26 листопада 2025 рокуЛьвівСправа № 460/5595/24 пров. № А/857/28306/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Курильця А. Р., Пліша М. А.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року у справі №460/5595/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,-
суддя в 1-й інстанції - Поліщук О. В.,
час ухвалення рішення - 16 жовтня 2024 року,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 16 жовтня 2024 року,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 січня 2018 року по 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 26 квітня 2024 року, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 січня 2018 року по 18 липня 2022 року та за період з 19 липня 2022 року по 26 квітня 2024 року, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 січня 2018 року по 26 квітня 2024 року, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100. Стягнуто із ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 06 січня 2018 року по 26 квітня 2024 року, у сумі 137342,30 грн (сто тридцять сім тисяч триста сорок дві грн 30 коп) (сума вказана без урахування сплати податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають стягненню під час виплати її працівнику).
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням у частині задоволених позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що на час звільнення позивача з військової служби спірні суми йому ще не належали, а вина відповідача у їх невиплаті була відсутня, що виключає відповідальність останнього, яка передбачена статтею 117 КЗпП України. Крім того, відповідно до п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Таким чином, вважає, що підстав для нарахування і виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні не має. З врахуванням наведеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Відзив на апеляційну скаргу позивачем поданий не був. Відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що Наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 (по стройовій частині) від 05 січня 2018 року №5 ОСОБА_1 , звільненого наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 (по особовому складу) від 29.12.2017 №92-РС у запас за пунктом “і» пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», виключено зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 та всіх видів забезпечення.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2020 року у справі №460/4261/20, яке набрало законної сили, визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 з 01 грудня 2015 року по 05 січня 2018 року, з встановленням базового місяця - січень 2008 року та зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_5 донарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 05 січня 2018 року з встановленням базового місяця - січень 2008 року з врахуванням проведеної виплати.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12 липня 2022 року у справі №460/2690/21, яке набрало законної сили, визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди та індексації грошового забезпечення; зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_6 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди та індексації грошового забезпечення, враховуючи раніше виплачені суми; визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2015 - 2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди та індексації грошового забезпечення; зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_6 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошової допомоги на оздоровлення за 2015 - 2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди та індексації грошового забезпечення, враховуючи раніше виплачені суми.
Відповідно до довідок АТ КБ “Приватбанк» про рух коштів по картці, 09 червня 2021 року відповідач на виконання рішень суду, здійснив наступні виплати позивачу: 09 червня 2021 року у розмірі 3260,71 грн, 26 лютого 2021 року у розмірі 76634,42 грн та 26 квітня 2024 року у розмірі 57447,17 грн.
Згідно з довідкою про доходи ІНФОРМАЦІЯ_1 №ВФЗ/245 від 06 червня 2024 року, загальна сума доходу ОСОБА_1 за листопад-грудень 2017 року становить 15704,42 грн.
Позивач вважає, що має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а тому звернувся у суд з позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачу станом на день його звільнення з військової служби та виключення із списків особового складу не було виплачено усім сум грошового забезпечення, вказана обставина свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають положення ст.116,117 КЗпП України, і позовні вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є правомірними, а тому позивач має право на нарахування та виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, разом з тим, така виплата має бути здійснена з урахуванням принципу справедливості та співмірності і не більше як за шість місяців.
З врахуванням ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Даючи правову оцінку висновку суду першої інстанції про підставність задоволених позовних вимог, колегія суддів вважає, що такий відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Враховуючи вимоги ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Підстави виникнення, проходження і припинення військової служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю таких службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини 6 статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, індексації грошового забезпечення тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), разом з тим, такі питання врегульовані норами КЗпП України, тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування згідно з положеннями ст.9 КАС України до спірних правовідносин положення КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі №120/2005/19-а, у постанові від 09 липня 2020 року у справі №320/6659/18.
Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів відхиляє доводи апелянта в частині непоширення положень ст.117 КЗпП України у спірних правовідносинах з наведених вище мотивів.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Згідно зі ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзац третій пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10 грудня 2008 року передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України відсутні, так як при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розмір, оскільки військова служба носить особливий характер і законодавець передбачив право позивача на отримання усіх невиплачених коштів при звільненні.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 був звільнений з військової служби 05 січня 2018 року, однак повного розрахунку при звільненні з ним проведено не було.
Матеріалами справи стверджується, що на виконання рішень у справі №460/4261/20 та №460/2690/21 донараховане грошове забезпечення перераховано на картковий рахунок позивача 09 червня 2021 року у розмірі 3260,71 грн, 26 лютого 2021 року у розмірі 76634,42 грн та 26 квітня 2024 року у розмірі 57447,17 грн, тобто з порушенням строку, визначеного у статті 116 КЗпП України.
Відповідно до ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до ст.117 КЗпП України (у редакції, чинний до 19 липня 2022 року) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо).
Вказаний у ч.1 ст.117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
За змістом ст.117 КЗпП України (у редакції, чинній після 19 липня 2022 року) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, що спростовує доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат у день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 грудня 2024 року, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону №3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону №2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції №3248-IV); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону №2352-IX).
Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у цій справі, є 05 січня 2018 року - дата звільнення позивача.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Однак період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Отже, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 06 січня 2018 року до 26 квітня 2024 року, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом №2352-ІХ (19 липня 2022 року) і після цього.
Період з 06 січня 2018 року до 18 липня 2022 року регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців, однак з врахуванням принципу пропорційності.
Проте період з 19 липня 2022 року до 26 квітня 2024 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Колегія суддів звертає увагу на те, що 06 грудня 2024 року Верховний Суд у справі 440/6856/22 зауважив про необхідність врахування норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Суд першої інстанції при обрахунку середнього заробітку за невчасний розрахунок при звільненні виходив з того, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з особливостей розрахунку за два періоди.
Колегія суддів звертає увагу на те, що 08 жовтня 2025 року Велика Палата Верховного Суду розглянувши справу №489/6074/23 відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:
«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».
Таким чином, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, середньоденний заробіток позивача складав 257,45 грн (згідно з довідкою про розмір грошового забезпечення позивача №ВФЗ/245 від 06 червня 2024 року розмір місячного грошового забезпечення позивача за листопад та грудень 2017 року - 15704,42 грн, і розрахунку відповідно до положень Порядку №100).
Сума, яка підлягає відшкодуванню позивачу за період з 06 січня 2018 року до 18 липня 2022 року, з урахуванням статті 117 КЗпП України, становить: 257,45 грн (середньоденна заробітна плата позивача) * 1655 (кількість днів затримки розрахунку у період з 06 січня 2018 року до 18 липня 2022 року) = 426079,75 грн. Разом з тим, суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що сума виплаченого із грошового забезпечення, нарахованого за рішеннями судів є значно меншою від нарахованого середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні 137342,30 грн (з розрахунку: 3260,71 грн + 76634,42 грн + 57447,17 грн), тому правомірно застосував до спірних правовідносин принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми та істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та визначив розмір грошового забезпечення у сумі 136345,52 грн.
Крім того, під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2022 року по 26 квітня 2024 року суд першої інстанції правильно врахував обмеження періоду стягнення шістьма місяцями, запроваджене статтею 117 КЗпП України у редакції Закону №2352-ІХ та розрахував середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період складає 47370,80 грн (257,45 грн х 184 календарних днів).
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 183716,32 грн, в тому числі за період з 06 січня 2018 року до 18 липня 2022 року в розмірі 136345,52 грн, та з 19 липня 2022 року по 26 квітня 2024 року (в межах шести місяців) у розмірі 47370,80 грн.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зважаючи на поведінку позивача у цій справі та враховуючи, що із позовом про нарахування та виплату належного йому грошового забезпечення позивач звернувся у суд зі збігом тривалого часу, а зокрема більш ніж через два роки від дати звільнення, що значно впливає на розмір розрахованого середнього заробітку за несвоєчасну виплату позивачу індексації грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби та грошової допомоги на оздоровлення за 2015 - 2017 роки, а тому розмір присудженої на користь позивача суми повинен відповідати критерію пропорційності з урахуванням принципів розумності та справедливості.
Колегія суддів звертає увагу на те, що сторони не оскаржують правильність розрахунку середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а апелянт фактично заперечує право позивача на таку виплату, з якою позивач згідно з рішенням погодився, тому колегія суддів з врахуванням положень ст.308 КАС України вважає недоцільним виходити за межі доводів апеляційної скарги та здійснювати аналіз правильності обчислення розміру середнього заробітку.
Колегія суддів наголошує, що доводи апеляційної скарги в частині відсутності підстав для стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за спірний період є протиправною, а тому з метою ефективного поновлення порушених прав позивача необхідно зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 137342,30 грн.
Колегія суддів покликання відповідача на п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України до уваги не приймає, оскільки, незважаючи на вказані положення, на законодавчому рівні закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, а також закріплює право особи, звільненої з військової служби, на повний її розрахунок.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог у частині їх задоволення, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін
Керуючись ст.242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2024 року у справі №460/5595/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді А. Р. Курилець
М.А. Пліш
Повне судове рішення складено 26 листопада 2025 року.