20 листопада 2025 року м. Київ
Унікальний номер справи № 760/20788/25
Апеляційне провадження № 22-ц/824/16954/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,
за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 10 вересня 2025 року, постановлену під головуванням судді Тесленко І.О., у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту, що має юридичне значення, -
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, в якій просив встановити факт, що на утриманні ОСОБА_1 перебувають шестеро неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 (а.с. 1-3).
На обґрунтування заяви зазначав, що з 2020 року він почав спільно проживати з ОСОБА_2 а у 2022 році було офіційно зареєстровано шлюб. В шлюбі народилось двоє спільних дітей. Відтак, за адресою АДРЕСА_1 , постійно проживає їх родина, яка складається з дружини ОСОБА_7 , їх спільних синів та трьох дітей ОСОБА_2 від попередніх стосунків, для яких ОСОБА_1 є вітчимом.
Разом з тим, зазначав, що також є батьком та повністю утримує свою неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка проживає окремо зі своєю матір'ю.
Вказував, що з моменту спільного проживання з ОСОБА_2 , взяв на себе повну відповідальність за добробут та фінансове забезпечення всієї родини, є єдиним працевлаштованим членом родини та основним годувальником, що об'єктивно підтверджується багаторічної страховою історією та офіційним доходом, відображеним у довідках Пенсійного фонду України ОК-5 та ОК-7, оскільки ОСОБА_2 перебуває у відпустці по догляду за дитиною і не має самостійного доходу, окрім державних соціальних виплат.
Зазначав, що 15 липня 2025 року він звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання йому відстрочки від призову на підставі трьох і більше дітей. 2025 року комісією ІНФОРМАЦІЯ_8 йому було усно повідомлено про намір відмовити у наданні відстрочки з формальних причин. Це створює ситуацію правової не визначеності та змушує заявника звернутися до суду (а.с. 1-3).
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 10 вересня 2025 року у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту, що має юридичне значення - відмовлено (а.с. 29-30).
Не погодившись з ухвалою районного суду, 18 вересня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження (а.с. 32-35).
На обґрунтування апеляційної скарги посилався на те, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права та хибним тлумаченням усталеної практики Верховного Суду.
Звертав увагу, що суд першої інстанції всупереч ч. 1 ст. 187 ЦПК України, яка встановлює п'ятиденний строк для вирішення питання про відкриття провадження, не ухвалювала жодного процесуального рішення протягом 25 днів, та лише 10 вересня 2025 року, після виходу з відпустки постановила оскаржувану ухвалу.
Вважав, що суд першої інстанції замість формальної перевірки вдався до поглибленого аналізу змісту доданих до заяви доказів, а саме свідоцтв про народження дітей його дружини, та надав їм власну матеріально-правову оцінку. На підставі цієї оцінки суддя дійшла висновку про наявність спору про право, що і стало формальною причиною для відмови у відкритті. Такі дії є прямим порушенням ст. 89 ЦПК України, яка чітко встановлює що оцінка доказів здійснюється судом під час розгляду справи по суті, а не на стадії відкриття провадження.
Ключове значення для справи має постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21, в якій встановлено, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, навіть якщо вони необхідні для реалізації прав у публічно-правових відносинах, належать до юрисдикції цивільних судів і розглядаються в порядку окремого провадження. Більше того, потенційна незгода суб'єкта владних повноважень з правом особи на пільгу не створює «спору про право» в розумінні цивільного процесу, оскільки цей орган не є претендентом на відповідне право і не є учасником сімейних відносин.
Суд першої інстанції, посилаючись на наявність запису про батька у свідоцтвах про народження, дійшов висновку про існування спору щодо утримання дітей. Цей висновок є посилковим, оскільки у даній ситуації відсутні як суб'єкт, так і предмет спору. Звертав увагу, що особа, записана батьком на підставі ст. 135 СКУ, не набуває жодних батьківських прав та, у контексті цієї справи, не несе жодних батьківських обов'язків, зокрема, обов'язку з утримання. Для виникнення таких прав та обов'язків необхідна окрема судова процедура визнання батьківства.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази існування спору, жодна особа не заявляла претензій на утримання дітей і не заперечувала права заявника та обов'язку їх утримувати (а.с. 32-35).
В судовому засіданні апелянт ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підтримали скаргу і просили її задовольнити.
Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені належним чином, про що у справі є докази (а.с. 47-51).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні.
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06).
Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті окремого провадження, виходив із того, що вимога про встановлення юридичного факту, про який просить заявник, передбачає спір про право утримання дітей.
Колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.
За частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України і не є вичерпним.
Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Такі висновки висловлені Верховним Судом в постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23 (провадження № 61-8050св24), від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23) та інших.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам виснує, що в цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Такими ж критеріями керувалася Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
У справі, яка є предметом перегляду, звертаючись до суду в порядку окремого провадження заявник зазначив, що встановити факт самостійного утримання дітей необхідно йому для того, щоб отримати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Тобто, метою встановлення факту заявник визначив отримання права на відстрочку від мобілізації відповідно до пункту 3 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у зв'язку із перебуванням на утриманні останнього троє і більше дітей віком до 18 років.
Так, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
У пункті 3 Додатку 5 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 560 від 16 травня 2024, зазначено, що документами, які підтверджують право на відстрочку для жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці, є: свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства військовозобов'язаного та один із документів: свідоцтво про реєстрацію шлюбу з матір'ю (батьком) дітей (трьох і більше) або рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір'ю), або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з тим із батьків, який є військовозобов'язаним, або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, а також договір про сплату аліментів на дитину.
Сімейний Кодекс України по різному регулює правовідносини щодо виховання та утримання дітей особами, які мають статус батьків та особами, які є вітчимом чи мачухою.
Так, за положеннями статті 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них.
Загальні обов'язки батьків щодо виховання дитини перелічені у статті 150 СК України.
Відповідно до статті 180 СК батьки повинні утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (стаття 268 СК України).
Встановлення факту утримання вітчимом дітей впливає на права та законні інтереси інших суб'єктів сімейних відносин (матері, батька, діда, баби), оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання ними своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
За таких умов питання утримання заявником пасинка і падчерки не може вирішуватися безвідносно від дій інших осіб, зобов'язаних їх утримувати, тому подібний факт підлягає встановленню під час розгляду спору в порядку позовного провадження.
Аналогічний висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 від 11 вересня 2024 року.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у своїй постанові від 06 листопада 2024 року у справі № 468/1025/23 зазначив, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо утримання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо утримання дитини, то факт одноосібного утримання дитини одним із батьків або факт утримання пасинка вітчимом може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з утримання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
Для підтвердження утримання дитини вітчимом необхідне існування (настання) обставин, на підставі яких обсяг прав батька обмежується або припиняється.
Факт утримання дитини не біологічним батьком, а вітчимом не може встановлюватись у безспірному порядку, в тому числі на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 4 грудня 2024 року у справі № 551/812/23.
Разом з тим, встановлення факту утримання ОСОБА_1 шестеро неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 ,може мати негативні наслідки також і для матерів дітей.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо утримання дитини.
Відтак, в даному випадку наявний спір про право, зокрема, спір щодо участі одного з батьків у матеріальному забезпеченні (утриманні) дитини та вихованні та/або ухилення від участі у вихованні та матеріальному забезпеченні/утриманні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження.
Суд апеляційної інстанції критично оцінює посилання апелянта на те, що батько дітей його дружини був записаний на підставі ст. 135 СК України, оскільки такі обставини в суді першої інстанції не зазначались.
При цьому, такі доводи не спростовують факту наявності в даному випадку спору про право, адже, у свідоцтвах народження дітей батьком зазначений ОСОБА_8 . Такий запис не виключений зі свідоцтва та не оскаржений.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що в даному випадку наявний спір також і щодо участі матері дітей щодо їх утримання.
Інші доводи апеляційної скарги зазначених висновків не спростовують, а свідчать про неправильне тлумачення заявником норм матеріального права.
Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції всупереч ч. 1 ст. 187 ЦПК України, яка встановлює п'ятиденний строк для вирішення питання про відкриття провадження, не ухвалювала жодного процесуального рішення протягом 25 днів, та лише 10 вересня 2025 року, після виходу з відпустки постановила оскаржувану ухвалу, суд апеляційної інстанції приймає до уваги, проте, такі доводи не є обов'язковою підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідно до статті 375 ЦПК України оскаржувану ухвалу слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 10 вересня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили негайно з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 21 листопада 2025 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
Є.П. Євграфова
В.В. Саліхов