"18" листопада 2025 р. Справа №5015/118/11 (914/1689/21)
м. Львів
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді МАТУЩАКА О.І.
суддів СКРИПЧУК О.С.
КРАВЧУК Н.М.
за участю секретаря судового засідання - Ярина ТЕЛИНЬКО
за участю представників сторін від:
скаржника - Карпенко А.А. (в порядку самопредставництва);
відповідача 2 - Москаль Д.М. (адвокат );
третьої особи ПП "Львівметалпласт"- Гаврилюк О.Р. (адвокат);
розглянувши апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Виробничо- наукова компанія "Розточчя СТ" (вх.ЗАГС №01- 05/582/25 від 04.03.2025)
на рішення Господарського суду Львівської області від 06.02.2025 (повне рішення -13.02.2025 , суддя Морозюк А.Я.)
у справі № 5015/118/11 (914/1689/21)
за позовом Приватного акціонерного товариство "Виробничо-наукова компанія "Розточчя СТ", смт. Шкло, Яворівський район, Львівська область
до відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Львівський Автонавантажувач", с. Коростів, Сколівського району,Львівської області
до відповідача-2 Закритого акціонерного товариства "Інженерні технології", смт. Шкло, Яворівський район, Львівська область
до відповідача-3 Товариства з обмеженою відповідальністю "Фармекс", смт. Брюховичі, м.Львів
третя особа, яка не заявляє
самостійних вимог щодо предмета
спору на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Львівські заводи автомобілебудування", м. Львів
треті особи, які не заявляють
самостійних вимог щодо предмета
спору на стороні відповідачів: 1) Приватне підприємство "Львівметалпласт", м. Львів
2) Товариство з обмеженою відповідальністю "Укр- Полімер", м. Львів
про визнання недійсним договорів купівлі-продажу та застосування наслідків недійсності договорів
в межах справи №5015/118/11
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Укравтозапчастина", м. Київ
про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Львівський Автонавантажувач", с. Коростів, Сколівський район, Львівська область
Суть спору.
В провадженні Господарського суду Львівської області перебуває справа про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Управляюча компанія “Львівський Автонавантажувач» на стадії ліквідаційної процедури.
18.06.2021 до суду в межах справи №5015/118/11 про банкрутство ТОВ “Управляюча компанія “Львівський Автонавантажувач» звернулося ПрАТ “Виробничо-наукова компанія “Розточчя СТ» з позовом до ТОВ “Управляюча компанія “Львівський Автонавантажувач» (відповідача-1), ЗАК “Інженерні технології» (відповідача-2) та ТОВ “Фармекс» (відповідача-3). Позивач просив суд:
1) визнати незаконною відмову боржника від позову у справі №15/253 Господарського суду Львівської області на підставі ст. 42 Кодексу України із процедур банкрутства (надалі - КузпБ), оскільки боржник після відкриття провадження у справі про банкрутство відмовився від активів, що становили істотну частину майнового внеску засновника та на підставі договору доручення передав засновнику 2/3 виручки від продажу майна;
2) визнати недійсними договори купівлі-продажу нерухомого майна №5621 від 20.10.08 і №№5678, 5682, 5685 від 23.10.2008, предметом яких були нежитлові приміщення (будівля адміністративно-побутового корпусу), що розташовані за адресом: м.Львів, вул.Шевченка, 321, позначені в плані літерою Е-4, загальною площею 9261,4 кв. м., та ідеальні частки будівлі виробничого корпусу №12, загальною площею 91 001,3 кв. м., позначеної в плані літерою А-4 а саме 11/100 ідеальної частки, нежитлові приміщення 15а; 24-29; 50; 51; 122; III; 104; 105; 123; 10/100 ідеальної частки будівлі - нежитлові приміщення 30-49; 100-103 та приміщення підвалу ґґII; 17/100 ідеальної частки будівлі - нежитлові приміщення 59а; 15-23; І; II; 96-99; 115; 116; 117а; 119.
Вказані позовні вимоги обґрунтовані тим, що угода укладена між пов'язаними особами - споріднений склад засновників ЗАТ “Автонавантажувач» та ЗАТ “Інженерні технології»; відбулось відчуження активів, що становили 40% майнового внеску засновника та на підставі договору доручення із засновником, за яким засновник отримав 2/3 виручки від продажу майна; розрахунок здійснений не грошовими коштами, а в рахунок передачі зобов'язань.
Також позивач просив застосувати наслідки недійсності, а саме:
3) визнати недійсним - договір про поділ нежитлової будівлі від 30.12.2008, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2, посвідчений 30.12.2008, приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Марко Л.В. та зареєстрований під №6579.
Підставою цих вимог позивач зазначив недійсність договорів купівлі-продажу ідеальних часток будівлі №№5678, 5682, 5685 від 23.10.2008, що стали підставою для укладання договору поділу; записи від 28.12.2018 у Державному реєстрі речових прав про припинення державної реєстрації об'єктів нерухомості, що утворились в наслідок поділу (підстава припинення реєстрації - знесення власником).
4) відновити право власності ТОВ “Управляюча компанія “Львівський автонавантажувач» на об'єкти нерухомості, а саме:
- реєстраційний номер майна: 2125868 Тип майна: нежитлові приміщення (будівля виробничого корпусу №12, літ. А-4) загальною площею 91001,3 кв.м. Адреса нерухомого майна: Львівська обл., м. Львів, вул. Шевченка Т., будинок 321 Загальна площа (кв.м): 91001,3, Загальна вартість нерухомого майна (грн): 22582732 Номер запису:1670 в книзі: 6;
- реєстраційний номер майна: 19936267 Тип майна: нежитлові приміщення літ.Е-4 загальною площею 9261,4 кв.м. Адреса нерухомого майна: Львівська обл., м. Львів, вулиця Шевченка Т., будинок 321 стор.219 з 321 RRP-4HI5SD82B Загальна площа (кв.м): 9261,4
та включити ці об'єкти нерухомості у ліквідаційну масу.
Підставою цих вимог позивач зазначив визнання правочинів відчуження та поділу недійсними; записи від 28.12.2018 у Державному реєстрі речових прав про припинення державної реєстрації об'єктів нерухомості, що утворились внаслідок поділу (знесення власником).
Господарський суд Львівської області рішенням від 06.02.2025 в задоволенні позову відмовив повністю, оскільки під час розгляду справи суд встановив відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог, а також відсутність правових підстав для їх задоволення.
Суд зазначив, що відмова ТОВ “Управляюча компанія “Львівський Автонавантажувач» від позову у справі №15/253 була процесуальною дією сторони, здійсненою відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України та прийнятою судом ухвалою, яка набрала законної сили. Перегляд цієї ухвали поза межами встановлених законом процедур є неприпустимим, а тому вимоги про визнання такої відмови незаконною не ґрунтуються на законі.
Крім того, суд виходив із того, що оспорювані позивачем правочини були укладені у 2008- 2010 роках, тобто до набрання чинності КУзПБ. Отже, положення статті 42 цього Кодексу, якою визначено підстави для оспорювання правочинів боржника, не можуть застосовуватись ретроспективно. Позивач також не довів, що ці правочини були укладені з метою ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами або зловживання правом.
Суд першої інстанції врахував, що з моменту укладення спірних договорів до подання позову минуло понад дванадцять років, тоді як загальний строк позовної давності становить три роки. При цьому, позивач, як кредитор боржника, мав можливість знати про існування відповідних правочинів, однак не скористався своїм правом на звернення до суду у розумний строк. Підстав для поновлення пропущеного строку суд не встановив.
Оцінивши надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позивач не довів ані фіктивності чи удаваності спірних договорів, ані відсутності фактичної передачі майна чи проведення розрахунків. Також зазначив, що наявність записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не може сама по собі свідчити про недійсність договорів.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що правові підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, відновлення права власності боржника та включення відповідних об'єктів до ліквідаційної маси відсутні.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу та інших учасників справи.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, ПАТ "Виробничо-наукова компанія "Розточчя СТ" подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення Господарського суду Львівської області від 06.02.2025 скасувати та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги в повному обсязі.
В апеляційній скарзі покликається на те, що суд безпідставно не врахував факт зловживання процесуальними правами керівництвом боржника при поданні відмови від позову у справі №15/253. На думку скаржника, ця відмова була здійснена в інтересах третіх осіб - фактичних набувачів майна, - з метою прикриття незаконного вибуття активів боржника. Відтак вважає, що така відмова має бути визнана недійсною (нікчемною), оскільки суперечила інтересам боржника та кредиторів і була подана з перевищенням повноважень.
Апелянт стверджуває, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у застосуванні ст. 42 КУзПБ. На його переконання, ця норма має регулюючий, а не зворотний характер і може застосовуватися до правочинів, наслідки яких продовжують існувати на час розгляду справи про банкрутство, незалежно від дати їх укладення. Вказує, що оспорювані договори були фіктивними та укладені з метою виведення активів боржника, що підтверджується подальшим поділом нерухомості та перереєстрацією майна між пов'язаними особами.
Вважає, що суд першої інстанції не дослідив належним чином письмові докази, зокрема матеріали справи №15/253, договори поділу, акти приймання-передачі, довідки БТІ та реєстраційні документи. На думку апелянта, ці докази підтверджують, що майно вибуло з володіння боржника внаслідок ланцюга удаваних операцій, спрямованих на ухилення від задоволення вимог кредиторів.
Також скаржник заперечує висновок суду про пропуск строку позовної давності, посилаючись на те, що про укладення та наслідки спірних договорів він дізнався лише під час процедури банкрутства. На думку апелянта, строк позовної давності повинен обчислюватися з моменту виявлення порушення прав кредитора, а не з дати укладення правочину. Вважає, що суд не надав належної оцінки цим обставинам і безпідставно відмовив у застосуванні положень ст. 267 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) про поновлення строків.
Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не дослідив усіх доказів, не надав оцінки доводам позивача щодо зловживання правом та вийшов за межі предмета доказування, оцінюючи окремі факти поза контекстом справи про банкрутство. Зазначає, що рішення ухвалене без належного повідомлення про зміну представника боржника, що, на думку апелянта, є істотним процесуальним порушенням.
Окрім цього, вважає, що суд не врахував правового висновку Верховного Суду щодо можливості повернення майна боржника у ліквідаційну масу у випадках, коли доведено, що воно вибуло внаслідок нікчемних або удаваних правочинів. Таким чином, на думку апелянта, спірне майно повинно бути визнане таким, що належить боржнику, і включене до ліквідаційної маси.
Відповідач-2 заперечив доводи апелянта та подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити оскаржуване рішення без змін. Відзив мотивований тим, що оскаржуване рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, є законним і обґрунтованим, а подана апеляційна скарга - безпідставною
Зазначає, що позовні вимоги позивача фактично спрямовані на перегляд ухвали суду у справі №15/253 від 06.07.2010 поза межами процесуальних способів, передбачених Господарським процесуальним кодексом України (апеляційне, касаційне оскарження або перегляд за нововиявленими обставинами), що робить такі вимоги неприпустимими та такими, що не підлягають задоволенню
Відповідач-2 наголошує, що оспорювані договори купівлі-продажу 2008 року укладено законно, а позивач не надав жодних належних і допустимих доказів, які б підтверджували їх недійсність чи фіктивність. Суд першої інстанції, на думку відповідача, правомірно встановив, що позивач не довів наявності підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, а також безпідставно послався на ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, яка не має зворотної сили і не може застосовуватись до правочинів, укладених до набрання нею чинності.
Крім того, відповідач зазначає, що позовні вимоги щодо визнання недійсним договору поділу майна та включення об'єктів у ліквідаційну масу боржника є неефективним способом захисту, оскільки позивач не заявив віндикаційного позову до останніх набувачів майна - ТОВ “Укр-Полімер» та ПП “Львівметалпласт», які у справі визначені лише третіми особами, без самостійних вимог. Таким чином, відсутність позову до належних відповідачів унеможливлює задоволення вимог та захист прав позивача в цій справі.
Також ЗАТ “Інженерні технології» вказує, що посилання апелянта на римський принцип “jura novit curia» є хибним, оскільки він не звільняє сторону від обов'язку доводити фактичні обставини, на які вона посилається. Суд, хоча й зобов'язаний знати право, не може самостійно змінювати предмет або підстави позову чи залучати інших відповідачів без ініціативи позивача.
Інших клопотань та заяв в порядку ст. 207 ГПК України у справі подано не було.
18.09.2025 в судове засідання з'явилися представники: скаржника, відповідача 2 та третьої особи - ПП "Львівметалпласт", які навели доводи та заперечення по суті апеляційної скарги. Представники інших учасників у справі в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Беручи до уваги зазначене, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, а в матеріалах справи достатньо доказів для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представників учасників справи, які не з?явилися.
Колегія суддів Західного апеляційного господарського суду, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права місцевим господарським судом, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Фактичні обставини справи та оцінка суду.
Предметом спору у цій справі є нежитлові приміщення (будівля адміністративно-побутового корпусу), що розташовані за адресою: м. Львів, вул.Шевченка, 321, позначені в плані літерою Е-4, загальною площею 9261,4 кв.м., та ідеальні частки будівлі виробничого корпусу №12, загальною площею 91 001,3 кв. м., позначеної в плані літерою А-4, а саме 11/100 ідеальної частки, нежитлові приміщення 15а; 24-29; 50; 51; 122; III; 104; 105; 123; 10/100 ідеальної частки будівлі - нежитлові приміщення 30-49; 100-103 та приміщення підвалу II; 17/100 ідеальної частки будівлі - нежитлові приміщення 59а; 15-23; І; II; 96-99; 115; 116; 117а; 119.
06.05.2014 ТОВ «Управляюча компанія Львівський автонавантажувач» в особі ліквідатора Хомишина Ігоря Григоровича і ТБ «Наша» в особі Філатова Леоніда Васильовича уклали договір №4-13 про проведення аукціону.
03.09.2015 заплановано проведення торгів з реалізації об'єкта нерухомості будівлі адміністративного корпусу під літ. «Ж-4» (м. Львів, вул. Шевченка, 321), початкова вартість лоту - 4 049 300,00 грн, аукціон визнано таким, що не відбувся у зв'язку з відсутністю учасників.
05.11.2015 проведено повторні торги з реалізації об'єкта нерухомості будівлі адміністративного корпусу під літ. «Ж-4», початкова вартість лоту - 3 239 440,00 грн, аукціон відбувся, запропонована переможцем аукціону ціна -14 091 564,00 грн.
Проте, аукціон від 05.11.2015 визнано таким, що не відбувся, у зв'язку із несплатою в установлений строк переможцем ТОВ «Львівбудкомплектація» належної суми за придбане майно та анульовано результати такого аукціону, позивач вважає зазначені об'єкти нерухомого майна незаконно вибули із власності ТОВ "Управляюча компанія "Львівський Автонавантажувач" (щодо якого ухвалою Господарського суду Львівської області від 17.05.2010 порушено провадження у справі про банкрутство) внаслідок укладення останнім із ЗАТ "Інженерні технології" чотирьох договорів купівлі-продажу нерухомого майна №5621 від 20.10.08 і №№5678, 5682, 5685 від 23.10.2008, які на думку позивача є фраудаторними правочинами, не відповідають загальним засадам цивільного законодавства та вказують на зловживанням правом.
17.03.2016 проведено другі повторні торги з реалізації об'єкта нерухомості будівлі адміністративного корпусу під літ. «Ж-4» (м. Львів, вул. Шевченка, 321) з можливістю зниження початкової вартості на тому ж аукціоні, але не нижче граничної вартості, яка становить 50% початкової вартості, початкова ж вартість лоту - 3 239 440,00 грн. 24.03.2016 між ТОВ «УК «ЛА» в особі Хомишина Ігоря Григоровича та ТОВ «Укр-Алюміній» в особі Шая Андрія Ярославовича укладено незаконний договір купівлі-продажу, предметом якого було виведення з власності боржника за неконкурентною ціною будівлі адміністративного корпусу під літ. «Ж-4».
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст.15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача, може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 уизначено, що спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію .
Позивач як особа, якій належить право на звернення до суду з позовом за захистом свого права та інтересу, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, що потребують судового захисту, та спосіб захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17).
Стаття 387 ЦК України визначає, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст.ст. 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18(914/608/20).
Оспорювані позивачем чотири договори купівлі-продажу нерухомого майна №5621 від 20.10.08 і №№5678, 5682, 5685 від 23.10.08. є фактично виконаними, за ними право власності на нежитлові приміщення (будівля адміністративно-побутового корпусу), що розташовані за адресою: м.Львів, вул.Шевченка, 321, позначені в плані літерою Е-4, загальною площею 9261,4 кв. м., та ідеальні частки будівлі виробничого корпусу №12, загальною площею 91 001,3 кв. м., позначеної в плані літерою А-4 а саме 11/100 ідеальної частки, нежитлові приміщення 15а; 24-29; 50; 51; 122; III; 104; 105; 123; 10/100 ідеальної частки будівлі - нежитлові приміщення 30-49; 100-103 та приміщення підвалу II; 17/100 ідеальної частки будівлі - нежитлові приміщення 59а; 15-23; І; II; 96-99; 115; 116; 117а; 119, перейшло від відповідача-1 (ТОВ "Управляюча компанія "Львівський Автонавантажувач") до відповідача-2 (ЗАТ “Інженерні технології»).
Надалі згідно з умовами договору про поділ нежитлової будівлі від 30.12.2008, укладеного між відповідачем-1 (ТОВ "Управляюча компанія "Львівський Автонавантажувач") та відповідачем-2 (ЗАТ “Інженерні технології»), посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Марко Л.В. та зареєстрованого в реєстрі за №6579, придбані за трьома договорами купівлі-продажу нерухомого майна №№5678, 5682, 5685 від 23.10.2008 вищезазначені ідеальні частки будівлі виробничого корпусу №12, загальною площею 91 001,3 кв. м., позначеної в плані літерою А-4, а саме 11/100 ідеальної частки; 10/100 ідеальної частки; 17/100 ідеальної частки, були трансформовані в три об'єкти нерухомого майна. Здійснено державну реєстрацію окремих об'єктів нерухомості: РПВН 26178219, 26178300, 26178346: нежитлові приміщення корпусу №12 літ."А-4" загальною площею 9241,8 кв.м., 8895,2 кв.м. та 14794,1 кв.м. відповідно у власності ЗАТ "Інженерні технології".
Згодом, згідно з умовами чотирьох договорів купівлі-продажу від 30.01.2010, вищевказані три об'єкти нерухомого майна в будівлі позначеній в плані літерою А-4, а також четвертий об'єкт нерухомого майна позначений в плані літерою Е-4, були відчужені відповідачем-2 (ЗАТ "Інженерні технології") у власність відповідача-3 (ТОВ "Фармекс"), а саме, це:
- договір купівлі-продажу від 30.01.2010, укладений між ЗАТ " Інженерні технології" та ТОВ "Фармекс" на суму 3 550 584, 00 грн., предметом якого були нежитлові приміщення загальною площею 14794,1 кв.м., позначені за планом земельної ділянки літ. А-4, що знаходиться за адресою: м, Львів, вул. Шевченка, буд, 321, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячук О.А. та зареєстрований в реєстрі за №860, 861;
- договір купівлі-продажу від 30.01.2010, укладений між ЗАТ" Інженерні технології" та ТОВ"Фармекс" на суму 2 134 848,00 грн, предметом якого були нежитлові приміщення загальною площею 8895,2 кв.м., позначені за планом земельної ділянки літ. А-4, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 321, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячук О.А, та зареєстрованого в реєстрі за № 856, 857;
- договір купівлі-продажу від 30.01.2010, укладений між ЗАТ " Інженерні технології" та ТОВ "Фармекс"на суму 2 218 032,00 грн, предметом якого були нежитлові приміщення загальною площею 9241,8 кв.м., позначені за планом земельної ділянки літ. А-4, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 321, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячук О.А. та зареєстрований в реєстрі за № 858, 859;
- договір купівлі-продажу від 30.01.2010, укладений між ЗАТ"Інженерні технології" та ТОВ "Фармекс" на суму 1 667 052,00 грн, предметом якого були нежитлові приміщення загальною площею 9261,4 кв.м., позначені за планом земельної ділянки літ. Е-4, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 321, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячук О.А. та зареєстрований в реєстрі за № 854,855.
Позивач стверджував, що наразі власниками на об'єкти нерухомого майна, що є складовими корпусу А-4, є ТОВ "Укр-Полімер " (третя особа на стороні відповідачів), а будівлі Е-4 - ПП "Львівметалпласт" (третя особа на стороні відповідачів), які набули це майно від фізичних осіб, як внесок у статутний фонд. Наведене підтверджується наявними в матеріалах справи інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.
Таким чином, нежитлові приміщення, які є предметом спору у цій справі, на цей час зареєстровані на праві власності за ТОВ "Укр-Полімер" та ПП "Львівметалпласт", тобто були неодноразово відчужені, і ці юридичні особи не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами із ТОВ "Управляюча компанія "Львівський Автонавантажувач".
Відтак у цій справі заявлено позовні вимоги про визнання фактично виконаних договорів купівлі-продажу нерухомого майна №5621 від 20.10.08 і №№5678, 5682, 5685 від 23.10.08, але без пред'явлення віндикаційного позову до останніх набувачів цього майна з підстав, передбачених ст. 387 та 388 ЦК України. Такі позовні вимоги не є ефективним способом захисту, бо не призводять до поновлення майнових прав позивача. Такі позовні вимоги реально не відновлять стверджуване позивачем його суб'єктивне право, спонукатимуть позивача знову звертатися за захистом до суду, рішення суду за такими вимогами остаточно не вирішуватиме спір по суті та не захищатиме порушене право чи інтерес. Для реалізації рішення суду необхідно буде ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення.
Колегія суддів погоджується з доводами відповідача-2 про те, що позовні вимоги про визнання недійсним договору поділу майна та включення відповідних об'єктів до ліквідаційної маси боржника є неефективним способом захисту. Це зумовлено тим, що позивач не пред'явив віндикаційного позову до останніх набувачів майна - ТОВ “Укр-Полімер» та ПП “Львівметалпласт», які у цій справі залучені лише як треті особи без самостійних вимог. За таких обставин відсутність позовних вимог до належних відповідачів унеможливлює задоволення заявлених вимог та належний захист прав позивача в межах цього провадження.
Крім того, посилання апелянта на римський принцип jura novit curia є необґрунтованим, оскільки цей принцип не звільняє сторону від обов'язку доводити обставини, на які вона посилається. Суд зобов'язаний знати право, не вправі за власною ініціативою змінювати предмет чи підстави позову або залучати інших відповідачів без відповідного волевиявлення позивача.
Все вищенаведене вказує, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, а це в свою чергу є самостійною і достатньою підставою для відмови у позові.
Суд апеляцінйої інстанції зазначає, що відповідно до ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 14.09.2022, задоволено заяву ПрАТ "ВНК Розточчя СТ" від 12.09.2022 про залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів та залучено ТОВ"Укр-Полімер" та ПП "Львівметалпласт" до участі у справі у вказаному статусі.
Стаття 48 ГПК України передбачає можливість залучення судом до участі у справі співвідповідача чи заміну неналежного відповідача лише за клопотанням позивача (клопотання про залучення ТОВ "Укр-Полімер" та/чи ПП "Львівметалпласт" як відповідачів позивач до суду не подавав).
Наведене є додатковою самостійною підставою для відмови в позові в частині позовної вимоги відновити право власності ТОВ "Управляюча компанія "Львівський автонавантажувач" на зазначені вище об'єкти нерухомості.
В апеляційній скарзі заявник посилається також на те, що суд першої інстанції безпідставно не врахував факти зловживання процесуальними правами керівництвом боржника під час подання заяви про відмову від позову у справі № 15/253. На думку апелянта, зазначена відмова була подана в інтересах третіх осіб - фактичних набувачів майна з метою приховати незаконне вибуття активів боржника. У зв'язку з цим апелянт вважає, що така відмова є недійсною (нікчемною), оскільки суперечила інтересам боржника та його кредиторів і була подана з перевищенням повноважень.
Також апелянт наголошує, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у застосуванні ст. 42 КУзПБ. На його переконання, зазначена норма має регулюючий, а не ретроспективний характер і може бути застосована до правочинів, правові наслідки яких тривають на час розгляду справи про банкрутство, незалежно від дати їх укладення. Апелянт зазначає, що оспорювані договори є фіктивними та були укладені з метою виведення активів боржника, що підтверджується подальшим поділом нерухомого майна та його перереєстрацією між пов'язаними особами.
На переконання апелянта, суд першої інстанції не здійснив належного дослідження письмових доказів, зокрема матеріалів справи № 15/253, договорів поділу, актів приймання-передачі, довідок БТІ та реєстраційних документів. На думку заявника, ці докази підтверджують вибуття майна з володіння боржника внаслідок низки удаваних правочинів, спрямованих на ухилення від задоволення вимог кредиторів.
Проте зазначені доводи є безпідставними та необгрунтованими, оскількиоспорювані договори купівлі-продажу, укладені у 2008 році, є законними, а позивач не подав жодних належних і допустимих доказів, які б підтверджували їх недійсність або фіктивність.
Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про недоведеність позивачем підстав, передбачених ст. 203 та 215 ЦК України, та безпідставність посилань на ст. 42 КУзПБ, яка не має зворотної сили і не може застосовуватися до правочинів, укладених до набрання нею чинності.
З огляду на зазначене, аргументи апелянта щодо підстав недійсності оспорюваних правочинів, а також інші доводи позивача, відповідачів і третіх осіб мають оцінюватися не в межах цього провадження, а у порядку пред'явлення належних позовних вимог. Така позиція узгоджується з правовим висновком, викладеним у п. 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16.
Щодо доводів скаржника про помилковість висновку господарського суду про пропуск строку позовної давності, посилаючись на те, що про укладення та наслідки спірних договорів він дізнався лише під час процедури банкрутства. Вважає, що суд не надав належної оцінки цим обставинам і безпідставно відмовив у застосуванні положень ст. 267 ЦК України про поновлення строків.
В цій частині колегія суддів зазначає, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (правові висновки, викладені у п. 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16).
Враховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, питання про пропуск / непропуск позовної давності судом не досліджується.
Згідно із ч.4 ст. 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі “Проніна проти України» від 18.07.2006).
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно ст. ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків, викладених в оскаржуваному рішенні. Підстави для його скасування чи зміни відсутні, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Судові витрати.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи зазначене, судовий збір за подання апеляційної скарги підлягає залишенню за апелянтом.
Керуючись ст. ст. 129, 269-270, 275 - 276, 281-284 ГПК України, суд
1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Виробничо-наукова компанія "Розточчя СТ" залишити без задоволення, а оскаржуване рішення Господарського суду Львівської області від 06.02.2025 у справі № 5015/118/11 (914/1689/21) - без змін.
2. Судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції залишити за апелянтом.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду.
Справу повернути до Господарського суду Львівської області.
Головуючий (суддя-доповідач) О.І. МАТУЩАК
Судді Н.М. КРАВЧУК
О.С. СКРИПЧУК