Провадження № 22-ц/803/8336/25 Справа № 932/1257/25 Суддя у 1-й інстанції - Леміщенко О. О. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
19 листопада 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Космачевської Т.В., Халаджи О.В.
за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №932/1257/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області, Голови ліквідаційної комісії Головного управління МВС в Дніпропетровській області, третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову Сьома Дніпровська державна нотаріальна контора, про скасування арешту та припинення обтяження, за апеляційною скаргою представника Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області - Грановського Микити Олександровича на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 04 червня 2025 року, ухвалене у складі судді Леміщенко О.О.,-
Позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Дніпра з позовом до ГУНП в Дніпропетровській області, Голови ліквідаційної комісії ГУ МВС в Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову: Сьома Дніпровська державна нотаріальна контора, про скасування арешту та припинення обтяження.
В обґрунтування своїх позовних вимог зазначає, що 07 серпня 1998 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу на квартиру АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Якубою О.А. та зареєстровано в реєстрі за №7958.
Вказує, що згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 12 березня 2024 року номер інформаційної довідки №369397072, за невідомих обставин, 27 липня 2006 року за №3520884 на зазначене майно на підставі постанови про залучення до справи речових доказів, б/н, 28 лютого 2000 року слідчого по особливо важливим справам СО «ОП» СУ УМВС України в Дніпропетровській області накладений арешт, який на теперішній час існує.
Зауважує, що йому не було відомо, що відносно його власності порушувались будь-які кримінальні провадження, на момент придбання вищезазначеної квартири жодних обтяжень та заборон на неї не було. Більш того, він жодного разу не притягувався до кримінальної відповідальності.
Вважає, що слідчим по особливо важливим справам СО «ОП» СУ УМВС України в Дніпропетровській області неправомірно та протиправно щодо його власності було накладено арешт, який підлягає скасуванню.
Зауважує, що з метою захисту порушених майнових прав, та усунень в подальшому перешкод у розпорядженні власністю, його представник - Маліновська О.Ю. (яка діє на підставі довіреності), листом від 08 квітня 2024 року, звернулась до ГУНП в Дніпропетровській області та листом від 13 вересня 2024 року до Голови ліквідаційної комісії ГУ МВС в Дніпропетровській області (як до засновника СО «ОП» СУ УМВС України в Дніпропетровській області) з проханням вжити заходи щодо скасування арешту спірного майна, а також повідомити про стан кримінальної справи в межах якої накладено арешт на його квартиру.
Зазначає, що листами від 02 травня 2024 року за №2/М-959 та 07 жовтня 2024 року за №2/М-2588 СУ ГУНП в Дніпропетровській області запропоновано звернутись до суду.
Вважає, що належними відповідачами у справі є уповноважений орган на ліквідацію ГУ МВС в Дніпропетровській області та ГУ НП в Дніпропетровській області, як правонаступник згідно постанови КМУ №730 від 16 вересня 2015 року, які своєю протиправністю та бездіяльністю порушують його майнові права, оскільки на протязі майже 20 років досі не вжили заходів про скасування арешту.
У зв'язку з чим просив суд скасувати арешт квартири АДРЕСА_1 , накладений на підставі постанови слідчого по особливо важливим справам СО «ОП» СУ УМВС України в Дніпропетровській області від 28 лютого 2000 року зареєстрований Сьомою Дніпровська державна нотаріальна контора 27 липня 2006 року за №3520884. Припинити обтяження: на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстрований Сьомою Дніпровська державна нотаріальна контора 27 липня 2006 року за №3520884.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 04 червня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено. Скасовано арешт квартири АДРЕСА_1 , накладений на підставі постанови слідчого по особливо важливим справам СО «ОП» СУ УМВС України в Дніпропетровській області від 28 лютого 2020 року, зареєстрований Сьомою Дніпровською державною нотаріальною конторою 27 липня 2006 року за №3520884.
Обтяження речових прав на нерухоме майно, а саме на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , припинено; вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна, запис про заборону на відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що належить на праві власності ОСОБА_1 .
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, представник ГУ НП в Дніпропетровській області - Грановський М.О. подав апеляційну скаргу, в якій вважає його прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що при винесені спірного рішення, суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що ГУ НП в Дніпропетровській області, з огляду на правовий статус і обсяг повноважень, є фактичним правонаступником ліквідованого ГУ УМВС України у Дніпропетровській області, оскільки ГУ НП в Дніпропетровській області як юридична особа публічного права було утворено лише 07 листопада 2015 року на підставі постанови КМУ №730 від 16 вересня 2015 року, а отже не є правонаступником ГУ УМВС України у Дніпропетровській області.
Вказує, що суд першої інстанції приймаючи оскаржуване рішення не перевірив факту правонаступництва, переклавши відповідальність за накладений арешт фактично на юридичну особу, якої на момент виникнення спірних правовідносин не існувало, що є порушенням матеріального та процесуального права.
Зазначає, що суд першої інстанції не пересвідчився у відсутності підстав для продовження обтяження на майно, не отримавши доказів, що таке обтяження як арешт втратило актуальність, прийняв рішення про скасування арешту на нерухоме майно поза процедурою встановленою КПК України, що є порушенням норм матеріального та процесуального права
У зв'язку з чим, просив апеляційну скаргу задовольнити, а оскаржуване рішення суду від 04 червня 2025 року - скасувати, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.
Позивач скориставшись своїм правом подав відзив на апеляційну скаргу, в якому виклав свої доводи які є ідентичними, що зазначені в позові.
Вважає, що рішення суду винесено з повним додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги вважає необґрунтованими та такими, що базуються виключно на суб'єктивній думці скаржника.
У зв'язку з чим просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду від 04 червня 2025 року за лишити без змін.
Представник відповідача Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області в судовому засідання апеляційного суду підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з'явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги і відзиву, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Судом встановлено, що07 серпня 1998 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 45,3 кв.м, який посвідчено приватним нотаріусом Якубою О.А. та зареєстровано в реєстрі за №7958.
Відповідно до з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 12 березня 2024 року за №369397072 встановлено, що 27 липня 2006 року за №3520884 на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , накладено обтяження «арешт нерухомого майна» на підставі постанови про залучення до справи речових доказів, б/н від 28 лютого 2000 року слідчого по особливо важливим справам СО «ОП» СУ УМВС України в Дніпропетровській області.
Згідно з постановою про долучення до справи речових доказів від 28 лютого 2000 року встановлено, що в межах кримінальної справи за №160057 інвентарні справи на об'єкти нерухомості, договори купівлі-продажу об'єктів нерухомості, довіреності та інші документи на об'єкти нерухомості, серед яких і квартира за адресою: АДРЕСА_2 , долучені до матеріалів справи в якості речових доказів.
Копію постанови направлено завідувачу Дніпропетровським обласним архівом, а також до державної нотаріальної контори за місцем розташування об'єктів нерухомості для накладення заборони відчуження до розгляду кримінальної справи.
Судом також встановлено, що позивач в досудовому порядку вже звертався із запитом до Слідчого управління ГУНП в Дніпропетровській області щодо отримання інформації з приводу накладеного арешту на квартиру, на що була надана відповідь від 02 травня 2024 року за №2/М-959, відповідно до якої згідно даних інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» інформація про кримінальну справу, досудове слідство якої проводилося СО «ОП» УМВС України в Дніпропетровській області старшим слідчим по особливо важливим справа ОСОБА_3 у 2000 році відсутня.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для задоволення вимог заявника, оскільки суд вважає доведеним, що наявність вищевказаного обтяження нерухомого майна позбавляє можливості позивача реалізувати свої правомочності власника, встановлені законодавством.
Вирішуючи зазначене питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за цим позовом не є судом, установленим законом.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)).
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами.
У статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 19 ЦПК України, зокрема, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
У контексті зазначеної норми процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого виду судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті.
У поданому позові ОСОБА_1 просив звільнити з-під арешту належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .
Як встановлено судом першої інстанції, постановою про залучення до справи речових доказів, б/н від 28 лютого 2000 року, слідчого по особливо важливим справам СО «ОП» СУ УМВС України в Дніпропетровській областів межах кримінальної справи №160057, накладено арешт на належну позивачу квартиру.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.
Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом
Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 ЦК України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.
Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.
Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи, постановою слідчого арешт майна, згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року, підлягає скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.
Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.
Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.
Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування, одночасно з винесенням відповідної постанови, прокурор зобов'язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року.
Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.
Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення.
Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції є головним обов'язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час провадження у кримінальній справі обов'язкового процесуального рішення про скасування арешту майна (або інше рішення), в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.
Під час розгляду справи колегія суддів керується тим, що арешт на майно ОСОБА_1 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом і органом (УМВС), який з 2015 року вже не здійснює повноважень передбачених КПК України.
Відповідно до пункту дев'ятого розділу ХІ "Перехідні положення" КПК України 2012 року, арешт майна застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
З огляду на зазначене, на правовідносини, пов'язані з розв'язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.
Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).
Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв'язку з неприйняттям під час закриття кримінальної справи рішення про скасування арешту майна, після закінчення досудового слідства КПК України 1960 року не встановлював.
Крім цього, у межах кримінальної справи, що розслідувалася, ОСОБА_1 не набув процесуального становища підозрюваного, обвинуваченого, а як власник майна чинним на той час кримінально-процесуальним законом не був наділеним процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту.
Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після розгляду судом кримінальної справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, відсутності будь-якого кримінального провадження, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.
Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна, як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.
Проте, як вбачається з відповіді Слідчого управління ГУНП в Дніпропетровській областівід 02 травня 2024 року за №2/М-959, відповідно до якої, згідно даних інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» інформація про кримінальну справу, досудове слідство якої проводилося СО «ОП» УМВС України в Дніпропетровській області старшим слідчим по особливо важливим справа ОСОБА_3 у 2000 році відсутня.
В матеріалах справи міститься копія вироку Дніпропетровського обласного суду від 22.12.2000р. яким …………….засуджено за статтями…..
Даних про процесуальний статус позивача у кримінальній справі, яким засуджено вказаних вище осіб, а також щодо долі арештованого майна позивача (квартири), вирок суду апеляційної інстанції не містить.
Даних про скасування наведеного вироку, чи наявність в провадженні органу досудового розслідування чи суду матеріалів будь-якої кримінальної справи, де спірне нерухоме майно позивача мало б статус речового доказу чи було б предметом майбутньої конфіскації, матеріали цієї цивільної справи також не містять.
Згідно зі статтею 174 чинного КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.
Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України.
Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у кримінальній справі, розглянутій судом до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає.
Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов'язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Таким чином, вирішення порушеного позивачем питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження(кримінальної справи).
Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред'являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року).
ОСОБА_1 пред'являє позов не у зв'язку з завданням йому матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження його права власності рішенням слідчого від 28 лютого 2000 року (більше ніж 25 років тому).
Відтак суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати судове провадження для вирішення лише питання про зняття арешту, тобто цивільно-правове питання, до того ж заявленого не до обвинуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії, а до ГУ НП та Голови ліквідаційної комісії ГУ МВС в Дніпропетровській області.
Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра більше 25 років потерпає від безпідставного втручання у його право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим.
Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.
За встановлених судом обставин, відсутності будь-якого кримінального провадження де б позивач мав будь-який процесуальний статус, арешт його майна стає публічним обтяженням права власності, правових підстав для подальшого існування якого не має.
Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасуваннятакого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.
Арешт майна у такому разі, з заходу забезпечення кримінального провадження, перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.
Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.
З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.
Відповідну правову позицію сформульовано Великою Палатою Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2019 року у справі №372/2904/17-ц, провадження №14-496цс18.
У наведеній постанові закріплено правовий орієнтир, відповідно до якого в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться і роз'яснення, надані Верховним Судом України у пункті четвертому постанови Пленуму від 27 серпня 1976 року "Про судову практику в справах про виключення майна з опису".
З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом.
Колегія суддів зауважує, що відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Окреслене завдання включає в себе як своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, так і досягнення мети ефективного захисту порушених прав шляхом своєчасного та ефективного виконання судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частини друга, четверта статті 77 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Для встановлення дійсних фактичних обставин справи сторони мають надати до суду належні, допустимі, достатні та достовірні докази, які підлягають оцінці судом.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частини перша, третя статті 77 ЦПК України).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
Відповідно до статті 79 ЦПК України докази мають бути достовірними, тобто такими, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Отже, як вже зазначалося вище, згідно листа від 02 травня 2024 року за №2/М-959, за даними інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України», інформація про кримінальну справу, досудове слідство якої проводилося СО «ОП» УМВС України в Дніпропетровській області старшим слідчим по особливо важливим справа ОСОБА_3 у 2000 році відсутня.
Також з дослідженої судом першої інстанції копії вироку Дніпропетровського обласного суду по справі №1-78/2000р від 22 грудня 2000 року, квартира за адресою: АДРЕСА_2 , не була об'єктом протиправної діяльності, не була долучена як речовий доказ, не є особистою власністю засуджених даним вироком осіб. Сам позивач ОСОБА_1 не мав в даній кримінальній справі будь-якого процесуального статусу.
Суд першої інстанції, при вирішенні справи правильно встановив, що арешт майна обмежує законні права позивача на реалізацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , а неможливість скасування даного обтяження в позасудовому порядку та в інший спосіб, крім звернення до суду з позовом про захист свого порушеного права власності, суд першої інстанції вважав вимоги позову обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, з чим погоджується колегія суддів.
Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
Таким чином доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не пересвідчився у відсутності підстав для продовження обтяження на майно, не отримавши доказів, що таке обтяження як арешт втратило актуальність, прийняв рішення про скасування арешту на нерухоме майно, накладеного в межах кримінальної справи, поза процедурою встановленою КПК України, не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи і наведеними в даній постанові висновками суду касаційної інстанції, а отже не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення, як ухваленого без додержання норм матеріального та процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди скаржника з висновками суду першої інстанції та не тягнуть його скасування.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 04 червня 2025 року немає.
Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу представника Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області - Грановського Микити Олександровича - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 04 червня 2025 року у цивільній справі №932/1257/25 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складений 24.11.2025р.
Головуючий суддя О.В. Агєєв