Справа № 638/18447/17 Номер провадження 22-ц/814/33/25Головуючий у 1-й інстанції Шишкін О.В. Доповідач ап. інст. Триголов В. М.
12 листопада 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Триголова В.М.,
суддів: Дорош А.І., Лобова О.А.,
секретар : Горбун К.О .
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 13 травня 2021 року , по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 (правонаступник ОСОБА_4 ) та ОСОБА_1 , треті особи: Приватний нотаріус ХМНО Чуприна Галина Олександрівна, Шоста Харківська Державна нотаріальна контора про визнання договорів дарування недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння
ОСОБА_2 звернувся у грудні 2017 року до Дзержинського районного суду міста Харкова за позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , треті особи Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Галина Олександрівна, Шоста Харківська державна нотаріальна контора, про визнання договорів дарування недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння.
В обґрунтування позовних зазначив, що 02 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування частки квартири, за умовами якого відповідачу передано у дар 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 14 червня 2013 року між Позивачем, як дарувальником, з однієї сторони, та ОСОБА_1 , як обдаровуваною, з другої сторони, було укладено договір дарування. За даним договором, позивач передав, а відповідачка прийняла у дар 1/4 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач зазначає, що обидва вказані договори дарування укладені під впливом тяжких обставин і внаслідок помилки. Позивач помилився щодо природи правочину. який він укладав, та щодо прав і обов'язків сторін за цим правочином, оскільки в кінці листопада 2009 року, за декілька днів до укладення договору дарування від 02 грудня 2009 року, його було затримано співробітниками правоохоронних органів, за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України..
Після затримання правоохоронці привезли позивача до нотаріуса Шостої Харківської державної нотаріальної контори, де він і підписав з ОСОБА_3 договір дарування частки квартири від 02 грудня 2009 року, при цьому був впевнений, що підписує спадковий договір. Як зазначає позивач з відповідачем раніше не був знайомий, 02 грудня 2009 року у нотаріуса при укладенні договору дарування частки квартири який він вважав спадковим договором побачив відповідача вперше.
В подальшому 05 липня 2011 року вироком суду позивача було визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених ч.2ст.185,ч.1ст.185КК України і призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк два роки. На підставі ст.ст. 75, 76 КК України від відбуття покарання його звільнено з іспитовим строком у два роки.
Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2012 року звільнення від відбуття покарання скасовано. Зараховано в строк відбуття покарання час тримання під вартою з 21 травня по 05 липня 2011 року. Не будучи обізнаним про дану постанову і про свій розшук позивач знаходився на свободі і у травні 2013 року був затриманим.
Оскільки позивач є одинокою людиною, на допомогу від сторонніх осіб, тим більше під час перебування у місцях позбавлення волі, не очікував,тому вважав за доцільне за порадою правоохоронців укласти договір дарування вдруге. 14 червня 2013 року після отримання свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/4 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 ., уклав з ОСОБА_1 договір дарування 1/4 частки квартири. Позивач зазначає, що при цьому був абсолютно впевнений, що підписує спадковий договір. Другого примірника договору він не отримав.
19 червня 2013 року, позивача було затримано і направлено для відбуття покарання до місць позбавлення волі. Після звільнення з місць позбавлення волі позивачу стало відомо,що обидва підписані ним договори є не спадковими договорами,а договорами дарування. Внаслідок перебування позивача в місцях позбавлення волі скористатися правовою допомогою і раніше поставити питання про визнання вищевказаних договорів дарування недійсними позивач не мав можливості.
Посилаючись на викладені вище обставини, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним договір дарування 1/2 частки квартири за адресою АДРЕСА_1 ., укладений між ОСОБА_2 , як дарувальником, з однієї сторони, та ОСОБА_3 , як обдаровуваною, з другої сторони, посвідчений державним нотаріусом Шостої Харківської державної нотаріальної контори 02 грудня 2009 року, зареєстрований в реєстрі за№ 3-2135; визнати недійсним договір дарування 1/4 частки квартири у АДРЕСА_1 ., укладений між ОСОБА_2 , як дарувальником, з однієї сторони, та ОСОБА_1 , як обдаровуваною, з другої сторони, посвідчений Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Галиною Олександрівною 14 червня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 1393; визнати недійсним договір дарування 1/2 частки квартири у АДРЕСА_1 ., укладений між ОСОБА_3 , як дарувальником, з однієї сторони, та ОСОБА_5 , як обдаровуваною, з другої сторони, посвідчений Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Галиною Олександрівною 24 травня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 1238; витребувати 3/4 частки квартири АДРЕСА_2 ,з незаконного володіння ОСОБА_1 і передати дане майно у володіння ОСОБА_2 .
Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 13 травня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , треті особи: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Галина Олександрівна, Шоста Харківська Державна нотаріальна контора про визнання договорів дарування недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено.
Визнано недійсним договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 , укладений 02 грудня 2009 року між ОСОБА_2 , як дарувальником, з однієї сторони, та ОСОБА_3 , як обдаровуваною, з другої сторони, посвідчений державним нотаріусом Шостої Харківської державної нотаріальної контори 02 грудня 2009 року, зареєстрований в Реєстрі за № 3-2135.
Визнано недійсним договір дарування 1/4 частки квартири АДРЕСА_2 , укладений 14 червня 2013 року між ОСОБА_2 , як дарувальником, з однієї сторони, ОСОБА_6 , як обдаровуваною, з другої сторони, посвідчений Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Галиною Олександрівною 14 червня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 1393.
Визнано недійсним договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 , укладений 24 травня 2013 року між ОСОБА_3 , як дарувальником, з однієї сторони, та ОСОБА_1 , як обдаровуваною, з другої сторони, посвідчений Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Галиною Олександрівною 24 травня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 1238.
Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 3/4 частки квартири АДРЕСА_2 і передати дане майно у володіння ОСОБА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_2 , судовий збір у розмірі 160 (сто шістдесят) грн 00 коп.
Стягнуто з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_2 , судовий збір у розмірі 8320 (вісім тисяч триста двадцять) грн 00 коп.
Зобов'язано Управління Державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова (адреса: м. Харків, код ЄДРПОУ 37999654) повернути ОСОБА_2 , з державного бюджету 25% судового збору, сплаченого за квитанцією № 140 від 04 грудня 2017 року на суму 640 грн 00 коп, тобто у розмірі 160 (сто шістдесят) грн 00 коп.
Не погодившись із вказаним рішенням його в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_1 . Скарга мотивована тим , що при ухваленні рішення судом порушено норми матеріального і процесуального права , не застосовано наслідків спливу строків позовної давності .
Апелянт вказує, що договір дарування 1/2 частки спірної квартири, укладений 02 грудня 2009 року у пункті 5 містить слідуюче: «Дарувальник свідчить, що дарування здійснювалось ним без будь яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального, ...» Крім того, в момент укладання цього договору позивач міг його прочитати, державний нотаріус роз'яснив йому зміст та правові наслідки укладання такого договору. Позивач жодним чином не довів, що не знав про порушення свого цивільного права саме 02 грудня 2009 року, і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду.
Вказані обставини стосуються і договору дарування від 14 червня 2013 року. Так, у пункті 7 цього договору дарування від 14 червня 2013 року зазначено: «Дарувальник стверджує, що здійснено за доброю волею, без будь яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального». У пункті 6 цього договору дарування від 14 червня 2013 року зазначено: «Сторони стверджують, що договір цей не носить характеру уявного та удаваного правочину».
Відтак , скаржник вказує, що в даному випадку перебіг позовної давності почався 02 грудня 2009 року та 14 червня 2013 року , коли позивач особисто підписав спірні договори дарування. Позивач під час судового розгляду справи не заперечував, що спірні договори підписані ним особисто.
Те що, 19 вересня 2017 року представником позивача у приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Чуприна Галини Олександрівни було отримано дублікат договору дарування від 14 червня 2013 року і саме в цей день, 19 вересня 2017 року позивач дізнався про те, що договір, який уклав, являє собою не спадковий договір, а договір дарування не свідчить про те, що в момент укладання договору він не знав про правову природу цього договору.
Апелянт вказує, що наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Зокрема, стаття 204 ЦК України передбачає презумпцію правомірності правочину. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Апелянт просить суд скасувати рішення Дзержинського районного суду м.Харкова від 13.05.2021 року, та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі .
У лютому 2022 року до суду надійшові відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 адвоката Букіна О.С. У відзиві останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення районного суду без змін.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що 02.12.2009 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 безоплатно у власність 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 що підтверджується копією договору дарування частини квартири від 02.12.2009 року, посвідченого державним нотаріусом Шостої Харківської нотаріальної контори Вовкожа О.М., який зареєстровано в реєстрі за № 3-2135.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.06.2013 року, посвідченого державним нотаріусом 10 Харківської державної нотаріальної контори Кривенець А.А , ОСОБА_2 є спадкоємцем майна після померлого ОСОБА_7 , а саме: 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується копією
14.06.2013 року ОСОБА_2 передав у дар ОСОБА_1 належні йому на праві приватної спільної часткової власності 1/4 частини квартири, що розташована за адресою: квартира АДРЕСА_2 , загальна площа: 46,7 кв.м, житлова площа: 30,4 кв. м., кількість кімнат: 2, що підтверджується копією дубліката договору дарування від 14.06.2013 року посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г.О. 14.06.2013 року та зареєстрованого у реєстрі за № 1393.
Відповідно до копії договору дарування від 24.05.2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г.О. та зареєстрованого у реєстрі за № 1238, наданого суду на виконання ухвали про витребування доказів, ОСОБА_3 24.05.2013 передала в дар ОСОБА_1 належні їй на праві приватної власності 1/2 частини квартири. що розташована за адресою: кВ. АДРЕСА_2 . загальна площа: 46,7 кв.м, житлова площа: 30,4 кв. м., кількість кімнат: 2, що підтверджується
За відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно по реєстрацію права власності вбачається, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належать 1/4 та 1/2 частини квартири
Квартира АДРЕСА_2 , на момент вчинення оспорюваних правочинів була єдиним житлом позивача, не вибувала з фактичного його володіння та якою він користується до цього часу.
З моменту укладення правочинів відповідачі спірних часток квартири ніяким чином не користувалися, не були зареєстровані та не проживали, комунальні послуги не сплачували, про що свідчить роздруківка з рахунку на оплату комунальних послуг в АТ «МЕГА БАНК» від 05.06.2019, відповідно до якого за період з грудня 2018 року до квітня 2019 року не було здійснено жодної оплати житлово-комунальних послуг.
Згідно з відомостями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Харківській області зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_3 є АДРЕСА_3 , а ОСОБА_1 АДРЕСА_4 .
Відповідачами не спростовано факт того, що після укладення оспорюваних договорів квартира не вибувала з фактичного володіння ОСОБА_2 .
Як зазначає ОСОБА_2 при укладанні договорів дарування квартири від 02.12.2009 та від 14.06.2013 він вважав, що укладає договори довічного утримання, договори вчиняв під тиском працівників правоохоронних органів та у зв'язку зі збігом тяжких життєвих обставин.
Після укладення спірних договорів позивач продовжував і надалі проживати у квартирі, яка була предметом договору дарування.
Окрім того 26 січня 2018 року постановлено ухвалу, якою в порядку забезпечення позову накладено заборону на вчинення будь-яких дій направлених на відчуження 1/2 та 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 , які належать ОСОБА_1 .
Ухвалою суду від 04 квітня 2018 року витребувано з Шостої ХДНК - дублікат договору дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 , як дарувальником, з однієї сторони, та ОСОБА_3 , як обдаровуваною, з другої сторони, посвідчений державним нотаріусом 02 грудня 2009 року, зареєстрований в реєстрі за № 3-2135. Витребувано у приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу - дублікат договору дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 , як дарувальником, з однієї сторони, та ОСОБА_1 , як обдаровуваною, з другої сторони, посвідчений Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г.О., 24 травня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 1238.
При розгляді справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що ОСОБА_1 долучено копію свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , актовий запис №1993, місце державної реєстрації - Харківський міський відділ держаної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року провадження по справі зупинено до залучення у справу правонаступників.
На адресу Полтавського апеляційного суду від Шостої Харківської міської державної нотаріальної контори надійшла відповідь про те, що було заведено спадкову справу №321/2018, щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .. Згідно заведеної спадкової справи єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину після померлої, є її брат - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 28 липня 2025 року залучено правонаступника ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до участі у справі.
Задовольняючи позовниі вимоги , суд першої інстанції виходив з того, що на момент укладення договору дарування 1/2 частини квартири від 02.12.2009 а також також, на момент укладення договору дарування 1/4 частини квартири від 14.06.2013 року позивач, з огляду на існуючі на той час життєві обставини, не маючи засобів для існування, маючи потребу в отриманні допомоги від сторонніх осіб, зокрема щодо забезпечення харчуванням, оплати послуг адвоката, уклав оспорювані договори, але продовжував і надалі проживати у квартирі, яка була предметом договорів дарування, оскільки при їх укладенні був упевнений у тому, що укладає спадковий договір щодо належного йому майна .
Суд зауважив , що передача квартири відповідачам фактично не відбулася, фактичного переходу в володіння відповідачів належних їм часток квартири не відбулось, оскільки позивач при укладенні оспорюваних договорів не мав наміру наділяти відповідачів правомочностями власників на належне йому житло. Все це підтверджує той факт, що позивачем в момент укладення оспорюваного договорів дарування неправильно сприймались фактичні обставини укладення договорів дарування. У результаті цього позивач помилився у правильному розумінні правової природи правочину. Ця помилка має істотне значення, що вплинуло на волевиявлення позивача під час укладення договорів дарування замість спадкових договорів.
Колегія суддів погоджується із відповідним висновком суду зважаючи на слідуюче.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).
Із системного аналізу положень статей 203, 717 ЦК України слідує, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передання власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Крім того, відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатне передання майна у власність обдаровуваного й передання його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 587/2729/17 (провадження № 61-10954св20).
Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 вказав: «Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування».
Лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим, та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені у статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21; від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22 (провадження № 61-11124св23).
У постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 910/9879/18, зазначено, що під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступати не можуть. У разі обману наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається неправильна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_2 на момент укладення договорів дарування мав складну життєву ситуацію, потребував фінансової допомоги, спірна квартира є єдиним житлом позивача, останній продовжвав у ньому проживати та користуватись після укладення оспорюваних правочинів. Тож, на переконання колегії суддів , висновки суду першої інстанції щодо задовлення позовних вимог у відповідній частині про визнання недійсними договорів дарування є законними та обґрунтованими.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Отже, у разі якщо відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який у подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України. Витребування майна від добросовісного набувача в такому випадку залежить від наявності волі на передання цього майна у його первісного власника - відчужувача за першим договором (постанова Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 522/14454/15-ц (провадження № 61-30882св18)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме собою є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Для внесення такого запису на підставі зазначеного рішення суду окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем не потрібно. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанцій встановив, що під час укладання спірного правочину між сторонами не було досягнуто згоди щодо істотних умов договорів дарування, дійсне волевиявлення позивача як дарувальника не було викликано його наміром безоплатно відчужити квартиру іншій стороні договору, а обумовлено іншим правовим змістом волевиявлення, договір вчинено внаслідок помилки , адже позивач був переконаний що уладає спадкові договори і не був обізнаний про оформлення саме такого виду правочину , як договір дарування, та не розумів правових наслідків, відмінних від правовідносин спадкування.
За вказаних обставин суд першої інстанцій дійшов обґрунтованих висновків про наявність підстав для визнання недійсними договорів дарування спірної квартири та застосування статті 388 ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначив характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встанов обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право залишити судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, судові витрати апелянта, пов'язані з розглядом справи в судах, компенсації не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.1, 375, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 травня 2021 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий судя: В.М.Триголов
Судді: А.І.Дорош
О.А. Лобов