25 листопада 2025 року м. Київ справа №640/295/20
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області та Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 з позовом, в якому просить:
визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області №167 від 20.06.2029 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.03.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.07.2023 справу прийнято до провадження та ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю оскаржуваного наказу №167 від 20.06.2029 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти задоволення позовних вимог заперечує.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 30.05.2019 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами поданої заяви Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області 20.06.2019 прийнято наказ №167 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Підставою прийняття оскаржуваного наказу став Висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджений першим заступником начальника ГУ ДМС у Львівській області від 20.06.2019.
Рішенням Державної міграційної служби України від 15.10.2019 №161-19 відхилено скаргу позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, вважаючи оскаржуване рішення протиправним, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з пунктом 13 статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або,
якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з
ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
У ході прийняття рішення щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі наведенні підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Відповідно до вимог частини 7 статті 7, частини 2 статті 13 Закону заявник повинен надавати документи та матеріали, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень та точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення.
Проте, у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані».
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до вимог ч. 7 ст. 7, ч. 2 ст. 13 Закону позивач повинен надавати документи та матеріали, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів справи судом встановлено, що позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в селі Латіфпур, район Бара Коіт, Чандіна, округ Комілла, Народна Республіка Бангладеш, за національністю - бенгалець, віросповідання - іслам, мусульманин-сунніт, громадянин Народної Республіки Бангладеш, неодружений. У якості документів, що посвідчують особу надав відповідачу нотаріально засвідчений переклад копії національного паспорта громадянина Народної Республіки Бангладеш на ім'я ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , виданого через Посольство Бангладеш у Відні відділом імміграції та паспортизації/ ОСОБА_3 21.06.2018 з терміном дії до 20.06.2023.
Позивач прибув до України 08.03.2011, таємно, пішки/автомобільним сполученням. 30.05.2019 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, (далі - заява) до Головного управління ДМС у Львівській області. Основною причиною звернення за захистом позивач зазначає побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань.
Під час вивчення матеріалів справи відповідачем встановлено, що позивач був членом БНП шість років, вступив до лав партії у 2005 році; шість місяців відбував покарання у в'язниці за сфальсифікованими звинуваченнями у зв'язку з участю у протесті проти уряду у 2009 році.
Щодо наслідків членства позивача у партії, про які він повідомляє, слід зазначити наступне.
З особової справи позивача вбачається, що під час проведення співбесіди 18.06.2019 позивач повідомив, що є лідером молодіжної організації, займав посаду секретаря партії. На нього здійснювали напад члени партії правлячого режиму (не пояснюючи при цьому детально, з яких саме причин). Через політичні проблеми і тиск, у тому числі, фізичного характеру, позивача покинув країну.
Разом з цим, позивача не надав будь-якого підтвердження його переслідувань, як члена опозиційної партії, з боку правлячої партії НР Бангладеш.
На запитання дає загальні відповіді, у яких не прослідковується конкретика, що викликає сумніви щодо членства та лідерства в опозиційній партії БНП, а також і у зв'язку з тим, що позивача залишив країну походження ще у лютому 2011 року.
Із заявою ОСОБА_2 звернувся лише після досить тривалого періоду перебування в Україні (8 років), чим порушив вимоги статті 5 Закону щодо порядку звернення особи із заявою. Слід зазначити, що вказана стаття не встановлює будь-яких санкцій за порушення строку подання заяви. Водночас, відображає рівень побоювань позивача зазнати переслідувань чи серйозної шкоди.
Також під час співбесіди позивач повідомив, що у країні походження проти нього не порушено кримінальну справу, в розшуку він не знаходиться. Близькі родичі позивача, що залишилися в країні походження не зазнають жодних переслідувань з боку влади.
У ході проведення співбесіди позивач не надав дійсну та детальну інформацію щодо мети партії, її ідеологічної основи тощо. Крім того, позивач також у повній мірі не володіє інформацією про діяльність партії, не повідомив поточний стан справ, а саме, щодо ув'язнення лідера організації БНП ОСОБА_4 ще у лютому 2018 року та призначення її сина виконуючим обов'язки голови партії.
Під час проведення співбесіди позивач вказав, що до його обов'язків у партії входило проведення конференцій та організація мітингів.
Водночас, як встановлено з матеріалів особової справи, позивач не орієнтується у політичній програмі та ідеології БНП. Позивач лише зазначив, що БНП хоче змінити владу в країні, здійснити економічні реформи.
Також існують суттєві сумніви у правдивості тверджень заявника через ряд встановлених невідповідностей в інших повідомлених ним фактах.
З матеріалів справи вбачається, що позивач безперешкодно легально виїхав за межі території країни громадянської належності до Об'єднаних Арабських Еміратів, відповідно до студентської візи прибув до рф, де проживав 1,5 місяця, а потім нелегально 08.03.2011 в'їхав в Україну, при цьому у заяві-анкеті зазначив, що в'їхав з рф до України у лютому 2012 року, а під час співбесіди вказав дату перетину державного кордону України - 08.02.2011. До України прибув «тому, що Україна краще від росії».
Крім того, під час співбесіди він зазначив, що звернувся за захистом в Україні з метою легального перебування та працевлаштування. Крім того, про нещирість позивач у питанні отримання захисту в Україні свідчить намагання останнього двічі незаконно перетнути державний кордон України задля потрапляння до Словаччини (травень 2011 року) та Республіки Польща (2014 рік).
Така поведінка позивач свідчить про те, що набуття захисту не було для нього пріоритетним завданням, оскільки реальною метою було здійснення дій, спрямованих на працевлаштування в одній із Європейських країн, про що він повідомляє під час співбесіди.
Виходячи з викладеного, можливо зробити висновок, що конвенційні підстави для отримання статусу біженця у позивача відсутні.
Позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесіди. Як вбачається з матеріалів справи позивача, свідчення стосовно можливих переслідувань та подій, які змусили його виїхати мають суттєві розбіжності.
У розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН Позивача можна кваліфікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов'язано з бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.
У зв'язку з цим, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та Закону України «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що у ході проведення співбесіди на питання щодо причин звернення позивача до ДМС, він повідомив, що звернувся з метою отримання документів, та легального проживання в Україні.
Так, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку:
- реальна спроба обґрунтувати заяву;
- надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;
- правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.
Також, згідно з матеріалами особової справи позивача, відсутні ознаки, що можуть вказувати на наявність у заявника проблем з представниками державних органів країни громадянської належності, можливість переслідування його за конвенційними ознаками.
Твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насилля в ситуації внутрішнього конфлікту та елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності не спостерігаються.
Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянської належності позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачеві додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Отже, з підстав викладеного вище, суд приходить до висновку, що Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області у відповідності до норм ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України прийнято наказ №167 від 20.06.2029 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У зв'язку із тим, що оскаржуваний наказ визнаний судом правомірним, відсутні підстави для задоволення також і позовних вимог про зобов'язання Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, з підстав викладеного вище, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог має бути відмовлено.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов не підлягає задоволенню.
У зв'язку із тим, що у задоволенні позовних вимог відмовлено та у зв'язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 14 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лапій С.М.