26 листопада 2025 року
м. Харків
справа № 953/20297/19
провадження № 22-ц/818/2994/25
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В, Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - П'ята Харківська міська державна нотаріальна контора,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_5 , на рішення Київського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2025 року в складі судді Губської Я.В.
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: П'ята Харківська міська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 14 лютого 2017 року ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на випадок своєї смерті зробив розпорядження, що все своє майно, з чого б воно не складалось, і все, що належить йому на день смерті та на що він за законом має право, він заповідає їй, ОСОБА_1 , заповіт посвідчено державним нотаріусом Восьмої Харківської державної нотаріальної контори 14 лютого 2017 року, зареєстровано в реєстрі № 6-74
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер, після його смерті вона звернулася до П'ятої Харківської міської державної нотаріальної контори та повідомила своєю заявою, що спадщину ОСОБА_7 приймає. Однак, державним нотаріусом П'ятої Харківської міської державної нотаріальної контори їй повідомлено, що померлий залишив ще один заповіт не на її користь.
Посилалася на те, що померлий ОСОБА_6 був чоловіком її матері ОСОБА_8 , шлюб між її матір'ю та ОСОБА_6 укладено 09.10.2004 року. Після реєстрації шлюбу мати зареєструвала свого чоловіка ОСОБА_6 в своєму будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який їй належав, після прийняття та оформлення нею спадщини, після смерті її батьків.
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла її мати ОСОБА_8 , і її спадкоємцями першої черги є вона та ОСОБА_6 .
Зазначила, що після смерті матері вона піклувалася про ОСОБА_6 , купувала їжу, сплачувала комунальні платежі, проживала з ним в одному будинку, тому він склав заповіт на її користь. Починаючи з літа 2017 року до хати, де вони мешкали стали приходити родички ОСОБА_9 та ОСОБА_2 з горілкою, які не соромилися казати, що він отримав спадщину та стали вмовляти ОСОБА_10 переробити свій заповіт.
Вказала, що померлий ОСОБА_6 був хворий на алкоголізм, лікувався з діагнозом цироз печінки в КНП «МЛ№28» ХМР, був то у пригніченому, то в агресивному стані, під впливом цих обставин склав оскаржуваний заповіт на користь ОСОБА_9 та ОСОБА_2 .
Вважала, що на час складення заповіту 67 річний ОСОБА_6 був в такому стані, що не усвідомлював свої дії та не міг керувати ними.
Просила визнати недійсним заповіт ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мороз Г.І., зареєстрованого в реєстрі за № 6030, вирішити питання щодо судових витрат.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2025 року, в якому ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 21 березня 2025 року виправлено описку, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що свідок підтвердив щодо зазначених у позовній заяві відомостей про ненормальну поведінку померлого ОСОБА_11 . В день, коли нібито ОСОБА_6 був складений заповіт, насправді він перебував на стаціонарному лікуванні. Судом не надано належної оцінки факту вчинення заповіту особою, яка в цей час перебувала, згідно відповідної медичної документації, на повному стаціонарі, а отже не могла перебувати за межами стаціонару. Крім цього, не надано оцінки тому факту, що за змістом статті 1248 ЦК України заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров?я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров?я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, в той час як заповіт ОСОБА_11 посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Мороз Г.І. Зазначені судом обставини стосовно того, що саме з вини позивача не проведена посмертна судово-психіатрична експертиза не відповідають дійсності, оскільки суду повідомлялося про відсутність реальної можливості здійснення такої оплати, коли її вартість виросла до неадекватного, а найголовніше - до непідйомного для позивачки розміру. Тут можна казати, що вина за це на керівниках системи судово-експертних досліджень України, які в односторонньому порядку підвищили розцінки вартості експертиз в рази, без прив?язки до рівня інфляції, рівня послуг та тому подібних чинників. Незважаючи на важливість показань свідка ОСОБА_12 в контексті даної справи, суд, очевидно втомившись від тривалого, на думку суду, розгляду справи або з якихось інших міркувань, не зважив на те, що хвороба свідка є поважною причиною неявки до суду та ухвалив рішення не зважаючи на ці обставини. При тому, що суд з абсолютною прихильністю відносився до відповідачів.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_6 на час складання заповіту був абсолютно неспроможним розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 14 лютого 2017 року ОСОБА_6 склав заповіт, за яким все його майно, де б таке не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті та на що він за законом матиме право, він заповів ОСОБА_1 . Заповіт посвідчений державним нотаріусом Восьмої Харківської державної нотаріальної контори Лола Ю.В. та зареєстрований в реєстрі за № 6-74 (а.с.8 том 1, а.с.73 том 2).
Відповідно до виписок № 944, 374, 2082, 1679 із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого ОСОБА_6 перебував на стаціонарному лікуванні у КНП «МЛ № 28» ХМР з 25.06.2018 по 03.07.2018, з 10.09.2018 по 20.09.2018, 29.10.2018 по 19.11.2018, з 26.12.2018 по 31.12.2018 з діагнозом цироз печінки з синдромом портальної гіпертензії, цитолізу, холестазу. Асцит. Пупочна кила без защімлення. ІХС дифузний кардіосклероз СН ІІ а ст. ДЕП ІІ ст. астенічний синдром. ХХН. Кісти нирок, СКХ (а.с.18-20,59-64,66-67 том 1).
З листів КНП «МЛ № 28» ХМР № 1458 від 01.11.2019 та № 1304 від 28.09.2019 вбачається, що на тлі проведеної терапії стан ОСОБА_6 покращився та був виписаний з поліпшенням (а.с.57-58,65 том 1).
28 грудня 2018 року ОСОБА_6 склав заповіт, за яким все його майно, де б таке не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті та на що він за законом матиме право, він заповів ОСОБА_9 та ОСОБА_2 . Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мороз Г.І. та зареєстрований в реєстрі за № 3060 (а.с.43,135 том 1, а.с.38 том 2).
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6 (а.с.9 том 1, а.с.37 том 2).
З копії спадкової справи № 244/2019 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 вбачається, що 06 травня 2019 року з заявами про прийняття спадщини звернулися ОСОБА_9 та ОСОБА_2 (а.с.34,35 том 2).
24 травня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до П'ятої Харківської міської державної нотаріальної контори з заявою, в якій повідомила про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 (а.с.10 том 1, а.с.70 том 2).
ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_9 (а.с.152 том 2).
З листа приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Мороз Г.І. № 77/02-14 від 28.03.2023 вбачається, що за матеріалами спадкової справи № 52/2021, заведеної після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_9 , станом на 28 березня 2023 року наявні дані про те, що спадкоємцями померлої є її чоловік ОСОБА_3 та її син ОСОБА_4 (а.с.169 том 1).
З повідомлення Комунального некомерційного підприємства Харківської обласної ради «Обласна клінічна психіатрична лікарня № 3» № 01-21/836 від 19 січня 2024 року вбачається, що ОСОБА_6 в поліклінічне відділення лікарні за амбулаторною допомогою протягом 2004-2019 років не звертався та на обліку у лікаря-психіатра не перебував (а.с.212,213,233 том 2).
За повідомленнями Комунального некомерційного підприємства «Міський психоневрологічний диспансер № 3» Харківської міської ради № 37 від 05 січня 2024 року та № 509 від 23 лютого 2024 року ОСОБА_6 впродовж останніх п'яти років за медичною допомогою не звертався (а.с.214,229 том 2).
Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2023 року призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Харківської філії судово-психіатричних експертиз Державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків Міністерства охорони здоров'я України» (код ЄДРПОУ 45070502, адреса: вулиця Академіка Павлова, 46, місто Харків); попереджено експертів про кримінальну відповідальність по ст.ст. 384, 385 КК України; на вирішення експертів поставити питання: з урахуванням наявних захворювань ОСОБА_6 , а також його індивідуально-психологічних властивостей, чи могли вони мати своїм наслідком неможливість ним усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними станом на 27 грудня 2018 року? чи міг ОСОБА_6 27 грудня 2018 року, під час складення оспорюваного заповіту усвідомлювати значення своїх дій, надавати їм належну оцінку та керувати ними?; в розпорядження експертів для проведення експертизи направлено всі матеріали цивільної справи № 953/20297/19; витрати по проведенню експертизи покладено на сторону, яка заявила клопотання - позивача ОСОБА_1 ; провадження по справі зупинено на час проведення експертизи (а.с.195 том 2).
30 жовтня 2023 року до суду першої інстанції надійшов лист з Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров'я України» № 180 від 20 жовтня 2023 року, в якому повідомлено про необхідність доповнення справи відповідними відомостями (а.с.197 том 2).
Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 08 квітня 2024 року справу направлено до Харківської філії судово-психіатричних експертиз Державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків Міністерства охорони здоров'я України» (код ЄДРПОУ 45070502, адреса: вулиця Академіка Павлова, 46, місто Харків) для виконання судової посмертної судово-психіатричної експертизи згідно ухвали Київського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2023 року; провадження у справі зупинено на час проведення експертизи (а.с.239 том 2).
31 травня 2024 року до суду першої інстанції надійшов лист з Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров'я України» № 218 від 29 травня 2024 року, з якого вбачається, що справу повернуто без виконання ухвали Київського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2023 року, оскільки станом на 28 травня 2024 року оплата на рахунок установи не надходила (вартість проведення експертизи визначено в розмірі 82 404,80 грн) (а.с.241,242 том 2).
В суді першої інстанції був допитаний свідок ОСОБА_13 , яка є тіткою ОСОБА_1 , та повідомила, що померлий ОСОБА_6 був чоловіком її покійної сестри, іноді вони зустрічалися, їй відомо, що ОСОБА_6 часто вживав алкоголь, склав заповіт на користь ОСОБА_1 , яка його доглядала, возила до лікарні, жила в сусідньому будинку. Щодо хвороб ОСОБА_6 повідомила, що він був блідий, мав великий живіт, казав, що боліли ноги, кружиться голова, коли вони спілкувалися.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно з статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Стаття 1217 ЦК України передбачає, що спадкування здійснюється за законом або за заповітом.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 грудня 2024 року у справі № 713/2583/22 (провадження № 61-14663св24).
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 752/4458/23 (провадження № 61-1926св25).
Загальні вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтями 1247, 1248 ЦК України, відповідно до яких заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Відповідно до пунктів 1.7, 1.8, 1.11 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається перед його підписом. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частина перша статті 1257 ЦК України визначає, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв'язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253.
Такий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 27 січня 2023 року у справі № 144/1206/21, від 03 липня 2024 року у справі № 613/688/20.
Згідно з частинами першою, другою статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21) вказано, що здійснення права на заповіт не пов'язується законом з місцем проживання та перебування заповідача. Під час посвідчення заповіту нотаріусом має бути дотримано порядок його посвідчення. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів».
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) виклав висновок про застосування норми права, відповідно до якого підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
За змістом положень статей 102, 103 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, суд призначає експертизу.
Призначення експертизи судом є обов'язковим, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи (стаття 105 ЦПК України).
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складення заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїй дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Таким чином, належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі на момент складення заповіту, може бути лише висновок посмертної судово-психіатричної експертизи.
Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 317/1029/20 (провадження № 61-11588св22).
Розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними (постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц; від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц; від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15).
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 336/6943/17 (провадження № 61-7542св23)).
Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц, від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15, від 26 травня 2021 року у справі № 639/348/17.
За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов'язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.
Згідно із частинами першою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про те, що волевиявлення ОСОБА_6 спрямоване на передачу належного йому майна саме ОСОБА_9 та ОСОБА_2 та зафіксоване в оспорюваному заповіті від 27 грудня 2018 року, було вільним та відповідало його волі. Доказів протилежного позивачка в порядку статті 81 ЦПК України не надала.
Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 зверталася до суду першої інстанції з клопотанням про проведення посмертної судово-психіатричної експертизи.
Однак, згідно з повідомленням Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров'я України» № 218 від 29 травня 2024 року, посмертну судово-психіатричну експертизу не проведено у зв'язку з відсутністю оплати за експертизу.
Як вбачається зі змісту заповіту, його складено у письмовій формі, із зазначенням дати та місця його складення. Заповіт також містить підпис заповідача, нотаріально посвідчений.
Отже, підписання заповіту відбулося з дотриманням вимог закону та відображало дійсне волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном.
Таким чином, оскаржуваний заповіт по формі, порядку його посвідчення, відображенню дійсного волевиявлення заповідача відповідає вимогам закону, а на підтвердження підстав його недійсності позивачка належних та допустимих доказів не надала.
За таких обставин суд правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним.
Суд першої інстанції правильно виходив з недоведеності того, що заповіт був підписаний ОСОБА_6 у стані, коли він не розумів наслідків складення та підписання такого документу, а також того, що заповіт не відповідає дійсній волі спадкодавця.
Перед посвідченням оспорюваного заповіту приватний нотаріус встановлювала обсяг цивільної дієздатності заповідача в момент складання заповіту. Складений заповіт свідчить про те, що під час його посвідчення приватний нотаріус та ОСОБА_6 підтвердили, що волевиявлення заповідача при складенні заповіту було вільним та без будь-якого примусу.
Доказів на підтвердження того, що оспорюваний заповіт в момент його укладення не відповідав внутрішній волі ОСОБА_6 позивачка суду не надала.
Надаючи оцінку доводам позивача про недійсність спірного заповіту у зв'язку із тим, що спадкодавець не міг усвідомлювати значення своїх дій, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із безпідставності цих доводів, що побудовані виключно на припущеннях позивачки.
З огляду на зазначене суд першої інстанції правильно керувався тим, що спадкодавець ОСОБА_6 не був визнаний недієздатним чи обмежено дієздатним та мав право на складання заповіту, а докази протилежного в матеріалах справи відсутні. Водночас сам по собі факт перебування його у лікарні не свідчить про його неможливість усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Посилання ОСОБА_1 на те, що свідок підтвердив щодо зазначених у позовній заяві відомостей про ненормальну поведінку померлого ОСОБА_14 ; що посмертна судово-психіатрична експертиза не проведена у зв'язку з відсутністю можливості здійснення оплати за проведення експертизи, вартість якої є завелика, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі на момент складення заповіту, може бути лише висновок посмертної судово-психіатричної експертизи.
Також колегія суддів бере до уваги повідомлення Комунального некомерційного підприємства Харківської обласної ради «Обласна клінічна психіатрична лікарня № 3» № 01-21/836 від 19 січня 2024 року та Комунального некомерційного підприємства «Міський психоневрологічний диспансер № 3» Харківської міської ради № 37 від 05 січня 2024 року та № 509 від 23 лютого 2024 року, відповідно до яких ОСОБА_6 на обліку не перебуває, за медичною допомогою не звертався.
Показання свідків відносно того, що ОСОБА_6 вживав алкогольні напої, не свідчать про те, що він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними під час складення заповіту в 2018 році. Будь-яких відомостей щодо стану здоров'я та залежності від алкоголю ОСОБА_6 , зокрема, перебування ОСОБА_6 на обліку у відповідному медичному закладі до суду першої інстанції не надано.
В контексті викладеного суд першої інстанції правильно виходив із презумпції психічного здоров'я особи заповідача ОСОБА_6 , суть якої полягає у тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та у порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами України.
Доводи ОСОБА_1 про те, що в день, коли нібито ОСОБА_10 був складений заповіт, насправді він перебував на стаціонарному лікуванні висновків суду не спростовують, оскільки належність ОСОБА_10 підпису на заповіті не спростовано матеріалами справи.
Установивши, що під час посвідчення оспорюваного заповіту нотаріус дотримався вимог статей 1247, 1248, 1253 ЦК України, а позивачка не надала суду належних та допустимих доказів порушення вимог чинного законодавства при його складанні чи посвідченні та не довела, що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія судді, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Жодної з передбачених статтею 1257 ЦК України обставин для визнання заповіту недійсним, в процесі судового розгляду судом не встановлено. Заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, а його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_5 , - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова