Справа № 758/7010/22
Категорія 67
24 листопада 2025 року
Подільський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Будзан Л.Д.,
за участю секретаря судового засідання Топоровського М.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Фєтісова Є.П. ,
відповідача ОСОБА_3 ,
представника відповідача ОСОБА_11.,
представника відповідача ОСОБА_12.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чорногуз Ольга Валеріївна, про поділ майна подружжя та скасування рішень державної реєстрації, -
В серпні 2022 року ОСОБА_1 через представника адвоката Фєтісова Є.П. звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3 , Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чорногуз О.В., в якому просила: в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за позивачем право власності на частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чорногуз О.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 64403315 від 05.08.2022; скасувати держану реєстрацію права приватної власності відповідача на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та припинити право власності відповідача на частину цієї квартири в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2619024280000, номер запису про право власності 47517538; в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за позивачем право власності на частину транспортного засобу «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 22.03.1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, в період якого у подружжя народились діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Однак, подружнє життя між сторонами не склалось та заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06.07.2022 року у справі № 758/16366/21 шлюб розірвано. Вказує, що в період шлюбу подружжям придбано наступне майно: квартира АДРЕСА_2 та транспортний засіб ««Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 . Наголошує, що вказане майно є спільною сумісною власністю позивача та відповідача, однак зареєстровано на останнього. Відповідач перебуває на обліку, як особа схильна до вчинення насильства в сім'ї, та на даний час він перешкоджає позивачу та молодшому сину користуватись зазначеною квартирою. Крім того, вказує, що щодо поділу спільного майна подружжя на даний час між сторонами відсутня згода. Посилаючись на викладене, а також в зв'язку з тим, що спільне майно набуте подружжям за час шлюбу, однак, зареєстроване лише за відповідачем, тому позивач просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.08.2022 головуючим суддею у справі визначено суддю Анохіна А.М.
Ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва від 22.08.2022 позов залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
Ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва від 23.09.2022 у справі відкрито провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 23.09.2022, в порядку забезпечення позову накладено арешт на квартиру АДРЕСА_2 , та заборонено ОСОБА_3 вчиняти будь-які дії, направлені на відчуження транспортного засобу «Опель», реєстраційний номер НОМЕР_2 .
У листопаді 2022 року від представника відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній просив відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що в період шлюбу відповідачем за власні кошти набуто у власність квартиру АДРЕСА_2 , а також спільно набуто подружжям транспортний засіб ««Опель», реєстраційний номер НОМЕР_2 . Так, після реєстрації шлюбу сторони поселились в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , яка належала відповідачу на праві приватної власності. Однак, після народження сина відповідач прийняв рішення покращити житлові умови для сім'ї, тому продав вказану власну квартиру і за вилучені кошти одразу придбав більшу за розміром квартиру у спальному районі міста Києва. Таким чином, за отримані від продажу власної квартири за адресою: АДРЕСА_3 , гроші в сумі 14 000 доларів США за договором купівлі продажу від 04.05.2001 через 25 днів відповідач придбав спірну квартиру, сплативши за неї 14 000 доларів США. Наголошує, що інших коштів на придбання квартири у молодої сім'ї не було, а відтак ця квартира є особистою приватною власністю відповідача, оскільки, придбана ним за його особисті кошти, отримані від продажу квартири, яка належала йому на праві приватної власності. Крім того, спірний автомобіль дійсно був придбаний в період шлюбу за 10 000 доларів США, та використовувався відповідачем для потреб сім'ї. Однак, в серпні 2021 року старший син сторін обманним шляхом отримав від відповідача у тимчасове користування зазначений автомобіль та до цього часу не повернув. Посилається на те, що шлюб між сторонами розірвано з огляду на подружню зраду позивача. Остання, самостійно і добровільно виїхала з кватири, забравши із собою неповнолітнього сина та переїхала жити до своєї квартири за адресою: АДРЕСА_4 . Ззначає, що позивач безпідставно стверджує про можливість поділу спірної квартири, яка була придбана відповідачем за власні кошти, а також безпідставно звинувачує відповідача у домашньому насильстві, оскільки всі справи про адміністративні правопорушення були закриті судом в зв'язку із відсутністю в діях відповідача складу адміністративного правопорушення. Посилаючись на викладене, а також з огляду на те, що спірна квартира є особистою приватною власністю відповідача, тому не є сумісним майном подружжя та поділу не підлягає. В частині поділу спірного зазначає, що не заперечує щодо отримання компенсації половини реальної вартості цього майна, або виплати цих коштів позивачу, отримавши автомобіль у власність.
В листопаді 2022 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог, вказуючи на те, що позивачем подано позов у відповідності до вимог закону та обрано належний спосіб захисту порушених прав. Крім того, спірна квартира придбана сторонами 29.05.2001, тобто більше ніж через чотири роки їх спільного подружнього життя. За договором купівлі-продажу квартири відповідач придбав квартиру за згодою позивача та діє презумпція спільності права власності подружжя, яка відповідачем спростована належними доказами не була. Так, належну на праві власності квартиру відповідач продав за ціною 6 600 грн, а спірна квартира була придбана за ціною 16 900 грн. Більша частина вартості спірної квартири (10 300 грн) вкладена не тільки за рахунок спільних сумісних грошових коштів подружжя, а й за рахунок особистих коштів позивача, які нею були заощаджені ще до шлюбу та надані їй батьками. Наведене в сукупності свідчить про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу в рівних частинах. В частині транспортного засобу позивач вказує, що відповідач добровільно на невизначений строк передав його в користування старшому сину, а відтак цей транспортний засіб також підлягає поділу між сторонами в рівних частинах.
В листопаді 2022 року до суду від представника відповідача Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) надійшов відзив на позов, в якому останній просив відмовити в задоволенні позовних вимог до відповідача Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), посилаючись на те, що управління не має повноважень щодо внесення до реєстру відомостей до реєстру речових прав на нерухоме майно, а тому є неналежним відповідачем у справі про скасування рішень та визнання права власності.
В грудні 2022 року до суду від представника відповідача Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу КМР (КМДА) надійшов відзив на позов, у якому останній просив вирішити спір на підставі наявних у справі доказів, оскільки відповідач не приймав рішень за результатами розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав, обтяжень щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а тому жодним чином прав цих осіб не порушував.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 04.07.2023 ухвалено перейти до розгляду даної цивільної справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 03.10.2023 у справі призначено судову автотоварознавчу експертизу.
В зв'язку з закінченням строку відрядження та відрахуванням судді Анохіна А.М. з штату Подільського районного суду м. Києва, на підставі розпорядження керівника апарату суду від 13.05.2024 № 755, здійснено повторний автоматичний розподіл справи та визначено для розгляду справи головуючого суддю Будзан Л.Д.
Ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва від 16.05.2024 справу прийнято до провадження, поновлено провадження у справі, та визначено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 06.03.2025 у задоволенні заяви відповідача ОСОБА_3 про зупинення провадження у справі відмовлено.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 06.03.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Позивач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити з викладених в позові підстав.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, посилаючись на підстави, які викладені у відзиві на позов.
Представник відповідача Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в судовому засіданні залишив вирішення позовних вимог на розсуд суду.
Представник відповідача Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в судове засідання не з'явився. В матеріалах справи містить відзив на позов.
Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чорногуз О.В. в судове засідання не з'явилась. Судом про розгляд справи повідомлялась належним чином. В матеріалах справи міститься лист з проханням здійснювати розгляд справи без її участі.
З огляду на викладене, суд вважає за можливе розглянути справу за наведеної явки сторін.
Суд, заслухавши пояснення сторін, їх представників, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Судом встановлено, що 15.11.1994 ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням справами національної академії наук України в м. Києві, згідно з розпорядженням № 1858 від 15.11.1994 набув право власності на квартиру АДРЕСА_5 .
22.03.1997 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, про що свідчить копія свідоцтва про укладення шлюбу.
В період шлюбу у подружжя народились діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження.
17.01.2001 за ОСОБА_3 на підставі біржової угоди № 138898 від 17.01.2001 зареєстровано право власності на транспортний засіб «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , а також 21.03.2001 здійснено перереєстрацію цього автомобіля при зміні свідоцтва про реєстрацію.
04.05.2001 на підставі договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_3 продав однокімнатну квартиру АДРЕСА_5 . Продаж здійснено за 6 600 грн.
29.05.2001 на підставі договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_3 придбав трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Придбання квартири здійснено за ціною 16 900 грн.
З 08.09.2009 ОСОБА_7 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформацією про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи від 03.11.2022.
З 28.04.2015 ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта та інформацією про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи від 03.11.2022.
Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06.07.2022 року у справі № 758/16366/21, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.
01.08.2022 приватним нотаріусом КМНО Чорногуз О.В. здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 29.05.2001.
Відповідно до висновку експерта КНДІСЕ № 26909/23-54 від 22.04.2024, ринкова вартість автомобіля «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 складає 70 398,80 грн.
Так, сукупність наявних у справі доказів свідчить про те, що спірне майно - квартира АДРЕСА_2 та транспортний засіб «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , були придбані в період зареєстрованого шлюбу сторін.
Крім цього, суд бере до уваги показання свідків, які в судовому засіданні повідомили наступне.
Так, допитаний в судовому засіданні у якості свідка відповідач ОСОБА_3 пояснив суду, що у 1997 році одружився з відповідачем у справі, через 4 місяці у них народився син, проживали в його квартирі по АДРЕСА_6 , яку він отримав від діда до 2001 року. Для покращення умов проживання сім'ї, він продав в травні 2001 року цю квартиру за 14 тисяч доларів США та купив через 2-3 тижні спірну квартиру АДРЕСА_2 також за 14 тисяч доларів США. Оформив квартиру на себе. Вказана квартира була без ремонту, тому сім'я проживала 8-10 років у його батьків. Щодо автомобіля пояснив, що його купували спільно, з 2021 року ним користується позивачка та їх спільний син. Вказав, що не заперечує, щоб автомобіль залишився у користуванні позивачки, а остання йому перерахувала його вартості.
Допитана в судовому засіданні в якості свідка позивач ОСОБА_1 суду пояснила, що в 1997 році уклала шлюб з відповідачем, проживали в квартирі відповідача по АДРЕСА_6 . В травні 2001 року відповідач продав вказану квартиру за 6 600 грн, однак цієї суми для купівлі спірної квартири було недостатньо, тому іншу частину коштів на придбання квартири по АДРЕСА_7 їй надали батьки (приблизно 10-15 тисяч гривень). Через два-три місця купили квартиру по АДРЕСА_7 за 16 тисяч гривень. Батьки отримали кошти від продажу земельної ділянки. Вказала, що гроші батьки дали їй особисто, як доньці, а не сім'ї в цілому. Підтвердила, що спірний автомобіль перебуває у її користуванні та користуванні їх спільного сина. Щодо залишення автомобіля у її власності та сплати вартості відповідачу не змогла сформувати свою позицію та відповіла суду «не знаю».
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 суду пояснив, що є батьком позивачки. Зазначив, що в 2001 році позивач та відповідач купували квартиру по АДРЕСА_7 , однак коштів не вистачало, тому вони з дружиною передали 17-20 тисяч гривень доньці та її чоловіку ( ОСОБА_3 ), як молодій сім'ї, для купівлі вказаної квартири.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 повідомила суду, що є матір'ю позивачки. Пояснила, що у 2001 році позивач та відповідач купували більшу квартиру по АДРЕСА_7 , однак коштів не вистачало, оскільки відповідач продав квартиру по АДРЕСА_6 за 6 600 грн, тому вони з чоловіком вирішили допомогти молодій сім'ї та дали їм 15 тисяч гривень, які отримали від продажу земельної ділянки.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснив суду, що позивач є його двоюрідною сестрою. Вказав, що між родичами обговорювали ситуацію щодо купівлі квартири позивач та відповідачем, та він знає, що квартира придбана в 2001 році спільно позивачкою та її батьками. Відповідач не працював, тому не міг зробити свій внесок в купівлю квартири.
Надаючи оцінку показанням свідків, суд враховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2024 року (справа № 404/7153/20), у якій зазначено, що відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв'язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми
Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє. Аналізуючи показання свідків, а також сторін, які були за їх згодою допитані як свідки, суд не може в цілому їх взяти до уваги як належні та допустимі докази, оскільки вказані показання містять значні неточності та суперечності, однак з них можливо встановити, що позивач не заперечує те, що суму від продажу відповідачем квартири по АДРЕСА_6 вкладено в купівлю квартири по АДРЕСА_7 . Крім цього, свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 також підтвердили той факт, що грошей від продажу відповідачем квартири було не достатньо для придбання спірної квартири по АДРЕСА_7 , та вказали, що гроші надали молодій сім'ї, а не доньці особисто.
Показання свідка ОСОБА_10 суд оцінює критично, оскільки за своєю суттю вони є показаннями з чужих слів, та свідок не був ані свідком укладення правочинів, ані присутнійм під час передачі грошей батьками позивачки, а тому не бере їх до уваги як доказ в межах розгляду даної цивільної справи.
При цьому, перевіряючи обґрунтованість та доведеність позовних вимог, а також заперечень на позов, суд приймає до уваги те, що відповідно до положень ч.ч. 2 і 4 ст. 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України, майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Сукупність наявних у справі доказів свідчить про те, що відповідач ОСОБА_3 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі із позивачем, 04.05.2001 продав належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_5 за 6 600 грн, і 29.05.2001 придбав спірну квартиру АДРЕСА_2 за 16 900 грн.
Зі змісту договорів та інших наявних у справі доказів в їх сукупності вбачається, що спірний об'єкт нерухомості 29.05.2001 придбано відповідачем за кошти, отримані від продажу 04.05.2001 квартири АДРЕСА_5 , у розмірі 6 600 грн, а також за спільні кошти подружжя в сумі 10 300 грн, та доказів зворотному матеріали справи не містять.
Слід вказати на те, що кошти в сумі 6 600 грн не є результатом спільної праці подружжя, є особистими коштами відповідача, а тому поділу не підлягають.
Так, спірна квартира АДРЕСА_2 придбана за 16 900 грн (100 %), в тому числі за особисті грошові кошти відповідача у розмірі 6 600 грн (39,06 %), а відтак, подружжям на купівлю квартири внесено спільні грошові кошти у розмірі 10 300 грн (60,94 %), тобто по 5 150 грн (30,47 %) з кожного.
З огляду на викладене, визначаючи частку права власності кожного з подружжя на спірне нерухоме майно, суд бере до уваги те, що квартира АДРЕСА_2 вартістю 16 900 грн (100 %) придбана за грошові кошти відповідача у розмірі 11 750 грн (69,53 %) (5 150 грн (30,47 %) + 6 600 грн (39,06 %)) та грошові кошти позивача у розмірі 5 150 грн (30,47 %).
Посилання позивача на те, що квартира була також придбана за її особисті кошти, в тому числі отримані від батьків, суд до уваги не приймає, оскільки, ці твердження достатніми на належними доказами в ході розгляду справи доведені не були.
За таких обставин, суд вважає, що в порядку поділу спільного майна подружжя за позивачем має бути визнано право власності на 30,47 % квартири АДРЕСА_7 , а за відповідачем - право власності на 69,53 % зазначеної квартири.
Інші наведені позивачем доводи в обґрунтування позову в цій частині, не спростовують наведених висновків суду.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1.Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Добросовісність (пункт 6статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що обґрунтування позовних вимог частково знайшли свої об'єктивне підтвердження в ході розгляду справи, спірна квартира була придбана в період шлюбу сторін, в тому числі, частково за особисті кошти відповідача, а відтак суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню та в порядку поділу спільного майна подружжя за позивачем слід визнати право власності на 30,47 % квартири АДРЕСА_7 , а за відповідачем - право власності на 69,53 % зазначеної квартири.
Щодо позовних вимог про скасування рішень державного реєстратора та припинення права приватної власності відповідача на квартиру, суд зазначає наступне.
Відповідно до вимог ст. 331 ЦК України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності або спеціального майнового права на нього відповідно до закону.
Згідно до положень ст. ст. 2, 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 р. № 1952-ІV Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за умов якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.
Отже, право власності підлягає державній реєстрації, та задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав в частині належності права власності на спірне майно.
У випадку, якщо заявлено вимогу про поділ майна, то скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту прав члена подружжя.
У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про поділ майна подружжя та визнання за ними ідеальних часток на майно.
Наведені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц, провадження №14-22цс20.
З огляду на вказані висновки, суд вважає, що вимоги позивача про скасування рішень державного реєстратора, які заявлені разом із вимогами про поділ спільного майна подружжя є неналежним способом захисту, а тому відсутні підстави для їх задоволення.
Крім того, виходячи із зазначених підстав неефективним способом захисту в даному випадку є також вимога про припинення права приватної власності відповідача на квартиру, оскільки, судове рішення про поділ майна подружжя та визначення ідеальних часток кожного із подружжя у праві власності на нерухоме майно є підставою для внесення державним реєстратором відповідних записів до Державного реєстру речових прав, та окремо припиняти право власності відповідача на спірне майно не потрібно.
Враховуючи те, що позовні вимоги в частині скасування рішень державного реєстратора та припинення права приватної власності відповідача на квартиру є неефективними способами захисту, тому суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині.
Щодо позовних вимог про поділ транспортного засобу, як спільного майна подружжя, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень статті 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п'ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.
Принцип обов'язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (стаття 365 цього Кодексу), в першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду.
Такий підхід відповідає закріпленим у статті 7 СК України засадам розумності і добросовісності, оскільки відповідач надає свою згоду на позбавлення його частки у праві власності, отримуючи, у свою чергу, гарантоване грошове відшкодування.
У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.
Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.
Заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, у свою чергу, не завжди згоден її виплачувати. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того з подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею в подальшому. Одночасно інший з подружжя позбавляється як можливості користуватися спірною річчю, хоча вона перебуває у спільній власності, так і грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.
Оцінюючи положення частини п'ятої статті 71 СК України як такі, що застосовуються до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до іншого з вимогами про припинення його права на частку у спільному майні, Верховний Суд робить висновок, що ця норма не вимагає обов'язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.
Аналогічні висновки висловлені, зокрема у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 210/4854/15-ц (провадження № 61-30421св18) та від 03 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц (провадження № 61-46326св18).
Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Частиною першою та другою статті 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Примусове припинення права власності можливе лише згідно зі статтею 365 ЦК України.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 464/7011/16-ц.
При цьому, суд враховує також, що для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20)).
Судом встановлено, що 17.01.2001 за ОСОБА_3 на підставі біржової угоди № 138898 від 17.01.2001 зареєстровано право власності на транспортний засіб «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , а також 21.03.2001 здійснено перереєстрацію цього автомобіля при зміні свідоцтва про реєстрацію.
Відповідно до висновку експерта КНДІСЕ № 26909/23-54 від 22.04.2024, ринкова вартість автомобіля «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 складає 70 398,80 грн.
В ході розгляд справи достовірно встановлено, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, на час розгляду спору перебуває у фактичному користуванні позивача, та відповідач в ході розгляду справи не заперечував щодо залишення автомобіля у власності позивача та отримання компенсації вартості його частки у спірному автомобілі.
Аналізуючи наведені норми закону, та встановлені в ході розгляду справи обставини, суд дійшов висновку, що придбаний сторонами під час шлюбу автомобіль марки «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, його ринкова вартість складає суму в розмірі 70 398 грн 80 коп., та цей транспортний засіб фактично перебуває у користуванні позивача, є неподільною річчю, тому це майно підлягає поділу шляхом визнання за позивачем, як фактичним користувачем, права власності на зазначений автомобіль та стягнення із позивача на користь відповідача грошової компенсації вартості частки у праві спільної сумісної власності на вказаний автомобіль в розмірі 35 199 грн 40 коп, в зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині також підлягають частковому задоволенню.
Суд вважає, що наведений варіант поділу транспортного засобу буде справедливим, забезпечить інтереси кожного з подружжя, та унеможливить виникнення конфліктів щодо користування майном у майбутньому.
Інші доводи сторін, які наведені у позові та відзиві на позов, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини. У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти російської федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, оцінюючи зібрані у справі докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку щодо часткового задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. 57, 60, 61, 68, 69, 70, 71 СК України, ст. 358, 364, 368 ЦК України, ст. 2, 4, 12, 13, 16, 76-77, 81, 82, 83, 133, 141, 258-259, 263-265, 273, 352, 354-355 ЦПК України,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чорногуз Ольга Валеріївна, про поділ майна подружжя та скасування рішень державної реєстрації, задовольнити частково.
В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 30,47 % квартири АДРЕСА_2 .
В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_3 право власності на 69,53 % квартири АДРЕСА_2 .
В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
В порядку поділу спільного майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль «Опель», 1994 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , в розмірі 35 199 (тридцять п'ять тисяч сто дев'яносто дев'ять) грн 40 коп.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Учасники справи, а також особи, які не брати участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне найменування сторін по справі:
позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженка м. Києва, громадянка України, РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ;
відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженець м. Києва, громадянин України, РНОКПП НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_1 ;
відповідач Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), ЄДРПОУ 34691374, адреса: м. Київ, пров. Музейний, 2-Д;
відповідач Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ЄДРПОУ 40452947, адреса: м. Київ, вул.. Хрещатик, 36;
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чорногуз Ольга Валеріївна, адреса: м. Київ, вул. Саксаганського, 119, офіс 12.
Повний текст рішення суду складено 24.11.2025.
Суддя Л.Д. Будзан