ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"25" листопада 2025 р. справа № 640/12423/21
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Панікара І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області визнання протиправним та скасування рішення від 22.03.2021, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення від 22.03.2021 № 88-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги мотивовано тим, що громадянин Ісламської Республіки Ірану ОСОБА_1 , маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування з релігійних причин у країні свого походження, не може повернутися до Ісламської Республіки Іран, у зв'язку з чим звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з відповідною заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач зазначає, що 22.04.2021 отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області за № 74 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке прийняте на підставі рішення ДМС України від 22.03.2021 за № 88-11. Проте, позивач не погоджується із такою відмовою, та вказує на те, що він не вірить і не підтримує Іслам, не вірить в жодного іншого бога, відношення уряду цієї країни до атеїстів лякає його і тому довгий час він приховував свої релігійні погляди. У 2015 році група Корпусу вартових Ісламської Революції, відома під назвою басіож, затримали його і протягом року самовільно, без будь якого рішення суду тримали у імпровізованій в'язниці через його релігійні погляди. Протягом цього року він піддавався нелюдському і принижуючому гідність поводженню, його били, обмежували у їжі і повністю позбавили спілкування із рідними. Йому погрожували завданням шкоди рідним і нареченій через релігійні погляди, одного разу йому все ж таки вдалося втекти із затримання і незабаром він залишив Іран. Вказує на те, що не відчуває себе у безпеці у країні і не хоче туди повертатися оскільки знову йому може загрожувати ув'язнення, смерть чи інше нелюдське чи принижуюче поводження. Окрім того, позивач в позовній заяві зсилається на доповідь Amnesty International: огляд за 2020 рік, USDOS - Державний департамент США: Звіт про міжнародну релігійну свободу за 2019 рік, Іран, що опублікований 10.06.2020. Позивач наголошує, що в зазначених посиланнях міститься інформація про жорстоке ставлення до людей, які вийшли з ісламу в Ірані. Вказане, на думку позивача, свідчить, що влада Ірану не здатна забезпечити йому захист від систематичного порушення прав людини та жорстокого ставлення суспільства, як до особи, яка змінила релігію. Позивач вважає, що відповідачеи та третьою особою не надано належної оцінки його доводам, а відтак оскаржуване рішення є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
По справі здійснювався ряд наступних процесуальних дій.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.05.2021 відкрито провадження в адміністративній справі № 640/12423/21 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
На виконання Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 № 399, судову справу № 640/12423/21 передано Івано-Франківському окружному адміністративному суду.
В Івано-Франківському окружному адміністративному суді справа № 640/12423/21 зареєстрована 10.03.2025.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.03.2025, справу № 640/12423/21 передано судді Панікару І.В.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17.03.2025 прийнято до провадження адміністративну справу. Розгляд справи розпочато з початку за правилами спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач скористався правом на подання відзиву на позов, у якому стосовно задоволення позовних вимог заперечив. Зазначив при цьому, що оскаржуване рішення є правомірним, оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Зокрема, вказав про відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі позивача у разі повернення на батьківщину. Жодних переконливих фактів особистого переслідування або загрози застосування до не смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а також ув'язнення, заявником не надано. Звернуто увагу суду, що доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними (а.с.28-49).
Третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області пояснень щодо заявлених позовних вимог суду не надала.
В подальшому Державна міграційна служба України скористалася правом на подання додатковий письмових пояснень, у яких стосовно можливості задоволення позовних вимог повторно заперечила. Зазначила, що ОСОБА_1 звертався 17.02.2022 з метою продовження довідки про звернення за захистом в Україні № 011987, строк дії якої продовжено до 17.05.2022. Після закінчення строку дії довідки про звернення за захистом в Україні вказаний громадянин до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не звертався. За результатами перевірки за допомогою інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан) встановлено, що 27.02.2022 ОСОБА_1 виїхав з території України, перетнувши державний кордон України через ПП «Краківець» в напрямку Польщі. Водночас, згідно з позицією УВКБ ООН щодо повернення в Україну за березень 2022 року, «за нинішніх обставин УВКБ ООН не вважає Україну «безпечною країною походження». Держави мають виключити Україну зі списків «безпечних країн походження». Останнє свідчить, що УВКБ ООН не розглядає можливим повернення осіб на територію України допоки триває військова агресія російської федерації, що, у свою чергу, виключає примусове повернення заявника в Україну та передбачає наявність можливості звернення за захистом в іншій країні. А також, робить недоречним надання Україною міжнародного захисту іноземним громадянам та особам без громадянства у зв'язку з неможливістю надати їм ефективний захист, гарантувати збереження життя та здоров'я, свободу та відсутність негідного поводження тощо в умовах війни. Таким чином, ДМС тривалий час не володіє інформацією про місце перебування позивача, а відсутність реалізації його права на продовження строку дії довідки про звернення за захистом свідчить про відсутність наміру набути міжнародний захист саме на території України (а.с.142-144).
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, дослідивши письмові докази, судом встановлено наступне.
Як встановлено з матеріалів справи, 04.10.2018 громадянин Ірану ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту (зворотна сторона а.с.54-55).
Згідно особової справи, ОСОБА_1 , громадянин Ірану, народився в Ірані, в м. Машхад, одружений, за національністю - перс, за віросповіданням - атеїст.
В політичних, релігійних, військових або громадських організаціях у країні постійного проживання позивач не перебував; адміністративні заходи (затримання, арешт) не застосовувалися; до кримінальної відповідальності не притягався.
Судом встановлено, що в заяві-анкеті ОСОБА_1 як причину виїзду з країни постійного проживання зазначив наступне:
«Я не вірю і не підтримую Іслам. Я не вірю в жодного іншого бога. Відношення уряду моєї країни до атеїстів лякає мене і тому довгий час я приховував свої релігійні погляди. у 2015 році група Корпусу вартових Ісламської Революції, відома під назвою басіож, затримали мене і протягом року самовільно, без будь якого рішення суду тримали мене у імпровізованій в'язниці через мої релігійні погляди. Протягом цього року я піддавався нелюдському і принижуючому гідність поводженню, мене били, обмежували у їжі і повністю позбавили спілкування із рідними. Мені погрожували завданням шкоди моїм рідним і нареченій через мої релігійні погляди. Одного разу мені все ж таки вдалося втекти із затримання і незабаром я залишив Іран. Я не відчуваю себе у безпеці у моїй країні і не хочу туди повертатися оскільки мене знову може загрожувати ув'язнення, смерть чи інше нелюдське чи принижуюче поводження».
Рішенням ДМС України від 22.03.2021 № 88-11 на підставі абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.119).
Вказана відмова прийнята з урахуванням висновку Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 01.03.2021 (а.с.118-129) та у зв'язку з відсутністю підстав, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, вважаючи протиправним спірне рішення, звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
В пункті 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту визначається як особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Частиною 6 статті 5 цього ж Закону встановлюється, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Матеріали справи свідчать, що після прибуття ОСОБА_1 на територію України у 2016 році ним подавалася заява в жовтні 2018 року про визнання його біженцем, за результатами розгляду яких були прийняті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як встановлено з обставин справи, у своїй заяві до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник зазначив, що став «атеїстом», а саме: «Я не вірю і не підтримую Іслам. Я не вірю в жодного іншого бога. Відношення уряду моєї країни до атеїстів лякає мене і тому довгий час я приховував свої релігійні погляди. у 2015 році група Корпусу вартових Ісламської Революції, відома під назвою басіож, затримали мене і протягом року самовільно, без будь якого рішення суду тримали мене у імпровізованій в'язниці через мої релігійні погляди. Протягом цього року я піддавався нелюдському і принижуючому гідність поводженню, мене били, обмежували у їжі і повністю позбавили спілкування із рідними. Мені погрожували завданням шкоди моїм рідним і нареченій через мої релігійні погляди. Одного разу мені все ж таки вдалося втекти із затримання і незабаром я залишив Іран. Я не відчуваю себе у безпеці у моїй країні і не хочу туди повертатися оскільки мене знову може загрожувати ув'язнення, смерть чи інше нелюдське чи принижуюче поводження».
Зокрема з протоколів співбесід встановлено наступне.
Під час співбесіди 24.10.2018 заявник повідомив, що в « 2015 році до нас додому прийшли представники «Басідж», спілкувались з моїми батьками, сказали їм, що я не дотримуюся ісламських традицій (пиячу, вживаю наркотики) і мене заарештували та відвезли без рішення суду на околицю м. Машхад в якусь будівлю (не в'язницю) і там мене тримали близько одного року. В приміщенні, де нас тримали було приблизно 30 чоловік; годували раз на день (шматок хліба і вода), стояли двох поверхові ліжка. Їжі було мало і коли я починав протестувати і просити їсти, то мене били. Також ми мали спроби протестувати проти нелегальності нашого ув'язнення, але нас теж били. Я там пробув приблизно один рік (трохи менше року), а потім втік».
Крім того, під час додаткової співбесіди 04.12.2019 заявник повідомив, що «іноді родичі приносили у в'язницю передачі та харчі, які охоронці роздавали усім; батько намагався зустрітися зі мною, але його не пустили та сказали що я алкоголік, наркоман та в мене психологічне захворювання, мене потрібно лікувати та через 6 місяців батько може мене забрати. Після 6 місяців продовжували обманювати родину. Зі мною було 30 чоловік, ми були всі в одній кімнаті, ліжка були в два поверхи, і посеред кімнати були ліжка, кімната була 60-70 метрів».
В даному аспекті Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області зроблено висновок, що жодної деталізації, наведення подробиць щодо часового проміжку, дати затримання заявника та дати його втечі з в'язниці, дати повернення додому; як виглядає уніформа осіб, що здійснювали затримання; назви закладу, в якому перебував близько року, - заявник взагалі не повідомив; однак повідомив, що був затриманий, а згодом заарештований. Таким чином, з наданої заявником інформації, ідентифікувати та встановити, чи це була в'язниця чи слідчий ізолятор, чи якась спецлікарня, чи центр утримання тощо, з інформації, наданої заявником, - неможливо.
Окрім того, в анкеті від 04.12.2019 на питання: «Чи застосовувались до Вас адміністративні заходи (затримання, арешт)? Якщо так, повідомте причини», заявник відповів: «Ні». Однак, під час співбесіди 24.10.2018 на питання: «Чи є у Вас документи, які підтверджують факти Ваших переслідувань?», відповів: «Коли мене і мою дружину заарештували вперше, проти нас відкрили справу, але у мене її не має».
Під час співбесіди 24.10.2018 щодо втечі з так званої імпровізованої в'язниці заявник повідомив: «Я там пробув приблизно один рік (трохи менше року), а потім втік. Через півроку ув'язнення я зрозумів, що протестами нічого змінити не можна, я почав дотримуватись всіляких вимог, мені почали довіряти: я виносив сміття, виконував інші роботи і одного разу ми втрьох: я Масуд і Кадір втекли з цієї в'язниці». Водночас, під час додаткової співбесіди 04.12.2019 заявник повідомив, що «...після 4-х місяців мене почали використовувати для внутрішніх робіт, одного разу ввечері нас послали без наручників виносити сміття на вулицю разом охоронцем, тоді ми втрьох побігли в одну сторону, а Мілад побіг в іншу. Коли охоронець почав кричати та звати на допомогу, ми вже втекли далеко. Добігши до лісу, ми там заночували, у лісі знайшли новобудову, де охоронцем був знайомий Масуда».
В даному аспекті Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області зроблено висновок, що структура «Корпус вартових ісламської революції, до складу якого входить «Басідж», є єдиним у своєму роді органом, повноваженнями, до функцій якого належить внутрішня безпека, прикордонний контроль, правоохоронна діяльність та контроль внутрішньої опозиції; контроль ракет країни; вплив на політичну і економічну діяльність Ірану, тощо, досить неправдоподібними та логічно невпорядкованими виглядають твердження заявника, що лише через галас його родини та сусідів, так звана «революційна група», не забрала його знову, хоча, зі слів заявника, після двох його втеч із в'язниці вже здійснювався його розшук і до нього навідувались за його адресою проживання. Враховуючи те, що з попереднього ув'язнення заявник, з його слів, утік, бо міри заходів даної силової структури по відношенню до заявника мали б бути більш жорстокішими.
Під час співбесіди 04.12.2019 на прохання сформулювати поняття «атеїзм», заявник відповів: «Наскільки я дізнався, що я атеїст, на мою думку, атеїзм - це віра тільки в природу, немає ніяких пророків та богів, ми віримо в теперішні відносини, а не кінець світу, це все те, що я знаю». На питання: «Яку літературу Ви вивчали щодо атеїстичних поглядів?», заявник повідомив: «Немає в мене інформації, я це не вивчав». 3 огляду на вищевикладене Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області зроблено висновок, що заявник не має розуміння базових принципів даного світогляду; відповіді заявника щодо атеїзму дуже обмежені та плутані, а вся інформація, надана заявником, має лише загальну форму. Аналізуючи твердження заявника, повідомлені під час співбесіди, вбачається що він має загальні уявлення про атеїзм, його знання досить поверхневі, а відповіді досить примітивні, як для періоду життя заявника з 18 років коли він нібито став атеїстом.
Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області зазначено, що заявника документовано паспортом у 2017 році в посольстві Ірану в Україні, що свідчить про те, що заявник не мав побоювань переслідування органами державної влади та не відмовився зазнати дипломатичного захисту країни громадянської належності, а навпаки скористався дипломатичними послугами посольства Ірану в Україні під час свого проживання в Україні.
Крім того, відсутність публічного висловлення атеїстичних поглядів заявника в країні громадянської належності підтверджується свідоцтвом про одруження та його неофіційним перекладом на українську мову, здійсненим «Право на захист», який був долучений його дружиною до матеріалів особової справи № 2018KV0257 ОСОБА_2 , де у графі «ідентифікація чоловіка», вказується ім??я - Мілад, прізвище - ОСОБА_1 , де окрім установчих даних заявника, зазначено професія - студент, релігія - іслам шиїт, адреса проживання АДРЕСА_1 . Дата реєстрації шлюбу зазначена 06.02.1995, що відповідає даті за григоріанським календарем 25.04.2016, аналогічна дата перекладу вказана і в перекладі з перської на англійську мову.
Дослідивши матеріали особової справи заявника представником третьої особи також встановлено, що він не мав випадків дискримінації за релігійною ознакою в Ірані, він використав своє право, як громадянина Ірану, навчатись та працювати, оформлювати необхідні документи у державних закладах та безперешкодно здійснив виїзд з країни, тобто утисків не зазнавав.
Вище зазначене підтверджує правомірність висновків відповідача та третьої особи, що позивач не мав проблем з державними органами Ірану, а навпаки безперешкодно користувався повітряним сполученням для перетину кордону.
Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, не підкріплених належними та достатніми доказами.
Виходячи з аналізу обставин справи у їх сукупності, суд погоджується з висновками відповідача про відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, згідно із визначенням, наведеним в частині 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 2 статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України).
Достовірними, в силу частини 1 статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України, є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно частини 1 статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
В той же час, згідно статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Отже, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби обґрунтовано встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто або членів його сім'ї за релігійною чи іншою ознакою.
Зважаючи на те, що позивач вже звертався до органів ДМС із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також відмови у задоволенні такої заяви у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд приходить до висновку про наявність у відповідача правових підстав для прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, підсумовуючи викладене у сукупності, в контексті викладених норм права та обставин справи, суд приходить до висновку, що спірне рішення прийняте відповідачем з урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) та без порушень принципів розсудливості, запобігання несправедливої дискримінації, пропорційності, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
В свою чергу позивачем не надано суду достатніх належних і допустимих у розумінні статті 73 КАС України доказів, які б підтверджували правомірність своїх дій та свідчили б про протиправності оскаржуваного рішення.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що позов є таким, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із нормами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Водночас, всупереч наведеним вимогам, відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів в повному об'ємі правомірності своїх дій.
За таких обставин, заявлені позивачем позовні вимоги до задоволення не підлягають.
Відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, питання щодо розподілу судових витрат за наслідками розгляду даної справи судом не вирішується.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення суду.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники справи:
Позивач:
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ).
Відповідач:
Державна міграційна служба України (код ЄДРПОУ 37508470, вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001).
Третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:
Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 425525598, вул. Березняківська, 4А, м. Київ, 02152).
Суддя /підпис/ Панікар І.В.