Постанова
Іменем України
19 листопада 2025 року
м. Харків
справа № 644/10783/24
провадження № 22-ц/818/3769/25
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів колегії - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.
за участю секретаря - Львової С.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, стягнення моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 05 травня 2025 року, постановлене суддею Маркосян М.В.,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому заявлено вимогу про визнання недостовірною та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача інформацію, яка поширена відповідачкою в групі додатку Viber «Наш дом 183», а саме такий напис: «Від ОСОБА_3 , звернення до Волювач, ти ж тіпа Оофіцер, чи хто, а тепер «дурачок» чи жду,н», а також заявлено вимогу про стягнення моральної шкоди в розмірі 55000,00 грн. Обґрунтовує свою позовну заяву тим, що відповідачка ОСОБА_2 розмістила недостовірну та негативну інформацію щодо позивача в мережі Інтернет в додатку (Viber) в групі (Наш дом 183). Вказаними діями порушено немайнові права на честь, гідність та ділову репутацію позивача та завдано йому моральних страждань.
Рішенням Індустріального районного суду м. Харкова від 05 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, стягнення моральної шкоди - відмовлено повністю.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що опубліковане відповідачкою висловлювання суд вважає оціночним судженням, яке не містить жодних фактичних обставин та не може бути ані спростоване ані доведене. В статті 47-1 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року зазначено, що образа не може бути оціночним судженням.
У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст.ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості та недоведеності позивачем позовної вимоги про визнання інформації недостовірною та такою, що принижує честь і гідність, та порушує право на недоторканість ділової репутації ОСОБА_1 , поширену відповідачем в додатку (Viber). Вимоги ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню, оскільки вони є похідними від позовних вимог про визнання недостовірною інформації, які позивачем не доведено.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач та відповідач є мешканцями будинку за адресою АДРЕСА_1 та є користувачами одного чату в застосунку «Viber» з назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 », іншими користувачами якого є, також, інші мешканці будинку за адресою АДРЕСА_2 .
Наприкінці вересня 2024 в зазначеному чаті з аккаунту відповідачки ОСОБА_2 було опубліковане наступне повідомлення «Від ОСОБА_3 , звернення до Волювач, ти ж тіпа Оофіцер, чи хто, а тепер «дурачок» чи жду,н», яке позивач вважає таким, що порушує його особисті немайнові права.
Судом встановлено, що зазначене повідомлення було опубліковано в загальному чаті, доступ до якого мають всі зареєстровані в ньому мешканці будинку. Відбулась публікація цього повідомлення на тлі постійного конфлікту з позивачем за різних підстав та з урахуванням інших публікацій та письмового спілкування.
Суду не наведено та не доведено ані позивачем ані відповідачем, хто саме є адміністратором чату з назвою «Наш дом 183», але відповідачкою не заперечувались ті обставини, що повідомлення було опубліковано з її аккаунту, хоч і іншою особою, про що, власне і йдеться в самому повідомленні.
Конституція України визначає честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю, кожен має право на повагу до його гідності (статті 3, 28).
У статті 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Водночас, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Право на захист честі, гідності та ділової репутації є частиною права на повагу до приватного життя, а підстави захисту такого права виникають, як правило, на межі реалізації права (свободи) на вираження (думки) та права на повагу до приватного життя.
У частині першій статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема честь, гідність і ділова репутація.
Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки інформації чи ідей, які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає демократичного суспільства (рішення ЄСПЛ у справі «Карпюк та інші проти України» від 06 жовтня 2015 року, заяви № 30582/04, 32152/04, § 188).
У національному законодавстві право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань підлягає реалізації з урахуванням обов'язку не поширювати недостовірну і таку, що ганьбить гідність, честь чи ділову репутацію іншої особи, інформацію.
Згідно із статями 297,299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, їх недоторканність, а також на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист своєї гідності, честі та ділової репутації.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена (стаття 277 ЦК України).
При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Під поширенням інформації слід розуміти опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі «Інтернет» чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації і з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Згідно з частинами першою, другою статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
Судження вважається таким, що має оціночний характер, якщо воно виражає ставлення автора до змісту висловленої ним думки, що пов'язано з такими психологічними станами як віра, впевненість чи сумнів. Якщо ж зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація є не результатом суб'єктивної оцінки, а відображенням об'єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлювання думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08 липня 1986 року). Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (рішення ЄСПЛ у справі «Де Хаес і Гійселс проти Бельгії» від 24 лютого1997 року, пункт 47).
У постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 761/33563/20 (провадження № 61-9907св20) вказано, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.
Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення ЄСПЛ у справі «Карпюк та інші проти України» від 06 жовтня 2015 року).
Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19.
Відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Суд враховує при цьому правову позицію ЄСПЛ щодо різниці між поняттями «оціночне судження» та «фактів». Так, у пункті 39 рішення ЄСПЛ від 28 березня 2013 року у справі «Нова Газета і Бородянський проти росії» вказано, що правдивість оціночних суджень не піддається доведенню, і їх потрібно відрізняти від фактів, існування яких може бути доведено. Також у рішенні зазначено, що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки.
ЄСПЛ також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене, та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: факти, що вважаються загальновідомими; підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; посилання на незалежне дослідження.
Таким чином, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність як особистих немайнових прав. За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов'язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці ЄСПЛ при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
У постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 760/23818/20 (провадження № 61-2235св22) зазначено, що фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність як особистих немайнових прав. За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов'язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці ЄСПЛ при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
У постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 203/360/20 (провадження № 61-17422св20) зазначено, що законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків, не можуть бути предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а публічні особи мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики.
Для того щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, єоціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів (див. постанову Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 757/10886/20-ц).
У справі «Дюльдін і Кіслов проти Росії» (рішення від 31 липня 2007 року) Європейський суд з прав людини зазначив: «37. Суд знову повторює, що свобода вираження являє собою одну з найважливіших основ демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу. Відповідно до частини другої статті 10 Конвенції, вона стосується не лише «інформації» або «ідей», які сприймаються схвально або вважаються необразливими, або не викликають інтересу, але й тих, що ображають, шокують або непокоять. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та свободи поглядів, без яких не існує «демократичного суспільства». Отже, чинним законодавством не передбачено можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень, тому що вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків, не можуть бути предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а особи, які є публічними фігурами мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 428/3780/20-ц (провадження № 61-319 св 21), від 24 червня 2021 року у справі № 552/1030/20 (провадження № 61-18186 св 20), від 22 лютого 2023 року у справі № 757/62109/18-ц (провадження № 61-2247 св 22).
У рішенні від 21 лютого 2012 року у справі «Тушалп проти Туреччини» ЄСПЛ вказав, що навіть припускаючи, що висловлювання заявника могли були визнані провокативними, грубими та агресивними, вони становили оціночні судження. При цьому, Європейський суд підкреслив, що використання навіть «вульгарних фраз» саме собою не є визначальним в оцінці агресивного висловлювання, адже це може слугувати просто «стилістичним цілям», оскільки «стиль є частиною комунікації як форми вираження та як такий захищений разом зі змістом вираження».
Проаналізувавши наведену цитату, колегія суддів оцінює її як суб'єктивну думку відповідача, висловлену емоційно із використанням зворотів мови, таких як гіперболи, які не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності і спростувати. Вищенаведені висловлювання є оціночними судженнями відповідача про думки, мету та цілі поведінки позивача, правдивість яких довести неможливо, а тому вони не можуть бути предметом судового захисту у розумінні положень статей 94, 277 ЦК України.
Суб'єктивні думки і погляди на підставі закону, положень Конвенції, з врахуванням практики ЄСПЛ, не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості, а отже, не можуть вважатися поширенням недостовірної інформації у розумінні статті 277 ЦК України і не підлягають спростуванню. Вислови відповідача свідчать про критичну оцінку ситуації, що склалася між сторонами.
Враховуючи характер оспорюваної інформації, контекст подій, які зумовили її поширення, колегія суддів вважає, що спірне висловлювання не містить фактичних відомостей, тверджень чи звинувачень позивача, зокрема й у вчиненні кримінальних правопорушень, а є власною суб'єктивною думкою, критикою та оцінкою, наданою відповідачем.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що поширена відповідачем інформація є оціночними судженнями.
За відсутності факту поширення недостовірної інформації негативного змісту, відсутні правові підстави і для відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням такої інформації на користь позивача.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції по суті спору.
Колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 05 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий - Н.П. Пилипчук
Судді - О.Ю. Тичкова
О.В. Маміна