25.11.2025 року м. Дніпро Справа № 904/4854/24
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Кощеєва І.М. ( доповідач )
суддів: Чус О.В., Дарміна М.О.
секретар судового засідання: Скородумова Л.В.
представники сторін:
від прокурора: Ємельянов В.А.
від позивача: не з'явився
від відповідача: Ямковий В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
в режимі відеоконференції апеляційну скаргу
Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.04.2025 р.
( суддя Золотарьова Я.С., м. Дніпро, повний текст рішення складено 23.04.2025 р. )
у справі
за позовом
Керівника Криворізької східної окружної прокуратури
в інтересах держави в особі
Криворізької міської ради,
м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область
до
Товариства з обмеженою відповідальністю "КРИВОРІЖДАРЛЕН",
м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область
про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права
1. Короткий зміст позовних вимог.
Керівник Криворізької східної окружної прокуратури в інтересах держави в особі Криворізької міської ради звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "КРИВОРІЖДАРЛЕН", в якому просив суд:
- зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю “КРИВОРІЖДАРЛЕН» усунути перешкоди територіальній громаді міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, розташованої за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Гетьмана Івана Мазепи, будинок 83В, загальною площею 0,0260 га, кадастровий номер1211000000:03:183:0057, та повернути земельну ділянку шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва - нежитлової будівлі торгового павільйону літ. А площею 135,8 кв. м. ( реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2917814612060 );
- скасувати державну реєстрацію права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю “КРИВОРІЖДАРЛЕН» на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю торгового павільйону літ. А площею 135,8 кв. м, що розташована за адресою: Дніпропетровська область, місто Кривий Ріг, вулиця Гетьмана Івана Мазепи, будинок 83В, проведену 14.05.2024 державним реєстратором Глеюватської сільської ради Шевченко А.В. ( номер запису про право власності: 55076876 ), шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 2917814612060;
- скасувати державну реєстрацію права оренди Товариства з обмеженою відповідальністю “КРИВОРІЖДАРЛЕН» на земельну ділянку з кадастровим номером 1211000000:03:183:0057 площею 0,0260 га, яка розташована за адресою: м. Кривий Ріг, вулиця Гетьмана Івана Мазепи, будинок 83В, ( реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 3026062912110, номер запису про право власності: 57289772 ).
2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.04.2025 р. у справі № 904/4854/24 позов залишено без задоволення.
3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погодившись з вказаним рішенням, Заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, через систему "Електронний суд", звернувся до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.04.2025 р. у справі № 904/4854/24 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Скаржник вказує на те, що оскаржуване рішення прийнято судом внаслідок неповно з'ясованих обставин справи, що мають істотне значення для її вирішення по суті, із порушенням норм матеріального та процесуального права, відтак, рішення суду є незаконним та підлягає скасуванню.
При цьому, Скаржник зазначає, що земельна ділянка з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014 площею 219 кв. м з 21.03.2006 р. по 05.04.2014 р. на підставі договору оренди перебувала в користуванні ФОП Власенко О. М. для розміщення тимчасового торговельного павільйону з літнім майданчиком, що виключає існування в цей же період та на цій же земельній ділянці нежитлової будівлі загальною площею 135,8 кв. м та площею забудови 160,5 кв. м.. Отже, будівництво нежитлової будівлі на самовільно зайнятій земельній ділянці розпочалась не раніше 01.08.2019 р., після останнього обстеження Криворізької міської ради земельної ділянки з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014. До цього часу будь-які об'єкти нерухомості, окрім тимчасової споруди у виді торговельного павільйону з літнім майданчиком, в цьому місці були відсутні. Вказані обставини свідчать про безпідставну державну реєстрацію за Глущенко В. М., а у подальшому за ТОВ «КРИВОРІЖДАРЛЕН» права приватної власності на вищевказаний об'єкт, самовільне зайняття земельної ділянки та самочинне будівництво на ній.
Скаржник наголошує на тому, що розміщення на земельній ділянці комунальної форми власності самочинно забудованого об'єкта нерухомості без погодження із власником земельної ділянки та без відповідних погоджувальних та дозвільних документів підтверджується: відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; витягами з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва; копією технічного паспорту від 10.04.2024 р.; інформацією з КП «Криворізьке РБТІ» ДОР» № 923 від 23.09.2024 р.; рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2020 р. у справі № 904/5357/19; копією листа Довгинцівського ВДВС у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області ПМУМЮ ( м. Одеса ) з актом державного виконавця; копією листа виконкому Довгинцівської районної в місті ради; копією листа ГУ ДПС у Дніпропетровській області № 44571/5/04-36-04-02-11 від 26.09.2024 р. та іншими доказами. Аналіз вище перелічених письмових доказів викладений безпосередньо у позовній заяві є достатніми для підтвердження викладених обставин справи та встановлених порушень. Водночас, Відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження викладеної позиції, доводи зазначені у відзиві викладені у формі припущень, що не мають жодного підтвердження та доказового значення.
Скаржник вважає, що висновки суду щодо застосування під час розгляду даного спору норм ЦК УРСР 1963 року є хибними, а під час розгляду справи застосуванню підлягають норми, чинні на момент виникнення відповідних правовідносин, зокрема ЦК України 2003 року у відповідній редакції. Так, відповідно до інформації комунального підприємства «Криворізьке районне бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради № 923 від 23.09.2024 р., яка долучена до позовної заяви та не була взята до уваги судом, в архіві комунального підприємства за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Гетьмана Івана Мазепи ( Серафимовича ), буд. 83В, відсутні будь-які дані щодо реєстрації даного нерухомого майна.
Скаржник зазначає, що в даному випадку строк позовної давності не застосовується, оскільки Прокурором пред'явлено саме негаторний позов. Крім того, відсутні будь-які підстави для обчислення строку позовної давності з 1997 року, враховуючи, що первинна реєстрація спірного майна відбулася 12.04.2024 р.. справи, у зв'язку із чим воно підлягає скасуванню на підставі ст. 277 ГПК України.
На переконання Скаржника аргументи Відповідача про те, що у даному випадку має місце непропорційне втручання у право на мирне володіння майном є безпідставними та декларативними. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. Право органу місцевого самоврядування повернути самовільно зайняту земельну ділянку гарантоване чинним законодавством України ( ст. 212 ЗК України ). Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для повернення самовільно зайнятої земельної ділянки є доступними, чіткими та передбачуваними. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 р. у справі № 347/1276/17. Територіальна громада міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради, як власник земельної ділянки, має право вимагати від ТОВ «КРИВОРІЖДАРЛЕН» повернути земельну ділянку шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва. Крім того, надаючи оцінку правомірності втручання держави у право на мирне володіння майном, слід врахувати, що поведінка Відповідача не була добросовісною і у нього не було законних підстав вважати, що реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно без дотримання визначеного ст. 376 ЦК України порядку підміняє цей порядок та здатна легітимізувати об'єкт, самочинно збудований на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Кривого Рогу. Таким чином, позовні вимоги не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.
Від Товариства з обмеженою відповідальністю "КРИВОРІЖДАРЛЕН" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Товариство не погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає її безпідставною і необґрунтованою.
Зокрема, Товариство посилається на те, що право власності Продавця на торговий павільйон підтверджується актом про прийняття на баланс від 05.12.1996 р., а вказана державна реєстрація була здійснена не у зв'язку з виникненням права власності, а з метою внесення відомостей про спірний об'єкт до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, чинного з 01.01.2023 р. з метою подальшого його відчуження. Отже, право власності на спірне нерухоме майно виникло у Глущенко В. М. на підставі Договору купівлі-продажу, укладеного та зареєстрованого на біржі на момент чинності ЦК УРСР 1963 р..
Крім того, у відзиві Товариство посилається на те, що Цивільний кодекс Української РСР 1963 року не встановлював впливу реєстрації або її відсутності на укладення, дійсність або чинність укладеного договору та перехід права власності на об'єкт нерухомості. Прокурор, в свою чергу, не оспорює спірний договір купівлі-продажу, який не є нікчемним в силу прямої вказівки закону, а тому відповідно до ст. 328 ЦК України право власності ОСОБА_1 вважається набутим правомірно. Прокурором не було вказано в позові та доведено те, що спірне нерухоме майно зведене без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, а, отже, що воно є самочинним ( самовільним ) відповідно до вимог ст. 105 ЦК УРСР 1963 р.. Відсутність факту відведення земельної ділянки не було ознакою самочинного будівництва на момент виникнення права власності на спірне нерухоме майно в 1996 р., а тому воно не може за цією ознакою розглядатися як самочинне. Разом з тим, наявний факт відведення власником земельної ділянки під розміщення спірного об'єкту нерухомості, що спростовує самочинний характер будівництва та самовільне зайняття земельної ділянки.
Товариство також вказує на те, що Відповідач набув право власності на спірне нежитлове приміщення на момент, коли вказане нерухоме майно існувало в натурі, що підтверджується копією технічного паспорту спірного об'єкту, який виготовлено відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 р. № 127 ( далі - Інструкція ) та за своїми характеристиками ( адреса, площа ) нежитлова будівля торговельного павільйону, що передавалася Відповідачу за Актом приймання-передачі майнового вкладу до статутного капіталу ТОВ «КРИВОРІЖДАРЛЕН», повністю відповідає предмету Договору купівлі-продажу нерухомого майна № 89 від 28.08.1997 р., укладеного на Криворізькому філіалі Універсальної товарної біржі «Нерухомість Н». Після знищення спірного майна залишився цілим фундамент, на якому власником і було відновлено спірну будівлю. Отже, враховуючи наведене та положення п. 13 Переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об'єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, затвердженого Кабінет Міністрів України від 07.06.2017 р. № 406, відновлення спірного майна його власником не є ані новим, ані самочинним будівництвом та не вимагало отримання документів, що дають право на виконання будівельних робіт, прийняттю в експлуатацію об'єкта після закінчення та реєстрацію його в Реєстрі будівельної діяльності.
Крім того, Товариство зазначає про те, що спірний об'єкт збудований та розміщений на земельній ділянці, що відведена для цієї мети та передана в оренду Відповідачу на підставі діючого договору оренди землі, дозвіл на будівництво спірного об'єкт нерухомості чи проект не вимагався, оскільки спірну будівлю відновлено після знищення, що давало право виконання будівельних робіт без отримання документів, що дають право на їх виконання, та не потребувало після закінчення таких робіт прийняття об'єкта в експлуатацію; жодних доказів порушення на об'єкті нерухомості будівельних норм і правил суду також не надано. Відповідач не може нічого пояснити з приводу обставин отримання довідки КП ДОР «Криворізьке БТІ» № 124098 від 29.01.2013 р., виданої до набуття ним права власності, та у зв'язку із давністю її отримання більш 11 років тому. На момент укладення Договору купівлі-продажу та реєстрації його у Криворізькому філіалі Універсальної товарної біржі «Нерухомість Н» спірна нежитлова будівля торговельного павільйону вже мала адресу, яка зазначена у Договорі, що була присвоєна до його укладання.
З огляду на викладене, враховуючи, що вказаний договір оренди землі є дійсним, Відповідач наполягає, що спірна земельна ділянка не може бути вилучена у нього.
На переконання Відповідача, той факт, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2020 р. у справі № 904/5357/19 було задоволено позов Криворізької міської ради та зобов'язано ФОП Власенко О.М. привести у придатний для використання стан земельну ділянку житлової та громадської забудови площею 0,0219 га з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014, що знаходиться на АДРЕСА_1 , шляхом демонтажу тимчасового торговельного павільйону з літнім майданчиком та огорож за власний рахунок, та повернути її Криворізькій міській раді за актом приймання-передачі, не заперечує, не спростовує та не скасовує право власності ОСОБА_1 , не суперечить дійсним обставинам справи, викладеним у цьому відзиві та спростовує сумнів Прокурора щодо фізичного існування в цей же період та на цій же земельній ділянці нежитлової будівлі загальною площею 135,8 кв. м та площею забудови 160,5 кв. м, яка належала ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна № 89 від 28.08.1997 р.. У вказаному рішенні суду у справі № 904/5357/19 йдеться про різні зі спірним об'єкти ( тимчасова споруда та нерухоме майно ), різні поштові адреси ( вул. Гетьмана Івана Мазепи ( Серафимовича ), біля будинку № 83 та будинок 83В ), різні земельні ділянки ( з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014 та 1211000000:03:183:0057 ), різні площі земельних ділянок ( 0,0219 га та 0,0260 га ).
Також, Відповідач наголошує на тому, що право на звернення до суду із вимогами про знесення самочинно збудованого нерухомого майна є правом власника земельної ділянки. Отже, втручання Прокурора в право власності не лише Відповідача як власника будівлі, яку Прокурор вимагає знести, але і Позивача як власника земельної ділянки, не відповідає принципу непорушності права власності та пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів. Окрім того, заперечення Прокурором факту втручання в майнові права Відповідача та мирне володіння майном через тридцять років після виникнення права власності на спірний об'єкт нерухомого майна з посиланням на правовий висновок Верховного Суду, викладений у п. 122 - п. 126 постанови від 15.09.2020 р. у справі № 469/1044/17 про те, що навіть у випадку позбавлення кінцевого набувача його прав на певний об'єкт, законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту, а саме можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до проміжного, в якого придбав об'єкт, про відшкодування збитків на підставі ст. 661 ЦК України. Отже, обраний Прокурором спосіб захисту цивільного права не лише не відповідає змісту права, належного відповідачу на час розгляду справи, але й є порушенням права власності Відповідача та втручанням в право мирного володіння, що зумовлює необхідність відмови в позові.
Позивач не скористався своїм правом згідно ч.1 ст. 263 ГПК України та не надав суду відзиву на апеляційну скаргу, що згідно ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
6. Рух справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.05.2025 р. для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Кощеєв І.М. ( доповідач ), судді - Чус О.В., Дармін М.О.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 14.05.2025 р. витребувано у Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи/копії матеріалів справи № 904/4854/24.
Матеріали справи № 904/4854/24 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 20.05.2025 р. відкрито апеляційне провадження у справі. Розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 29.10.2025 р..
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 29.10.2025 р. задоволено клопотання Відповідача про відкладення розгляду справи. Розгляд апеляційної скарги відкладено в судове засідання на 12.11.2025 р..
В судовому засіданні 12.11.2025 р. оголошено перерву на 25.11.2025 р., про що винесено ухвалу.
Позивача не скористався своїм правом участі в судовому засіданні та не забезпечив явку уповноваженого представника, хоча про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
Беручи до уваги, що неявка вказаного учасника провадження у справі, належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, матеріали справи є достатніми для розгляду апеляційної скарги, апеляційний господарський суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представника Позивача.
В судовому засіданні 25.11.2025 р. була оголошена вступна та резолютивна частини постанови Центрального апеляційного господарського суду.
7. Встановлені судом обставини справи.
28.08.1997 р. між Малим підприємством “Восход» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна № 89, за умовами якого Продавець відчужує, а Покупець у відповідності з умовами цього договору придбав окремо розташовану нежитлову будівлю торгового павільйону, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , загальною площею 135,8 кв. м..
Договір було укладено у Криворізькому філіалі Універсальної товарної біржі “Нерухомість Н».
Право власності Продавця на торговий павільйон підтверджується актом про прийняття на баланс від 05.12.1996 р..
До матеріалів справи Відповідачем надано довідку КП ДОР “Криворізьке БТІ» № 124098 від 29.01.2013 р., яка видана ОСОБА_1 , про те, що відповідно до архівної справи станом на 31.12.2012 торговий павільйон в АДРЕСА_1 в зареєстрований в КП ДОР “Криворізьке БТІ» в реєстровій книзі 1ВС, сторінка 32, на ім'я ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу зареєстрованого 28.08.1997 р. на Універсальній товарній біржі “Нерухомість Н» за номером № 89.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2020 р. у справі № 904/5357/19 було задоволено позов Криворізької міської ради та зобов'язано ФОП Власенко О.М. привести у придатний для використання стан земельну ділянку житлової та громадської забудови площею 0,0219 га з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014, що знаходиться на АДРЕСА_1 , шляхом демонтажу тимчасового торговельного павільйону з літнім майданчиком та огорож за власний рахунок, та повернути її Криворізькій міській раді за актом приймання-передачі. Вказане рішення набрало законної сили.
Державним реєстратором Глеюватської сільської ради Волос О.В. 12.04.2024 здійснено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) на об'єкт - нежитлова будівля торгового павільйону літ. А, площею 135,8 кв. м, що розташована за адресою: вул. Гетьмана Івана Мазепи (Серафимовича), буд. 83В, м. Кривий Ріг. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2917814612060).
Разом з цим, прокурором до матеріалів справи надано інформацію КП “Криворізьке РБТІ» ДОР» № 923 від 23.09.2024 р., отриману на запит окружної прокуратури, про те, що в архіві комунального підприємства за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Гетьмана Івана Мазепи (Серафимовича), буд. 83В, відсутні будь-які дані.
Відповідно до інформації виконкому Довгинцівської районної ради в місті Кривому Розі № 8/24-277 від 13.07.2023 р. рішення про присвоєння вищевказаної поштової адреси об'єкту нерухомості не приймалися.
В матеріалах справи міститься технічний паспорт від 10.04.2024 р. на будівлю громадського призначення за адресою: Дніпропетровська область, Криворізький район, м. Кривий ріг, вул. Івана Мазепи гетьмана, 83-В. Замовник технічної інвентаризації - ОСОБА_1 .
Також, в матеріалах справи наявний витяг з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва № 0410/2024 від 10.04.2024 р., в якому зазначено таке: Тип технічної інвентаризації - повторна; Об'єкт - нежитлова будівля торгового павільйону; Тип - будівля, загальна площа 135.8 кв.м.; Вид будівництва - існуюча забудова. Конструктивні елементи - фундамент стрічковий; стіни зовнішні ( сендвічпанель ) та зовнішні ( шлакобетонні ); перекриття горищні (залізобетон); підлога першого поверху (бетон)(лінолеум); покрівля металева. Рік завершення будівництва - 1995 рік.
Відповідно до акту приймання-передачі нерухомого майна від 13.05.2024 р., ОСОБА_1 передала ТОВ “КРИВОРІЖДАРЛЕН» майновий вклад до статутного капіталу ТОВ “КРИВОРІЖДАРЛЕН» - нежитлову будівлю ( торгівельний павільйон ) загальною площею 135,8 кв.м., що розташована за адресою: Дніпрпопетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Івана Мазепи Гетьмана, 83-В; реєстраційний номер обєкта нерухомого майна: 2917814612060. Право власності на самочинно збудований об'єкт зареєстровано за ТОВ “КРИВОРІЖДАРЛЕН» ( код ЄДРПОУ 45535708 ) на підставі акту приймання-передачі майнового вкладу до статутного капіталу, посвідченого 13.05.2024 р. приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Папучею М. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 263,264 ( номер відомостей про речове право: 55076876, дата державної реєстрації - 14.05.2024 р. ), на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого 28.08.1997 р. на універсальній товарній біржі “Нерухомість Н» за № 89.
У подальшому, рішенням Криворізькоі? міськоі? ради № 3049 від 28.08.2024 р. надано ТОВ “КРИВОРІЖДАРЛЕН» дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельноі? ділянки загальною площею 0,0260 га в користування для розміщення існуючоі? нежитловоі? будівлі торгового павільи?ону А на АДРЕСА_2 оні, що формується шляхом об'єднання земельних ділянок ( відповідно до наданих графічних матеріалів ) площами: 0,0219 га ( кадастровии? номер 1211000000:03:183:0014 ) за видом цільового призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі ( код 03.07 ); 0,0041 га, що потребує формування за рахунок земель, не наданих у власність чи користування.
На підставі вказаного рішення та замовлення ТОВ “КРИВОРІЖДАРЛЕН», ФОП Левченко Є.В. розроблено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 28.08.2024 р. та 04.09.2024 р. зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером 1211000000:03:183:0057 площею 0.0260 га, категорія земель: землі житловоі? та громадськоі? забудови, цільове призначення - 03.07. Для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. У свою чергу, земельну ділянку з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014 перенесено 03.09.2024 р. в архів.
Рішенням Криворізької міської ради від 25.09.2024 р. № 3106 Товариству з обмеженою відповідальністю "КРИВОРІЖДАРЛЕН" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0260 га, що формується в результаті об'єднання земельних ділянок площами: 0,0219 га ( кадастровий номер 1211000000:03:183:0014 ) за видом цільового призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі ( код 03.07 ); 0,0041 га, що потребує формування за рахунок земель, не наданих у власність чи користування. Визначено, що в результаті об'єднання земельних ділянок утворилася земельна ділянка площею 0,0260 га ( кадастровий номер 1211000000:03:183:0057 ) за видом цільового призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі ( код 03.07 ), на якій розміщений об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля торгового павільйону на АДРЕСА_2 . Надано Товариству з обмеженою відповідальністю "КРИВОРІЖДАРЛЕН" в оренду строком на 5 років земельну ділянку житлової та громадської забудови площею 0,0260 га ( кадастровий номер 1211000000:03:183:0057 ) за видом цільового призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі ( код 03.07 ), на якій розміщений об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля торгового павільйону А на вул. Гетьмана Івана Мазепи, 83-В у Довгинцівському районі. Державна реєстрація права оренди від 11.10.2024 р. за № 57154319, термін дії до 18.10.2029 р. ).
На виконання вказаного рішення Криворізької міської ради - 18.10.2024 р. між Криворізькою міською радою та ТОВ “КРИВОРІЖДАРЛЕН» укладено Договір оренди земельної ділянки № 2024575.
Як зазначає Прокурор у позові - опрацюванням відкритих даних GoogleMaps, Національної кадастрової системи та співставленням їх з технічним паспортом від 10.04.2024 р. ( схемою розташування будівель та споруд) на вказаний об'єкт встановлено, що фактично вказана будівля розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014 біля будинку АДРЕСА_2 , де раніше знаходилась тимчасова споруда, що належала ФОП Власенко О.М.. Так, рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2020 р. у справі № 904/5357/19, яке набрало законної сили 07.08.2020 р., задоволено позов Криворізької міської ради та зобов'язано ФОП Власенко О.М. привести у придатний для використання стан земельну ділянку житлової та громадської забудови площею 0,0219 га з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014, що знаходиться на АДРЕСА_1 , шляхом демонтажу тимчасового торговельного павільйону з літнім майданчиком та огорож за власний рахунок, та повернути її Криворізькій міській раді за актом приймання-передачі. Рішення суду на теперішній час не виконано, що підтверджується листом Довгинцівського ВДВС у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області ПМУМЮ (м. Одеса) № 157231 від 25.10.2021 р.. За таких обставин встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014 площею 219 кв. м з 21.03.2006 по 05.04.2014 на підставі договору оренди перебувала в користуванні ФОП Власенко О.М. для розміщення тимчасового торговельного павільйону з літнім майданчиком, що ставить під обгрунтований сумнів існування в цей же період та на цій же земельній ділянці нежитлової будівлі загальною площею 135,8 кв. м та площею забудови 160,5 кв. м, яка належала ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна № 89 від 28.08.1997 р..
Прокурор зазначає, що на підставі вищевикладеного, документи, на підставі яких за Глущенко В.М. зареєстровано право власності на нежитлову будівлю на цій земельній ділянці, є такими, що не створювалися та відповідно містять ознаки фальсифікації, що в свою чергу свідчить про те, що право власності зазначеної особи не виникло в установлений законом спосіб. Отже, враховуючи вищевказані обставини у сукупності, будівництво нежитлової будівлі на самовільно зайнятій земельній ділянці розпочалось не раніше 01.08.2019 р., після останнього обстеження Криворізької міської ради земельної ділянки з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014. До цього часу будь-які об'єкти нерухомості, окрім тимчасової споруди у виді торговельного павільйону з літнім майданчиком, в цьому місці були відсутні. Прокурор вважає, що нежитлова будівля, яка розташована по вулиці Гетьмана Івана Мазепи (Серафимовича), буд. 83В, є об'єктом самочинного будівництва. При цьому, набуття Відповідачем у подальшому права користування на умовах оренди земельною ділянкою у неконкурентний спосіб у порядку абзацу другого частини 2 ст. 134 ЗК України на підставі зареєстрованого права власності на вищевказаний об'єкт, за жодних обставин не може свідчити про легітимізацію раніше самочинно збудованого на такій земельній ділянці об'єкту. Такі дії суперечать засадам містобудівної діяльності в Україні, визначених Законом України “Про основи містобудування», є перешкодою у розв'язанні питань прогнозування розвитку, планування і забудови населених пунктів, регулювання земельних відносин, створення соціальної, інженерної і транспортної інфраструктури, що призводить до порушення майнових прав та інтересів держави.
На переконання Прокурора - правочини, укладені щодо самочинно збудованого нерухомого майна, на яке право власності не набуто, вчинені виключно з метою протиправного заволодіння земельною ділянкою комунальної форми власності, є нікчемними в силу ст. 228 ЦК України як такі, що порушують публічний порядок. Спірний об'єкт самочинного будівництва збудовано на земельній ділянці комунальної форми власності, що не була відведена для цієї мети, його не прийнято в експлуатацію, а тому він не є створеним в розумінні ст. 331 ЦК України, що виключає можливість реєстрації права власності на спірне нерухоме майно.
Вказане і стало причиною звернення Прокурора до суду.
За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі.
Судове рішення про відмову у задоволені позову Прокурора мотивоване тим, що наявний факт відведення власником земельної ділянки під розміщення спірного об'єкту нерухомості та передачі його в оренду власнику нерухомості, розміщеної на вказані земельній ділянці, підстави уважати договір оренди нікчемним на підставі ст. 228 ЦК України, як таких, що порушує публічний порядок у суду відсутні. Вказаний договір оренди є оспорюваним. На день винесення рішення договір оренди земельної ділянки є діючим, недісним в судовому порядку не визнавався. Враховуючи викладене, відсутні правові підстави для скасування державної реєстрації права оренди Відповідача на земельну ділянку з кадастровим номером 1211000000:03:183:0057.
Крім того, суд першої інстанції встановив, що матеріалами справи підтверджується набуття ОСОБА_1 права власності на спірний об'єкт нерухомого майна на підставах, що не заборонені законом - 28.08.1997 р.. Правовідносини щодо створення спірного майна, його відчуження першим власником на користь Глущенко В.М. відбувалось до прийняття та набрання чинності Цивільного кодексу України у 2003 році, яким було визначено правовий режим самочинно збудованого майна, як такого. Відповідно майно, яке було побудовано до набрання чинності Цивільним кодексом України не може бути визнано таким, що збудовано самочинно, оскільки на час його будівництва такого правового поняття не існувало. Застосування поняття “самочинно збудоване» до майна, яке було побудовано до 01.01.2003 р. (набрання чинності Цивільним кодексом України) не відповідає ст. 58 Конституції України та ст. 5 ЦК України.
Разом з тим, орган місцевого самоврядування, який здійснює усі повноваження власника земельної ділянки прийняв низку рішень, спрямованих на передачу в оренду земельної ділянки, на якій розташований спірний об'єкт. Вказані рішення є діючими, недійсними в судовому порядку не визнавались. Втручання Прокурора в право власності не відповідає принципу непорушності права власності та пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. Прокурор не обґрунтував, в чому полягають інтереси суспільства, якщо власник землі не заперечує проти розташування на земельній ділянці спірного майна відповідача, не вбачає порушень його майнових прав, а відповідач за договором оренди землі сплачує плату за землю.
8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Прокурора та Відповіача, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення господарського суду залишити без змін, виходячи з наступного.
Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Положення статті 1, частини 1 ст. 83, частини 1 ст. 84, ст. 122 ЗК України, статей 1, 2, 6,10 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні», земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, зокрема тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
Про виявлені порушення, наявність підстав для вжиття заходів, направлених на припинення безпідставної реєстрації речових прав, знесення самочинно збудованого майна, що розташоване за вказаною адресою Криворізькою східною окружною прокуратурою повідомлено Криворізьку міську раду листом № 60-5094ВИХ-24 від 17.09.2024 р..
На вказаний лист Криворізька міська рада листом № 12/18/6944 від 17.10.2024 р. повідомила про недоведеність порушень інтересів держави та обставин, що підтверджують невиконання або неналежне виконання міською радою своїх повноважень щодо захисту інтересів територіальної громади.
Також прокуратурою до Криворізької міської ради направлено лист-повідомлення № 60-6077ВИХ-24 від 31.10.2024 р. про наявність підстав для представництва інтересів держави шляхом подання позовної заяви.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 26.05.2020 р. у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (п. 43).
Отже, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про дотримання Прокурором у цій справі передбачених чинним законодавством вимог для представництва інтересів держави.
Як зазначалось вище, предметом пред'явленого Прокурором позову є вимоги про: зобов'язання Відповідача усунути перешкоди територіальній громаді міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, та повернення земельної ділянки шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва; скасування державної реєстрації права приватної власності Відповідача на об'єкт нерухомого майна, шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна; скасування державної реєстрації права оренди на земельну ділянку.
Спір у цій справі ініціював Прокурор в інтересах держави в особі Криворізької міської ради щодо спірної земельної ділянки, яку він прагне повернути територіальній громаді міста ( цивільні права та обов'язки якої здійснює Криворізька міська рада ), що є учасником зобов'язальних відносин - Орендодавцем за договором оренди земельної ділянки та стороною спору - Відповідачем.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 р. у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 р. у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 р. у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 р. у справі № 143/591/20 (пункт 8.31)].
Обраний Позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.
У доктрині цивільного права всі способи захисту прийнято поділяти на декілька груп залежно від того, які відносини склалися між сторонами спору. З огляду на це найчастіше їх поділяють на речові та зобов'язально-правові.
За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо сторони не перебували в договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [див. висновки, викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння ( ст. 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (ст. 391 ЦК України). Такі способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин його можна пред'явти лише для захисту абсолютного суб'єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-Позивач та правопорушник-Відповідач не перебувають між собою в договірних чи в інших зобов'язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.
Речове право захищають за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов'язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме собою зобов'язального правовідношення.
Однією з умов застосування негаторного позову є відсутність між сторонами спору договірних відносин.
Якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов'язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не можна заявити, а право власника слід захищати за допомогою зобов'язально-правових способів ( див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 р. у справі № 522/1029/18, від 02.11.2022 р. у справі № 922/3166/20 ).
З огляду на викладене договірний характер правовідносин між сторонами спору унеможливлює застосування до них положень ст. 391 ЦК України.
Як зазначалося раніше, 18.10.2024 р. між Криворізькою міською радою та ТОВ “КРИВОРІЖДАРЛЕН» укладено Договір оренди земельної ділянки № 2024575., відповідно до умов якого Товариству з обмеженою відповідальністю "КРИВОРІЖДАРЛЕН" в оренду строком на 5 років земельну ділянку житлової та громадської забудови площею 0,0260 га ( кадастровий номер 1211000000:03:183:0057 ) за видом цільового призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі ( код 03.07 ), на якій розміщений об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля торгового павільйону А на вул. Гетьмана Івана Мазепи, 83-В у Довгинцівському районі.
Відносини у сфері найму (оренди) земельної ділянки регулюються ЦК України, ЗК України, Законом України "Про оренду землі", іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Порядок укладення договору оренди землі визначений ст. 16 Закону України "Про оренду землі", а статтею 15 вказаного Закону визначено умови договору оренди землі.
Частиною першою ст. 6 зазначеного Закону передбачено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регулюється статтями 123, 124 ЗК України. Цей порядок полягає в такому. Зацікавлена особа звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У клопотанні зазначаються, зокрема, орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення і додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування надає дозвіл (або мотивовану відмову у його наданні). За замовленням заінтересованої особи виконавець розробляє проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Він погоджується в порядку, встановленому статтею 1861 ЗК України. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймає рішення про надання земельної ділянки у користування, яким затверджує проєкт землеустрою щодо відведення ділянки. Правовідносини оренди виникають лише в момент укладення договору оренди.
Метою розробки проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є її індивідуалізація (конкретизація). Здійснення такої індивідуалізації, зокрема, дозволяє здійснити формування земельної ділянки. Відповідно до частини першої статті 791 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Відповідно до частини першої ст. 50 Закону України "Про землеустрій" проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
Відповідно до ст. 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності ( ст. 1 Закону України "Про орендну землі").
Згідно зі ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Отже наявність зобов'язальних ( договірних ) правовідносин щодо спірної земельної ділянки унеможливлює її повернення територіальній громаді із застосуванням положень ст. 391 ЦК України ( шляхом пред'явлення негаторного позову до суду ), на яке помилково посилається Прокурор у позові та в апеляційній скарзі.
З урахуванням наведеного заявлені вимоги Прокурора про усунення перешкоди територіальній громаді міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради у праві користування та розпорядження спірною земельною ділянкою не можуть вважатися такими, що відповідають належному способу захисту прав та інтересів.
Обрання Позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові [ див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 р. у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 р. у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 р. у справі № 200/606/18 (пункт 76)].
Крім того, на думку Прокурора правочини, укладені щодо самочинно збудованого нерухомого маи?на, на яке право власності не набуто, а також договір оренди земельної ділянки, вчинені виключно з метою протиправного заволодіння земельною ділянкою комунальноі? форми власності, та є нікчемними в силу ст. 228 ЦК Украі?ни як такі, що порушують публічнии? порядок.
Відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним ( ч.1 ст. 228 ЦК України ).
Ст. 228 ЦК України об'єднує два види правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом ( ч. 2 ст. 228 ЦК України) і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора ( ч. 3 ст. 228 ЦК України ) ( постанова Верховного Суду у справі № 917/375/18 ).
При цьому до правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, відносяться: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
Визначальним у кваліфікаціі? правочину, що порушує публічнии? порядок, є и?ого нелегітимна мета. Наміри осіб, які и?ого вчиняють, не спрямовані на досягнення правового результату, передбаченого правочином. При цьому неможливо формулювати поняття “публічного порядку» лише через призму законодавчого регулювання певних відносин в и?ого позитивному значенні, оскільки необхідно враховувати також характер принципів, засад та цінностеи?, які можуть бути порушені сторонами спірного правочину, та наслідки допущених порушень для держави і суспільства з точки зору функціонування цих принципів та цінностеи?.
Під час дослідження судами факту порушення правочином публічного порядку, суд повинен брати до уваги усі аспекти и?ого вчинення. Сама лише обставина, що правочин порушує певну норму права не має вирішального значення для висновку про невідповідність правочину публічному порядку. І навпаки, формальне дотримання визначеноі? законом форми та змісту правочину, за умови, що укладаючи и?ого, сторони переслідували нелегітимну мету, може свідчити про порушення правочином публічного порядку.
При кваліфікаціі? правочину за ст. 228 ЦК Украі?ни, має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічнии? порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони, виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність вчинення зобов'язання і суперечність и?ого мети публічному порядку (інтересам держави та суспільства) і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
При цьому, ст. 228 ЦК Украі?ни не містить припису щодо обов'язкового встановлення вини сторін (сторони) правочину на підставі вироку суду у кримінальніи? справі.
Питання, чи мало місце протиправне діяння та чи вчинене воно відповідними особами, як і спрямованість умислу осіб, може доводитися іншими наявними в матеріалах справи доказами в і?х сукупності з урахуванням вимог, визначених процесуальним законом.
Такии? висновок викладено у постановах Верховного Суду від 07.10.2020 р. у справі № 911/2574/18, від 31.05.2018 р. у справі № 911/639/17, від 13.02.2018 р. у справі № 910/1421/16, від 15.02.2018 р. у справі № 911/1023/17, від 17.04.2018 р. у справі № 910/1424/16.
Разом з тим, як слушно зазначив суд першої інстанції - Прокурором не наведено будь-яких доказів, що правочини які він уважає нікчемними є такими, що порушують публічний порядок, оскільки господарський суд дійшов висновку про те, що спірний об?єкт не є самочинно збудованим, то відповідно й вказані правочини не спрямовані на заволодіння земельною ділянкою.
Так, згідно із частиною 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
За пунктом "б" частини 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
За змістом ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. У силу спеціального застереження, наведеного в частині 2 цієї статті, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судовій практиці Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 910/14328/17, від 01.07.2020 у справі № 755/3782/17, від 02.06.2021 у справі № 910/14524/19, від 10.01.2024 у справі № 916/619/22).
Ураховуючи наведене, а також положення частин 3 - 5 ст. 376 ЦК України, коли власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній ділянці об'єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки (частина 2 ст. 152 ЗК України).
Як встановлено місцевим господарським судом - 12.04.2024 р. Державним реєстратором Глеюватської сільської ради Волос О.В. на підставі Договору купівлі- продажу нерухомого майна № 89 від 28.08.1997 р., укладеного на Криворізькому філіалі Універсальної товарної біржі “Нерухомість Н» між Малим підприємством “Восход» та ОСОБА_1 , було здійснено державну реєстрацію права власності на об'єкт - нежитлова будівля торгового павільйону літ. А, площею 135,8 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2917814612060).
Відповідно до вказаного Договору встановлено, що Продавець відчужує, а Покупець у відповідності з умовами цього договору придбав окремо розташовану нежитлову будівлю торгового павільйону, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , загальною площею 135,8 кв. м.
Право власності Продавця на торговий павільйон підтверджується актом про прийняття на баланс від 05.12.1996 р..
Відтак, вперше окремо розташована нежитлова будівля торгового павільйону, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , загальною площею 135,8 кв. м. була побудована у 1996 році, та була поставлена на баланс Малого підприємства “Восход».
Договір купівлі-продажу між Малим підприємством “Восход» та ОСОБА_1 було укладено у 1997 році.
Відповідно до ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР 1963, чинного на момент виникнення спірних правовідносин (на дату укладення договору купівлі-продажу) моментом виникнення права власності у набувача майна за договором є момент передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Відповідно до ст. 13 Закону України “Про власність», який втратив чинність у зв'язку з прийняттям ЦК України 2004 року, об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Громадянин набував права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом (частина друга статті 12 цього Закону).
Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР 1963 року за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
А згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України “Про товарну біржу» (чинного на час укладення спірного договору купівлі-продажу) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
Таке правове регулювання правовідносин з права власності на майно застосовується до прав, які виникли, або могли виникнути до січня 2004 року.
Відтак, суд першої інстанції обгрунтовано послався на те, що право власності ОСОБА_1 на спірне майно виникло незалежно від моменту державної реєстрації права власності в 2024 р., а з моменту передачі майна за договором купівлі-продажу у 1997 році, а тому здійснення 12.04.2024 р. державним реєстратором Глеюватської сільської ради Волос О.В. державної реєстрації права власності на спірний об'єкт не свідчить про момент виникнення вказаного права власності вперше в момент такої реєстрації.
Особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку.
За змістом ст. 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" про самовільне зайняття земельної ділянки свідчить вчинення особою будь-якої дії, спрямованої на фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.
Отже, у разі використання земельної ділянки без відповідного рішення органу місцевого самоврядування про надання її в користування або у власність, повернення такої земельної ділянки відповідно до приписів ст. 212 ЗК України власнику з приведенням її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд відповідає законодавству, що регулює спірні правовідносини.
Як встановлено судом першої інстанції - власник земельної ділянки - Позивач фактично не підтримує позов, поданий Прокурором. Більше того, до подання цього позову, Позивачем вчинено дії, спрямовані на те, щоб надати Відповідачу земельну ділянку у встановленому порядку під вже збудоване нерухоме майно. Так, Позивачем було прийнято рішення про надання Відповідачу земельної ділянки в оренду, укладено з Відповідачем договір оренди земельної ділянки строком на 5 років, який виконується сторонами.
Щодо посилання Прокурора на факти встановлені у рішенні господарського суду по справі № 904/5357/19, то суд першої інстанції грунтовно їх відхилив, зазначивши, що усі обставини в цій справі підлягають доказуванню на загальних підставах, оскільки у справі № 904/5357/19 йдеться про різні зі спірним об'єкти, які належали різним особам, різні поштові адреси ( АДРЕСА_3 ), різні земельні ділянки ( з кадастровим номером 1211000000:03:183:0014 та 1211000000:03:183:0057 ). До того ж Відповідач не був учасником справи № 904/5357/19, а обставини, встановлені щодо Криворізької міської ради, стосувались інших правовідносин та предмету спору, з іншою особою, а тому вказані обставини не стосуються предмету спору в цій справі.
В матеріалах справи відсутні докази того, що попередній власник спірної нежитлової будівлі ОСОБА_1 вчиняла дії, спрямовані на подання заяви про припинення права власності, яке виникло у неї 28.08.1997 р.. Прокурором протилежного не доведено.
В подальшому 13.05.2024 р. ОСОБА_1 передала до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "КРИВОРІЖДАРЛЕН" спірне нерухоме майно на підставі акту приймання-передачі майнового вкаладу до статутного капіталу.
Так, згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 13 Закону України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» вкладом учасника товариства можуть бути гроші, цінні папери, інше майно, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.
Так, згідно з положеннями ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
14.05.2024 р. на вищевказаний об'єкт проведено державну реєстрацію права власності за ТОВ “КРИВОРІЖДАРЛЕН» на підставі Акту приймання-передачі майнового вкладу до статутного капіталу товариства ( номер відомостей про речове право: 55076876 ).
Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України", що діє з 01.01.2013 р., стаття 6 доповнена частиною п'ятою, відповідно до якої право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Тобто з 01.01.2013 р. державній реєстрації підлягає не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 р. у справі №357/8277/19, на яку також посилається скаржник у касаційній скарзі. При цьому Велика Палата Верховного Суду у справі № 357/8277/19 виснувала, що договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та ст. 15 Закону України "Про оренду землі". З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов'язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою. Зареєстроване право оренди землі є речовим правом. 05.12.2019 р. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" абзац другий частини 2 ст. 25 Закону України "Про оренду землі" доповнено умовою, що орендар земельної ділянки зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди. Тому колегія суддів не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що договори оренди є неукладеними як такі, що незареєстровані у встановленому законом порядку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово підкреслювала особливості володіння нерухомим майном, яке пов'язується саме з державною реєстрацією прав.
Так, у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від Відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння Позивача-власника. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справах № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц (пункт 68), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 38)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави ( статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 р. у справі № 488/2807/17 (пункт 96).
Водночас, Велика Палата Верховного Суду сформулювала правові позиції і щодо володіння орендарем нерухомим майном (постанова від 18.04.2023 р. у справі № 357/8277/19): тимчасове володіння нерухомими речами може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації такого права на це майно у встановленому порядку, тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право тимчасового володіння, визнається тимчасовим фактичним володільцем нерухомого майна; судове рішення про задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, специфіка книжкового володіння полягає, серед іншого, в тому, що нерухомістю можуть володіти одночасно кілька осіб, але щодо різних речових прав. Зокрема, якщо зареєстровані право власності і право оренди нерухомого майна, то і особа, зареєстрована як власник, і особа, зареєстрована як орендар, визнаються фактичними володільцями нерухомої речі щодо права власності і права оренди відповідно.
Як зазначено вище, задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння особи, за якою зареєстроване право власності, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Натомість задоволення позовної вимоги власника нерухомого майна про його витребування з чужого володіння особи, за якою зареєстроване інше, крім права власності, речове право (зокрема право оренди), є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про припинення такого речового права, зареєстрованого у цьому реєстрі за відповідачем.
Отже, якщо за Відповідачем зареєстроване право оренди на спірну земельну ділянку, то належному способу захисту прав територіальної громади є позовна вимога до Відповідача про витребування від нього земельних ділянок. Якщо Позивач вважає, що реєстрація права оренди здійснена на підставі оспорюваного договору, то зазначена позовна вимога може бути поєднана з позовною вимогою про визнання такого договору недійсним ( див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 р. у справі № 522/22473/15-ц, пункт 154)).
Зважаючи на встановлені у цій справі обставини, зокрема факт відведення власником земельної ділянки під розміщення спірного об'єкту нерухомості та передачі його в оренду власнику нерухомості, розміщеної на вказані земельній ділянці, висновок місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для скасування державної реєстрації права оренди Товариства з обмеженою відповідальністю “КРИВОРІЖДАРЛЕН» (код ЄДРПОУ 45535708) на земельну ділянку з кадастровим номером 1211000000:03:183:0057 площею 0,0260 га, яка розташована за адресою: м. Кривий Ріг, вулиця Гетьмана Івана Мазепи, будинок 83В, ( реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 3026062912110, номер запису про право власності: 57289772 ), є законним та обґрунтованим.
Щодо доводів Скаржника про пропорційність втручання у право особи на мирне володіння майном та співвідношення такого втручання із суспільними інтересами, колегія суддів зазначає наступне.
Положеннями ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02.11.2004 у справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення ст. 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.
У пункті 71 рішення від 20.10.2011 р. у справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
Як зауважує Велика Палата Верховного Суду - зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар ( див. пункти 257, 258 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 р. у справі № 910/8413/21).
Наразі Прокурор не обґрунтував, в чому полягають інтереси суспільства, якщо власник землі не заперечує проти розташування на земельній ділянці спірного майна Відповідача, не вбачає порушень його майнових прав, а Відповідач за договором оренди землі сплачує плату за землю.
Враховуючи наведене та приймаючи до уваги те, що орган місцевого самоврядування, який здійснює усі повноваження власника земельної ділянки прийняв низку рішень, спрямованих на передачу в оренду земельної ділянки, на якій розташований спірний об'єкт, суд першої інстанції обгрунтовано зазначив, що втручання Прокурора в право власності не відповідає принципу непорушності права власності та пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.
Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що викладені у апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування судового рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні Скаржником норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги.
9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р. ).
Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.
Отже, доводи заявника апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права судом попередньої інстанцій під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження.
За змістом ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.
10. Судові витрати.
У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, згідно вимог ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на Скаржника.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.04.2025 р. у справі № 904/4854/24 - залишити без змін.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Скаржника.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 26.11.2025 р.
Головуючий суддя І.М. Кощеєв
Суддя О.В. Чус
Суддя М.О. Дармін