24 листопада 2025 р.Справа № 541/2119/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Любчич Л.В. , Спаскіна О.А. ,
за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23.09.2025 року (ухвалене суддею Городівським О.А.) в справі № 541/2119/25
за позовом ОСОБА_1
до ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання протиправною та скасування постанови в справі притягнення до адміністративної відповідальності,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив: визнати протиправною та скасувати постанову № 434 від 19.05.2025 р. начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 3 с. 210-1 КУпАП та накладення штрафу в розмірі 17000 грн.; закрити провадження по адміністративній справі у відношенні ОСОБА_1 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19.09.2025 р. позовну заяву ОСОБА_1 задоволено.
23.09.2025 р. представник позивача Савченко О.О. через систему “Електронний суд» подала заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просила суд стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4500 грн.
Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23.09.2025 р. заяву представника позивача Савченко О.О. від 23.09.2025 р. про ухвалення додаткового рішення по справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови в справі притягнення до адміністративної відповідальності залишено без розгляду.
Позивач, не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23.09.2025 р. та направити справу № 541/2119/25 до суду першої інстанції для вирішення питання розподілу судових витрат.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи.
Згідно із ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Залишаючи без розгляду заяву позивача про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач у строки, визначені ч. 7 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, не подав заяву, яка була б підставою для ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 16 Кодексу адміністративного судочинства України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України, однією з підстав для ухвалення додаткового рішення є не вирішення судом питання про судові витрати.
Зі змісту ч.ч. 2-5 ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може розглянути питання ухвалення додаткового судового рішення в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу. Додаткове рішення або ухвала про відмову у прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені.
Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Стаття 139 КАС України визначає правила розподілу судових витрат за результатами ухвалення судом рішення по суті позовних вимог (задоволення позову повністю або частково, відмова в задоволенні позову).
Відповідно до ч. 7 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Зазначені вимоги процесуального закону кореспондуються з положеннями ч. 3 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України, якими передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Отже, подання доказів щодо понесених судових витрат на професійну правничу допомогу обмежено певним строком, закінчення якого визначено проведенням судових дебатів у справі. Водночас передбачено й альтернативу цьому присічному строку - подання доказів протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. Проте подання доказів у такий альтернативний спосіб законодавцем пов'язано з умовою здійснення відповідної заяви про це до закінчення судових дебатів у справі.
Згідно із ч. 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Таким чином, при розгляді справ в порядку спрощеного провадження судові дебати як стадія судового розгляду не передбачені.
З огляду на приписи ч. 3 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України, докази на підтвердження судових витрат можуть бути подані після закінчення судових дебатів та ухвалення рішення лише за наявності поважних причин, які зумовили неможливість подачі таких доказів до закінчення судових дебатів. При цьому суд враховує, що у разі розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, докази судових витрат за загальним правилом мають бути надані до вирішення справи по суті.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 12.08.2020 р. в справі № 340/2449/19.
Вирішуючи питання темпоральних меж подання заяви про стягнення витрат на правову допомогу, а також доказів на підтвердження їх фактичного понесення та розміру, колегія суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 340/2823/21 (ухвала від 07.07.2023 р.) зауважила, що вказівка у ч. 7 ст. 139, ч. 3 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України на судові дебати, до закінчення яких сторона може заявити суду прохання (вимогу, клопотання) про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, потрібно розуміти не як єдино можливу стадію розгляду справи по суті, на якій дозволяється повідомити суду про цю обставину. Це є останній етап - перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи - для того, щоб сторона могла заявити про необхідність подати докази на підтвердження розміру понесених витрат, які підлягають розподілу за наслідками розгляду справи. Передбачена процесуальними нормами можливість подати суду протягом п'яти днів докази на підтвердження витрат на правничу допомогу з метою розподілу цих витрат й ухвалення з цього питання додаткового судового рішення є не способом заявити суду про необхідність вирішення цього питання (про яке сторона не висловлювалася раніше), а механізмом довести суду факт понесення цих витрат, як умову для їх розподілу. Коли йдеться про розподіл витрат, понесених на професійну правничу допомогу, то ініціювати це питання має сторона, яка понесла ті витрати, й для цього треба щонайменше заявити/повідомити суду касаційної інстанції про необхідність їх розподілу за наслідками розгляду справи. Власне з цим - з об'єктивованою формою вираження наміру сторони щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу ще до завершення розгляду справи (чи то в порядку письмового провадження, чи в судовому засіданні) - пов'язується можливість як потім подати протягом п'яти днів докази на підтвердження цих витрат, так і ухвалення на цій підставі додаткового судового рішення відповідно до ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України.
У постанові від 25.07.2023 р. в справі № 340/4492/22 у розвиток зазначеної вище позиції об'єднаної палати Верховний Суд вказав, що за загальним правилом, усі докази понесених судових витрат мають бути надані сторонами до закінчення розгляду справи. Однак, у випадку, якщо сторона з певних причин не може надати такі документи, ця сторона повинна зробити відповідну заяву до закінчення розгляду справи і надати відповідні докази протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. Певної форми відповідної заяви та вимог до її змісту законом не передбачено, отже така заява може бути письмовою або усною (під час фіксування судового засідання технічними засобами). Проте підстави для розподілу судових витрат , зокрема, витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, і з цим пов'язується ухвалення додаткового судового рішення в цій частині. Зазначення ж у прохальній частині касаційної скарги узагальненої вимоги про стягнення судових витрат за результатами касаційного розгляду не може розцінюватися як належне звернення до суду із заявою про відшкодування судових витрат (в тому числі на правову допомогу), адже за такого викладу прохальної частини без наведення жодних мотивів та обґрунтувань суд фактично позбавлений можливості встановити склад таких витрат, факт їх понесення.
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 08.01.2024 р. в справі № 580/3758/19, від 23.01.2024 р. в справі № 320/12348/22, від 20.08.2024 р. у справі № 280/3862/20.
Застосовуючи зазначені висновки та правові норми до правовідносин, що виникли у цій справі, суд апеляційної інстанції зазначає, що у позовній заяві позивач зазначив загальне прохання про необхідність покладення судових витрат на відповідача без визначення розміру витрат на правничу допомогу та доказів отримання такої допомоги.
Суд апеляційної інстанції враховує, що до прийняття судом першої інстанції у даній справі рішення (16.09.2025 р.) позивач не надав заяви про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на правову допомогу з визначенням їх остаточного розміру та доказів на підтвердження понесення таких витрат, як і не вказав жодних причин, які унеможливлювали подання ним відповідних доказів до ухвалення рішення та не повідомив про наявність поважних причин, які зумовлюють необхідність подання таких доказів протягом п'яти днів після ухвалення рішення за позовною заявою. До того ж, у поданій представником позивача заяві про ухвалення додаткового судового рішення також не наведені належні обставини поважності причин неподання відповідних доказів щодо правничої допомоги.
Надання разом з заявою про ухвалення додаткового рішення копії договору про надання правничої допомоги № 15/25-ап від 29.05.2025 р. та платіжної інструкції від 03.06.2025 р., протягом 6 днів після ухвалення рішення суду по суті (16.09.2025 р.), за відсутності відповідної заяви та письмового обґрунтування неможливості їх подання до ухвалення рішення, не може розцінюватись як належне звернення до суду із заявою про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу.
Суд апеляційної інстанції не заперечує стосовно того, що позивач, звернувшись із позовною заявою в цій справі, отримав правничу допомогу адвоката, як і того, що витрати, які він у зв'язку з цим фактично поніс чи міг (або ще має) понести, охоплюються поняттям судових витрат у значенні статті 134 КАС України. Але, про ці обставини позивач не повідомив суд першої інстанції до ухвалення постанови від 16.09.2025 р.
Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви позивача про ухвалення додаткового рішення у справі.
Доводи апелянта, що до спірних правовідносин необхідно застосувати висновки, викладені Верховним Судом в постанові від 06.08.2025 р. в справі № 280/9536/23, суд апеляційної інстанції вважає помилковими, оскільки вони не є релевантними до спірних правовідносин.
Інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23.09.2025 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 271, 272, 286, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23.09.2025 року по справі № 541/2119/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді Л.В. Любчич О.А. Спаскін