11 листопада 2025 року місто Київ
справа № 757/27732/23-ц
апеляційне провадження № 22-ц/824/14336/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача - Головачова Я.В.,
суддів: Нежури В.А., Невідомої Т.О.,
за участю секретаря судового засідання: Приходька Р.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва у складі судді Соколова О.М. від 8 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, російської федерації в особі уряду російської федерації про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті військового вторгнення російської федерації,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, російської федерації в особі уряду російської федерації про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті військового вторгнення російської федерації.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником будинку, площею 92,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 24 лютого 2022 президент російської федерації оголосив провести спеціальну військову операцію з демілітаризації України, внаслідок чого по всій території України розпочалися масові авіаудари, ракетні та артилерійські обстріли. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 на всій території України з 24 лютого 2022 року введено воєнний стан.
Внаслідок військової агресії російської федерації проти України місто Ірпінь перебувало в тимчасовій окупації російських військових, а саме у період з 24 лютого 2022 року по 2 квітня 2022 року. Через артилерійські обстріли будинок ОСОБА_1 був повністю зруйнований, а потім згорів. Після цього позивач позбавлена можливості користуватися будинком та майном, яке в ньому знаходилося.
У результаті артилерійських обстрілів під час військового вторгнення російської федерації позивачу було спричинено майнову та моральну шкоду, обов'язок відшкодування якої лежить на Державі Україна та російській федерації.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України шкоду в розмірі 100 000 грн, внаслідок невиконання Україною зобов'язань щодо забезпечення права власності; стягнути з російської федерації майнову шкоду в розмірі 3 182 301 грн 38 коп. та моральну шкоду в розмірі 300 000 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 8 квітня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з російської федерації на користь ОСОБА_1 у відшкодування майнової шкоди 3 182 301 грн 38 коп. та у відшкодування моральної шкоди 300 000 грн. Стягнуто з російської федерації на користь держави судовий збір в сумі 15 140 грн. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд виходив з того, що нормативні акти України унормовують фіксацію та оцінку збитків майну осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії російської федерації. Держава вчиняє всі можливі дії та вживає необхідні заходи задля захисту громадян та їх майна від протиправних посягань з боку країни-агресора, а тому позовні вимоги до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України не підлягають задоволенню.
Задовольняючи позовні вимоги до російської федерації, суд першої інстанції виходив з того, що внаслідок обстрілів під час вторгнення російської федерації на територію України зруйновано будинок позивача у місті Ірпінь, що унеможливило подальше проживання в ньому. Тому завдані збитки і моральна шкода підлягають стягненню в повному обсязі.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її узагальнені доводи
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України та ухвалити нове судове рішення про задоволення цих позовних вимог у повному обсязі.
Скаржник зазначає, що нормативно-правові акти, на які посилається суд першої інстанції, регламентують виключно визначення розміру збитків, заподіяних збройною агресією російської федерації та не передбачають можливість отримання шкоди.
Судом не враховано, що жодним нормативно-правовим актом не врегульовано механізм будь-якої компенсації та відшкодування завданої шкоди, у випадку самостійного повного або часткового відновлення власником знищеного майна.
Вважає, що факти прийняття недієвих нормативно-правових актів не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення з України шкоди за не виконання позитивних обов'язків перед своїм громадянином.
Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції
Зміст апеляційної скарги свідчить, що рішення суду оскаржується лише в частині відмовлених позовних вимог до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України. В іншій частині рішення не оскаржується, а тому в апеляційному порядку не переглядається.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу представник Кабінету Міністрів України - Харчук Р.І. заперечує проти її доводів, оскільки останні є безпідставними та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Інші учасники справи відзиви на апеляційну скаргу не подали.
Позиція учасників справи, які з'явилися в судове засідання
Представник Кабінету Міністрів України - Харчук Р.І. в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував та просив її відхилити.
ОСОБА_1 , належним чином повідомлялася про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилася. Державна казначейська служба України свого представника не направила, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялася належним чином. З урахуванням положень частини 2 статті 372 ЦПК України неявка даних учасників справи не перешкоджає розгляду справи.
Російська федерація в особі уряду російської федерації, з урахуванням висновків, висловлених у постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 760/17232/20 про те, що російська федерація у такій категорії справ не може користуватися судовим імунітетом, вважається належним чином повідомленою про день, час та місце розгляду справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом установлено, що ОСОБА_1 є власником будинку, площею 92,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до акту про знищення житла, складеного 15 квітня 2022 року, у результаті артилерійського обстрілу м. Ірпінь збройними силами російської федерації в будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , влучив снаряд та почалася пожежа, внаслідок чого житловий будинок повністю знищено, виглядає непридатним для проживання і таким, що не підлягає відновленню.
Згідно з довідкою виконавчого комітету Ірпінської міської ради про пошкодження житлового приміщення № 1258/1 від 27 травня 2022 року, у зв'язку з бойовими діями, які відбулися у 2022 році на території Ірпінської міської територіальної громади, житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 було пошкоджено, а саме житлове приміщення пошкоджено внаслідок влучання боєприпасу та вигорання. Житло непридатне для проживання.
Згідно акту про пожежу, складеного комісією у складі головного інспектора ВПБ УЗНС ДСНС України у Київській області майора служби цивільного захисту Довганя О.О., фахівця СП та МЗДНК ЦЗД ГУ ДСНС України в Київській області майора служби цивільного захисту Гапоненко І.Я., фахівця ВЗК за УПВПБ ЦЗД ГУ ДСНС України у Київській області старшого лейтенанта служби цивільного захисту Голубцової О.О. від 1 червня 2022 року, внаслідок бойових дій та потрапляння боєприпасів, їх частин, виникла пожежа житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , внаслідок чого житловий будинок знищено повністю, а саме: покрівля, міжповерхове перекриття по всій площі будинку, підлога, вікна, двері, внутрішнє оздоблення стін та стелі житлових кімнат, речі домашнього вжитку, побутова та кухонна техніка, меблі, комунікації.
Позиція суду апеляційної інстанції
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в оскаржуваній частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої, десятої статті 10 ЦПК України, суд під час розгляду справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відшкодування майнової та моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).
У статті 270 ЦК України визначено, що відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частини першої-третьої статті 319 ЦК України).
Згідно із статтею 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина перша статті 1 Першого протоколу до Конвенції).
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов'язання.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року в справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49,50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Велика Палата Верховного Суду в постанови від 12 травня 2022 року в справі № 635/6172/17 зазначила, що згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов'язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов'язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення антитерористичної операції (далі - АТО), Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
У цій справі позивачі звернулися до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої внаслідок знищення належного їм нерухомого майна, що знаходилося на тимчасово окупований території України.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку рф, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів "а", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії рф та подолання її наслідків" (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення так званих "днр" (07 квітня 2014 року) та "лнр" (27 квітня 2014 року) (абзац п'ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід'ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України в Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви), рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, зокрема право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п'ятий пункту 3 Заяви).
24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення агресора на Українську суверенну територію. Цього дня Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.
2 березня 2022 року збройну агресію рф проти України в резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, зокрема жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення рф геноциду в Україні", схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-ІХ).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії рф проти України: роль і відповідь Ради Європи" № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама собою, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих рф, затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309, територія міста Ірпінь перебувала під тимчасовою окупацією російської федерації з 25 лютого по 31 березня 2022 року.
Отже, держава України в сенсі статті 1 Конвенції не мала юрисдикції щодо гарантування прав і свобод громадян на цій території у певний період.
Верховний Суд у постановах від 14 листопада 2024 року в справі № 759/25340/21, від 25 січня 2023 року в справі № 233/2082/21 за таких обставин виснував про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки шкода, про відшкодування якої заявлено позовні вимоги, та виконання державою Україна своїх обов'язків щодо гарантування прав і свобод громадян не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.
Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
20 березня 2022 року постановою Кабінету Міністрів України № 326 затверджено порядок визначення шкоди та збитків, завданих внаслідок збройної агресії.
З наведеного слідує, що відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації російської федерації окремих територій Української держави, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію (рф), а держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню такої матеріальної та моральної шкоди.
Установлено, що зруйноване майно позивача знаходилось на тимчасово окупованій території (період окупації з 25 лютого по 31 березня 2022 року), а саме м. Ірпінь. Зазначене майно держава Україна не знищувала та не пошкоджувала, внаслідок чого у неї б виник позитивний обов'язок відшкодування шкоди.
Верховний Суд у постанові від 22 липня 2020 року в справі № 757/40388/17-ц зазначив, що виникнення у позивачів права на компенсацію у зв'язку з порушенням Україною позитивних зобов'язань з виконання Конвенції пов'язується з фактом знищення або пошкодження майна, належному їм. Позивачі мають право на надання судового захисту у разі порушення не абстрактного, а конкретного суб'єктивного цивільного права, оскільки саме з цим пов'язується виникнення в особи права на позов не у процесуальному, а у матеріальному сенсі. Особа, яка не довела пошкодження або знищення власного майна у результаті невиконання державою своєї превентивної функції, не вправі розрахувати на застосування стосовно неї дієвого та ефективного механізму. Не має правового значення, чи пов'язано це з існуванням об'єктивних перешкод, що не залежить від волі позивачів, чи не пов'язано з такими об'єктивними перешкодами.
22 травня 2023 року набув чинності Закон України № 2923-IX "Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об'єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України", який визначає правові та організаційні засади надання компенсації за пошкодження та знищення окремих категорій об'єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, з дня набрання чинності Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, а також правові засади створення та ведення Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією рф проти України.
Отже, держава Україна взяла на себе позитивний обов'язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, пошкодження чи знищення майна через збройну агресію рф.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України за їх недоведеністю та відсутністю у держави України позитивного обов'язку відшкодування шкоди особі, яка постраждала внаслідок збройної агресії російської федерації, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції, а доводи апеляційної скарги такого висновку не спростовують.
Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 13 серпня 2025 року в справі № 757/339/23 та інших, неодноразово вказував, що така практика застосування судами статті 1 Першого Протоколу Конвенції про позитивний обов'язок держави Україна захищати право власності своїх громадян є сталою і зрозумілою.
За вказаних обставин колегія суддів вважає недоречними доводи скаржника про те, що жодним нормативно-правовим актом не врегульовано механізм будь-якої компенсації та відшкодування завданої шкоди, у випадку самостійного повного або часткового відновлення власником знищеного майна.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Таким чином, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 8 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді: