Суддя ОСОБА_1
Справа № 644/11049/25
Провадження № 1-кп/644/1005/25
27 листопада 2025 р. м. Харків
Індустріальний районний суд м. Харкова у складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю секретаря ОСОБА_2 ,
прокурора ОСОБА_3 ,
обвинуваченого ОСОБА_4 ,
розглянувши матеріали справи за обвинувальним актом у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12025221180001438 від 14.10.2025, щодо:
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Харкова, громадянина України, з середньою освітою, не одруженого, не працюючого, який зареєстрований та мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України,
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Обов'язковість судового рішення згідно зі ст. 129 Конституції України є однією з основних засад судочинства.
Частиною 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Як установлено статтею 298 КУпАП, яка кореспондується із ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», постанова про накладення адміністративного стягнення є обов'язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.
Судовим розглядом встановлено, що постановою Київського районного суду м. Харкова від 26.07.2023 (справа № 644/1271/23), що набрала законної сили 08.08.2023, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу на користь держави у розмірі 17000 грн. з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 рік.
Незважаючи на це, ОСОБА_4 , діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, достовірно знаючи про наявність вказаної постанови Київського районного суду м. Харкова та будучи ознайомленим з нею, з метою невиконання рішення суду щодо позбавлення права керування транспортним засобом, маючи реальну можливість його виконати, підриваючи авторитет органів правосуддя України, в порушення ч. 1 ст. 129-1 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України, 20.02.2024 о 13:49 год., будучи позбавленим права керувати транспортними засобами, ігноруючи заборону, встановлену ст. 15 Закону України «Про дорожній рух», повторно протягом року керував транспортним засобом марки Nissan з державним реєстраційним номером НОМЕР_1 , перебуваючи по вул. Миру, буд. 80, в м. Харкові, був зупинений екіпажем УПП в Харківській області ДПП, про що був складений протокол про адміністративне правопорушення від 20.02.2024 за ч. 3 ст. 130 КУпАП.
За вказане правопорушення постановою Орджонікідзевського районого суду м. Харкова від 14.06.2024 (справа № 644/1641/24, провадження № 3/644/884/24), що набрала законної сили 26.06.2024, ОСОБА_4 , визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 130 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу на користь держави у розмірі 51000 грн. з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 10 років.
Таким чином, ОСОБА_4 діючи усвідомлено, виконав усі необхідні дії, які вважав за необхідне для досягнення своєї мети, спрямовані на умисне невиконання постанови суду, що набрала законної сили.
В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, визнав повністю, визнавши обставини, викладені в обвинувальному акті. Додатково пояснив, що він визнає факт керування транспортним засобом 20.02.2024. Йому було відомо про накладену на нього заборону керування транспортним засобом. Він не сплатив ті штрафи, які накладені на нього судом за порушення норм КУпАП. Він кається у вчиненому. Він не працює, інвалідності не має, роботу знайти не може, гроші на його утримання йому надає дорослий син.
Враховуючи те, що обвинувачений ОСОБА_4 у повному обсязі визнав свою вину у вчиненні інкримінованого йому органом досудового розслідування кримінального правопорушення при обставинах, викладених у обвинувальному акті, та беручи до уваги, що прокурор також не оспорювала фактичні обставини провадження, а судом встановлено, що обвинувачений ОСОБА_4 правильно розуміє зміст цих обставин та відсутні сумніви щодо добровільності його позиції, роз'яснивши обвинуваченому положення ч. 3 ст. 349 КПК України про те, що у такому випадку він буде позбавлений права оспорювати фактичні обставини провадження у апеляційному порядку, вислухавши думку учасників судового провадження, які не заперечували проти розгляду кримінального провадження в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, суд визнав недоцільним продовження дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин провадження, які ніким не оспорюються.
Суд, врахувавши визнання обвинуваченим всіх обставин, які викладені у обвинувальному акті, дослідивши матеріали кримінального провадження, що характеризують особу обвинуваченого, прийшов до висновку, що винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення при обставинах, викладених в обвинувальному акті, доведена повністю.
Дії ОСОБА_4 суд кваліфікує за ч. 1 ст. 382КК України як умисне невиконання постанови суду, що набрала законної сили.
При цьому суд враховує, що у постанові Верховного Суду від 27 січня 2025 року у справі № 685/1196/23 вказано, що керування транспортним засобом особою, яка достовірно знає про наявність постанови суду, якою на неї накладено адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами, свідчить про умисне ухилення від її виконання, що і є однією з форм невиконання судового рішення в розумінні ч. 1 ст. 382 КК України. Мета такого керування не є обов'язковим і визначальним елементом суб'єктивної сторони вказаного протиправного діяння.
Перед призначенням покарання суд також вважає за необхідне в аспекті ч. 1 ст. 61 Конституції України та ч. 1 ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод надати оцінку тому, чи не є призначення покарання за цим вироком подвійним притягненням обвинуваченого до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
В даному випадку на обвинуваченого вже було накладено стягнення у виді штрафу та позбавлення права керування транспортними засобами за факт керування транспортним засобом в той період часу, коли згідно з постановою суду він був позбавлений такого права. Цей факт керування обвинуваченим транспортними засобом покладений в основу обвинувачення за ч. 1 ст. 382 КК України.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «А та Б проти Норвегії» (заяви № 24130/11 та 29758/11) вказано, що по відношенню до питань, що стосуються застосування санкцій в рамках як кримінального, так і адміністративного права, найнадійнішим способом виконання вимог статті 4 Протоколу №7 є забезпечення належних стадій, уніфікованих методик, що дозволяють об'єднати паралельне правове регулювання відповідної діяльності з тим, щоб реалізувати різні суспільні інтереси у сфері реагування на правопорушення, в рамках єдиного провадження. Стаття 4 Протоколу №7 не виключає проведення подвійного провадження, за умови, що будуть виконані певні умови. Зокрема, для того, щоб Суд визнав, що не відбулося подвійного засудження чи покарання (bis), забороненого статтею 4 Протоколу №7, Держава-відповідач має довести, що подвійні провадження були «досить тісно пов'язані за суттю та в часі». Інакше кажучи, що вони об'єднані на комплексній основі і утворюють єдине ціле. Це означає, що не тільки мета і засоби, що використовуються для її досягнення мають доповнювати одне одного за суттю і бути пов'язані в часі, а й те, що можливі наслідки такого правового реагування на відповідну поведінку мають бути пропорційними і передбачуваними для осіб, яких вони стосуються.
Матеріальні критерії для визначення того, чи існує досить тісний зв'язок за суттю, включають в себе:
1) чи переслідують різні провадження взаємодоповнюючі цілі і, таким чином, стосуються не тільки in abstracto, але й in сoncreto, різних аспектів соціально неправомірної поведінки;
2) чи є подвійність провадження передбачуваним наслідком (як в законодавстві, так і на практиці), одного і того ж оспорюваного діяння (idem);
3) чи проводяться паралельні провадження таким чином, щоб уникнути, наскільки це можливо, будь-якого дублювання в збиранні, а також оцінці доказів, зокрема, шляхом належної взаємодії між різними компетентними органами з тим, щоб факти, встановлені в одному провадженні, також використовувалися в іншому провадженні;
4) чи враховується санкція у першому завершеному провадженні в тих провадженнях, які завершуються пізніше з тим, щоб особа, якої вони стосуються, не несла надмірний тягар. Останній ризик буде менш імовірним у правових системах, де налагоджений компенсаційний механізм, призначений для забезпечення пропорційності загальної суми накладених штрафів.
Аналізуючи вищенаведені матеріальні критерії в рамках цієї кримінальної справи, суд зауважує наступне:
1) провадження у цій кримінальній справі та у справі про адміністративне правопорушення щодо обвинуваченого переслідують взаємодоповнюючі цілі та стосуються різних аспектів соціально неправомірної поведінки, оскільки справа про адміністративне правопорушення щодо обвинуваченого стосувалася факту керування ним транспортним засобом в період позбавлення його такого права, в той час як ця кримінальна справа стосується факту умисного невиконання обвинуваченим постанови суду, що є посяганням на авторитет органів правосуддя України;
2) подвійність провадження у виді справ про адміністративні правопорушення та кримінальної справи щодо одного і того ж діяння обвинуваченого є передбачуваним наслідком як в законодавстві згідно із нормами КУпАП та КК України, так і у практиці Верховного Суду (постанови Верховного Суду від 27 лютого 2023 року у справі № 450/205/19, від 27 січня 2025 року у справі № 685/1196/23);
3) паралельні провадження у справах про адміністративні правопорушення та у кримінальній справі були проведені таким чином, що не відбулося дублювання в збиранні, а також оцінці доказів, оскільки у справі про адміністративне правопорушення суд оцінював докази щодо керування обвинуваченим транспортним засобом, а у кримінальній справі суд, спираючись на показання обвинуваченого та наведену у обвинувальному акті постанову суду у справі про адміністративні правопорушення, оцінює чи відбулося умисне невиконання постанови суду, що раніше набрала законної сили;
4) в силу норм статті 65 КК України суд під час розгляду цієї кримінальної справи та вибору виду і міри покарання наділений дискреційними повноваженнями, що дозволяють врахувати санкції у завершених провадженнях з тим, щоб обвинувачений не ніс надмірний тягар за наслідками розгляду цієї справи.
Отже, призначення покарання за цим вироком не буде подвійним притягненням обвинуваченого до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
При призначенні обвинуваченому ОСОБА_4 покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України відноситься до нетяжкого злочину, особу обвинуваченого, який має постійне місце проживання, офіційно не працює, раніше не судимий, інвалідності не має, не перебуває на обліку у лікарів нарколога чи психіатра, вину визнав.
Обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченого згідно зі ст. 66 КК України, суд визнає його щире каяття. Обставин, що обтяжують покарання згідно зі ст. 67 КК України, суд не вбачає.
На підставі викладеного, з урахуванням загальних засад призначення покарання: законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, враховуючи вимоги ст. 65 КК України про те, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень і що більш суворий вид покарання з числа передбачених за скоєне кримінальне правопорушення призначається лише у випадку, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для виправлення особи і попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, а також враховуючи ступень тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, його наслідки, особу обвинуваченого, який офіційно не працює, відсутність обставин, що обтяжують покарання та наявність обставини, що пом'якшує покарання, суд вважає за необхідне призначити ОСОБА_4 покарання у вигляді позбавлення волі.
Призначення покарання у виді штрафу буде недоцільним, оскільки по-перше, у суду відсутні відомості про наявність у обвинуваченого доходу чи грошових заощаджень для сплати штрафу і обвинувачений підтвердив відсутність у нього доходів, а по-друге, на обвинуваченого вже було накладено значну суму штрафу за епізод керування транспортним засобом згідно з ч. 3 ст. 130 КУпАП і обвинувачений визнав, що він досі не сплатив цей штраф.
З урахуванням вищевикладених обставин по справі, суд вважає, що виправлення та перевиховання обвинуваченого можливо без реального тримання його в кримінально-виконавчій установі, шляхом звільнення від відбування покарання з іспитовим строком, а також вважає за необхідне покласти на обвинуваченого ОСОБА_4 обов'язки у відповідності з ч. 1, п. 3 ч. 3 ст. 76 КК України.
При цьому покладення на обвинуваченого обов'язку згідно з п. 3 ч. 3 ст. 76 КК України зумовлено тим, що працевлаштування безробітної особи зменшує ризик повторного вчинення нею кримінального правопорушення. Регулярна праця сприяє підвищенню матеріального рівня життя особи, сприяє впорядкованості життя, змушує особу витрачати життєві сили на суспільно корисну діяльність та зменшує ризик повторного виникнення у особи бажання вчиняти умисні кримінальні правопорушення.
Таке покарання, на переконання суду, буде необхідним для виправлення обвинуваченого, запобігання вчиненню нових злочинів, відповідатиме особі обвинуваченого та буде достатнім для досягнення відповідно до ст. 50 КК України мети покарання.
Судові витрати відсутні. Долю речових доказів слід вирішити на підставі ст. 100 КПК України.
Враховуючи те, що стосовно обвинуваченого запобіжний захід не застосовувався, а сторони провадження не заявили клопотання про застосування щодо нього запобіжного заходу, суд не вбачає підстав для застосування щодо обвинуваченого запобіжного заходу до набрання вироком законної сили.
Керуючись ч. 3 ст. 349, ст. 368-370, ст. 373, ст. 374КПК України, суд, -
ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, і призначити йому покарання у виді 1 (одного) року позбавлення волі.
На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 (один) рік.
На підставі ч. 1, п. 3 ч. 3 ст. 76 КК України на період іспитового строку покласти на ОСОБА_4 такі обов'язки:
1) періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
2) повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;
3) працевлаштуватися або за направленням уповноваженого органу з питань пробації звернутися до органів державної служби зайнятості для реєстрації як безробітного та працевлаштуватися, якщо йому буде запропоновано відповідну посаду (роботу).
Не обирати запобіжний захід щодо ОСОБА_4 до набрання вироком законної сили.
Речові докази у виді карти пам'яті 32 Gb MicroSD з відеозаписом та оптичного диску DVD-R з відеозаписом - залишити в матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання.
На вирок суду протягом 30 днів з дня його проголошення може бути подана апеляційна скарга до Харківського апеляційного суду через Індустріальний районний суд м. Харкова.
Відповідно до ч. 2 ст. 394 КПК України цей вирок не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 КПК України.
Вирок набирає законної сили після спливу закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого ч. 2 ст. 395 КПК України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Копію вироку суду негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору в порядку, визначеному ст. 376 КПК України.
Суддя ОСОБА_5