Справа № 161/21789/24
Провадження № 2/931/66/25
21 листопада 2025 року селище Локачі
Локачинський районний суд Волинської області
у складі: головуючого - судді Кідиби Т.О.,
за участю: секретаря судового засідання - Гупалик А.С.,
представника позивача - ОСОБА_1 ,
відповідача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
представника третьої особи Міністерства юстиції України - Кошевої Н.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Локачинська селищна рада Волинської області, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування спадкового майна,
22.11.2024 року представник позивача звернувся з вказаним позовом до суду.
Свої вимоги мотивує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_5 , який проживав у будинку АДРЕСА_1 .
На момент відкриття спадщини після смерті батька спадкоємцями першої черги був він - ОСОБА_4 та його брат - ОСОБА_2 . Інших спадкоємців першої черги на момент відкриття спадщини не було.
Зазначає, що прийняв спадщину після смерті батька шляхом вступу в управління спадковим майном та спільного проживання разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 .
Однак, в зв'язку з відсутністю можливості та коштів позивач не звертався до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину за законом, а в подальшому через виїзд за кордон також не мав такої можливості, адже знав, що спадкове майно належить виключно йому, тому що протягом 6 місяців з дня смерті батька заяви про прийняття спадщини ніхто не подавав та й не мав подавати. За домовленістю з братом все майно після смерті батька мало лишитися лише позивачу, адже саме позивач прийняв спадщину, шляхом проживання разом з батьком на момент смерті та доглядом за спадковим майном.
Вказує, що після смерті батька йому лишилося спадкове майно, зокрема, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 2,816 га, для введення товарного сільськогосподарського виробництва у селі Білопіль Локачинського району Волинської області.
14 червня 2024 року з метою завершення оформлення своїх спадкових прав, позивач звернувся до приватного нотаріуса Володимирського районного округу Волинської області Дильного І.Г. з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька. Однак, нотаріус відмовився приймати подану заяву про прийняття спадщини та письмово повідомив, що згідно з матеріалами спадкової справи №233/2005 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 та Інформаційної довідки зі спадкового реєстру №72886675 від 20.06.2023 року ОСОБА_5 було складено заповіт, що посвідчений секретарем Білопільської сільської ради Дорощук В.С. 24 квітня 2004 року за №26, який в подальшому став підставою для видачі на ім'я відповідача свідоцтва про право на спадщину за заповітом на все належне померлому майно. Про існування даного заповіту йому взагалі не було відомо до цього часу, адже позивач досить значний період перебуває за кордоном.
Як вдалося з'ясувати, ОСОБА_2 ще у 2005 році якимось чином прийняв спадщину та у порядку спадкування за заповітом, оформив на себе усе майно, що належало батькові позивача, зокрема, земельну ділянку для введення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 2,816 га, кадастровий помер 072248600:03:000:0802, що знаходиться в селі Білопіль Володимирського району Волинської області. Наведене може свідчити про те, що відповідач пропустив строк на звернення з заявою про прийняття спадщини після смерті батька, адже спадкову справу не було заведено у встановлений законом шестимісячний строк. Крім того, відповідач не вступав у фактичне володіння спадковим майном, адже на момент смерті батька проживав та був зареєстрований у місті Луцьку.
З огляду на зазначені обставини, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів, адже відповідач, за його твердженням, заволодів належним йому спадковим майном.
Просить визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 02.12.2005 року, видане Локачинською державною нотаріальною конторою, зареєстроване за номером 1442, та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ВЛ №061516 від 19.03.2008 року, зареєстрований за номером 010808600001.
Витребувати у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 земельну ділянку для введення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 2,816 га, кадастровий номер 072248600:03:000:0802, що знаходиться в селі Білопіль Володимирського району Волинської області.
Стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати у справі (на оплату судового збору, професійну правничу допомогу, тощо).
10.02.2025 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній позов не визнає, виходячи з наступного.
Так, відповідач зазначає, що визнає лише єдині зазначені в позовній заяві обставини, а саме: те, що позивач ОСОБА_4 є його рідним братом від їх спільних батьків, які на даний час померли та за час свого життя залишили спадщину, склавши на користь кожного з них кілька заповітів.
Він не визнає зазначених представником позивача інших обставин, а саме: те, що ОСОБА_4 не знав про заповіт, складений батьком ОСОБА_5 на його користь 24 червня 2004 року, що зареєстрований в реєстрі за №26.
Також не визнає обставину, що у ОСОБА_4 тривалий період часу, з 2005 року по час звернення до суду, не було можливості через відсутність коштів та проживання за кордоном звернутись до нотаріуса для вирішення спадкових справ, оскільки значений період часу ОСОБА_4 проживає та працює за кордоном, має хороший заробіток, мав можливість та кошти приїжджати на відпочинок до місця реєстрації проживання в с. Білопіль влітку 2006 року, влітку 2009 року, влітку 2015 року, восени 2021 року, та був ним проінформований про обставини прийняття ним спадщини за заповітом батька.
Ним не визнаються ті обставин, що відповідач в 2005 році, всупереч вимог закону, оформив спадщину за заповітом на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 2,816 га, з кадастровим номером 072248600:03:000:0802, що знаходиться в с. Білопіль Володимирського району Волинської області, пропустивши строк на звернення з заявою про прийняття спадщини після смерті батька, оскільки такі обставини не підтверджені жодними доказами та спростовуються матеріалами спадкової справи до майна померлого ОСОБА_5 .
Просить у задоволенні позову відмовити повністю.
03.03.2025 року представник позивача подав відповідь на відзив, в якій зазначив, що позивач прийняв спадщину після смерті батька, шляхом вступу в управління спадковим майном та спільного проживання разом з батьком у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується записом про місце реєстрації у паспорті позивача та довідкою Локачинської селищної ради №206 від 26 квітня 2024 року. Тобто, з цього моменту (03.02.2005 року) позивач фактично вважається власником майна, успадкованого після смерті батька - ОСОБА_5 .
Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.
У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають із часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених у гл. 29 ЦК України.
Наявність судового спору щодо спадкового майна не припиняє право позивача як спадкоємця на спадкове майно, а тому не є перешкодою для захисту такого права в судовому порядку до моменту, поки суд не встановить відсутність такого права (постанова Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21-ц (провадження № 61-12264св22).
Відповідно до паспорту відповідача, останній з 16.12.1992 року був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно не міг прийняти спадщину після смерті батька за законом шляхом проживання на момент смерті з померлим.
До відзиву на позовну заяву було додано також копію заповіту від 24.06.2004 року, який померлий нібито склав за півроку до смерті. Однак, як вбачається з заповіту, останній не містить ідентифікуючих даних заповідача та спадкоємця, а також конкретики щодо належного заповідачу майна, на момент його складення. Так, складено заповіт на підставі недіючого на той момент законодавства, адже стаття 535 Цивільного кодексу України (в редакції на момент складення заповіту), яку нібито роз'яснювали заповідачу, не передбачає права на складення заповітного розпорядження, з чого слідує, що заповідачу не могло бути роз'яснено наслідків складеного заповіту.
Відповідно до приєднаних відповідачем заяв від 29.07.2005 року та від 02.12.2005 року, відповідачем очевидно було пропущено 6-ти місячний строк для подання відповідної заяви про прийняття спадщини по смерті батька, а відтак, автоматично втрачено право на спадкування за заповітом та за законом. З цього слідує, що нотаріус не вправі був видавати відповідачу свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 02.12.2005 року, адже саме до позивача перейшло право на спадкування за законом, а відповідач, якщо б бажав прийняти спадщину, мав би звернутися до суду для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
Крім того, як вбачається з вказаних заяв, відповідач повідомив нотаріусу відомості про те, що інших спадкоємців, які б прийняли спадщину не має, хоча на той момент єдиним законним спадкоємцем, який прийняв спадщину, був позивач.
Ухвалою суду від 17.03.2025 року до участі у справі було залучено третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України.
Ухвалою суду від 17.03.2025 року судом витребувано докази у справі за клопотаннями представників сторін.
08.04.2025 року від представника третьої особи надійшли письмові пояснення у справі, у яких Мін'юст зазначає, що є органом, що наділений контрольними функціями у сфері нотаріальної діяльності, які Міністерство юстиції України реалізовує, зокрема, шляхом проведення перевірок організації діяльності нотаріуса та перевірок виконання нотаріусом правил нотаріального діловодства. Однак, втручання Міністерства юстиції в безпосереднє вчинення нотаріальної дії не допускається.
Із позовної заяви вбачається, що існує спір щодо спадкового майна між позивачем та відповідачем. Дії нотаріуса, який видавав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, не оскаржуються.
Міністерство юстиції України не вчиняло жодних дій, що могли порушити права позивача, а також не наділене повноваженнями з відновлення порушених прав. Також, правовідносини позивача та відповідача, їх вирішення за наслідком вказаної судової справи ніяким чином не впливають і не вплинуть у майбутньому на права або обов'язки Міністерства юстиції України, а тому заперечує щодо залучення останнього до участі у справі. Просить врахувати дані пояснення при розгляді справи по суті.
15.05.2025 року представник позивача подав уточнення/доповнення до позовної заяви, в якому зазначив, що згідно з матеріалами спадкової справи, яка надійшла до суду, вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача та відповідача - ОСОБА_5 , однак відповідач звернувся до Локачинської державної нотаріальної контори Волинської області з заявою про прийняття спадщини за заповітом лише 02 грудня 2005 року, тобто з пропуском 6-ти місячного строку на прийняття спадщини, визначеного статтею 1270 ЦК України. Заява посвідчена секретарем Білопільської сільської ради від 29 липня 2005 року, яка наявна в матеріалах спадкової справи, не вносилася до спадкового реєстру та нотаріусу у межах 6-ти місяців для заведення спадкової справи від відповідача не подавалася.
Також, в матеріалах спадкової справи міститься довідка Білопільської сільської ради від 08 серпня 2005 року, яка містить недостовірну інформацію щодо кола спадкоємців та осіб, які прийняли спадщину, адже відповідно до 1268 ЦК України право на спадщину має той спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, відповідно вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. В той же час доказів проживання відповідача із батьком на момент його смерті матеріали спадкової справи не містять, а відтак, нотаріус, незважаючи на дану довідку, мав би відмовити в оформленні спадкових прав на майно. Більше того, в зазначеній довідці не підтверджується факт проживання з померлим на момент смерті, а виключно догляд за спадковим майном після смерті.
Вказує, що строк позовної давності не сплив, в зв'язку з його зупиненням на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, та на період введення воєнного стану на території України.
Зазначає, що відповідач, внаслідок подання недостовірних даних нотаріусу Локачинської державної нотаріальної контори, з пропуском строку на прийняття спадщини, незаконно позбавив позивача права на набуте в порядку спадкування майно, яке в силу закону останній отримав після смерті батька.
Просить позов задовольнити повністю.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити з вищенаведених підстав.
Відповідач та його представник у судовому засіданні заперечували щодо задоволення позовних вимог із підстав, зазначених у відзиві на позов. Крім того, ними наголошено, що права позивача не є порушеними, оскільки він не прийняв спадщину, позаяк на момент смерті батька постійно проживав за межами території України, а лише факт реєстрації за однією адресою не є доказом прийняття спадщини.
Представник третьої особи - Міністерства юстиції України у судовому засіданні підтримала позицію, зазначену у письмовому поясненні.
Представник третьої особи - Локачинської селищної ради 14.05.2025 року подав заяву про розгляд справи без його участі, у вирішенні спору поклався на розсуд суду, за наявними у справі матеріалами.
У судовому засіданні 12.11.2025 року на підставі ч.1 ст.244 ЦПК України судом відкладено ухвалення та проголошення судового рішення у справі на 11:00 21.11.2025 року.
Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача і його представника, показання свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у справі в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.
Так, судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 15 червня 2023 року, актовий запис про смерть № 02 (а.с. 11 т.1).
Той факт, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є синами ОСОБА_5 та рідними братами між собою, визнається сторонами та ніким не заперечується.
Як вбачається з довідки Локачинської селищної ради № 206 від 26.04.2024 року на момент смерті ОСОБА_5 разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 були зареєстровані дружина ОСОБА_6 , син ОСОБА_4 , внуки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (а.с. 13 т.1).
Позивач зазначає, що після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 2,816 га, для введення товарного сільськогосподарського виробництва у селі Білопіль Локачинського району Волинської області.
ОСОБА_5 було складено заповіт, що посвідчений секретарем Білопільської сільської ради Дорощук В.С. 24 червня 2004 року, зареєстрований в реєстрі за №26, згідно з яким він все належне йому майно заповів свєму сину - ОСОБА_2 (а.с. 13 на звороті, 64 т.1).
Відповідач ОСОБА_2 звернувся до Локачинської державної нотаріальної контори і йому 02.12.2005 року на підставі вищевказаного заповіту було видано свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 , зареєстроване в реєстрі за № 1442 (а.с. 121-127 т.1).
Представник позивача стверджує, що позивач прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_5 , шляхом вступу в управління спадковим майном та спільного проживання разом з батьком на час його смерті. Зазначає, з 03.02.2005 року (дати смерті батька) фактично є власником майна, успадкованого після його смерті. Натомість ОСОБА_2 , внаслідок подання недостовірних даних нотаріусу Локачинської державної нотаріальної контори, з пропуском строку на прийняття спадщини, незаконно позбавив його права на спадкування майна, в зв'язку з чим він має право оспорювати свідоцтво про право на спадщину як особа, яка має право на спадщину.
ОСОБА_2 , який був допитаний в ході судового розгляду за його згодою як свідок, пояснив, що його брат ОСОБА_4 не проживав з батьком на час його смерті, позаяк 20 грудня 2001 року вони з дружиною виїхали в Португальську Республіку, він постійно проживав там і проживає на даний час, на похороні батька не був і приїхав уже після його смерті вперше влітку 2006 року, хоча і був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . У 2004 році батько захворів і відповідач доглядав його до смерті. При цьому батьки поділили спадкове майно, батько склав заповіт на нього, а мати на позивача, спорів щодо спадкового майна у них з братом не було, до моменту звернення позивача з позовом до суду. Також ствердив, що заяву про прийняття спадщини після смерті батька за заповітом він посвідчив у Білопільській сільській раді 29.07.2005 року. При цьому секретар ради роз?яснила йому, що така заява має бути подана до нотаріуса в шестимісячний строк, а тому в цей же день 29.07.2005 року він заніс цю заяву до нотаріуса Локачинської державної нотаріальної контори, реєстрацію нотаріусом такої заяви не прослідковував.
Показання відповідача ОСОБА_2 підтверджуються також показаннями свідка ОСОБА_9 , яка в судовому засіданні пояснила, що вона у 2005 році працювала секретарем Білопільської сільської ради та посвідчувала заповіт, що був складений ОСОБА_5 та який все належне йому майно заповів відповідачу. При цьому нею було перевірено дієздатність останнього, який усвідомлював значення своїх дій. Зазначила, що на час складення заповіту ОСОБА_5 проживав у будинку разом із дружиною, позивача не було. Також не бачила позивача і на похороні батька. Разом з тим, була свідком приїзду останнього пізніше, після смерті ОСОБА_5 . Також повідомила, що посвідчувала справжність підпису відповідача ОСОБА_2 на заяві про прийняття спадщини за вищевказаним заповітом та роз'яснювала йому про необхідність звернення до нотаріуса із такою заявою в шестимісячний строк.
Свідок ОСОБА_10 також ствердила, що позивач ще за життя батька в 2000 році виїхав за кордон України, де постійно проживав, інколи приїжджав в Україну, діти позивача проживали з його батьками.
З інформації ДПСУ від 18.03.2025 року № 161/21789/24/670/25 встановлено, що інформація про перетин кордону особами зберігається протягом 10 років, і відповідно в базі відсутні відомості про перетин кордону ОСОБА_4 до 2017 року, а наявна лише інформація за період з 08.11.2017 по 22.11.2024 рік, з якої вбачається перетин ОСОБА_4 кордону, а саме: 22.04.2019 в'їзд, 08.05.2019 виїзд, 12.10.2021 в'їзд, 22.10.2021 виїзд (а.с. 117 т.1).
Паспорт ОСОБА_4 з відмітками про перетин ним кордону стороною позивача надано не було.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно із ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно із ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна.
На підтвердження прийняття позивачем спадщини його представник покликається на спільне проживання ОСОБА_4 разом з батьком, що підтверджується записом про місце реєстрації у паспорті позивача серії НОМЕР_2 та довідкою Локачинської селищної ради №206 від 26 квітня 2024 року (а.с. 7, 13 т.1).
Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.
Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.
В ухвалі Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року у справі № 569/15147/17, зазначено, що тлумачення статті 29 ЦК України у поєднанні зі статтями 2, 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" у відповідній редакції та Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII, дає підстави для висновку, що постійне місце проживання громадян України може бути підтверджено як відміткою у паспорті, так і іншими документами згідно із статтею 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".
Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 вказав, що частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 12 січня 2022 року у справі № 446/53/16-ц.
Аналізуючи вище викладене, суд приходить до висновку, що стороною позивача не доведено факт саме спільного проживання ОСОБА_4 зі спадкодавцем, позаяк одна тільки реєстрація місця проживання за адресою спадкодавця, за відсутності будь яких інших доказів, та з врахуванням показів свідків, які вказували на постійне проживання позивача ОСОБА_4 за межами території України з 2001 року, в тому числі і на час смерті батька ОСОБА_5 , не може бути доказом саме фактичного проживання.
Водночас, у матеріалах справи відсутні також докази того, що позивач ОСОБА_4 подавав нотаріусу заяву про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_5 в шестимісячний термін. Також відсутні докази того, що ОСОБА_4 на момент відкриття спадщини чи протягом 6 місяців строку для прийняття спадщини був визнаний недієздатною особою або особою з обмеженою дієздатністю, що надавало б йому право на обов'язкову частку у спадщині.
Підсумовуючи викладене вище, суд зазначає, що реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 15 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).
При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).
Вирішуючи спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (такий же правовий висновок викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі №910/6642/18).
Відповідно до постанови Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 463/6829/21-ц (провадження № 61- 12264св22), у спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених гланою 29 розділу 1 книги 111 ЦК України, в тому числі шляхом витребування спадкового майна у порядку статті 388 ЦК України.
Отже, оспорювати свідоцтво про право на спадщину може лише особа, яка має право на спадщину, а витребувати спадкове майно вправі спадкоємець (тобто особа, статус спадкоємця якого підтверджений), що прийняв спадщину.
За статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази засвоїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно він не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Європейський суд з прав людини вказує на те, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином порушено його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Таким чином, враховуючи, що під час розгляду справи позивачем не надано достатніх доказів про прийняття ним спадщини, шляхом спільного фактичного проживання зі спадкодавцем, суд приходить до висновку про відсутність у ОСОБА_4 права на спадщину, що свідчить про відсутність порушення його права, в контексті володіння та користування спадковим майном, тобто відсутність спірних правовідносин, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові, позаяк оспорювати свідоцтво про право на спадщину може лише особа, яка має право на спадщину.
Заперечення третьої особи - Міністерства юстиції України взято до уваги судом. Водночас, суд зазначає, що обґрунтування необхідності залучення до участі у справі Міністерства юстиції України викладено в ухвалі суду від 17.03.2025 року.
Частиною першою ст. 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно із ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 3 статті 6 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.
У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 176 ЦПК України, якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи. У разі збільшення розміру позовних вимог або зміни предмета позову несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до закону.
Згідно з виписками про зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України №@2PL464292 від 01.09.2024 року, №@2PL515130 від 25.09.2024 року та №@2PL378233 від 03.01.2025 року позивачем всього сплачено 2680,40 грн судового збору.
У свою чергу позивачем було заявлено дві вимоги немайнового характеру (визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та державного акту на земельну ділянку), а також одну позовну вимогу майнового характеру (витребування земельної ділянки).
Таким чином, позивач мав би сплатити судовий збір за дві позовні вимоги немайнового характеру в сумі 2422,40 грн (1211,20*2) та одну позовну вимогу майнового характеру, (враховуючи вартість земельної ділянки - 146825,48 гривень * 1 %) в розмірі 1468,26 грн.
Отже, загальна сума судового збору, яка підлягала оплаті позивачем, становить 3890,66 грн.
Таким чином, враховуючи викладене, а також з огляду на те, що судом відмовлено у задоволенні позову, а отже судові витрати покладаються на позивача, з останнього до стягнення в дохід держави підлягає недоплачений судовий збір в сумі 1210,26 грн.
Керуючись ст. ст. 10, 12, 13, 77-81, 141, 176, 263-265, 273 ЦПК України, ст.ст. 29, 1217, 1218, 1261, 1268, 1270, 1273, 1296, 1298, 1301 ЦК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Локачинська селищна рада Волинської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування спадкового майна, - відмовити повністю.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави 1210 (одна тисяча двісті десять) грн 26 коп. недоплаченого судового збору.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Волинського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30 - денний строк з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_4 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 .
Відповідач: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_4 .
Треті особи:
- Локачинська селищна рада Волинської області, адреса: селище Локачі, вул. Миру, 37, Володимирського району Волинської області, код ЄДРПОУ 04332182;
- Міністерство юстиції України, адреса: м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 13, код ЄДРПОУ 00015622.
Дата складення повного тексту рішення 21.11.2025 року.
Суддя Локачинського районного суду Т. О. Кідиба