нп 2/490/4082/2025 Справа № 490/7042/25
Центральний районний суд м. Миколаєва
18 листопада 2025 року м. Миколаїв
Центральний районний суд м. Миколаєва у складі головуючого судді Гуденко О.А., при секретарі Вознюк Д.І., без участі сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 припинення стягнення аліментів та стягнення аліментів, -
27.08.2025 року представник позивачки адвокат Матвєєв В.В, звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 , в якому просить суд:
1. Припинити стягнення аліментів із ОСОБА_1 , які стягуються на підставі судового наказу, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва 15 серпня 2024 року у справі № 490/7088/24, на користь ОСОБА_2 на утримання малолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з 14 серпня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.
2. Видати судовий наказ, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітньої сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі однієї четвертої заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів, щомісячно, починаючи стягнення з дня подання заяви і до повноліття дитини. Допустити негайне виконання судового наказу в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.
3. Стягнути з відповідача на користь позивачки всі судові витрати.
4. У разі неявки позивачки та/або її представника проводити розгляд справи за їхньої відсутності.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 15 серпня 2024 року Центральним районним судом м. Миколаєва у справі № 490/7088/24 видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання малолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з 14 серпня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття. Разом з тим, з червня 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 фактично проживають за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується протоколами опитування свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 08 серпня 2025 року.
Так, ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє її представник - адвокат Матвєєв В.В., посилаючись на положення ст.ст. 173, 432 ЦПК України, звернулася до суду з заявою, в якій просила визнати таким, що не підлягає виконанню, вказаний судовий наказ, проте ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва у справі № 490/7088/24 від 12 серпня 2025 року їй було відмовлено у прийнятті заяви та роз'яснено ОСОБА_1 право на звернення до суду з позовом про зменшення розміру аліментів чи з заявою про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами у порядку, встановленому главою 3 розділу V ЦПК України.
Так, обов'язковою умовою для стягнення аліментів на користь одного з батьків є проживання з нею чи з ним самої дитини, на утримання якої власне і стягуються аліменти. При цьому, факт зміни місця проживання дитини від одного з батьків до іншого, є обставиною, яка припиняє обов'язок утримання аліментів з боку того з батьків, з ким стала проживати дитина на користь того з батьків з ким вона проживала. Враховуючи вищевикладені обставини справи, оскільки син сторін проживає разом із позивачкою з червня 2025 року, відтак наявні підстави звільнення останньої від сплати аліментів на утримання сина на користь відповідача у зв'язку зі зміною обставин, у зв'язку з чим, просять суд прийти до висновку про припинення стягнення з позивачки на користь відповідача аліментів на утримання дитини, що стягуються на підставі судового наказу, виданого 15 серпня 2024 року у справі № 490/7085/24. Також, варто зазначити, що дитині необхідно забезпечувати належне харчування, придбання одягу, навчальних матеріалів та канцелярських товарів, сплачувати відповідні загальношкільні збори, оренду житла та комунальні платежі тощо. В умовах постійного зростання цін на продукти харчування, одяг, комунальні послуги витрати на утримання дитини є досить великими. Позивачка не має змоги самостійно утримувати сина на належному рівні, забезпечувати його усім необхідним.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 01.09.2025 року прийнято вищезазначену позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі.
Від представника позивача до суду надано клопотання про розгляд справи в його відсутність, позовні вимоги підтримує в повному обсязі з підстав викладених в позовній заяві.
Відповідач двічі в судове засідання не з'явивися, повідомлявся судом належним чином, правом на подання відзиву не скористався.
Зі згоди представника позивача, суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положеннямстатті 280 ЦПК України.
Відповідно до ч. 2ст. 247 ЦПК України в разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цьогоКодексурозгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною,Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
У відповідності дост. 13 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених вимог на підставі представлених доказів.
У статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» зазначено, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту.
Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Як неодноразово зазначалося Верховним Судом, що суд не позбавлений можливості самостійно перевірити відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими, зокрема, судові рішення у справах, учасниками яких є сторони по справі : ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Дослідивши надані позивачем і долучені до матеріалів справи письмові докази, суд встановив наступні обставини та відповідні ним правовідносини.
Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 17 листопада 2007 року було укладено шлюб, зареєстрований Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17.11.2022 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Батьками неповнолітнього ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 є ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 22.12.2010 року міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, актовий запис № 4080.
Рішенням від 28 серпня 2023 року Центрального районного суду м. Миколаєва у справі № 490/4584/23, яке набуло законної сили і не скасоване, а отже може бути звернуто до примусового виконання, стягнуто з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частки від усіх видів заробітку/доходів відповідача, але не менше 50 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, і до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 23.05.2023 року.
За такого, відповідно п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо: набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Також суд додатково враховує, що при видачі судового наказу 15.08.2024 року судом не вирішувалося питання про припинення стягнення аліментів з ОСОБА_2 , не відкликався виконавчий лист, виданий на виконання рішення суду № 490/4584/23.
Звертаючись до суду в позовному провадженні з вимогою про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі однієї четвертої заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів, щомісячно, починаючи стягнення з дня подання заяви і до повноліття дитини - ОСОБА_1 фактично заявила такі самі позовні вимоги, які вже вирішені судом і рішення суду набрало законної сили , а отже слід закрити провадженні в цій частині вимог.
Згідно рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 12 лютого 2025 року у справі № 490/7620/24 , яке залишено без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 16.05.2025 , за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Виконавчий комітет Миколаївської міської ради як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання дитини - в задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з вказаних судових рішень, відповідачка ОСОБА_1 в своїх заявах від 31 січня 2025 року та 03 лютого 2025 року не заперечувала проти того, щоб син проживав разом з батьком, який його самостійно виховує та утримує. Вказувала, що вона з дитиною спілкується по можливості, коли є вільний час, приблизно раз на місяць. Зазначила, що не відмовляється від дитини, але зараз не має достатнього часу, щоб кожного дня спілкуватися з дитиною, робити з ним уроки, виховувати, допомагати матеріально. Переїжджати до України вона не має наміру, до того ж ОСОБА_2 не заперечує щодо того, щоб він виховував сина без її участі та самостійно забезпечував.
Як встановлено судом, батьки з дитиною зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 .
З акту про проживання від 06 серпня 2024 року слідує, що за адресою: АДРЕСА_1 , з лютого 2024 року по теперішній час ОСОБА_2 проживає разом з сином, ОСОБА_3 , який повністю знаходиться на його утриманні та одноосібному вихованні.
Згідно з довідками від 26 червня 2024 року №02-03/139 та 02-03/89 дитина сторін навчається в 8 класі в Миколаївській гімназії №32 ім. Кривоносова С.С. Миколаївської міської ради, вихованням сина займається батько, який постійно спілкується з класним керівником та адміністрацією закладу, цікавиться успіхами сина.
15 серпня 2024 року Центральним районним судом м. Миколаєва в справі №490/7088/24 видано судовий наказ, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання малолітнього сина - ОСОБА_3 , у розмірі 1/4 всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з 14 серпня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.
Дані щодо пред'явлення цього судового наказу до виконання та ухилення матері від його виконання матеріали справи не містять.
З висновку органу опіки та піклування про недоцільність визначення місця проживання дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_2 від 29 жовтня 2024 року №19764/02.02.01-22/06/14/24, слідує, що мати дитини, ОСОБА_1 , на даний час проживає в Польщі. Зі слів матері, вона не проти, щоб син проживав разом з батьком, у неї інша родина, проблеми зі здоров'ям, син раніше проживав у неї в родині, але поведінка сина не влаштовувала, вона постійно з сином спілкується засобами телефонного та інтернет зв'язку.
В розмові фахівців органу опіки та піклування з сином сторін, дитина пояснювала, що хоче жити з батьком, тому що з ним йому комфортно та добре. Підстав, які б перешкоджали батькові виконувати обов'язки щодо виховання та догляду за дитиною не виявлено. Спір між батьками щодо місця проживання дитини відсутній. З огляду на викладене, орган опіки і піклування Виконавчого комітету Миколаївської міської ради вважав за недоцільне визначати місце проживання ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_2 .
Відповідачка ОСОБА_1 не заперечувала, що син перебуває на повному утриманні батька, який забезпечує йому належний побутовий та матеріальний рівень життя.Сторони стверджували, що мати дитини в Польщі і не має наміру проживати в Україні.
Судами встановлено, що надані ОСОБА_2 докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, що сторонами не заперечується, і що ОСОБА_1 проживає окремо.
Ухвалою від 12 серпня 2025 року судді Центрального районного суду м. Миколаєва Черенкової Н.П. у справі № 490/7088/24, відмовлено ОСОБА_1 у прийнятті заяви про визнання судового наказу, виданого 15 серпня 2024 року у справі №490/7088/24 таким, що не підлягає виконанню. Роз'яснити заявнику право на звернення до суду з позовом про зменшення розміру аліментів чи з заявою про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами у порядку, встановленому главою 3 розділу V ЦПК України.
Як вбачається з копії паспорта позивачки, вона зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 . Яке відношення вона має до квартири за адресою АДРЕСА_1 і на якій підставі вона там проживає - позивачкою взагалі жодним чином не пояснено і докази суду не надано.
Як слідує із даних Єдиного державного реєстру судових рішень, всправі № 490/7620/24 судами станом на весну 2025 року встановлено, що в квартирі за цією ж адресою АДРЕСА_1 проживає саме батько ОСОБА_2 з сином ОСОБА_6 , а мати ОСОБА_1 проживає окремо , до того ж і поза межами України.
На підтвердження вказаних у позові обставин представником позивача надано Протоколи допиту свідка від 08.08.2025 року - ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 , які проживають в сусідніх квартирах в будинку по АДРЕСА_3 , в яких вони зазначать, що в квартирі АДРЕСА_4 за цією адресою з червня 2025 року проживає ОСОБА_1 , з сином ОСОБА_3 .
Вказані особи опитувалися представником позивачки адвокатом Матвєєвим В.В., про кримінальну відповідальність за ст.ст. 384,385 КК України не попереджувалися, клопотань про допит вказаних осіб в судовому засіданні стороною позивача не заявлялося - отже суд не може прийняти ці «протоколи опитування свідка» в якості належного та допустимого доказу на підтвердження проживання позивачки з дитиною за вказаною адресою.
Положеннями статті 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу. За умовами ст. 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім'я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Згідно із ч. 1 ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Відповідно до ч. 3 ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина
За правилами ч. 4 ст. 273 Цивільного процесуального кодексу України якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.
Зазначені норми не встановлюють вичерпного переліку обставин, які можуть бути підставою для звільнення (повного або часткового) від сплати аліментів.
Питання про те, чи мають обставини, на які посилається платник аліментів, істотне значення, у кожному конкретному випадку вирішує суд. У постанові Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 711/8561/16-ц (провадження № 61-21318св18) зроблено висновок про те, що аліменти це кошти, спрямовані на забезпечення дитини всім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків, хто проживає з дитиною та бере більш активну участь у її вихованні.
У цьому аспекті доведенню підлягають саме ті обставини, що діти постійно, а не тимчасово проживають із тим з батьків, хто сплачував аліменти. Наявність рішення про стягнення аліментів не є перешкодою для вирішення спору про припинення такого стягнення і стягнення аліментів на користь іншого з батьків, бо саме у зміні обставин, які існували на момент ухвалення першого рішення, полягає новий спір (постанова Верховного Суду від 03.02.2021 у справі №520/21069/18 (провадження № 61-1347св20).
Припинення стягнення аліментів можливе, зокрема, тоді, коли дитина проживає з іншим із батьків, який її повністю утримує. У такому разі відбувається припинення стягнення аліментів на ім'я їх одержувача (постанова Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №686/18140/21 (провадження №61-6611св22)). Отже, обов'язковою умовою для стягнення аліментів на користь одного з батьків є проживання з нею чи з ним самої дитини, на утримання якої власне і стягуються аліменти. При цьому, факт зміни місця проживання дитини від одного з батьків до іншого, є обставиною, яка припиняє обов'язок утримання аліментів з боку того з батьків, з ким стала проживати дитина на користь того з батьків з ким вона проживала.
Син сторін на час звернення до суду з цим позовом досяг 14 річного віку , а отже він в силу норм чинного законодавства може вільно обирати собі місце проживання з кимось з батьків, які мають у власності житлові приміщення. Проте, позивачем не заявлено клопотання про з'ясування думки дитини ( з урахуванням того, що ще декілька місяців потому він пояснював органу опіки та піклування про своє бажання жити з батьком, а мати надавала пояснення, що не має змоги спілкуватися з сином частіше одного разу на місяць).
З обставин виниклого спору слідує, що в умову необхідності припинення обов'язку сплачувати аліменти позивачем покладається фактична зміна місця проживання дитини.
З урахуванням предмета цього спору (припинення стягнення аліментів на утримання дитини), однією з обставин, яка підлягає доказуванню у справі, є те, з ким саме з батьків проживає дитина на час вирішення спору судом та ухвалення рішення у справі, зокрема з одержувачем аліментів чи з їх платником.
Надаючи системний аналіз положенням ст.ст. 180-181 СК України, суд підтверджує, що право на стягнення аліментів як категорії матеріальної допомоги спеціального спрямування, тобто як забезпечення неповнолітньої дитини, пов'язується з фактом проживання дитини з тим із батьків, хто безпосередньо, володіючи даними про побутові та соціальні повсякденні потреби дитини, здійснює спрямоване використання коштів, отриманих, в тому числі, як аліменти. Дійсно, окреме проживання від дитини, позабавляють розумного сенсу на утримання відповідної матеріальної допомоги.
При цьому, при вирішенні питання про отримання аліментів, або припинення обов'язку їх сплати, слід виходити не лише з формальних відомостей про місце проживання дитини на певний період, а надавати оцінку загальним взаємопов'язаним ознакам, що виявляють собою відповідні категорії утримувача аліментів, платника.
У відповідності до положень ч. 3 ст.12 та ч. 1 ст.82 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, та кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно до пункту 4 частини 2 статті 43 ЦПК Україниучасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Відповідно дост. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Положеннями ч. 2 ст.78 ЦПК Українивизначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно зіст. 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1ст. 81 ЦПК Українипередбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до положень ст.83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
В п. 27постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції'роз'яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Таким чином, з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обов'язок подавати докази покладається на сторони процесу, а суд позбавлений можливості визначати коло доказів за власною ініціативою і зобов'язаний розглядати справу виключно на підставі поданих сторонами доказів.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Вс від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц)
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (Постанова ВП ВС від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
У Постанові Верховного Суду від 25 вересня 2023 року у справі № 902/1068/20 зазначається, що у цивільних (господарських) справах стандартом доказування є «перевага доказів», стандарт також відомий як «баланс ймовірностей», де основним принципом є змагальність сторін, а суд виступає лише арбітром.
Як зазначає суд, цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Рішення ЄСПЛ у справі «Бендерський проти України», яке орієнтує судову практику застосовувати при оцінці доказів стандарт доказування «баланс ймовірностей», або як його ще називають «переваги більш вагомих доказів», що притаманний саме приватноправовим відносинам. За класичним визначенням цей стандарт тлумачиться як розумний ступінь ймовірності.
Європейський суд з прав людини також застосовує схожий підхід у рішенні у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції». Аналізуючи правову систему країн загального права, суд зазначає, що у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом». Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту. Скоріше така категорія справ повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей».
З цього приводу суд зазначає, що за час розгляду справи позивачем не було надано жодного належного доказу, який би підтверджував той факт, що дитина постійно проживає з нею за адресою АДРЕСА_1 та перебуває повністю на її утриманні.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і треба прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
З обставин справи вбачається, що між позивачем та відповідачем протягом періоду після ухвалення першого рішення про стягнення на користь ОСОБА_1 в 2023 році аліментів з батька на утримання сина виникають суперечки з приводу участі у вихованні дитини, визначення її місця проживання - адже кожного літа , як стверджують самі сторони, син змінює своє місце прооживання з одним з батьків. Рішення щодо визначення місця проживання ОСОБА_3 на даний час не ухвалено, до того ж дитина досягла того віку, коли має право самостійно визначатися, з ким із батьків він буде проживати.
ОСОБА_1 станом на літо 2024 - весну 2025 року стверджувала, що усвідомлено залишила сина проживати з батьком, поїхавши до Польщі без наміру повертатися в Україну.
Суд зауважує, що, навіть якщо і вважати дійсними твердження позивачки про проживання сина з нею за адресою по АДРЕСА_5 , проте таке визначення місця проживання дитини не може свідчити, що така зміна місця проживання дитини матиме постійний характер, і що дитина перебуває на її утриманні без матеріального утримання з боку батька, до того ж за цією адресою може проживати і батько дитини. Підстави зміни приживання дитини в подальшому, в розрізі спору між сторонами, не характеризуються за рівнем узгодженості та юридичної визначеності ознаками відносної стабільності місця приживання дитини як критерію припинення обов'язку сплати аліментів.
У свій постанові по справі № 904/2979/20 Верховний Суд зробив висновок, що потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом.
При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу. Про це зазначив Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду при розгляді справи.
Зловживання правом не повинно призводити до того, що особа втрачає усіляку можливість свого судового захисту. Суд лише повинен не дати особі досягти того, що вона прагне досягти зловживальницькою дією, зберігаючи розумний баланс інтересів учасників цивільних правовідносин.
З огляду на вищевикладене, враховуючи досліджені судом докази ( а фактично відсутність доказів) , а також вирішучи справу саме в межах заявлених позовних вимог та в межах заявлених правових підстав даного позову - суд приходить до висновку, що у позові слід відмовити за недоведеністю позовних вимог.
Відповідно ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем.
На підставі викладеного і керуючись ст. ст.12,81,141,247, 255, 263-265, 279, 280 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення стягнення аліментів - відмовити.
Закрити провадження в частині позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання малолітньої сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі однієї четвертої заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів, щомісячно, починаючи стягнення з дня подання заяви і до повноліття дитини.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Повний текст судового рішення скалдено 24.11.2025 року
Суддя О.А. Гуденко