печерський районний суд міста києва
Справа № 712/8657/20-ц
пр. 2-1508/25
07 жовтня 2025 року
Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Хайнацького Є.С.,
при секретарі судового засідання - Сміян А.Ю.,
за участю:
позивача: не з'явилась,
представника відповідача-1: не з'явився,
представника відповідача-2: не з'явився,
відповідача-3: не з'явився,
третьої особи: не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», в особі Київського відділення Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Укрфінресурс», Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського Володимира Анатолійовича, за участю третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_2 , про захист прав споживачів, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Київського відділення Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - відповідач-1, ПАТ «Укрсоцбанк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Укрфінресурс» (далі - відповідач-2, ТОВ «ФК «Укрфінресурс»), Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського Володимира Анатолійовича (далі - Приватний нотаріус Чуловський В.А.), за участю третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_2 (далі - третя особа, ОСОБА_2 ), в якому просить:
- визнати незаконними та протиправними дії ПАТ «Укрсоцбанк», ТОВ «ФК «Укрфінресурс» та приватного нотаріуса Чуловського В.А. щодо проведення державної реєстрації на підставі недійсних договорів, а саме визнати недійсними:
- договір факторингу від 31 липня 2018 року, укладений між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс» щодо відступлення права грошової вимоги за договором кредиту на купівлю автотранспортних засобів від 12 березня 2007 року № 895/06-034-112, укладеним між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 ;
- договір про відступлення прав за договором застави від 12 березня 2007 року № Дз 895/06-034-112, посвідчений 31 липня 2018 року Приватним нотаріусом Чуловським В.А. та зареєстрований в реєстрі за № 11356;
- застосувати наслідки недійсності правочинів: скасувати рішення Чуловського В.А. про внесення записів щодо нотаріального посвідчення та проведення державної реєстрації договору про відступлення прав за договором застави від 12 березня 2007 року № Дз 895/06-034-112, посвідченого 31 липня 2018 року приватним нотаріусом Чуловським В.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 11356, та запис, внесений повторно щодо обтяження легкового автомобіля марки SUBARU, 2007 року випуску, що належить на праві власності ОСОБА_1 : «Застава рухомого майна», зареєстровано 24.05.2019 року № 26654163.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що 12.03.2007 року уклала з Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ соцрозвитку «Укрсоцбанк») договір кредиту № 895/06-034-112, за умовами якого отримала кредит на купівлю автотранспортного засобу у розмірі 57 518,00 швейцарських франків зі сплатою 10,2 % річних та терміном повернення до 11.03.2014 року.
Кредитний договір був забезпечений договором застави від 12.03.2007 року, укладеним між нею та банком, за яким у заставу банківській установі вона передала транспортний засіб SUBARU, модель tribeca, рік випуску 2007, шасі № НОМЕР_1 , реєстраційний номерний знак НОМЕР_2 ,заставною вартістю 284 000,00 грн., що станом на день укладення договору еквівалентно 68 718,00 швейцарським франкам.
У подальшому вона дізналась, що 31.07.2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» (яке є правонаступником АКБ соцрозвитку «Укрсоцбанк») було укладено з ТОВ «ФК «Укрфінресурс» договір факторингу, за яким відпвідач-1 відступив на користь відповідача-2 грошові вимоги за укладеним із нею кредитним договором від 12.03.2007 року.
Також, 31.07.2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» відступило право вимоги за укладеним із нею договором забезпечення - договором застави від 12.03.2007 року на користь ТОВ «Факторингова компанія «Укрфінресурс».
31.07.2018 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. посвідчив договір про відступлення прав від 31.07.2018 року за «Договором застави № 895/06-034-112 від 12.03.2007 р.» від ПАТ «Укрсоцбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Укрфінресурс».
Зазначає, що за результатами перевірки Головного територіального управління юстиції у м. Києві (далі - ГТУЮ у м. Києві) встановлено, що Приватним нотаріусом Паракуда LB. та приватним нотаріусом Чуловським В.А. нотаріальні дії щодо ОСОБА_1 або за її дорученням у вказані дати не вчинялись.
Станом на момент укладання договору про відступлення прав за договором застави, договору факторингу, внесення повторного запису про обтяження рухомого майна позивача будь-якої заборгованості у позивача не існувало, згідно п. 3.2. договору застави право застави на 03.05.2011 року припинилось виконанням заставодавцем забезпечених заставою зобов'язань по кредитному договору, тому у нотаріуса не було жодних законних підстав 31.07.2018 року посвідчувати договір відступлення права вимоги та 24.05.2019 року повторно вносити запис про обтяження належного їй на праві власності автомобіля.
Відступлення прав вимоги може вчинятись виключно за наявності дійсної заборгованості, однак жодних рішень суду або інших підтверджень наявності боргу станом на 31.07.2018 року не існувало, що підтверджується довідкою від 09.09.2011 року, виданою кредитором.
Крім того, ТОВ «ФК «Укрфінресурс» не підтвердило своєї правосуб'єктності, оскільки не надало та не має підтверджень отримання спеціальних дозволів від Національного банку України, що є обов'язковими у відповідності до вимог Постанови НБУ № 297 від 09.08.2002 року, згідно якої генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку надає НБУ.
Відсутні докази того, що на час укладання спірного договору факторингу ТОВ «ФК «Укрфінресурс» мало відповідну ліцензію та було зареєстровано як фінансова установа, тобто станом на 31 липня 2018 року мало необхідні права та повноваження щодо купівлі прав за договором застави та, відповідно, отримання права вимоги за кредитними зобов'язаннями до неї - клієнта банку, оскільки оспорювані договори укладались виключно на підставі Статутів юридичних осіб без застосування положень щодо операцій з факторингу, які вчиняються виключно банківською установою.
Вона отримувала споживчий кредит не як суб'єкт господарювання чи підприємець, а як фізична особа - споживач фінансових послуг для особистого сімейного, домашнього використання, а тому укладений договір факторингу не відповідає вимогам п. п. 2 п. 1 Розпорядження Держфінпослуг № 231 від 03.04.2009 року (чинне на дату укладання договору факторингу) та суперечить встановленим положенням Конвенції про міжнародний факторинг.
У відповідача 2 на момент укладання оспорюваних договорів не було права отримувати відступлення прав за споживчими кредитами фізичних осіб, не було в наявності ані спеціального дозволу НБУ - генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій небанківським фінансовим установам, ані ліцензії на право надання послуг з факторингу, що є безумовними підставами для суду задовольнити позов у повному обсязі.
Договір про відступлення прав від 31.07.2018 р. за договором застави та договір факторингу від 31.07.2018 року суперечать ЦК України, іншим актам цивільного законодавства України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, є нікчемними та у зв'язку з чим вони мають бути визнані недійсним в судовому порядку.
Посилаючись на наведене, просить позов задовольнити.
Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 вересня 2020 року цивільну справу № 712/8657/20-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Укрсоцбанк», ТОВ «ФК «Укрфінресурс», приватного нотаріуса Чуловського В.А., за участю третьої особи, ОСОБА_2 , про захист прав споживачів, передано за підсудністю до Святошинського районного суду м. Києва.
Ухвалою Святошинського суду м. Києва від 15 жовтня 2020 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Укрсоцбанк», ТОВ «ФК «Укрфінресурс», приватного нотаріуса Чуловського В.А., за участю третьої особи, ОСОБА_2 , про захист прав споживачів повернуто до Соснівського районного суду м. Черкаси.
Ухвалою Святошинського суду м. Києва від 09 червня 2021 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Укрсоцбанк», ТОВ «ФК «Укрфінресурс», приватного нотаріуса Чуловського В.А., за участю третьої особи, ОСОБА_2 , про захист прав споживачів передано за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 07.09.2023 року відкрито провадження в порядку загального позовного провадження у вказаній цивільній справі та призначено підготовче засідання у справі на 29.11.2023 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 29.11.2023 року відкладено підготовче засідання до 13.03.2024 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 13.03.2024 року відкладено підготовче засідання до 23.05.2024 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 23.05.2024 року відкладено підготовче засідання до 05.09.2024 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 23.05.2024 року відкладено підготовче засідання до 05.09.2024 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 05.09.2024 року відкладено підготовче засідання до 28.11.2024 року.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 28.11.2024 року закрито підготовче провадження у вказаній цивільній справі та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні на 19 березня 2025 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 19.03.2025 року розгляд справи відкладено до 15.07.2025 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 15.07.2025 року розгляд справи відкладено до 07.10.2025 року.
Позивач у поданих до суду заявах просила справу розглядати за відсутності її та представника, вимоги підтримала та просила позов задовольнити.
Представники відповідачів та третя особа в судове засідання не з'явилися, про розгляд справи повідомлені належним чином, причину неявки суду не повідомили.
Згідно ч. 8 ст. 178 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відзив на позовну заяву відповідачі не подали.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Суд установив, що 12.03.2007 року між ОСОБА_1 АКБ соцрозвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», був укладений договір кредиту на купівлю автотранспортного засобу № 895/06-034-112, за умовами якого позивач отримала кредит у розмірі 57 518,00 швейцарських франків зі сплатою 10,2 % річних та терміном повернення до 11.03.2014 року.
Кредитний договір забезпечений договором застави від 12.03.2007 року, укладеним між ОСОБА_1 та АКБ соцрозвитку «Укрсоцбанк», за яким у заставу банківській установі позивач передала транспортний засіб SUBARU, модель tribeca, рік випуску 2007, шасі № НОМЕР_1 , реєстраційний номерний знак НОМЕР_2 ,заставною вартістю 284 000,00 грн, що станом на день укладення договору було еквівалентно 68 718,00 швейцарським франкам.
31 липня 2018 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс» укладено договір про відступлення прав за договором від 12.03.2007 року № 895/06-034-112.
Відповідно до п.1.1 цього договору Цедент передає, а Цесіонарій приймає всі права за Договором застави, що укладений між Цедентом та ОСОБА_1 та посвідчений Веліковим А.І., приватним, нотаріусом Черкаського нотаріального округу 12 березня 2007 року, та зареєстрований в реєстрі за № 2032, що укладений в забезпечення виконання ОСОБА_1 за Договором кредиту на купівлю автотранспортних засобів 895/06-034-112 від 12 березня 2007 року, включаючи всі зміни та додаткові угоди до нього.
31 липня 2018 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс» укладено договір факторингу.
Відповідно до п. 1.1 договору, в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Фактор зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт зобов'язується відступити Факторові свої права грошової вимоги до боржників за Договором кредиту на купівлю автотранспортних засобів № 895/06-034-112 від 12.03.2007 року, що укладений між Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та громадянкою України - ОСОБА_1 .
Пунктом 8.1 договору визначено, що цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання Сторонами та скріплення печатками Сторін і діє до повного виконання Сторонами своїх зобов'язань за цим Договором.
Таким чином, за умовами зазначеного договору в порядку та на умовах, визначених цим договором, Банк відступив новому кредитору ТОВ «ФК «Укрфінресурс», а новий кредитор набув права грошової вимоги до боржника ОСОБА_1 за Договором кредиту від 12.03.2007 року, що укладений між ПАТ «Укрсоцбанк» та позичальником ОСОБА_1 .
Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
ОСОБА_1 підставами позову зазначає те, що станом на момент укладання договору про відступлення прав за договором застави, договору факторингу будь-якої заборгованості у неї не існувало, право застави на 03.05.2011 року припинилось; у відповідача-2 на момент укладання оспорюваних договорів не було права отримувати відступлення прав за споживчими кредитами фізичних осіб.
У частині першій статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити, зокрема, наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Щодо договору про відступлення права вимоги
Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до статті 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
За приписами частини першої статті 517 ЦК України, первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (частина перша статті 519 ЦК України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 752/8842/14-ц та постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. У справах про визнання недійсним договорів про відступлення права вимоги судам необхідно з'ясовувати обсяг та зміст прав, які переходять до нового кредитора, та чи існують ці права на момент переходу.
У постанові Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 31/160 (29/170 (6/77-5/100) викладено правову позицію, згідно з якою, оцінюючи обсяг переданих прав, суд враховує загальновизнаний принцип приватного права: ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.
У разі заміни кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
Водночас не слід ототожнювати дійсність вимоги з розміром заборгованості за договором, на підставі якого така вимога виникла.
Насамперед при визначенні дійсності вимоги підлягають застосуванню норми статті 204 ЦК України, за змістом якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 916/1171/18, від 14 листопада 2018 року у справі № 910/8682/18, від 30 серпня 2018 року у справі № 904/8978/17, від 04 березня 2019 року у справі № 5015/6070/11, від 10 вересня 2019 року у справі № 9017/317/19, від 09 липня 2019 року у справі № 903/849/17, від 09 серпня 2023 року у справі № 756/15627/21 (провадження № 61-794св23).
При укладенні кредитного договору та договору застави від 12.03.2007 року між АКБ соцрозвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1 сторони погодили усі його істотні умови, недійсними у встановленому порядку ці договори не визнавалися та не містять умов щодо заборони відступати право вимоги за ними без згоди будь-якої зі сторін цього договору.
У свою чергу, укладаючи оспорюваний позивачем договір про відступлення прав вимоги від 31.07.2018 року, за яким ПАТ «Укрсоцбанк» відступило право вимоги до ОСОБА_1 за договором застави від 12.03.2007 року на користь ТОВ «ФК «Укрфінресурс», сторони досягли згоди щодо всіх його істотних умов, визначили межі, обсяг і зміст прав, які перейшли до нового кредитора, порядок передачі документів новому кредитору, що підтверджують права вимоги до боржника, ціну договору та порядок розрахунку між сторонами за відступлення, що позивач не спростувала.
Позивач не надала суду належних, допустимих і достовірних доказів, які б свідчили про недійсність переданої вимоги. У силу прямого припису статті 204 ЦК України її правомірність презюмується.
В той же час необхідно зазначити, що заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на його зміст зобов'язального правовідношення, а відтак права боржника щодо нового кредитора залишаються такими, як і його права щодо первісного кредитора. У разі заміни кредитора законодавчо передбачено способи захисту інтересів як боржника (стаття 518 ЦК України), якому надається право висувати проти вимоги нового кредитора ті ж самі заперечення, які він мав проти первісного кредитора (наприклад зустрічні вимоги до первісного кредитора, заперечення, пов'язані із простроченням первісного кредитора, наявністю обставин непереборної сили тощо), так і нового кредитора (стаття 519 ЦК України), перед яким старий кредитор буде відповідати у зобов'язанні за недійсність переданої йому вимоги.
Сам по собі факт укладення договору про відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов'язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов'язанням, що виникло на підставі кредитного договору.
Подібних за своїм змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року № 639/4836/17.
Позивачем не наведено обставин, з якими чинне законодавство України пов'язує можливість визнання недійсним спірного правочину.
Щодо договору факторингу
Відповідно до статті 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Згідно зі статтею 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника.
Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала правовий висновок щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії).
У постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) Велика Палата Верховного Суду навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні.
У постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) Велика Палата Верховного Суду зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.
Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
Отже, за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).
Така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.
Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв'язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.
Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов'язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.
Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).
Водночас, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).
У постанові від 08 листопада 2023 року в справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, в тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов'язань.
У розглядуваній справі, укладеним 31.07.2018 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс» договором передбачена плата за відступлення права вимоги в сумі 229 104,90 грн, що і є притаманним саме для договорів факторингу. Саме плата за відступлення вирізняє договори факторингу з-поміж інших договорів, за якими відбувається відступлення права вимоги, тому між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс» укладено саме договір факторингу. Отже спірний договір містить умови, які передбачають передання грошових коштів новим кредитором у розпорядження кредитору за плату, тобто його умови передбачають отримання прибутку, а тому він є саме договором факторингу.
Договір факторингу від 31.07 2018 року укладений між фінансовою установою - банком та ТОВ «Фінансова компанія «Укрфінресурс», яке також є фінансовою установою, а тому приписи цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу були повністю дотримані.
З урахуванням наведеного відсутні підстави для визнання недійсним договору факторингу.
Доводи позивача про відсутність у ТОВ «ФК «Укрфінресурс» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не можуть бути підставою для визнання недійсним договору фаторингу, оскільки така необхідна тільки при укладенні кредитного договору, а не при відступленні права вимоги.
Аналогічний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі №336/310/14-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 296/9214/14-ц, від 23 липня 2025 року у справі № 552/1473/23.
Отже, суд установив, що укладені договори відступлення права вимоги, договору факторингу не суперечать приписам чинного законодавства України, вчинені учасниками, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, відповідають їхній внутрішній волі та спрямовані на реальне настання правових наслідків, а тому не можуть вважатись недійсними. ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс» під час укладення оспорюваних договорів були дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчиненого правочину, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договорами, а доводи позивача про визнання оспорюваних правочинів повністю недійсними не знайшли свого підтвердження. Конкретних фактів порушення майнових прав та інтересів внаслідок укладення спірних договорів позивач не навела, як і не довела, що в результаті визнання таких договорів недійсними права позивача будуть захищені та відновлені.
Оскільки суд відмовляє у задоволення позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних правочині, тому відсутні підстави й для задоволення похідних вимог про застосування наслідків недійсності правочинів.
Щодо доводів позивача про те, що ще у 2011 році відбулося повне погашення кредитних зобов'язань по договору застави, а тому вважала відсутні підстави для відступлення права вимоги, то вони є безпідставними, оскільки відповідно до даних з Єдиного державного реєстру судових рішень 23 вересня 2014 року Постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків було ухвалено рішення, яким задоволено позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 895/06-034-112 від 12.03.2007 року. Вказане рішення ОСОБА_1 не оскаржувалося та набрало законної сили.
03 серпня 2015 року Дніпровським районним судом м. Києва було постановлено ухвалу у справі № 755/13782/15-ц за заявою ПАТ «Укрсоцбанк» про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Третейського суду по справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту № 895/06-034-112 від 12.03.2007 року.
На виконання ухвали суду Дніпровським районним судом м. Києва 14.08.2015 року було видано два виконавчі листи № 755/13782/15-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості по кредитному договору у розмірі 276 302,75 грн., третейського збору у розмірі 3 163,03 грн. та судового збору у розмірі 243,60 грн.
Вказані виконавчі листи було пред'явлено на примусове виконання до Центрального ВДВС м. Черкаси ГТУЮ у Черкаській області, де 02.11.2015 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості по кредитному договору у розмірі 276 302,75 грн. та виконавче провадження № НОМЕР_4 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» судового збору у розмірі 243,60 грн.
Крім того, суд звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року в справі № 910/19199/21, згідно з якими у разі, якщо буде встановлено, що первісний кредитор передав новому кредитору вимогу, яка припинилася, це є підставою для відповідальності первісного кредитора перед новим кредитором, а не підставою недійсності відповідного договору, за яким була передана така вимога. Так само зміна розміру заборгованості за кредитним договором не впливає на дійсність/недійсність договору, за яким була передана вимога за відповідним кредитним договором.
Таким чином, питання наявності та/або розміру заборгованості за кредитним договором не є предметом доказування у розглядуваній справі, оскільки не впливає на дійсність оспорюваного правочину на момент його укладення.
Щодо підстав для оспорювання правочину особою, яка не є його стороною
Так, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов'язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного, невизнаного або оспорюваного цивільного права.
Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.
У справі, що переглядається, позивачка не є стороною оспорюваних договорів від 31.07. 2018 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс».
Отже, позивачка зобов'язана була довести, що оспорюваними договорами порушуються її певні права та інтереси, що є умовою надання судового захисту порушеному, невизнаному або оспорюваному праву особи.
Оспорюючи зазначені договори, позивачка у позовній заяві не зазначила, які саме її права порушені цими договорами. Таких обставин не було встановлено й судом.
Тому суд дійшов висновку, що права позивачки оспорюваними договорами не порушені, оскільки заміна кредитора у зобов'язанні не змінює саме зобов'язання і позивач має ті ж самі права і обов'язки, визначені кредитним договором, як перед первісним кредитором, так і, у разі переходу права вимоги, перед іншим кредитором, а тому сама по собі заміна кредитора не свідчить про порушення прав позивачки.
У постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зазначено, що ініціювання спору про недійсність правочину не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Оскільки відповідачами ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс» дотримано приписів чинного законодавства при укладенні оспорюваних договорів, а права позивача внаслідок укладення цих договорів порушені не були, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Щодо вимог до приватного нотаріуса
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17 зробила висновок про те, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивач визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
Спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі. Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17.
Зміст і характер відносин між учасниками справи в цій справі підтверджують, що спір у позивача виник саме з ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Укрфінресурс», а нотаріус є неналежним відповідачем, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог, пред'явлених до нього, необхідно відмовити у зв'язку з пред'явленням їх до неналежного відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, про те, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з викладених вище підстав.
У зв'язку з відмовою в задоволенні позову судові витрати, пов'язані з розглядом справи, відповідно до ст. 141 ЦПК України, покладаються на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 174, 178, 263-265, 273, 274 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Київського відділення Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Укрфінресурс», Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського Володимира Анатолійовича, за участю третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_2 , про захист прав споживачів, - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги на рішення подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено та підписано 20.10.2025 року.
Суддя Євген ХАЙНАЦЬКИЙ