Справа № 462/2911/24 Головуючий у 1 інстанції: Кирилюк А. І.
Провадження № 22-ц/811/1240/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.
26 листопада 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Ванівського О.М.
суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,
секретаря: Підлужного В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - Телішевського Івана Даниловича на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 19 березня 2025 року у справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,-
В квітні 2024 року представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Посікіра Р. Р. звернувся в Залізничний районний суд м. Львова з позовною заявою у якій просив стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача грошові кошти у сумі 29 600 дол. США, що відповідно до курсу АТ КБ «Приватбанк» станом на 29.03.2024 року становить 1 148 480 грн 00 коп. та понесені судові витрати.
Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що у 27.03.2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики на суму 1 132 200 грн. 00 коп., що на день нотаріального посвідчення договору позики грошей за курсом продажу доларів США відповідає еквіваленту 29 600 доларів США на строк до 27.03.2024 року.
Свої зобов'язання перед позичальником позикодавець виконав в повному обсязі. Однак станом на 29.03.2024 рік, ці кошти відповідач не повернув, чим порушує майнові права позивача.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 19 березня 2025 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , заборгованість за договором позики від 27.03.2023 року у розмірі - 29 600 (двадцять дев'ять тисяч шістсот) доларів США, що відповідно до курсу АТ КБ «Приватбанк» станом на 19.03.2025 року становить 1 234 616 (один мільйон двісті тридцять чотири тисячі шістсот шістнадцять) грн 00 коп.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 - 11 484 (одинадцять тисяч чотириста вісімдесят чотири) грн 80 коп. судового збору.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 - 20 000 (двадцять тисяч) грн 00 коп. витрат на правову допомогу.
Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , подавши апеляційну скаргу.
Вважає рішення суду незаконним та необґрунтованим у зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Зазначає, що відповідач частково повернув позивачці кошти, керуючись довірою, передав їй на руки 1200,00 доларів США без оформлення такого повернення. Позивачка дану обставину від суду приховала.
Суд першої інстанції вирішив стягнути з відповідача ОСОБА_1 20 тис. грн. судових витрат - витрат на професійну правничу допомогу. Вважає такий розмір витрат на професійну правничу допомогу завищеним. Так, відповідно до ст. 137 ч.4 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Сторони в судове засідання не з'явилися, хоча про час та дату розгляду справи були повідомлені належним чином.
Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З урахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Сторони мали реальну можливість реалізувати свої процесуальні права з доведенням своєї позиції по справі, у тому числі через можливість брати участь в судовому засідання в режимі відеоконференції або через представника.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "ЮніонАліментаріаСандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність учасників справи, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції взявши до уваги, що відповідач належним чином не виконував умови договору, у зв'язку з чим вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, суд дійшов висновку, що позов підставний і підлягає до задоволення у повному обсязі.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.
Встановлено, що ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) 27.03.2023 року уклали договір позики грошей посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Василевич О. О. (а.с. 4-9).
Відповідно до п. 1.1 договору Позикодавець передав у власність Позичальникові (у позику) строком до 27 (двадцять сьомого) березня 2024 (дві тисячі двадцять четвертого) року, а Позичальник прийняв від неї у власність, строком до 27 (двадцять сьомого) березня 2024 (дві тисячі двадцять четвертого) року грошові кошти в розмірі 1 132 200.00 гpивень (один мільйон сто тридцять дві тисячі двісті гривень 00 кoпійок), що на день нотаріального посвідчення Договору позики грошей за курсом продажу доларів США АТ КБ «ПриватБанк», відповідає еквіваленту 29 600.00 доларів США (двадцять дев'ять тисяч шістсот доларів США 00 центів) -з розрахунку за один долар CША - 38 гривень, 25 копійок).
Відповідно до п. 1.2 цього договору грошові кошти в розмірі 1 132 200,00 гривень, які є предметом даного Договору вже передані Позикодавцем та одержані ОСОБА_1 27.03.2023 року до моменту підписання та нотаріального посвідчення цього Договору.
Сторони домовились про те, що вказана позика є безвідсотковою.(п. 1.3 Договору).
Згідно п. 1. 4 сторони домовились, що відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК України. сума позики, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за курсом продажу доларів США АТ КБ «ПриватБанк» на день платежу.
Позикодавець та Позичальник домовились, шо у випадку зміни курсу продажу доларів США АТ КБ «ПриватБанк» на день повернення позики чи її частини, порівняно з курсом який діяв на день укладення даного Договору, сума позики в гривневому еквіваленті відповідно пропорційно збільшується або зменшується.
Сторони домовились, що загальна сума повернутих коштів в гривневому еквіваленті має відповідати сумі 29 600.00 доларів США (двадцять дев'ять тисяч шістсот доларів США центів) на день повернення позики.
Відповідно до п. 1.5. Договору сторони домовилися про те, що остаточний розрахунок за цим Договором позики має бути здійснено не пізніше 27 березня 2024 року.
Звертаючись до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики, позивач стверджувала, що відповідач суму позики не повернув, чим порушив взяті на себе зобов'язання.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
В постанові Верховного Суду від 28.08.2019 року у справі №140/125/17 зазначено, що правовою основою для отримання позики або поворотної фінансової допомоги є договір позики.
Згідно ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або інші речі, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
У відповідності до ч.1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
Статтею 545 ЦК України встановлено, що, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, у статті 545 ЦК України закріплено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18) зазначено, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21) зроблено висновок, що стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Тобто слід відрізняти правочин як вольову дію суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України). Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Отже, встановивши, що 27.03.2023 року ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) уклали договір позики грошей, у якому підтвердили факт отримання позичальником грошових коштів у сумі 1 132 200,00 гpивень, що на день нотаріального посвідчення Договору позики грошей за курсом продажу доларів США АТ КБ «ПриватБанк», відповідає еквіваленту 29 600,00 доларів США - з розрахунку за один долар CША - 38 гривень, 25 копійок) та зобов'язання позичальника повернути всю суму позики до 27.03.2024 року, яка не була повернута, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення заборгованості за договором позики на підставі боргової розписки.
Відповідач в апеляційній скарзі не заперечував факту укладення договору позики та факту передачі позикодавцем та одержання ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 1 132 200,00 гpивень до моменту підписання та нотаріального посвідчення цього Договору, однак, вказував на те, що грошові кошти він повернув частково у сумі 1200,00 доларів США, чим частково виконав свої зобов'язання за договором позики.
Згідно ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав зобов'язання у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази мають бути належними і допустимими у відповідності до вимог ст. 77-78 ЦПК України.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Приписами п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що відповідач не долучає доказів, які вказували б на часткове виконання зобов'язань за договором позики.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 прострочив повернення боргу, та наявні підстави для стягнення заборгованості за договором позики від 27.03.2023 року у розмірі - 29 600 доларів США, що відповідно до курсу АТ КБ «Приватбанк» станом на 19.03.2025 року становить 1 234 616 грн 00 коп.
Стягуючи витрати на професійну правничу допомогу на користь відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що заявлений позивачем розмір витрат на правничу допомогу підлягає задоволенню у сумі 20 000 грн. 00 коп., що відповідає критеріям розумності, співмірності, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору.
Доводи апеляційної скарги про помилковість цих висновків суду є безпідставними.
Відповідно до ст.ст. 15, 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Згідно з ч.8ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Так, на підтвердження надання правничої допомоги у розмірі 20 000 грн 00 коп., до матеріалів справи долучено:
- квитанцію № 2282299425 від 24.01.2025 року про сплату позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн 00 коп. (а.с. 80).
- копію договору про надання професійної правничої допомоги №:29/03-24 від 29.03.2024 року, укладеного між ОСОБА_2 та АБ Романа Посікіри (а.с. 82-83);
- акт прийому передачі наданих послуг від 06.02.2025 року (а.с. 83 зворот);
Суд першої інстанції правильно прийшов до висновку, що відповідач своїм правом на подачу письмових пояснень чи заперечень, а також на звернення з клопотанням про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката не скористався, при тому, що положеннями п. 6 ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України обов'язок доведення неспівмірності відповідних витрат покладено саме на нього.
За змістом ч.ч. 5-6 ст. 137 ЦПК України, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 4. ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У постанові Верховного Суду від 22.10.2019 по справі № 5023/5587/12 вказано, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 922/1163/18.
У додатковій постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 922/1163/18 викладено такий правовий висновок: адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Тобто визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».
У Постанові Верховного Суду від 28.12.2020 справа №640/18402/19, Суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним.
У додатковій Постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі 755/9215/15-ц суд вказує, що принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності. Велика Палата Верховного Суду при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу вважає за необхідне надати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких сторона має заперечення.
Доводи відповідача про те, що розмір витрат, присуджених судом першої інстанції, явно завищений, не взято до уваги судом апеляційної інстанції, оскільки відповідачем не було надано доказів на підтвердження таких доводів та не було доведено неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів.
Таким чином, якщо інша сторона погоджується з розміром витрат на правничу допомогу та не подає заперечень щодо цього, то суд першої інстанції не був в праві зменшувати розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Судом першої інстанції правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе судове рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 19 березня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повний текст постанови складено 26 листопада 2025 року.
Головуючий: Ванівський О.М.
Судді Цяцяк Р.П.
Шеремета Н.О.