24 листопада 2025 року м. Рівне №460/11765/25
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Нор У.М., розглянувши за правилами письмового провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доГоловного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 звернулася до Рівненського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, в якій просить:
Визнати протиправним та скасувати Рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 12.02.2025 року № 184150012261 про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області повторно розглянути заяву Позивача про призначення пенсії за вислугу років від 04.02.2025 року та зарахувати до пільгового стажу всі періоди роботи та навчання згідно із законодавством, включаючи період навчання у Лебединському медичному училищі імені професора М.І. Сітенка з 01.09.1989 року по 21.02.1992 року, а також період роботи медичною сестрою Комунального некомерційного підприємства «Сільська лікарська амбулаторія Миропільської сільської ради» з 21.03.2018 по 09.10.2020 року, та період роботи у КЗ СОР Сумському Обласному центрі Екстреної Медичної Допомоги та Медицини Катастроф з 01.04.2013 року по 20.03.2018 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області призначити та виплачувати Позивачу пенсію за вислугу років з 04 лютого 2025 року, з урахуванням раніше поданих документів.
В обґрунтування позову позивач зазначила, що вона вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню, рішення Головного управління Пенсійного фонду України Рівненській області від 12.02.2025 року № 184150012261 щодо відмови в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», оскільки їй не зараховано до спеціального стажу роботи (період навчання з 01.09.1989 року по 21.02.1992 року та період роботи з 01.04.2013 року по 20.03.2018 та з 21.03.2018 по 09.10.2020 року), у зв'язку з чим звернулася до суду з позовною заявою.
Ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні), встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.
Відповідач, належним чином повідомлений про розгляд справи, у встановлений судом строк відзив на позовну заяву не подав, причини неможливості подання відзиву суду не повідомив. Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Розглянувши заяви по суті, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
04.02.2025 звернулася до Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області №184150012261 від 12.02.2025 позивачці відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років та зазначено наступне.
Відповідно до п. 2-1 розділу XV Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне забезпечення», особи, які на день набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (11.10.2017) мають вислугу років та стаж необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений ст. 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсія за вислугу років призначається за їх зверненням з дотриманням умов передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».
Вік заявника 53 роки 01 місяці 08 днів.
Право виходу на пенсію за вислугу мроків незалежно від віку мають особи, вислугу років яких на відповідних посадах становить не менш як:
- 25 років - на 01.04.2015;
- 25 років 6 місяців - на 31.12.2015;
- 26 років на 6 місяців - на 11.10.2017.
Страховий стаж особи становить 33 років 10 місяців 03 днів.
Стаж вислугу років особи становить 25 років 06 місяців 11 днів.
За поданими документами до страхового стажу зараховано всі періоди роботи.
Відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. 2-1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне забезпечення» через відсутність необхідного стажу за вислугу років.
В позовні заяві позивачка зазначає, що відповідач не врахував до стажу за вислугою років період навчання у Лебединському медичному училищі імені професора М.І. Сітенка з 01.09.1989 по 21.02.1992 а також період з 01.04.2013 р. по 20.03.2018 в КЗ СОР «Сумський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» та період з 21.03.2018 р. по 09.10.2020 в Комунальному некомерційному підприємстві «Сільська лікарська амбулаторія Миропільської сільської ради».
Не погоджуючись з вказаним рішенням, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулася до суду із даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
За приписами пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Згідно зі статтею 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Аналіз норм чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що необхідність підтверджувати періоди роботи для визначення стажу роботи виникає у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.
Наказом Міністерства праці України №58 від 29.07.1993 року затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників.
Згідно пункту 1.1 Інструкції трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Відповідно до підпункту 2.2 Інструкції до трудової книжки вносяться відомості про працівника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами України та відзнаками України, заохочення за успіх у роботі та інші заохочення відповідно до чинного законодавства України; відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв'язку з цим винагороди.
Відповідно до підпункту 2.3 Інструкції записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону.
Відповідно до підпункту 2.4 Інструкції всі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Записи виконуються арабськими цифрами (число і місяць двозначними).
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення (пункт 2.4. Інструкції).
Аналогічні вимоги містила Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, яка затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.07.74 №162.2.10.
Окрім того, відповідно до вимог пункту 2.10 цієї Інструкції зазначено, що у розділі "Відомості про роботу", "Відомості про нагородження", "Відомості про заохочення" трудової книжки (вкладиша) закреслення раніше внесених неточних або неправильних записів не допускається. У разі необхідності, наприклад, зміни запису відомостей про роботу після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: "Запис за N таким-то недійсний".
Щодо періоду навчання та періоду роботи, суд виходить з наступного.
Відповідно до пункту "д" частини 3 статті 56 закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 року №1788-ХІІ до стажу роботи зараховується навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.
Відповідно до абзацу 1 пункту 1 статті 24 закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 року №1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Згідно з частинами 2, 4 статті 24 Закону №1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до статті 48 Кодексу законів про працю України та статті 62 Закону №1788-ХІІ передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
У законодавстві, що діяло раніше до 01.01.2004 року, зокрема у законі України «Про пенсійне забезпечення» йдеться про стаж роботи, що дає право на призначення трудових пенсій (загальний трудовий стаж).
Зміст поняття «загальний трудовий стаж» є ширшим ніж поняття «страховий стаж», оскільки до першого включаються періоди суспільно корисної діяльності, коли особа не підлягала загальнообов'язковому соціальному страхуванню.
Пунктом «д» частини 3 статті 56 Закону №1788-ХІІ передбачено, що до стажу роботи зараховується також: навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.
Пунктом 8 Порядку №637 встановлено, що час навчання у вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі підтверджується дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 :
- у період з 01.09.1989 по 21.02.1992 навчалася в Лебединському медичному училищі імені професора М.І. Сітенка, що підтверджується архівною довідкою від 03.04.2023 №173.
Відповідно до трудової книжки № НОМЕР_1 та довідки від 22.09.2023 №04-18/269 виданою КНП СОР «Сумський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» ОСОБА_1 працювала в КЗ СОР «Сумський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» та:
- з 01.04.2013 була прийнята на посаді фельдшера відділення екстреної (швидкої) медичної допомоги Краснопільського району;
- з 29.04.2013 посада «фельдшера» перейменована на «фельдшер з медицини невідкладних станів»;
- з 01.02.2015 відділення екстреної (швидкої) медичної допомоги Краснопільського району перейменовано на Краснопільську підстанцію Сумської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги.
- з 20.03.2018 звільнена з посади за власним бажанням.
Згідно з трудової книжки № НОМЕР_1 та довідки від 17.08.2023 №02 виданою КНП «Сільська лікарська амбулаторія Миропільської сільської ради» ОСОБА_1 працювала з 21.03.2018 по 09.10.2020 на посаді медичної сестри.
Відповідно до РС-Право, вказано період з 12.10.2017 року по 09.10.2020 року без зазначення посади/типу роботи, що є безпідставним та не відповідає дійсності, оскільки протягом цього періоду Позивач працювала за спеціальністю. Таким чином, сукупність періодів її роботи на посадах фельдшера та медичної сестри, а також період навчання у медичному закладі, який має бути зарахований до спеціального стажу, підтверджує наявність у неї достатнього страхового стажу (необхідної вислуги років) для призначення пенсії за вислугу років станом на 11.10.2017 року, або ж достатність цього стажу для її призначення на момент звернення.
Згідно з пунктом «и» статті 77 Основ законодавства України про охорону здоров'я, медичні працівники мають право на пільгові умови пенсійного забезпечення.
Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року №909.
Відповідно до пункту 2 Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 р. №909 лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад) лікарняних закладів, лікувально-профілактичних закладів особливого типу, лікувально-трудових профілакторіїв, амбулаторно-поліклінічних закладів, закладів швидкої та невідкладної медичної допомоги, закладів переливання крові, закладів охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладів, санаторно-епідеміологічних закладів, діагностичних центрів мають право на пенсію за вислугу років при наявності спеціального стажу роботи не менше 25 років.
Згідно із пунктом 2 Примітки до Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року №909, робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.
Положеннями ст. ст. 3, 16 "Основ законодавства України про охорону здоров'я", введених в дію постановою Верховної Ради України від 19 листопада 1992 року №2802-ХІІ визначено, що закладами охорони здоров'я є підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.
Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.
Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом.
Заклади охорони здоров'я підлягають акредитації у випадках та в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
Офіційним визнанням статусу закладу охорони здоров'я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності, відповідно до пункту 1 Порядку державної акредитації закладу охорони здоров'я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року №765, є державна акредитація закладу охорони здоров'я.
Відповідно до пункту 2 зазначеного Порядку акредитації підлягають незалежно від форми власності усі заклади охорони здоров'я. Акредитація проводиться один раз на три роки, перша акредитація закладу проводиться не пізніше ніж через два роки від початку здійснення діяльності.
Таким чином, проведення державної акредитації лише визначає наявність в медичному закладі умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, причому цей рівень не може бути нижчим, ніж рівень спроможності, який визначається при видачі ліцензії. Тобто, сам факт отримання ліцензії на здійснення певного виду господарської діяльності вже свідчить про спроможність закладу охорони здоров'я провадити діяльність на певному рівні.
Відповідно до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов.
Відповідно до Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року №909 з наступними змінами, у розділі 2 зазначено, що до закладів охорони здоров'я відносяться: лікарняні заклади, лікувально-профілактичні заклади особливого типу, лікувально-трудові профілакторії, амбулаторно-поліклінічні заклади, заклади швидкої та невідкладної медичної допомоги, заклади переливання крові, заклади охорони материнства і дитинства, санаторно-курортні заклади, санітарно-епідеміологічні заклади, діагностичні центри.
У зазначених закладах і установах право на призначення пенсії за вислугу років мають: лікарі та середній медичний персонал.
Переліком закладів і установ освіти охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 909 від 04.11.1993 року (із змінами та доповненнями), не передбачена необхідність підтвердження роботи в структурному лікувальному закладі для визначення чи підтвердження спеціального стажу.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 12.02.2025 року №184150012261 щодо відмови ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», як наслідок, необхідності зарахування до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» періоду навчання з 01.09.1989 по 21.02.1992 та періоду роботи з 01.04.2013 по 20.03.2018 та період з 21.03.2018 по 09.10.2020.
Щодо розгляду заяви про призначення пенсії за вислугу років, суд виходить з наступного.
Згідно зі статті 7 Закону України "Про пенсійне забезпечення", звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію.
Відповідно до статті 52 Закону України "Про пенсійне забезпечення", право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники охорони здоров'я відповідно до пункту "е" статті 55.
Так, пунктом "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (в редакції до внесених змін Законом України від 02.03.2015 №213-VII, що набрали чинності 01.04.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
У подальшому, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VII було підвищено, зокрема, спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, а Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VII встановлено раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років - для працівників освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення.
Проте, рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-ХІІ зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VII
У рішенні Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 зазначено, що на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом №213 до оспорюваних положень Закону № 1788 щодо підвищення на п'ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону №1788, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону №1788 поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону №1788.
Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону №1788 випливає, що стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених пунктом "а" статті 54, пунктами "а", "б", "в", "г", "д", "е", "є", "ж" статті 55 Закону № 1788, через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213 щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Відповідно до пункту 2 резолютивної частини рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019, положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-ХІІ зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Тобто, зазначені положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" втратили чинність з 04.06.2019.
Таким чином, при призначенні пенсії за вислугу років необхідно керуватися статтею 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції чинній до внесення до неї змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VII та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 №911-VII, які визнано неконституційними.
Судом встановлено, що відповідно до розрахунку стажу (форма РС-право) страховий стаж ОСОБА_1 становить 33 років 10 місяців 03 днів, стаж вислугу років особи становить 25 років 06 місяців 11 днів.
З урахуванням викладеного, оскільки вік заявниці, страховий та спеціальний стаж є достатній для призначення з 04.02.2025 року пенсії за вислугу років, з метою поновлення порушеного права, суд приходить до висновку про необхідність зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області призначити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 з 04.02.2025 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», з урахуванням зарахованого періоду роботи та навчання до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років.
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (Заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення адміністративного позову.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись статтями 241-246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 12.02.2025 року №184150012261 щодо відмови ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», період навчання з 01.09.1989 по 21.02.1992 та період роботи з 01.04.2013 року по 20.03.2018 та з 21.03.2018 по 09.10.2020.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області призначити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 з 04.02.2025 року пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», з урахуванням зарахованого періоду роботи та навчання до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в рівненській області судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1211,20 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 24 листопада 2025 року
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_2 )
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (вул. Олександра Борисенка, буд. 7,м. Рівне,Рівненська обл.,33028, ЄДРПОУ/РНОКПП 21084076)
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області
Суддя У.М. Нор