Справа № 346/6250/24
Провадження № 1-кп/346/379/25
27 листопада 2025 року м. Коломия
Коломийський міськрайонний суд
Івано-Франківської області
у складі головуючого судді ОСОБА_1
з участю: секретаря ОСОБА_2 ,
прокурора ОСОБА_3 ,
обвинуваченого ОСОБА_4 ,
захисника ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 19.09.2024 року за № 12024091180000670, про обвинувачення
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Княждвір Коломийського району Івано-Франківської області, жителя АДРЕСА_1 , із середньою освітою, громадянина України, який має на утриманні двох малолітніх дітей, працює на посаді електрозварника листів та стрічок трубопрокатного виробництва Івано-Франківського регіону в товаристві з обмеженою відповідальністю «АВ Метал Груп», раніше не судимого,
у вчиненні злочину, передбаченого ст. 336 КК України,
обвинувачений ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Злочин вчинено за таких обставин.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» та ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та на виконання Указу Президента «Про загальну мобілізацію» № 69/2022, від 24.02.2022 р., обвинувачений прибув 27.08.2024 р. до ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_3 ), що за адресою: АДРЕСА_1 , для встановлення придатності за станом здоров?я для проходження військової служби у зв?язку із призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період.
Згідно з направленням № 296 від 27.08.2024 року обвинувачений направлений для встановлення придатності за станом здоров?я та проходження військово-лікарської комісії (далі - ВЛК) при ІНФОРМАЦІЯ_4 . За результатами ВЛК згідно з довідкою № 5/3104 від 27.08.2024 р. обвинуваченого визнано придатним до військової служби.
Встановивши відсутність обставин, передбачених ст. 23 Закону України
«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які надавали б право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, того ж дня обвинуваченого повідомлено про те, що його буде направлено для проходження військової служби до навчального центру військової частини НОМЕР_1 .
Однак, обвинувачений, діючи умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, реалізуючи умисел, спрямований на ухилення від призову на військову службу під час загальної мобілізації, оголошеної 24.02.2022 р. згідно з Указом Президента України № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», в період воєнного стану, введеного відповідно до Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-IX від 24.02.2022 р., та продовженого з 05 год. 30 хв. 12.08.2024 року строком на 90 діб відповідно до Указу Президента України № 469/2024 від 23.07.2024 р. «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» № 3891-1X від 23.07.2024 р., повідомив, що відмовляється відправлятись до вказаного навчального центру, чим вчинив ухилення від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період.
Окрім того, 27.08.2024 обвинувачений звернувся до зазначеного РТЦК та СП із заявою про те, що відмовляється отримувати повістку в навчальний центр та з релігійних переконань, які не дозволяють користуватися зброєю, просив замінити йому військову службу на альтернативну (невійськову) службу з релігійних переконань
Допитаний в судовому засіданні обвинувачений свою вину у вчиненні вказаного злочину не визнав, вказавши, що він є членом релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» та має відповідні релігійні переконання з 2018 року, відвідує християнські богослужіння цієї релігійної громади. Вказує, що навіть надання згоди на освоювання військових спеціальностей, отримання знань у військовому навчальному центрі та військовому підрозділі є для обвинуваченого не прийнятними у зв'язку з його релігійними переконаннями. З цих причин він не міг погодитись на відправку до навчального центру та військову частину. Обране віросповідання забороняє йому перебувати в статусі військовослужбовця, в тому числі носити та використовувати зброю, виконувати військові накази, носити військову форму, прийняти військову присягу, отримувати матеріальну винагороду військовослужбовця. Обвинувачений також вказує, що він не мав наміру ухилитися від військової служби, оскільки він не переховувався, не змінював місце проживання, добровільно прибув по повістці на визначений у ній час, щоб стати на військовий облік, а, прибувши у ІНФОРМАЦІЯ_3 для уточнення даних, він повідомив усно і письмово свою належність до вказаної релігійної організації та пройшов ВЛК. Надалі працівники цього РТЦК та СП наполягали, щоб він проходив військову службу, після чого намагалися вручити йому повістку на відправлення до вище вказаного навчального центру, а також змусили його написати заяву про те, що він відмовляється їхати до військової частини для бойового навчання. Обвинувачений зазначає, що в релігійній громаді, до якої він належить, організоване надання гуманітарної допомога тим, хто переїхав з території, де ведуться активні бойові дії, і він особисто бере участь у допомозі особам, які постраждали внаслідок воєнних дій. Також зауважив, що наразі він працює на посаді електрозварника листів та стрічок трубопрокатного виробництва Івано-Франківського регіону в ТОВ «АВ Метал Груп», а тому його сили та знання можуть бути використані державою на користь суспільству, а саме у відновлені пошкодженого нерухомого майна та цивільної критичної інфраструктури.
Тому обвинувачений просить його виправдати.
Захисник ОСОБА_5 вважає вину обвинуваченого у вчиненні вищевказаного злочину не доведеною., оскільки ст.35 Конституції України, передбачає право такої категорії осіб як обвинувачений на заміну військової служби на альтернативну (невійськову) службу. Вказана норма має пряму дію. Також захисник вказав, що обвинувачений не може одягати військову форму, брати до рук зброю через свої релігійні переконання та просив виправдати його, враховуючи численну судову практику Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодгноразово наголошував про право особи, яка сповідує релігійні переконання, які забороняють брати до рук зброю, на заміну військової служби на альтернативну невійськову) та недопустимість з боку державних органів примушувати таку особу проходити виключно військову службу. ахисник також зазначив, що на даний час обвинувачений працює на посаді електрозварника листів та стрічок трубопрокатного виробництва Івано-Франківського регіону в ТОВ «АВ Метал Груп» та має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Крім того, захисник просить врахувати правовий висновок, викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27.10.2025 року, винесеній у справі № 573/838/24. Цією постановою засуджено особу, яка також належала до релігійної організації, за ст.336 КК України та на підставі ст.75 КК України звільнено від відбування покарання з випробуванням. Вказана позиція, на думку, захисника, підлягає застосуванню в усіх провадженнях за ст.336 КК України щодо такої категорії осіб.
Прокурор ОСОБА_3 вважав винуватість обвинуваченого у вчинені інкримінованого злочину повністю доведеною та просив призначити обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.
Заслухавши позиції вказаних учасників, свідків, вивчивши та оцінивши досліджені докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а в їх сукупності - їх достатності у взаємозв'язку, суд дійшов обгрунтованого висновку, що пред'явлене ОСОБА_4 обвинувачення повністю доводиться такими, дослідженими в судовому засіданні, доказами:
-даними розписки обвинуваченого, складеної 27.08.2024 року, згідно зі змістом якої він отримав повістку на відправку, якою наказано йому того дня о 17 год. з'явитися до ІНФОРМАЦІЯ_4 за вказаною адресою та мати при собі відповідні документи. Цією повісткою обвинуваченого попереджено, що за неявку в зазначений строк його буде притягнуто до відповідальності згідно із законом (том. 1 а. п. 141);
-даними направлення № 196, виданого начальником вказаного РТЦК та СП 17.08.2024 року, згідно з яким обвинуваченого направлено для встановлення придатності до проходження військової служби за станом здоров'я в сухопутних військах у зв'язку із призовом на військову службу під час мобілізації, в особливий період (том 1, а. п. 143);
-даними довідки військово-лікарської комісії при вказаному РТЦК та СП № 5/3104 (лист № 3104ВЛК від 27.08.2024 року), відповідно до змісту якої обвинуваченого визнано придатним до військової служби (том. 1 а. п. 142);
-даними заяви обвинуваченого, складеної 27.08.2024 року, відповідно до якої він вказав, що відмовляється отримувати повістку про направлення в навчальний центр вказаної військової частини, оскільки його совість не дозволяє йому одягати військову форму та вчитися воювати (том. 1 а. п. 139);
-даними рапорту, складеного начальником мобілізаційного відділення вказаного РТЦК та СП 28.08.2024 року, відповідно до якого 27.08.2024 року обвинуваченого визнано придатним до військової служби, встановлено, що він не має права на відстрочку і підлягає призову на військову службу під час мобілізації, однак, під час відправки у навчальний центр обвинувачений відмовився від отримання повістки на відправлення в зазначений центр (том. 1, а. п. 146).
-показами свідка ОСОБА_6 , який є працівником ІНФОРМАЦІЯ_4 . Свідок вказав, що 27.08.2024 року обвинувачений з релігійних переконань відмовився від отримання на відправлення в навчальний центр військової частини НОМЕР_1 .
В аспекті цього суд враховує, що обвинувачений "де-факто" визнає вчинення ним діянь, які охоплюються складом злочину, передбаченого ст. 336 КК України, а саме те, що він відмовився за вищевикладених обставин від направлення до зазначеного навчального центру для проходження військової служби, однак, не вважає, що саме в його випадку такі дії є кримінально караними.
Щодо тверджень сторони захисту про неможливість проходження обвинуваченим військової служби з релігійних переконань, озвучених в ході судового розгляду, суд зазначає наступне.
Положення ч.4 ст.35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до статей 17 Основного Закону України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов'язком громадян України.
Суди різних інстанцій вже неодноразово зазначали, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби. Отже, заміна військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.
Отже, слід дійти висновку, що Держава Україна запровадила альтернативи військовій службі у мирний час, і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте, у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов'язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання. Україна як держава веде облік осіб, які є військовозобов'язаними, і здійснює стратегічне планування оборонних операцій з урахуванням інформації про кількість осіб, які перебувають на такому обліку та можуть у разі загрози державності під час війни бути залучені до оборони держави.
Суд вважає, що призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку не лише в бойовій обстановці, але може бути пов'язаний з іншими видами несення цієї служби (як-от будівництво укріплень, вивезення поранених, ремонт техніки тощо).
У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина.
Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання.
Суд вважає, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.
Суд наголошує, що ситуація мобілізації для боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави для держави очікувати від військовозобов'язаних громадян України прийняття певних обмежень.
Суд не вдається до аналізу рішень Європейського суду з прав людини в контексті відмови від військової служби через релігійні переконання, оскільки жодне з рішень цього Суду не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України, з урахуванням ресурсів обох держав, характеру нападів, кількості обстрілів, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, в тому числі проти жінок та дітей.
Суд звертає увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території Російської Федерації, а й з території Республіки Білорусь, а сам військовий спротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.
Відтак, в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов'язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.
Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку РФ. Тобто мобілізація з боку держави Україна є єдинонеобхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, і Україна вже тривалий період перебуває у стані «оборонної війни».
Під час мобілізації військовозобов'язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.
На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України, незалежно від їх віросповідання. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов'язаних).
Тому аргументи сторони захисту про те, що релігійні переконання обвинуваченого не дозволяли йому проходити військову службу, суд не може оцінити як такі, що настільки обмежують можливість обвинуваченого сповідувати певні релігійні переконання, що повинні виключати можливість виконання даним військовозобов'язаним громадянином України свого обов'язку з несення військової служби та оборони Батьківщини.
Вищевказане узгоджується з висновками, викладеними у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду від 15.04.2025 року, винесеній у справі № 573/406/24.
Крім того, законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету.
Щодо пропорційності такого обмеження суд визнає, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент.
Суд не може оцінювати, який спосіб реалізації прав сумлінних відмовників і узгодження їх з легітимними інтересами суспільства є найкращим, оскільки це компетенція Парламенту. Однак суд зазначає, що ключовим є саме організація процесу такого врахування з тим, щоб особи, які є сумлінними відмовниками були залучені до виконання завдань, які не пов'язані із носінням та/або використанням зброї.
Суд погоджується з тим, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією.
Водночас суд вважає, що ситуація, у якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погоджується з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, на думку об'єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов'язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.
Таким чином, суд доходить висновку, що законодавство не допускає відмови від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, і така відмова, навіть якщо щирість і послідовність цих переконань не викликає сумніву, зумовлює відповідальність за статтею 336 КК України. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов'язаних з носінням або використанням зброї.
Така позиція узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27.10.2025 року, винесеній у справі № 573/838/24.
Тому суд не погоджується з позицією сторони захисту про те, що в даному кримінальному провадженні має місце порушення ст. 35 Конституції України та ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
На підставі наведеного діяння обвинуваченого суд кваліфікує за ст. 336 КК України, погоджуючись з правовою кваліфікацією вказаного діяння, наданою йому органом досудового розслідування.
Обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання обвинуваченого, вказані в статтях 66 і 67 КК України, відсутні.
Суд також враховує особу винного, який на диспансерних обліках в наркологічному та психіатричному кабінетах не перебуває, що підтверджується документально, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, має постійне місце проживання, за яким скарг на нього не надходило, є охрещеним служителем релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», з 02.10.2025 року працює на посаді електрозварника листів та стрічок трубопрокатного виробництва Івано-Франківського регіону в товаристві з обмеженою відповідальністю «АВ Метал Груп», має на утриманні двох малолітніх дітей.
Положеннями статті 50 КК України передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Визначені у статті 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Більш суворий вид покарання із числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
За правилами статті 75 КК України в разі, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, ураховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може звільнити вказану особу від відбування заходу примусу з випробуванням, вмотивувавши належним чином своє рішення.
Тому суд дійшов висновку, що обвинуваченому слід призначити покарання у межах санкції ст. 336 КК України, тобто у виді позбавлення волі.
Водночас, з урахуванням позиції ОП ККС ВС, викладеній у вищевказаній постанові від 27.10.2025 року, враховуючи мету покарання, яка полягає в тому, щоб досягти виправлення засудженого, а також запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, зважаючи на те, що кримінальне правопорушення обвинувачений вчинив вперше, його тяжкість (є нетяжким злочином), він є членом релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», він має постійне місце проживання, міцні соціальні зв'язки та працевлаштований на зазначеному підприємстві, яке має статус підприємства, яке є критично важливим для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, а також критично важливим для забезпечення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань в особливий період, суд вважає, що обставини цього кримінального провадження, які підлягають врахуванню, і додержання принципу співмірності та індивідуалізації покарання є підставами для висновку про можливість досягти мети заходу примусу зі звільненням обвинуваченого на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання, призначеного за ст. 336 КК України, з покладенням на обвинуваченого частини обов'язків, передбачених ст.76 КК України.
1.Необхідності застосування до обвинуваченого запобіжного заходу до набрання вироком законної сили суд не вбачає.
2.Речові докази відсутні.
3.Процесуальні витрати відсутні.
4.Цивільний позов не заявлявся.
Керуючись статтями 370, 374, 376 КПК України, суд
ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 336 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.
На підставі ст.75 КК України звільнити засудженого ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, з іспитовим строком один рік шість місяців.
На підставі пунктів 1, 2 ч.1 ст.76 КК України покласти на засудженого ОСОБА_4 такі обов'язки:
1) періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
2) повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання.
На підставі п.2 ч. 3 ст.76 КК України покласти на засудженого ОСОБА_4 такий обов'язок:
1) не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Копію вироку негайно після його проголошення вручити (надіслати) обвинуваченому, його захиснику та прокурору.
На вирок може бути подана апеляційна скарга до Івано-Франківського апеляційного суду через Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області протягом тридцяти днів з часу проголошення (ухвалення) вироку.
Суддя: ОСОБА_1