/12 "Гусєв проти України" ЄСПЛ нагадав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах "Авотіньш проти Латвії [ВП] () [GC], заява № 17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та "Регнер проти Чехії" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19.09.2017). До того ж право на змагальний судовий процес у принципі означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі "Клінік дез Акація та інші проти Франції" (Clinique des Acacias and Others v. France), заява № 65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36- 43, від 13.10.2005). Крім того, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (див. рішення в справі "Чепек проти Чехії", заява № 9815/10, пункти 45 та 51- 60, від 05.09.2013 (пункт 26).
Отже, за наявності обґрунтованих заперечень щодо позовних вимог суди попередніх інстанцій мали у відповідності до вимог процесуального законодавства перевірити доводи та заперечення обох сторін, що стосуються предмета спору, і на підставі встановлених обставин конкретної справи застосувати саме ту норму права, яка регулює спірні правовідносини, незалежно від того, на які норми права посилаються сторони (тобто безвідносно до цього).
Крім того, застосовуючи до спірних правовідносин Порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 15.11.2016 №411/1415, на який в обґрунтування позову посилався позивач, суди попередніх інстанцій у супереч правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 13.11.2025 у справі №910/7466/24, від 09.07.2020 у справі № 910/9641/19, не надали належну оцінку відповідності Порядку приписам Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Беручи до уваги наведене вище у своїй сукупності та те, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також враховуючи передбачені частиною другою статті 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, судові рішення попередніх інстанцій, ухвалені за результатами розгляду справи по суті заявлених позовних вимог, підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
6.8. За таких обставин, доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження.
Інші доводи касаційної скарги Судом відхиляються, як такі, що не впливають на результат розгляду справи. При цьому колегія суддів відзначає, що під час нового розгляду справи сторони не будуть позбавленні можливості заявляти клопотання, у той час як доводи щодо підвідомчості даного спору адміністративному суду суперечать сталій та послідовній практиці Верховного Суду щодо розгляду даної категорії спорів господарськими судами.
Доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, не приймаються Судом з огляду на зазначене у розділі 6 даної постанови. Посилання позивача на укладення між сторонами спору інших договорів про пайову участь не може бути безумовною підставою для обґрунтованості стягнення коштів у даному спорі, адже такі договори не є правовою підставою позову, а їх правомірність укладення не входить в предмет доказування у даній справі.
Враховуючи спірний характер правовідносин сторін, наведена міра обґрунтування даного судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
6.9. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
7.1. Доводи скаржника за результатами касаційного розгляду щодо порушення судами попередніх інстанцій норм права при ухваленні судових рішень знайшли своє підтвердження з мотивів, викладених у розділі 6 цієї постанови.
7.2. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 310 ГПК України).
7.3. З огляду на те, що суди попередніх інстанцій не встановили обставин, що є визначальними і ключовими у цій справі, ураховуючи мотиви цієї постанови та доводи сторін, оскільки судами попередніх інстанцій допущено порушення норм матеріального та процесуального права щодо розгляду справи на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій, ухвалені за результатами розгляду справи по суті заявлених позовних вимог підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у розділі 6 цієї постанови, надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити зазначені в цій постанові доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку, і на підставі повного та всебічного дослідження доказів та аргументів сторін за правилами статті 86 ГПК України, ураховуючи принципи господарського судочинства в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір з належним обґрунтуванням мотивів та підстав такого вирішення у судовому рішенні, ухваленому за результатами судового розгляду.
8. Судові витрати
8.1. З огляду на те, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа передається на новий розгляд до господарського суду першої інстанції, розподіл судових витрат у справі, у тому числі й сплаченого за подання апеляційної / касаційної скарги судового збору, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Холдінгс» задовольнити.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11.06.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 у справі №910/2103/25 скасувати, а справу № 910/2103/25 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та не підлягає оскарженню.
Головуючий В. Студенець
Судді С. Бакуліна
О. Кібенко