печерський районний суд міста києва
Справа № 757/57886/25-к
20 листопада 2025 року слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва ОСОБА_1 , за участю секретаря судових засідань ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , захисника ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві в режимі відеоконференції клопотання слідчого слідчої групи Головного слідчого управління Національної поліції України ОСОБА_5 про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно підозрюваного ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
До Печерського районного суду м. Києва надійшло клопотання слідчого слідчої групи Головного слідчого управління Національної поліції України ОСОБА_5 про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно підозрюваного ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Мотивуючи означене клопотання слідчий вказує наступне.
У провадженні 3-го відділу (документування злочинів, проти миру, людяності та ознак геноциду) управління документування злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту Головного слідчого управління Національної поліції України перебувають матеріали кримінального провадження внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42022000000001269 від 09.09.2022, за підозрою ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 447 КК України.
24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об'єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об'єднаних Націй.
До складу ООН входять Україна, російська федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.
Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН, усі Члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об'єднаних Націй.
Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями - № 2131 (ХХ) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; № 2734 (ХХV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, - установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов'язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
Крім того, у статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) серед іншого визначено, що ознаками агресії є:
- застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави;
- застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН.
- будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:
- вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;
- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
- напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;
- застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
- дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
- засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.
Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії.
Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який підписаний СРСР, правонаступником якого є російська федерація.
Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, яка вступила в дію 26 січня 1910 року та 7 березня 1955 року визнана СРСР, правонаступником якого є російська федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього та недвозначного попередження у формі або мотивованого оголошення війни, або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Про існування стану війни має бути без зволікання оповіщено нейтральним державам, і він матиме для них дійсну силу лише після отримання оповіщення.
У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.
Незалежність України визнали держави світу, серед яких і російська федерація (далі - рф).
Згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні своє зобов'язання згідно з принципами Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов'язалися утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
Відповідно до пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, що укладений між державами СНД, серед яких є Україна та рф, держави підтвердили непорушність існуючих кордонів один одного та зобов'язалися виступати проти будь-яких дій, що підривають їхню непорушність, а також вирішувати усі суперечки, що виникають з питань кордонів і територій, тільки мирними засобами. Держави також зобов'язалися не підтримувати на території інших держав-учасниць сепаратистські рухи, а також сепаратистські режими, якщо такі виникнуть; не встановлювати з ними політичних, економічних та інших зв'язків; не допускати використання ними територій і комунікацій держав-учасниць Співдружності; не надавати їм економічної, фінансової, військової та іншої допомоги.
31 травня 1997 року, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань згідно із Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Україна та російська федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і рф (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року №13/98-ВР та Федеральним Законом російської федерації від 2 березня 1999 року № 42-ФЗ).
Відповідно до статей 2-3 зазначеного Договору, рф зобов'язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та зобов'язалася будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, у тому числі економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та рф про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований російською федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької і Луганської областей відноситься до території України.
Статтями 1-2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Згідно зі статтею 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Таким чином, із зазначенням міжнародних нормативно-правових актів, а також актів національного законодавства, яке визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, випливає що дії російської федерації на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній економічній та інформаційній безпеці України створюють реальні загрози національній безпеці та є проведенням підривної діяльності проти України. ЇЇ результатом стала анексія Криму, окупація території Донецької та Луганської областей, масштабні руйнування провідних промислових бюджетоутворюючих підприємств на сході держави, що призвело до загострення суспільно-політичної обстановки в Україні, падіння економіки держави та інших вкрай негативних для України наслідків.
Наведені вище факти розв'язання та ведення р агресивної війни проти України, здійснення підривної діяльності, в тому числі і шляхом вторгнення підрозділів збройних сил російської федерації на територію півострова Крим, захоплення державних установ, організацій та військових частин із 27.02.2014 широко висвітлювались більшістю засобів масової інформації та іноземних держав.
Продовжуючи реалізацію злочинного плану, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами рф та світовою спільнотою, 21 лютого 2022 року рф визнано «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку» незалежними державами.
22 лютого 2022 року президент рф, реалізуючи злочинний план, направив до ради федерації звернення про використання збройних сил рф за межами рф, яке було задоволено.
24 лютого 2022 року о 05 годині президент рф оголосив про рішення розпочати військову операцію в Україні.
Того ж дня, близько 05 год. 10 хв. збройними силами рф, що діяли за наказом керівництва російської федерації та збройних сил російської федерації, здійснено запуск крилатих та балістичних ракет по аеродромах, військових штабах, складах, підрозділах Збройних Сил України та інших військових формувань. Після чого, тоді ж, війська російської федерації вдерлися сухопутним шляхом на територію суверенної держави України.
У зв'язку з чим, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався і триває дотепер.
Починаючи з 24.02.2022 рф щодня порушує правила ведення війни та масово чинить воєнні злочини.
Збройні сили рф неодноразово завдавали ударів ракетними установками по цивільних аеродромах, важливих критичних об'єктах інфраструктури, житлових будинках, закладах охорони здоров'я, школах та інших цивільних об'єктах.
Крім того, починаючи з 24.02.2022 підрозділи збройних сил російської федерації та інші військові формування російської федерації здійснюють спроби окупації українських міст, які супроводжуються бойовим застосуванням авіації, артилерійськими та ракетними ударами, а також застосуванням броньованої техніки та іншого озброєння. Також на стороні рф беруть участь у збройному конфлікті найманці приватних воєнних компаній (далі - ПВК).
Так, керівництвом ПВК «Вагнер» з метою залучення осіб для участі у збройному конфлікті на стороні рф проти України, здійснюється вербування серед громадян інших держав, зокрема Республіки Молдова, в тому числі із застосуванням засобів масової інформації.
Громадянин Республіки Молдова ОСОБА_6 , не маючи іншого громадянства, не будучи жителем рф та України, зокрема її тимчасово окупованої території, та не входячи до особового складу збройних сил рф та Збройних Сил України, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, вчинив дії, спрямовані на участь як найманця у збройному конфлікті та воєнних діях на території України.
8 січня 2023 року ОСОБА_6 прибув до с. Молькіне Краснодарського краю рф, у якому розташований тренувальний табір та місце прийому новоприбулих у ПВК «Вагнер»
Цього ж дня, в указаному місці, ОСОБА_6 реалізуючи свій злочинний умисел на участь як найманця у збройному конфлікті та воєнних діях на території України, з метою спричинення шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності України, з корисливих мотивів, а саме одержання матеріальної винагороди та значної особистої вигоди у виді отримання російського громадянства, не входячи до особового складу збройних сил рф, не будучи надісланим рф та Республікою Молдова на територію України для виконання офіційних обов'язків, добровільно підписав контракт на проходження служби із ПВК «Вагнер», тобто був спеціально завербований для участі у збройному конфлікті.
Відповідно до умов контракту ПВК «Вагнер» зобов'язалось виплачувати ОСОБА_6 грошове забезпечення у розмірі 240 000 (двісті сорок тисяч) російських рублів на місяць за участь у бойових діях, 80 000 (вісімдесят тисяч) російських рублів під час проходження підготовки на полігоні, що за розміром істотно перевищує винагороду, що обіцяна та сплачується особам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил рф.
Крім того, у разі смерті підписанта контракту, передбачається виплата в сумі від 3 000 000 (трьох мільйонів) до 5 000 000 (п'яти мільйонів) російських рублів родині загиблого, або особі, яку вкаже підписант у контракті.
У свою чергу останній зобов'язався брати участь як найманець в складі ПВК «Вагнер» на стороні рф у збройному конфлікті та воєнних діях на території України.
Після проходження короткотермінової підготовки, ОСОБА_6 добровільно увійшов до складу бойового підрозділу ПВК «Вагнер» та отримав озброєння, військову форму без розпізнавальних знаків, особистий номер жетону НОМЕР_1 та позивний « ОСОБА_7 ».
Перебуваючи у складі бойового підрозділу ПВК «Вагнер», ОСОБА_6 був направлений до Бахмутського району Донецької області для участі у бойових діях проти Збройних Сил України.
За результатами виконання бойових завдань та участі у так званій «Бахмутській м'ясорубці», ОСОБА_6 нагороджений медалями ПВК «Вагнер» «За взяття Бахмуту», «Чорний хрест (окопний)», «Бахмутська м'ясорубка» та указом президента рф - медаллю «За відвагу».
Враховуючи викладене, ОСОБА_6 , перебуваючи та діючи умисно і добровільно у складі приватної військової компанії «Вагнер», через відкриту військову агресію рф проти України, усвідомлюючи протиправність своїх дій, вчинив умисні дії на боці рф як держави-агресора, що виразились в участі найманця у військовій агресії з боку ворога на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканості, обороноздатності та державній безпеці України.
Своїми умисними діями, що виразились у найманстві, тобто участь найманця у збройному конфлікті та воєнних діях, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 4 ст. 447 КК України.
30.10.2025 слідчим у кримінальному провадженні - заступником начальника відділу Головного слідчого управління Національної поліції України, за погодженням із прокурором Офісу Генерального прокурора, ОСОБА_6 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 447 КК України.
Повідомлення про підозру ОСОБА_6 вручено в порядку, передбаченому ч. 2, 8 ст.135 КПК України.
Підозрюваним у кримінальному провадженні є ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Ришкани, Ришканський район Республік Молдова, громадянин Республіки Молдова, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Ідентифіковані (підтверджені) контакти електронної пошти, факсимільного зв'язку, номеру телефону і телеграмного зв'язку ОСОБА_6 відсутні. Таким чином, здійснити повідомлення про підозру шляхом безпосереднього вручення, надіслання поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення повідомлення по телефону або телеграмою неможливо.
Враховуючи викладене, повідомлення про підозру ОСОБА_6 та повістки про виклик опубліковані 01.11.2025 на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора та в газеті «Урядовий кур'єр», випуск № 224 (8149) від 01 листопада 2025 року.
03 листопада, 04 листопада та 05 листопада 2025 року ОСОБА_6 за викликом до Головного слідчого управління Національної поліції України (м. Київ, пр. Валерія Лобановського, 51) не з'явився, про причини неявки не повідомив.
06.11.2025 підозрюваного ОСОБА_6 оголошено у розшук. Здійснення розшуку підозрюваного ОСОБА_6 доручено Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України.
На цей час, з метою ухилення від кримінальної відповідальності, підозрюваний ОСОБА_6 переховується від органів досудового розслідування та суду, та знаходиться на тимчасово окупованій території України, що підтверджено листом ДСР НПУ № 128216/03-2025 від 13.11.2025 та додатками до нього.
Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 184 КПК України під час досудового розслідування встановлено наявність ризиків, передбачених п. п. 1, 3, 4, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, і в обґрунтування застосування запобіжного заходу щодо підозрюваного ОСОБА_6 покладається необхідність запобігання спробам:
1. Переховуватися від органів досудового розслідування та суду, що підтверджується тим, що ОСОБА_6 проживає на тимчасово окупованій території України державою-агресором.
2. Перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином що підтверджується тим, що ОСОБА_6 розуміючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, наслідки та ризик втечі для нього, може здійснити вплив на свідків, може погрожувати свідкам, щоб вони відмовились від своїх показань, які вони надали або будуть надавати під час досудового розслідування та в суді.
3. Вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, підтверджується тим, що ОСОБА_6 , перебуваючи на волі, може вчинити інший однорідний злочин, або інші злочини, оскільки на даний час продовжує брати участь у бойових діях у складі збройних військ рф проти Сил оборони України.
У судовому засіданні прокурор внесене клопотання підтримав з викладених у ньому підстав, просив обрати відносно підозрюваного запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Захисник в судовому засіданні щодо задоволення клопотання заперечив, просить відмовити так як, воно є необґрунтованим та безпідставним.
Заслухавши обґрунтування клопотання сторони обвинувачення, заперечення захисника, вивчивши клопотання з доданими до нього документами, слідчий суддя приходить до наступних висновків.
У провадженні 3-го відділу (документування злочинів, проти миру, людяності та ознак геноциду) управління документування злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту Головного слідчого управління Національної поліції України перебувають матеріали кримінального провадження внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42022000000001269 від 09.09.2022, за підозрою ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 447 КК України.
30.10.2025 слідчим у кримінальному провадженні - заступником начальника відділу Головного слідчого управління Національної поліції України, за погодженням із прокурором Офісу Генерального прокурора, ОСОБА_6 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 447 КК України.
Повідомлення про підозру ОСОБА_6 вручено в порядку, передбаченому ч. 2, 8 ст.135 КПК України.
Підозрюваним у кримінальному провадженні є ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Ришкани, Ришканський район Республік Молдова, громадянин Республіки Молдова, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Враховуючи викладене, повідомлення про підозру ОСОБА_6 та повістки про виклик опубліковані 01.11.2025 на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора та в газеті «Урядовий кур'єр», випуск № 224 (8149) від 01 листопада 2025 року.
03 листопада, 04 листопада та 05 листопада 2025 року ОСОБА_6 за викликом до Головного слідчого управління Національної поліції України (м. Київ, пр. Валерія Лобановського, 51) не з'явився, про причини неявки не повідомив.
06.11.2025 підозрюваного ОСОБА_6 оголошено у розшук. Здійснення розшуку підозрюваного ОСОБА_6 доручено Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України.
Підозрюваний ОСОБА_6 переховується від органів досудового розслідування та суду, та знаходиться на тимчасово окупованій території України, що підтверджено листом ДСР НПУ № 128216/03-2025 від 13.11.2025 та додатками до нього.
Відповідно до ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження, є серед іншого забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. При чому застосування концепції належної правової процедури являє собою складну багатоелементну систему. Він включає в себе якісне законодавство з вичерпним переліком випадків обмеження прав людини та чіткими умовами таких обмежень; компетентнісну складову - діяльність суб'єктів процесуальної діяльності, яка має відповідати нормам кримінального процесуального кодексу; процедури, спрямовані на вирівняння викривлень процесу, пов'язаних з недобросовісним виконанням процедурних приписів.
Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Частиною 2 ст. 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та порядку,встановлених законом.
Згідно ч. 6 ст. 193 КПК України слідчий суддя, суд може розглянути клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, лише у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених статтею 177 цього Кодексу, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений оголошений у міжнародний розшук.
Відповідно до ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:
1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення;
2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;
3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Наряду з вказаним, відповідно до ч. 5 ст. 9 КПК кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а відтак слідчий суддя приймає до уваги, що згідно з рішенням ЄСПЛ у справі «Феррарі-Браво проти Італії» не можна ставити питання про те, що арешт є виправданим тільки тоді, коли доведено факт вчинення та характер інкримінованих правопорушень, оскільки останнє є завданням попереднього розслідування.
Європейський Суд з прав людини у справі «Фокс, Кемпбел і Гартлі проти Сполученого Королівства» зазначив, що «обґрунтована підозра» передбачає наявність фактів або інформації, які б могли переконати об'єктивного спостерігача у тому, що відповідна особа могла вчинити злочин.
Перевіряючи обґрунтованість підозри ОСОБА_6 слідчий суддя вважає, що дані які вказують на обґрунтовану підозру, які навіть в сторонньої людини не можуть викликати розумних сумнівів, містяться у долучених до матеріалів клопотання доказів.
Приймаючи таке рішення, слідчий суддя виходить з того, що зазначені у клопотанні обставини підозри мають місце та підтверджуються на цьому етапі розслідування достатньою сукупністю даних, які приведені у клопотанні слідчого та доданих матеріалах та з того, що слідчий суддя на даному етапі провадженні не вправі вирішувати питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для визнання особи винною чи невинною у вчиненні злочину, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих даних визначити, що причетність особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо нього обмежувального заходу, то з огляду на наведені у клопотанні слідчого дані у слідчого судді є всі підстави для висновку про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_6 , кримінальних правопорушень, інкримінованих йому стороною обвинувачення.
Прокурором в судовому засіданні доведено наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, зокрема ОСОБА_6 буде продовжувати переховуватися від органу досудового розслідування та суду, може знищити, сховати або спотворити будь-які із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на свідків у цьому кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином.
Водночас, відповідно до практики Європейського Суду з прав людини вагомою підставою для вирішення питання про необхідність попереднього ув'язнення особи є ризик перешкоджання встановленню істини у справі та переховування цієї особи від правосуддя. При цьому зазначено, що небезпека перешкоджання встановленню істини у справі та переховування особи від правосуддя може вимірюватися суворістю можливого покарання в сукупності з наявністю даних про матеріальний, соціальний стан особи, її зв'язками з державою, у якій його переслідують та міжнародними контактами.
У статті 5 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи R(80) 11 від 27.06.1980 «Про взяття під варту до суду» зауважується, що при розгляді питання про необхідність тримання під вартою, судовий орган повинен брати до уваги обставини конкретної справи, у тому числі характер та тяжкість інкримінованого злочину.
Вирішуючи клопотання про обрання запобіжного заходу тримання під вартою, слідчий суддя також враховує тяжкість кримінальних правопорушень, у вчиненні яких підозрюється ОСОБА_6 те, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, та надходить до висновку, що докази та обставини, на які посилається слідчий та прокурор у клопотанні, дають достатні підстави слідчому судді вважати, що підозрюваний буде продовжувати переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, а для запобігання ризиків, які зазначені у клопотанні та наведено у судовому засіданні вважає недостатньою застосування більш м'якого запобіжного заходу.
Обов'язковою умовою для здійснення міжнародного розшуку з метою екстрадиції є чинне процесуальне рішення про обрання підозрюваному запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, що передбачено нормою національного законодавства, а саме статтею 575 КПК України передбачено, що видача особи в Україну може бути запитана лише на підставі ухвали слідчого судді або суду про тримання особи під вартою, якщо така видача запитується для притягнення до кримінальної відповідальності.
Разом з цим, зазначена вимога міститься і у ч. 2 ст. 58 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, згідно з якою до запиту про видачу особи для здійснення кримінального переслідування в обов'язковому порядку повинна долучатись завірена постанова про взяття під варту. Аналогічні вимоги передбачені Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 року.
Так, згідно Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затвердженої наказом МВС України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Держкомкордону, Державної митної служби України від 09.01.1997 року №3/1/2/5/2/2, підставою для міжнародного розшуку громадян України є запит правоохоронного органу надісланий до НЦБ. НЦБ вивчає одержані матеріали, при потребі запитує в ініціатора додаткові відомості і, за прийнятими Інтерполом правилами, надсилає запит до Генерального секретаріату Інтерполу або в Національне центральне бюро Інтерполу відповідної країни. Про здійснений запит НЦБ письмово інформує ініціатора, який після цього зобов'язаний негайно повідомляти нові відомі факти щодо розшукуваних для коригування розшукових заходів за кордоном.
Частина 6 статті 193 КПК України містить імперативну норму, з якої слідує, що слідчий суддя обирає запобіжний захід за відсутності підозрюваного, лише у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених статтею 177 цього Кодексу, буде доведено, що підозрюваний оголошений у міжнародний розшук.
Згідно з положеннями статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статей Конвенції випадків до процедури, встановленої законом.
З огляду на вищевикладене слідчий суддя вбачає наявність достатніх підстав для задоволення клопотання слідчого, так як матеріали клопотання обґрунтовано та прокурором в судовому засіданні доведено обґрунтованість підозри у вчиненні ОСОБА_6 тяжких злочинів, та наявність ризиків, а саме, те що підозрюваний має можливість переховуватися від органу досудового розслідування та/або суду та фактично вже переховується від слідства; може знищити, сховати або спотворити документи, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; має можливість незаконно впливати на свідків у даному кримінальному провадженні; схильний вчинити інше кримінальне правопорушення, а для запобігання ризиків, які зазначені у клопотанні та наведено у судовому засіданні вважає недостатньою обрання більш м'якого запобіжного заходу та наряду з вказаним доведено, що підозрюваний перебуває у міжнародному розшуку.
Керуючись ст. 29 Конституції України, ст. ст. 2, 40, 131, 132, 176-178, 183, 184, ч. 6 ст. 193, 194, 575 КПК України, слідчий суддя,-
Клопотання слідчого слідчої групи Головного слідчого управління Національної поліції України ОСОБА_5 про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно підозрюваного ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - задовольнити.
Обрати відносно підозрюваного ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом 5 днів з дня її оголошення.
Слідчий суддя ОСОБА_1