25 листопада 2025 року місто Київ
справа № 359/10288/18
апеляційне провадження № 22-ц/824/10707/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Саліхова В.В.,
суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,
за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 березня 2025 року, ухвалене під головування судді Чирки С.С., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_4 про виселення з квартири,-
У грудні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_4 про виселення з квартири.
Позов вмотивована тим, що 28 листопада 2018 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарована/позивач) був укладений договір дарування квартири, за яким дарувальник подарувала, а обдарована прийняла у дар належну дарувальнику на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . В цій квартирі мешкає з 2009 року родина в складі: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
Позивачка вважає, що відповідачі незаконно проживають у належній їй на праві приватної власності квартирі, утворюючи заборгованість по комунальним внескам, чим чинять перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження її майном, а тому на підставі частини першої статті 391 ЦК України ОСОБА_3 , як власник, має право вимагати усунення таких перешкод.
Добровільно виселитись з належної позивачу квартири відповідачі відмовляються.
Посилаючись на наведене, позивач просила суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 березня 2025 року позовні вимоги задоволено.
Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 352,40 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 352,40 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з апеляційними скаргами, в яких просять скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 березня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційні скарги обгрунтовують тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначають, що судом не було враховано достатні та тривалі зв'язки з квартирою АДРЕСА_1 , що у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року охоплюється поняттям «житло». Вони правомірно набули право на проживання у спірній квартирі.
Вказують, що отримуючи в дар квартиру ОСОБА_3 знала про наявність у відповідачів права користування та проживання у спірній квартирі, а сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.
Зауважують, що судом не надано оцінки тому факту, що відповідачі проживають у спірній квартирі тривалий час, починаючи з моменту введення її в експлуатацію, а також після укладення договору дарування з ОСОБА_4 . Також, суд не дав оцінки тому факту, що позивач починаючи з 2018 року фактично проживає за кордоном у Швеції і не потребує необхідності проживання у спірній квартирі.
Посилаються на те, що судом не було зупинено провадження у справі після подання її представником обгрунтованого клопотання з огляду на перебування у провадження суду справи № 359/7312/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання недійсним договору дарування.
Також зазначають, що позовна заява не підписана позивачем, про що свідчить висновок експерта, а відтак суд першої інстанції в порушення вимог ч. 11 ст. 185 ЦПК України не прийняв ухвалу про залишення заяви без руху, а протиправно продовжив судовий розгляд.
Стверджують про порушення принципу неупередженості судді до відповідачів, що полягає у висвітленні суддею відповідачів у негативному ракурсі, зазначив лише факти, що створюють їх негативний образ.
У відзиві на апеляційні скарги представник ОСОБА_3 адвокат Ісаєнко О.В. просив залишити апеляційні скарзі без задоволення. а рішення суду без змін, посилаючись на те, що їх доводи не спростовують висновків суду та не свідчать про ухвалення рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Третя особа ОСОБА_4 у відзиві на апеляційній скарги просила їх відхилити, а рішення залишити без змін, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та її представник - ОСОБА_6 підтримали доводи апеляційних скарг та просили їх задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник - ОСОБА_7 підтримали доводи апеляційних скарг та просили їх задовольнити.
Представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_8 проти доводів апеляційних скарг заперечував та просив залишити їх без задоволення.
Третя особа ОСОБА_4 проти доводів апеляційних скарг заперечувала та просила залишити їх без задоволення.
Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення учасників справи , вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 . Вказана обставина підтверджується копією договору дарування, посвідченого 28.11.2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козаєвою Н.М. зареєстровано в реєстрі за №5063 та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №147132613 від 28.11.2018 (том 1 а.с.3,4).
З довідки №38 від 04 грудня 2018 року ОСББ «Альта» слідує, що в квартирі за адресою АДРЕСА_1 мешкає з 2009 року родина в складі ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (том 1 а.с.5).
Станом на 04.11.2018 року заборгованість за комунальними внесками по квартирі АДРЕСА_1 становила 31401,91 грн., що підтверджується повідомленням №2 від 04.11.2018 року наданим об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Альта» (том 1 а.с.6).
06 грудня 2018 року ОСОБА_3 направила досудову вимогу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про виселення з належної їй квартири АДРЕСА_1 (том 1 а.с.7).
Добровільної згоди щодо користування квартирою відповідачам позивачка не надавала, на письмові звернення, щодо звільнення вказаної квартири відповідачі не реагують.
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 04 лютого 2011 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. Вказана обставина підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданому 04.02.2011 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві (том 2 а.с.239).
З інформації з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №185634839 від 22.10.2019 року (том 1 а.с. 171-172) слідує, що станом на день подачі позовної заяви до суду ОСОБА_2 був власником квартири АДРЕСА_4 .
З довідки КП «Ніжинське міжміське бюро технічної інвентаризації» Чернігівської обласної ради №01347 від 14.09.2022 року слідує, що ОСОБА_2 є власником частини 25 % квартири АДРЕСА_5 (том 1 а.с.169). Вказана інформація також відображена в декларації ОСОБА_1 (том 1 а.с.164-165).
З інформації з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №409815460 від 27.01.2025 року (том 2 а.с. 237-238) слідує, що квартира АДРЕСА_4 , була передана у власність ОСОБА_1 09.11.2021 року на підставі договору дарування серії та номер: 3-1223, виданого Шостою Київською державною нотаріальною конторою.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі проживають у квартирі без згоди власника, станом на цей час не є членом її сім'ї та відмовляються виселитися та наявність у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 іншого зареєстрованого житла, суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для задоволення позову та виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 . За встановлених у даній справі обставин, втручання держави у право відповідачів на житло є законним.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі
№ 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), а також постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Визначальним для захисту порушеного права на підставі цієї норми права
є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні своєю власністю. При вирішення таких спорів не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Водночас, при вирішенні вказаної категорії спорів необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
З урахуванням вказаного, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе виключно за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співмірним із переслідуваною законною метою.
У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_2 був власником спірної квартири, ОСОБА_1 вселилася до спірної квартири як член сім'ї.
02 березня 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (мати відповідача ОСОБА_2 ) уклали договір дарування квартири, згідного якого остання набула у власність спірну квартиру.
В подальшому, власником квартири АДРЕСА_1 стала позивач ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого 28 листопада 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козаєвою Н.М. зареєстровано в реєстрі за №5063, яка і звернулася до суду з метою захисту своїх прав.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 04 лютого 2011 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.
З інформації з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №185634839 від 22.10.2019 року (том 1 а.с. 171-172) слідує, що станом на день подачі позовної заяви до суду ОСОБА_2 був власником квартири АДРЕСА_4 .
З довідки КП «Ніжинське міжміське бюро технічної інвентаризації» Чернігівської обласної ради №01347 від 14.09.2022 року слідує, що ОСОБА_2 є власником частини 25 % квартири АДРЕСА_5 (том 1 а.с.169). Вказана інформація також відображена в декларації ОСОБА_1 (том 1 а.с.164-165).
З інформації з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №409815460 від 27.01.2025 року (том 2 а.с. 237-238) слідує, що квартира АДРЕСА_4 , була передана у власність ОСОБА_1 09.11.2021 року на підставі договору дарування серії та номер: 3-1223, виданого Шостою Київською державною нотаріальною конторою.
Таким чином, відповідачі мають у власності житло, в якому можуть проживати.
Відтак, доводи апеляційних скарг в частині непропорціності втручання держави у право відповідачів на житло спростовуються встановленими у справі обставинами, зокрема наявністю у відповідачів іншого житла.
Встановивши, що відповідачі проживають у квартирі без згоди ОСОБА_3 , не є членами її сім'ї, врахувавши наявність у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 іншого зареєстрованого житла, суд першої інстанції, з яким погоджується і колегія суддів, дійшов обгрунтованого висновку про наявність достатніх підстав для задоволення позову та виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 .
Доводи апеляційної скарги про те, що отримуючи в дар квартиру ОСОБА_3 знала про наявність у відповідачів права користування та проживання у спірній квартирі, а сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх, колегія суддів відхиляє оскільки вони не спростовують висновків суду щодо наявності підстав для виселення відповідачів.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд не дав оцінки тому факту, що позивач починаючи з 2018 року фактично проживає за кордоном у Швеції і не потребує необхідності проживання у спірній квартирі, колегія суддів зазначає, що відповідачі, маючи у власності нерухоме майно, не бажають добровільно висилитися з квартири, що належить позивачу на праві власності, а факт перебування позивача закордоном не є підставою для відмови в задоволення її позову про виселення відповідачів та не свідчить про неможливість звернутися з позовом для захисту своїх прав.
Щодо доводів про те, що судом не було зупинено провадження у справі після подання обгрунтованого клопотання з огляду на перебування у провадження суду справи № 359/7312/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання недійсним договору дарування, колегія суддів зазначає.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
У постанові Верховного Суду України 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1367цс15 зазначено, що зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі № 6-1957цс16.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі № 761/33089/20 (провадження№ 61-18470св21) вказано, що тлумачення пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України свідчить, що обов'язкове зупинення провадження у справі можливе за наявності у сукупності таких умов: 1) об'єктивної неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, тобто неможливість для суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі; 2) пов'язаність справ - пов'язаною зі справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 357/10397/19 (провадження № 61-5752сво21) вказано, що: метою зупинення провадження у справі згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України є виявлення обставин (фактів), які не можуть бути з'ясовані та встановлені в цьому провадженні, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено.
З огляду на вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду слід у кожному конкретному випадку з'ясовувати: як пов'язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду справи. Отже, необхідність в зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у даній справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв'язок. Разом із тим, необхідно враховувати, що відповідно до пункту 6 частини першої статі і 251 ЦПК України суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Отже, така підстава зупинення провадження як неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи застосовується виключно у тому разі, коли в тій іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у цій справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.
При цьому, вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, суд повинен враховувати, що зупинення провадження у цивільній справі з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки у випадку, коли лише в тій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав вимог у даній справі чи умов, від яких залежить можливість її розгляду, і з'ясувати, чи дійсно від наслідків розгляду зазначеної цивільної справи залежить прийняття рішення у цій цивільній справі.
Для вирішення питання про зупинення провадження у справі суду необхідно у кожному конкретному випадку з'ясовувати: як пов'язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду справи.
Саме по собі твердження про неможливість розгляду даної справи до розгляду іншої справи не може бути підставою для зупинення провадження у справі. Взаємопов'язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду цієї справи до прийняття рішення у іншій справі.
Відповідних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 червня 2019 року у справі № 910/12694/18, а також 07 вересня 2023 року в рамках справи № 4821/3/23.
Таким чином, необхідність в зупиненні провадження у справі виникає виключно у випадку саме неможливості (а не недоцільності, бажаності, зручності, тощо) розгляду даної справи до вирішення судом іншої справи. При цьому така неможливість має бути чітко визначена та належним чином аргументована судом при зупиненні провадження.
Судом не встановлено обставин, які унеможливлюють розгляд даної справи, зібрані докази дозволяли встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, а тому суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для зупинення провадження у справі.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що позовна заява не підписана позивачем, про що свідчить висновок експерта, а відтак суд першої інстанції в порушення вимог ч. 11 ст. 185 ЦПК України не прийняв ухвалу про залишення заяви без руху, а протиправно продовжив судовий розгляд, оскільки ОСОБА_3 особисто на адресу суду направила заяву від 27.01.2025, в якій підтвердила факт її особистого підписання позову.
Дослідивши матеріали справи, надавши оцінку наявним доказам та врахувавши процесуальну поведінку ОСОБА_3 та її представника, колегія суддів дійшла висновку про те, що поданий ОСОБА_3 позов відповідає її волевиявленню.
Факт перебування позивача за кордоном на момент подання позову до національного суду не спростовує можливість позивача власноручно підписати позовну заяву, оскільки не має значення, яким чином позовна заява була подана до суду (поштовим зв'язком, за допомогою Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи, кур'єром чи іншою особою, уповноваженою позивачем на такі дії). Саме до такого висновку дійшов Верховний суд у постанові від 09.10.2024 у справі № 753/939/24. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду у постанові від 06 березня 2024 року у справі № 361/6369/20 (провадження № 61-427св24).
Щодо доводів апеляційної скарги про зазначення судом наявності заборгованості за комунальні послуги та не зазначення про наявність постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року у справі № 753/224/23 у якій така заборгованість спростована і визнана необгрунтованою, колегія суддів зазначає наступне.
Встановлено, що у січні 2023 року ОСББ «АЛЬТА» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 вересня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовивши у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що ані разом з позовною заявою, ані на вимогу суду позивачем не подано розрахунку заборгованості за весь період, у тому числі тієї, що існувала станом на 01 січня 2020 року в сумі 38 283,67 грн, а також станом на 01 вересня 2022 року у заявленій позивачем сумі 39 938,85 грн, а надана на вимогу суду довідка не містить конкретного розрахунку заборгованості.
Суд вказав, що щомісячні нарахування складаються не тільки із внесків, затверджених Протоколами загальних зборів ОСББ «АЛЬТА», а також із плати за інші комунальні послуги (електропостачання, водопостачання та водовідведення). Проте належних і допустимих доказів того, на якій підставі та яким чином здійснювалися такі нарахування (дані про зняття показників лічильників, затверджені тарифи), суду надано не було та не зазначено джерел їх здобуття.
Також суд звернув увагу, що станом на 16 квітня 2019 року вже існувала заборгованість на суму 40 017,05 грн, проте відомості, за який період та внаслідок прострочення та щодо яких саме платежів виникла така заборгованість, позивач не надав. Підстави пред'явлення позову саме до відповідачки щодо погашення простроченої заборгованості, а не до попереднього власника квартири ОСОБА_4 , третьої особи у справі, не обґрунтував.
Суд зазначив, що позов щодо стягнення заборгованості за період з січня 2020 по листопад 2022 року в сумі 39 960,45 грн позивачем не доведений, оскільки та сума утримання, що підлягала сплаті щомісячно на підставі рішень загальних зборів ОСББ «АЛЬТА» (з 01 січня 2020 року: 5,68грн./кв.м. х 65,4 кв.м = 371,47 грн, з 01 жовтня 2021 року: 6,36 грн./кв.м. х 65,4 = 415,94 грн) за вказаний період повністю сплачена. Інші нарахування позивачем не обґрунтовані та не доведені.
Суд зробив висновок, що борг, що рахується станом на 01 січня 2020 року в сумі 38 283,67 грн, який врахований позивачем при розрахунку заборгованості, яка виникла станом на 01 листопада 2022 року в сумі 39 960,45 грн, стягненню не підлягає у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року апеляційну скаргу адвоката Ковальчук Н.О., яка діє в інтересах ОСББ «АЛЬТА», задоволено частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 вересня 2023 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення суду в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 вересня 2023 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову, однак помилився із мотивами відмови у стягненні частини заборгованості, відтак рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 вересня 2023 року слід змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Разом з тим, відмова в задоволенні позову про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги не є підставою для відмови в задоволенні позову у даній справі про виселення, тому не мають правового значення у даній справі.
Щодо порушення права відповідачів на справедливий суд (стаття 6 Конвенції), колегія суддів відмічає, що рішення суду було ухвалено з дотриманням норм ЦПК України. При цьому, порушення права на справедливий суд має місце лише тоді, коли процесуальні порушення позбавили сторону можливості ефективно захищати свої права. Однак, таких порушень в ході апеляційного перегляду справи встановлено не було, відповідно, порушення статті 6 Конвенції не відбулося.
Таким чином доводи, наведені в обґрунтування апеляційних скарг, не можуть бути підставами для скасування рішення суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 березня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 25 листопада 2025 року.
Головуючий:
Судді: