адреса юридична: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, адреса для листування: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36607, тел. (0532) 61 04 21, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/Код ЄДРПОУ 03500004
25.11.2025 Справа № 917/1690/25
Господарський суд Полтавської області у складі судді Тимощенко О.М., при секретарі судового засідання Данько М.С., за участю прокурора Снісаренко Ю.Л., представника відповідача - Личагіна С.П., представник позивача - не з'явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Диканської окружної прокуратури, вул. Незалежності, 64 А, с. Диканька, Полтавський район, Полтавська область, 38500
в інтересах держави, уповноваженим органом якої виступає -
Фонд державного майна України, вул. Генерала Алмазова, 18/9, м. Київ, 01133
до відповідача Акціонерного товариства "Укртелеком", бульвар Тараса Шевченка, 18, м. Київ, 01601
про усунення перешкод у користування майном та визнання права власності,
01.09.2025 року до Господарського суду Полтавської області через систему "Електронний суд" надійшла позовна заява Диканської окружної прокуратури в інтересах держави, уповноваженим органом якої виступає - Фонд державного майна України до відповідача Акціонерного товариства "Укртелеком" про усунення перешкоди власнику державі в особі Фонду державного майна України у користуванні та розпорядженні захисною спорудою цивільного захисту № 61539, яка розташована за адресою: Полтавська область, Полтавський район, м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 36, шляхом:
- скасування державної реєстрації права власності на 7/10 нежитлової будівлі літера "А-3", розташованої за адресою: Полтавська область, Полтавський район, м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 36, проведену 16.03.2005 за ВАТ "Укртелеком" (код ЄДРПОУ 21560766), до складу якої включено нежитлові приміщення підвалу (проінвентаризовані станом на 18.09.2013 під №№ 1, 2, 5, 5а, 6, 6-а, 7, 8, 9, 11,12, 13, 15, 19, 20, 21), загальною площею 238,7 кв.м, які фактично є захисною спорудою цивільного захисту № 61539 (підстава внесення запису: свідоцтво про право власності ЯЯЯ № 124359, видане виконавчим комітетом Зіньківської міської ради від 02.03.2005 реєстраційний номер майна: 10066061);
- зобов'язання АТ "Укртелеком" (код ЄДРПОУ 21560766) повернути на користь держави в особі Фонду державного майна України (код ЄДРПОУ 00032945) захисну споруду цивільного захисту № 61539, площею 238,7 кв.м, розташовану у підвальному приміщенні (проінвентаризовані станом на 18.09.2013 під №№ 1, 2, 5, 5а, 6, 6-а, 7, 8, 9, 11,12, 13, 15, 19, 20, 21) нежитлової будівлі літера "А-3" за адресою: Полтавська область, Полтавський район, м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 36;
- визнання права власності держави Україна в особі Фонду державного майна України (код ЄДРПОУ 00032945) на захисну споруду цивільного захисту № 61539, площею 238,7 кв.м, розташовану у підвальному приміщенні (проінвентаризовані станом на 18.09.2013 під №№ 1, 2, 5, 5а, 6, 6-а, 7, 8, 9, 11,12, 13, 15, 19, 20, 21) нежитлової будівлі літера «А-3» за адресою: Полтавськаобласть, Полтавський район, м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 36 (вх. № 1753/25).
Позовні вимоги прокурор обґрунтовані порушенням інтересів держави в частині утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд із фонду та ведення його обліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 березня 2017 р. № 138, та в порушення вимог Кодексу цивільного захисту України протирадіаційне укриття на території м. Зіньків Полтавського району Полтавської області обліковується у приватній власності. Прокурор вказував, що до статутного капіталу та, відповідно, до переліку приватизованого майна ВАТ «Укртелеком» фактично включений об'єкт цивільної оборони - захисна споруда цивільного захисту (сховище, протирадіаційне укриття) № 61539, що розташоване за адресою: м. Зіньків, вул. Воздвиженська (колишня назва вул. Леніна), 36, яке приватизації не підлягало та перебуває у державній власності.
Ухвалою суду від 08.09.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №917/1690/25, вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, встановлено строки подачі заяв по суті, призначено підготовче засідання на 02.10.2025 року на 10:30 год.
23.09.2025 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти позову заперечував, зокрема, вказуючи, що до вимог про повернення майна на користь держави в особі ФДМУ не застосовуються положення негаторного позову, оскільки, це є вимогою віндикаційного позову, до якого застосовується строк позовної давності. АТ «Укртелеком» вважає, що Фонд державного майна України зобов'язаний та міг дізнатися про порушення своїх прав під час виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.11.2008 року № 1473-р «Про підготовку та проведення в 2009-2015 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту)», яким було затверджено план заходів з підготовки та проведення у 2009-2015 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту). Згідно з даним планом відповідальні за формування переліку таких, що підлягають технічній інвентаризації захисних споруд, що перебувають у державній власності були визначені: МНС, Фонд державного майна, центральні та місцеві органи виконавчої влади. В свою чергу, матеріали справи не містять доказів проведення такої роботи зі сторони Позивача.
На підставі зазначеного Відповідач заявив про сплив позовної давності у справі, що розглядається, та просить суд застосувати позовну давність до заявлених позовних вимог прокурора у разі встановлення, що право або охоронюваний законом інтерес позивача дійсно порушені.
Щодо обраного прокурором способу захисту - пред'явлення негаторного позову, представник відповідача посилається на правову позицію у справі № 918/938/23.
З урахуванням обрання Прокурором неналежного способу захисту своїх прав; сплив строку позовної давності, відповідач просив суд врахувати норми частини другої ст. 391 Цивільного кодексу України та висновки Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 29.05.2025 у справі № 918/938/23 та відмовити в повному обсязі в задоволенні позову.
29.09.2025 року від прокурора надійшла відповідь на відзив, в якій прокурор зазначив, що визначальним є те, що за наявними доказами ОЦЗ, яка є предметом позову у справі № 917/1690/25, до її відчуження створена та належала державі. Водночас відсутні інші, пізніші висновки Великої Палати Верховного Суду, які визначають належним способом захисту заявлення віндикаційних вимог. Таким чином, обраний спосіб захисту порушеного права, як пред'явлення негаторного позову у порядку, визначеному ст. 391 ЦК України, відносно об'єктів цивільного захисту є правильним.
За твердженням прокурора, приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред'явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Такий підхід у судовій практиці є усталеним (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, постанова Верховного Суду від 12.07.2024 у справі № 918/744/23). Таким чином, підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відсутні. Доводи АТ «Укртелеком», наведені у відзиві із посиланнями на правову позицію, викладену спеціалізованою палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у постанові від 29.05.2025 у справі № 918/938/23 не заслуговують на увагу, оскільки до спірних правовідносин у справі, що розглядається, враховуючи характер цих правовідносин, підлягають застосуванню висновки Великої Палати Верховного Суду (постанова від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21), які в силу норм процесуального права мають перевагу над висновками колегії суддів Касаційного господарського суду
Під час розгляду справи у підготовчому засіданні 02.10.2025 року судом оголошено протокольну ухвалу про перерву у підготовчому засіданні до 30.10.2025 року до 11:00 год.
03.10.2025 року від Фонду державного майна України надійшли пояснення про підтримку позовних вимог. Також позивач просив суд розглянути справу без участі його представника.
06.10.2025 року надійшли заперечення відповідача на відповідь прокурора на відзив, в яких відповідач стверджував, що прокурором проігноровані висновки Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в постанові від 29.05.2025 при розгляді справи № 918/938/23 стосовно того, що до вимог про повернення державі захисних споруд цивільного захисту не застосовуються положення негаторного позову, оскільки, це є вимогою віндикаційного позову, до якого застосовується строк позовної давності. Таким чином, прокурор, заявляючи негаторний позов, уникає застосування вимог віндикаційного позову та приписів ст. 387 і частини другої ст. 391 ЦК України. А тому, звернення до суду на підставі частини першої ст. 391 ЦК України з негаторним позовом, в даному випадку, є неналежним способом захисту порушених прав/
Під час розгляду справи у підготовчому засіданні 30.10.2025 року судом оголошено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 25.11.2025 року на 11:00 год.
25.11.2025 року від прокурора надійшло клопотання про зупинення провадження у справі № 917/1690/25 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі № 915/268/24 у подібних правовідносинах.
Відповідач подав заперечення проти задоволення клопотання прокурора.
При вирішенні клопотання про зупинення суд враховує наступне.
Відповідно до п. 7 частини першої ст. 228 Господарського процесуального кодексу України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду
Суд враховує, що предметом спору у справі № 915/268/24 є позовні вимоги про усунення перешкод власнику - Синюхино-Брідській об'єднаній територіальній громаді у користуванні та розпорядженні об'єктом комунальної власності шляхом: визнання незаконним та скасування рішення Сільради від 11.05.2023 № 9 «Про продаж об'єкта малої приватизації та затвердження Положення про діяльність комісії для продажу об'єктів малої приватизаціїкомунальної власності Синюхино-Брідської сільської ради»; визнання недійсними результатів електронного аукціону від 26.06.2023, проведеного Сільрадою на електронному майданчику ТОВ «Укрінвестенергокансалт», що оформлені протоколом про результати електронного аукціону № SPE001-UA 20230601-32252; визнання незаконним та скасування рішення Сільради від 27.07.2023 № 12 «Про затвердження протоколу про результати електронного аукціону»; Визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації, шляхом викупу від 31.07.2023, укладеного між Сільрадою та Відповідачем щодо продажу об'єкта малої приватизації - гідротехнічної споруди, а саме, дамби ставка площею2,7800 га, розташованої в селі Довгій Пристані Первомайського району, посвідченого приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Мовчаном А.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 1356; зобов'язання Відповідача повернути у власність Сільради гідротехнічну споруду - дамбу ставка площею 2,7800 га.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 09.09.2025 передав справу № 915/268/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив зокрема, що, з огляду на положення частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України землі, зайняті гідротехнічними спорудами, належать до земель водного фонду (подібний висновок викладено у пункті 4.42 постанови Верховного Суду від 17.07.2024 у справі № 918/791/23, на яку посилається прокурор у касаційній скарзі).
У вказаній постанові від 17.07.2024 у справі № 918/791/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що гідротехнічна споруда є інженерною спорудою, що виконує допоміжну функцію, а відтак, відповідно до положень статті 186 ЦК України є річчю, призначеною для обслуговування іншої (головної) речі (земельної ділянки), та має наслідувати долю головної речі.
Аналогічний підхід у визначенні статусу гідротехнічної споруди використовує Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, зокрема, у постановах від 05.06.2024 у справі № 128/1243/22, від 05.03.2025 у справі № 291/255/23 та від 24.06.2025 у справі № 291/185/24.
Нерозривний зв'язок гідротехнічних споруд із землями водного фонду вказує на неможливість відокремлення цих об'єктів у цивільному обігу, а відповідно і на неможливість виникнення різних власників на них. У свою чергу, оскільки гідротехнічні споруди наслідують долю земельних ділянок, на яких вони розташовані, пріоритет мають становити саме земельні правовідносини, оскільки, як зазначено вище, об'єктом цивільного права є саме земельна ділянка, на якій розташована така гідротехнічна споруда.
Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України та ВК України є неможливим та порушує права держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13, на яку посилається прокурор у тексті касаційної скарги).
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, з огляду на статус гідротехнічних споруд як допоміжної речі, враховуючи принцип нерозривності гідротехнічних споруд із землею, вважає, що захисту підлягає право на землю у спосіб, визначений статтею 152 ЗК України.
Проте, як свідчить аналіз існуючої судової практики, справи, де предметом спору є право на гідротехнічні споруди, вирішуються із застосуванням різних способів захисту.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 29.10.2025 зазначену справу прийнято до розгляду.
Таким чином, підставою передачі є наявність юридичної колізії правових норм, яка виникає з розбіжностей визначення правового статусу гідротехнічних споруд як об'єктів цивільного права, а також про принципово різний підхід судів різних юрисдикцій при кваліфікації таких споруд та застосуванні способів захисту у спорах про неправомірне набуття права приватної власності на гідротехнічну споруду, що у свою чергу свідчить про те, що питання статусу гідротехнічних споруд та способу захисту прав містить виключну правову проблему.
На думку суду, в даному випадку відсутні підстави, визначені п. 7 частини першої ст. 228 Господарського процесуального кодексу України, для зупинення провадження у справі № 917/1690/25, оскільки, обставини справи № 915/268/24 не є подібними до правовідносин у справі 917/1690/25.
Крім того, згідно з ч.3 ст.195 Господарського процесуального кодексу України провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупиняється тільки з підстав, встановлених пунктами 1, 3-1 частини першої статті 227 та пунктом 1 частини першої статті 228 цього Кодексу.
З огляду на наведені приписи процесуального законодавства, після початку розгляду справи по суті суд має право зупинити провадження у справі виключно з підстав, встановлених п.п.1 3-1 ч.1 ст.227 та п.1 ч.1 ст.228 Господарського процесуального кодексу України, які розширеному тлумаченню не підлягають.
Отже, на стадії розгляду справи по суті суд не може зупиняти провадження з інших підстав, а тому, з урахуванням вищеназваного, клопотання прокурора задоволенню не підлягає.
В судовому засіданні 25.11.2025 року прокурор підтримав позовні вимоги, наполягав на їх задоволенні.
Представник відповідача проти позову заперечував за мотивами відзиву.
Представник позивача в судове засідання не з'явився.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши представників учасників справи, дослідивши всі наявні у справі докази, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідно до Указу Президента України від 15.06.1993 №210/93 "Про корпоратизацію підприємств" Державним комітетом зв'язку та інформатизації України видано наказ №155 від 27.12.1999, яким на базі цілісного майнового комплексу Українського державного підприємства електрозв'язку "Укртелеком" створено ВАТ "Укртелеком" (правонаступником якого є АТ "Укртелеком" (відповідач-1) та затверджено його статут.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 09.09.1999 №948-р до сфери управління Державного комітету зв'язку та інформатизації України передане Українське державне підприємство електрозв'язку "Укртелеком".
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.10.2010 № 1948-р було погоджено умови проведення конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ «Укртелеком». Фонду державного майна України визначено провести в установленому порядку конкурс з продажу пакета акцій ВАТ «Укртелеком», який складається з 17 376 189 488 акцій, що становить 92,791 відсотка статутного капіталу, номінальною вартістю 4 344 047, 372 тис. грн.
11.03.2011 між Фондом державного майна України (продавець) та ТОВ «ЕСУ» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу пакета акцій ВАТ «Укртелеком» за конкурсом № КПП-582.
Таким чином, у 2011 році відбулась приватизація ВАТ «Укртелеком», з того часу вказане Товариство з усіма його активами і пасивами (у т.ч. 7/10 нежитлової будівлі літ. А-3, що є будівлею відділу зв'язку за адресою: Полтавська область, Полтавський район, м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 36, в якій розташована вбудована ЗСЦЗ № 61539) перебуває у приватній власності.
Згідно з вимогами Закону України «Про акціонерні товариства» та на підставі рішення Загальних зборів акціонерів ВАТ «Укртелеком», що відбулися 14.06.2011, ВАТ «Укртелеком» з 17.06.2011 змінило найменування на публічне акціонерне товариство «Укртелеком». За даними ЄДРПОУ 19.05.2021 внесено відомості щодо зміни назви на Акціонерне товариство «УКРТЕЛЕКОМ».
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.09.2011 № 902-р «Питання управління державним майном, що не увійшло до статутного капіталу акціонерного товариства «Укртелеком», але перебуває на його балансі» було встановлено завдання щодо розмежування функцій управління державним майном між Фондом державного майна України та Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.
Спільним наказом Фонду і Адміністрації Держспецзв'язку від 28.12.2015 № 2011/827 затверджено перелік державного майна, що не увійшло до статутного капіталу акціонерного товариства «Укртелеком», але перебуває на його балансі, яке віднесено до сфери управління Фонду. Наказом Фонду та Адміністрації Держспецзв'язку від 28.11.2018 № 1494/717 внесені зміни до зазначеного вище переліку державного майна, яке віднесено до сфери управління Фонду, зокрема, в частині включення до нього захисних споруд цивільного захисту, що не увійшли до статутного капіталу ПАТ «Укртелеком» та обліковуються на балансі його Філій.
З листа Фонду державного майна України від 20.05.2025 № 10-24-13008 встановлено, що на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.09.2011 № 902-р «Питання управління державним майном, що не увійшло до статутного капіталу публічного акціонерного товариства «Укртелеком», але перебуває на його балансі», ПАТ «Укртелеком» надав перелік державного майна, що не увійшло до статутного капіталу ПАТ «Укртелеком», але перебуває на його балансі, який був складений за результатами інвентаризації станом на 30.09.2011 (далі - Перелік станом на 30.09.2011). При цьому, в Переліку станом на 30.09.2011 відсутня інформація про захисну споруду цивільного захисту за адресою: м. Зіньків, вул. Воздвиженська (попередня назва Леніна), 36.
За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за Відкритим акціонерним товариством «Укртелеком» (код ЄДРПОУ 21560766) 16.03.2005 зареєстровано право власності на 7/10 частки нежитлової будівлі, розташованої за вищевказаною адресою, інші 3/10 частки зареєстровані за АТ «Укрпошта».
Документами, поданими для державної реєстрації, наявні в інвентаризаційній справі № 3231 ПП «Полтавське БТІ «Інвентаризатор», стали: наказ Державного комітету зв'язку та інформатизації України № 155 від 27.12.1999 Про створення ВАТ «Укртелеком» та затвердження його статуту; додаток №1 до наказу Держкомзв'язку України від 09.08.2004 № 187 Перелік об'єктів нерухомого майна, переданого до статутного фонду відкритого акціонерного товариства «Укртелеком» по Полтавській філії; додаток №1 до наказу Держкомзв'язку України від 09.08.2004 № 187 Акт приймання-передавання нерухомого майна до статутного фонду відкритого акціонерного товариства «Укртелеком» по Полтавській філії від 09.08.2004; рішення виконавчого комітету Зіньківської міської ради № 61 від 16.02.2005 про оформлення права державної власності на 7/10 частини нежитлових будівель і допоміжних споруд, які розташовані в м. Зіньків, Зіньківського району по вул. Леніна, 36; свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 02.03.2005 серії ЯЯЯ №124359 на нежитлові будівлі у м. Зіньків, вул. Леніна, 36, власник Відкрите акціонерне товариство «Укртелеком», форма власності - загальнодержавна, до складу яких входить вузол зв'язку, А-3; протокол розподілу приміщень між ПД ВАТ «Укртелеком» та ПД УДППЗ «Укрпошта» у будинку по вул. Леніна, 36 (м. Зіньків), затвердженого керівниками вказаних підрозділів 25.12.2003 та 26.12.2003 відповідно.
Згідно з Переліком об'єктів нерухомого майна, переданого до статутного фонду відкритого акціонерного товариства «Укртелеком» по Полтавській філії та Актом приймання-передавання нерухомого майна до статутного фонду відкритого акціонерного товариства «Укртелеком» по Полтавській філії від 09.08.2004, до статутного капіталу ВАТ «Укртелеком» передано у тому числі приміщення вузла зв'язку у м. Зіньків по вул. Леніна (нині вул. Воздвиженська), 36 (інвентарний номер 8693). Інвентаризаційна справа № 3231 ПП «ПБТІ «Інвентаризатор» на вказану будівлю вузла зв'язку літ. «А-3» містить графічну схему розташування захисної споруди цивільного захисту № 61539 у підвальному приміщенні, яка за розподілом часток власності визначена за Укртелекомом.
Обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор також вказував, що за адресою: м. Зіньків, вул. Воздвиженська (попередня назва вул. Леніна), 36 обліковується захисна споруда цивільного захисту - протирадіаційне укриття № 61539. Відповідно до паспорту захисної споруди цивільного захисту від 12.02.2019 протирадіаційне укриття № 61539 знаходиться у м. Зіньків по вул. Воздвиженська, 36, належить РЦТ № 332 м. Зіньків Полтавської філії ПАТ «Укртелеком», вбудовано в 3 поверхову будівлю, розраховано на 50 осіб, має загальну площу 72 кв.м., прийняте в експлуатацію в 1981 році. Аналогічна інформація відображена в обліковій картці ПРУ № 61539 від 12.02.2019.
Прокурор стверджував, що захисна споруда цивільного захисту, в силу ч. 12 ст. 32 Кодексу цивільного захисту України, ч. 2 ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», ч. 2 ст. 178 Цивільного кодексу України, є обмежено оборотоздатною річчю, а тому не може відчужуватись із державної чи комунальної власності у приватну. Внесення майна державного підприємства, яке відповідно до закону не підлягає приватизації (у даному випадку - ЗСЦЗ), як вкладу до статутного (складеного) капіталу, забороняється.
Враховуючи те, що згідно статуту АТ «Укртелеком» усе майно товариства є приватною власністю та може ним відчужуватися без погодження із уповноваженим державою органом, існує ймовірність втрати стратегічного об'єкту протирадіаційного укриття шляхом його продажу іншим особам. Водночас сам факт перебування зазначеного нерухомого майна на праві власності АТ «Укртелеком», яке є приватним, є недопустимим. Таким чином, до статутного капіталу та, відповідно, до переліку приватизованого майна ВАТ «Укртелеком» фактично включений об'єкт цивільної оборони - захисна споруда цивільного захисту (сховище, протирадіаціне укриття) № 61539, що розташоване за адресою: м. Зіньків, вул. Воздвиженська (колишня назва вул. Леніна), 36, яке приватизації не підлягало та перебуває у державній власності.
На думку прокурора, ЗСЦЗ № 61539, яка розташована за адресою: м. Зіньків, вул.Воздвиженська (колишня назва вул.Леніна), 36, підлягає поверненню державі в особі Фонду державного майна України, а тому прокурор з посиланням на ст. 391 ЦК України просив суд задовольнити його позовні вимоги.
На підтвердження позовних вимог прокурор подав такі докази: копії виписки та витягів з ЄДР, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, запиту окружної прокуратури до Фонду державного майна України від 09.05.2025, відповіді ФДМУ від 20.05.2025, договору купівлі-продажу акцій ВАТ Укртелеком від 11.03.2011, наказу Фонду державного майна України від 28.12.2015 з додатком, запиту окружної прокуратури до ГУ ДСНС у Полтавській області від 09.05.2025, відповіді ГУ ДСНС у Полтавській області від 19.05.2025, запиту окружної прокуратури до виконавчого комітету Зіньківської міськради від 27.05.2025, відповіді виконавчого комітету Зіньківської міськради від 29.05.2025, облікової карти Протирадіаційного укриття №61539, паспорта Протирадіаційного укриття №61539, акту оцінки стану готовності Протирадіаційного укриття №61539 від 25.11.2024, запиту окружної прокуратури до ПП ПБТІ Інвентаризатор від 27.05.2025, відповіді ПП ПБТІ Інвентаризатор від 10.06.2025, інвентаризаційної справи №36320, у тому числі схематичного плану земельної ділянки, журналу зовнішніх обмірів станом на 18.09.2013, акту комплексної перевірки ПРУ від 14.06.2013, запиту окружної прокуратури до ПП ПБТІ Інвентаризатор від 17.06.2025, відповіді ПП ПБТІ Інвентаризатор від 02.07.2025 інвентаризаційної справи №3231, довідки про оціночну вартість об'єкта нерухомості, наказу про призначення керівника Диканської окружної прокуратури, повідомлення у порядку ст. 23 Закону України Про прокуратуру.
Відповідач позов не визнав, заперечував проти його задоволення.
До відзиву відповідач додав як докази копії Свідоцтва про державну реєстрацію ВАТ Укртелеком та Витягу із Статуту Укртелеком.
При вирішенні спору суд виходить з наступного.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності.
Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність - можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача.
Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні) (див. постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2023 у справі № 910/12832/21).
Отже, судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним.
Тобто, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Саме в такому значенні має розумітися ефективний захист порушених прав особи.
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.
Відповідно до частини 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною 2 статті 2 ГПК України визначено, що суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Тож завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи, у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом, або захисту порушеного права в інший спосіб, тобто вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору в іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв'язку із судовим рішенням тощо.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1, 2 статті 5 ГПК України).
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У справі "Белеш та інші проти Чеської Республіки" Європейський суд з прав людини зауважив, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав та обов'язків.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 04.12.1995 у справі "Белле проти Франції" для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, оскільки обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
У процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19).
Способи захисту цивільного права чи інтересу це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що зазвичай, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та інших.
Обрання способу захисту це прерогатива позивача. Водночас свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв'язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту. Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 , від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
У постанові від 29.05.2025 у справі №918/938/23 у спорі, що виник у подібних до цієї справи №918/1209/24, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, звернув увагу, зокрема, на таке:
"Судова палата зауважила, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.
Віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів захисту.
Виходячи з викладеного особа, за якою зареєстроване право власності на об'єкт нерухомості, який при цьому є захисною спорудою, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об'єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об'єкт, не є його володільцем. Тому в цьому разі права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об'єкта, не можуть захищатися негаторним позовом, оскільки це є позов володіючого власника до неволодіючого невласника. Отже, належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об'єкта нерухомого майна з чужого володіння в порядку віндикації.
При цьому рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11. 2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)) незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212 - 1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (провадження № 12-25гс21, пункт 38)).
У цій справі відповідач є особою, за якою зареєстроване право власності на об'єкт нерухомості, та за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об'єкта. Натомість територіальна громада, за якою не зареєстроване право власності на такий об'єкт, не є його володільцем. Договірні відносини між Міською радою і Товариством щодо спірного майна відсутні, адже останнє набуло спірне майно від власника, який його придбав, шляхом внесення до статутного капіталу створеного ним товариства. Звідси належному способу захисту прав у спірних правовідносинах відповідає позовна вимога про витребування нерухомого майна від відповідача, за яким зареєстроване право власності на об'єкт нерухомості.
Враховуючи наведене, судова палата відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №918/1141/22, від 12.06.2024 у справі № 918/744/23, від 27.11.2024 у справі №922/221/24, від 11.12.2024 у справі №927/1089/23, від 16.01.2025 у справі №922/660/24, від 29.01.2025 у справі №927/1128/23, від 11.02.2025 у справі № 922/985/24 та від 11.02.2025 у справі №918/1358/23 щодо правової кваліфікації вимоги про повернення нерухомого майна, яке є захисною спорудою, як такої, що опосередковує негаторний позов. Підстав же для відступу від висновків, викладених у постанові від 11.09.2024 у справі №906/1052/22 судова колегія не вбачає."
Отже, у вказаній постанові викладено висновки щодо віндикаційного позову як належного способу захисту права власності держави або територіальної громади на захисну споруду (протирадіаціне укриття), володільцем якої за принципом реєстраційного підтвердження володіння є приватна особа.
Згідно з частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Зазначеним спростовуються доводи прокурора про належність обраного ним способу захисту у вигляді заявлених в межах цієї справи вимог негаторного характеру.
За обставинами цієї справи, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, належному способу захисту прав у спірних правовідносинах відповідає позовна вимога про витребування нерухомого майна від товариства відповідача (віндикаційний позов), з якою прокурор у цій справі не звертався.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц).
Відмовляючи у позові через неналежний спосіб захисту суд має утриматися від встановлення фактів та надання правових оцінок, які створять преюдицію для сторін конфлікту у разі звернення з іншим позовом (постанови Верховного Суду від 11.09.2025 у справі №916/4532/24, від 13.06.2024 у справі №924/620/23 та від 07.02.2024 у справі №925/1368/22).
Ураховуючи викладене, з огляду на те, що заявлені прокурором у цій справі позовні вимоги не є належними та ефективними способами захисту, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позову у повному обсязі.
Інші аргументи сторін не можуть слугувати підставою для зміни висновку суду, оскільки стосуються з'ясування обставин, вже встановлених судом.
З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення позову.
Водночас, стосовно заяви відповідача про застосування строку позовної давності суд зазначає, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги, а у даній справі в позові слід відмовити з огляду на неналежний спосіб захисту, питання застосування позовної давності у цій справі суд не розглядає.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
Господарським процесуальним законодавством передбачено покладання судових витрат у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ст. 129 ГПК України).
Таким чином, у зв'язку з відмовою в задоволенні позову, судовий збір у даній справі покладається на прокурора.
Керуючись статтями 129, 232-233,237-238,240 ГПК України, суд,-
Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Повне рішення складено 27.11.2025 року
Рішення набирає законної сили у строк та в порядку, встановленому ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в строк, встановлений ст.256 Господарського процесуального кодексу України та в порядку, передбаченому ст.257 Господарського процесуального кодексу України
Суддя Тимощенко О.М.