24 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 990/36/25
адміністративне провадження № П/990/562/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Єресько Л.О.,
суддів: Радишевської О.Р., Соколова В.М., Мельник-Томенко Ж.М., Жука А.В.,
перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
24.01.2025 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) звернулася до Верховного Суду (далі - Суд), як до суду першої інстанції, з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС України, Комісія, відповідач), в якому просила:
- визнати протиправним і скасувати рішення ВККС України у пленарному складі № 222/ко-24 від 02.12.2024 про визнання судді Арцизького районного суду Одеської області ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді та внесення Вищій раді правосуддя (далі - ВРП) подання про звільнення судді із займаної посади;
- зобов'язати ВККС України у пленарному складі повторно провести співбесіду з суддею ОСОБА_1 .
На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що спірним рішенням ВККС України порушила її професійні права та інтереси під час проходження співбесіди на відповідність судді займаній посаді та доводила, що таке рішення прийняте за відсутності законних повноважень, з порушенням процедури та за відсутності відповідних мотивів його прийняття.
За результатом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.01.2025 для розгляду цієї справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Стрелець Т.Г., суддів: Тацій Л.В., Стеценка С.Г., Шарапи В.М., Бевзенка В.М.
Ухвалою Суду від 31.01.2025 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, оскільки вона подана поза межами строку звернення до суду та не містить обґрунтованого клопотання про його поновлення. Позивачці надано десятиденний строк для усунення встановленого судом недоліку шляхом подання до суду обґрунтованої заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду з позовом та доказів на підтвердження поважності причин пропуску такого строку.
14.02.2025 від позивачки до Суду надійшло клопотання про визнання поважними причини пропуску строку звернення до суду з цим позовом та його поновлення.
На обґрунтування вказаного клопотання ОСОБА_1 вказувала, що оскаржуване рішення від 02.12. 2024 № 222/ко-24 не було опубліковано на сайті ВККС України у десятиденний строк після проголошення вступної та резолютивної частин, що у свою чергу позбавило позивачку можливості ознайомитись з його змістом та звернутись до суду з позовом у визначений законом строк. Водночас повний текст оскаржуваного рішення вона отримала 08.01.2025, що підтверджується довідкою Арцизького районного суду Одеської області від 23.01.2025 № 1387/25-вих.
Ухвалою від 25.02.2025 Суд визнав неповажними підстави пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду та повернув її позовну заяву на підставі частини другої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Визнаючи неповажними причини пропуску строку звернення до суду та ухвалюючи судове рішення про повернення позовної заяви, Суд зазначив, що ОСОБА_1 була присутня на пленарному засіданні ВККС України, на якому розглядалося її питання, та при оголошенні оскаржуваного рішення, тому вже 02.12.2024 позивачка була обізнана з результатом розгляду її питання Комісією, проте з позовом до суду звернулася лише 24.01.2025, тобто з пропуском установленого законом місячного строку.
Водночас щодо доводів позивачки про те, що з повним текстом оскаржуваного рішення вона ознайомилась 08.01.2025 (тільки після його надходження до Арцизького районного суду Одеської області) Суд зауважив, що відповідно до пункту 8 Регламенту ВККС України, затвердженого рішенням Комісії від 13.10.2016 № 81/зп-16, принцип публічності у роботі Комісії полягає в тому, що засідання Комісії є відкритим, за винятком його закритої частини та закритих засідань Комісії. Інформація про засідання ВККС України, перелік питань, що виносяться для розгляду на засіданні Комісії, результати засідань Комісії розміщуються на вебсайті Комісії. Учасник засідання не може бути обмеженим у праві на отримання в Комісії інформації про результати розгляду питання стосовно нього.
З-поміж іншого Суд звернув увагу на те, що законодавством не визначено обов'язку відповідача доводити зміст рішення до відома осіб, стосовно яких його ухвалено, без наявності звернення про його отримання в інший спосіб, аніж їх опублікування на вебсайті Комісії. Водночас позивачка не надала суду доказів того, що вона вчиняла активні дії для ознайомлення з повним текстом оскаржуваного рішення та зверталася до Комісії з вимогою про отримання його повного тексту.
З огляду на наведене Суд дійшов висновку, що позивачка в заяві про поновлення строку звернення до суду не зазначила, які саме об'єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили її звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк. Також суд зауважив, що позивачка не навела змістовних і вагомих доводів щодо вчинення нею всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку; не довела, що в цій справі можливість вчасного подання нею позовної заяви не мала суб'єктивного характеру, тобто не залежала від її волевиявлення.
Не погодившись із зазначеною ухвалою, позивачка звернулася до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою.
Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) постановою від 23.10.2025 скасувала ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25.02.2025 та направила цю справу (№ 990/36/25) до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції Велика Палата вказала, що повернувши позов ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 123 КАС України у зв'язку з пропуском процесуального строку на звернення до суду, зосередившись на оцінці поважності причин пропуску позивачкою такого строку, суд першочергового не вирішив питання, чи підлягає цей позов розгляду за правилами адміністративного судочинства (питання предметної юрисдикції адміністративних судів) відповідно до пункту 4 частини першої статті 171 КАС України.
Велика Палата зауважила, що частиною першою статті 171 КАС України визначені питання, які з'ясовує суддя після одержання позовної заяви. До них віднесено, зокрема, те, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 4 частини першої статті 171 цього Кодексу), а також чи позов подано у строк, установлений законом, та чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними (пункт 5 частини першої статті 171 зазначеного Кодексу).
Розглядаючи апеляційну скаргу позивачки Велика Палата відповідала на два питання:
1) чи підлягає рішення ВККС України про визнання судді такою, що не відповідає займаній посаді, та внесення до ВРП подання про її звільнення із займаної посади, ухвалене за результатом проведення кваліфікаційного оцінювання судді, оскарженню окремо від рішення ВРП про звільнення судді?
2) чи потрібно адміністративному суду першочергово вирішувати питання щодо поважності пропуску особою строку звернення до суду та його поновлення у випадку оскарження рішення ВККС України, яке не належить до предметної юрисдикції адміністративного суду?
Так, відповідаючи на перше питання Велика Палата виходила з аналізу змісту частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII, зі змісту якої слідує, що рішення ВККС України, яке містить рекомендацію з пропозицією здійснити певні дії та ухвалити певне рішення, може бути оскаржене, але за обов'язкових умов - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією, та разом з таким рішенням.
У зв'язку з цим Велика Палата зазначила, що установлення законом таких умов не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС України до адміністративного суду, однак запроваджує, оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення Комісії з рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом уповноважений розглядати рішення з рекомендацією й ухвалювати за ним відповідне рішення.
Враховуючи, що за змістом статей 1, 3 Закону України від 21.12.2016 № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) ухвалення рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП, зокрема й щодо звільнення судді на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України за поданням ВККС, то, за висновком Великої Палати, вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС України про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар'єри судді, є обов'язковим для виконання, викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку. Своєю чергою, рішення ВККС України про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є на цьому етапі кваліфікаційного оцінювання підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС України про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС України.
Оскільки процедура кваліфікаційного оцінювання, підбиття її підсумків (у ВККС України) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, то, за оцінкою Великої Палати, рішення ВККС України про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною кваліфікаційного провадження. В той час, як звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах кваліфікаційного провадження ВРП перевіряє вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС України. У разі виявлення обставин, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об'єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов'язок запобігти порушенню прав судді. ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС України про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.
Отже, визначальними та остаточними висновками у межах кваліфікаційного оцінювання щодо підтвердження або непідтвердження суддею здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді є саме висновки ВРП, які можуть спричиняти настання певних правових наслідків для судді, а не рішення ВККС України, яке власне має рекомендаційний характер для ВРП.
Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС України у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, Велика Палата виснувала, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС України про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, та внесення до ВРП подання про його звільнення із займаної посади можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. У протилежному випадку дублюються функції щодо його перегляду Верховним Судом та ВРП, що є неприпустимим. З огляду на послідовність (стадійність) ухвалення остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, оскарження відповідного рішення Комісії, як вже зазначалось вище, допускається після прийняття остаточного рішення, яке уповноважена ухвалювати ВРП та разом з останнім.
Велика Палата зауважила, що відтермінування дати оскарження до адміністративного суду рішення ВККС України з рекомендацією про звільнення судді із займаної посади не є обмеженням чи іншим проявом порушення права судді на доступ до суду, оскільки віддалення моменту звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення Комісії з негативним для судді поданням про звільнення з посади само по собі ніяк не заперечує (не робить неможливим) права на доступ до суду.
Підсумовуючи наведене, Велика Палата дійшла висновку, що рішення ВККС України про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді за результатами кваліфікаційного оцінювання, та внесення до ВРП подання про його звільнення із займаної посади, не може бути окремим (самостійним) предметом оспорення, допоки не отримає актуалізації (не буде переглянуте) з боку ВРП як конституційного органу, уповноваженого законом ухвалювати остаточні рішення за рекомендаціями ВККС України, висновки якого можуть, зокрема, спричиняти настання правових наслідків для судді у вигляді його звільнення з посади. Іншими словами, оскаржувати рішення ВККС, ухвалене за наслідком кваліфікаційного оцінювання судді, можна лише разом (спільно) з остаточним рішенням ВРП, ухваленим за відповідною рекомендацією ВККС України.
При цьому Велика Палата підкреслила, що такий підхід щодо розгляду подібних спорів у практиці є усталеним та послідовно неодноразово зазначено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 9901/637/18, від 20.05.2020 у справі № 9901/672/18, від 08.09.2021 у справі № 9901/396/19, від 02.02.2022 у справі № 9901/39/19, від 27.06.2024 у справі № 990/48/24, від 11.07.2024 у справі № 990/14/24, від 07.11.2024 у справі № 990/115/24, від 27.02.2025 у справі № 990/127/24 та інших.
Вирішуючи питання щодо першочерговості вирішення питання про належність справи до предметної юрисдикції адміністративних судів Велика Палата виходила з того, що нормами статті 171 КАС України встановлено певний порядок дій суду після отримання позовної заяви.
У зв'язку з цим Велика Палата звернула увагу на те, що подання позову з пропуском строку та подання позову, який не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, передбачають різні правові наслідки, а саме:
- залишення без руху позовної заяви та її повернення - у разі визнання судом неповажними вказаних заявником підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду (частини перша, друга статті 123 КАС України), при цьому заявник не позбавлений права знову звернутися до суду;
- відмова судом у відкритті провадження в адміністративній справі - у разі подання позову, який не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, що також є передумовою для відмови в подальшому у відкритті провадження при повторному зверненні особи з таким же позовом (пункт 1 частини першої, частина п'ята статті 170 КАС України).
Аналізуючи ужите законодавцем у статті 170 КАС України формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» Велика Палата зазначила, що це формулювання треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак щодо них на рівні імперативного законодавчого положення встановлено вимогу, яка обмежує таке звернення і відтерміновує судовий захист порушеного права до події, з настанням якої виникають відповідні для цього підстави. Для оскарження рішення ВККС України щодо надання рекомендації такою подією чи фактором є рішення, ухвалене за відповідною рекомендацією, тобто тільки після ухвалення відповідним органом (ВРП) рішення, яким буде задоволено рекомендацію про звільнення, у позивачки виникне право для звернення до суду за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.
У цьому взаємозв'язку Велика Палата підкреслила, що приписи пункту 1 частини першої статті 170 КАС України є імперативними та зобов'язують суд, у разі якщо особою подано позов, який не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі, а наявність передбаченої частинами першою та другою статті 123 КАС України підстави для залишення позову без руху чи його повернення, а саме недотримання процесуального строку та відсутність підстав для його поновлення, не виключає відмову у відкритті провадження за таким позовом саме з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України.
Велика Палата констатувала, що такий підхід обумовлений тим, що право на подання позову до адміністративного суду обмежене визначеною у процесуальному законі юрисдикцією адміністративних судів, недотримання правил цієї юрисдикції зумовлює чітко визначені юридичні наслідки, а тому виснувала, що порушення перед судом питання щодо передбачених статтею 123 КАС України наслідків пропуску строку звернення до суду з позовом, який не підпадає під його юрисдикцію, однаково виключає можливість відкриття провадження за таким позовом, навіть за умови наведення заявником поважних причин його пропуску.
Отже, за висновками Великої Палати у цій справі та у постанові від 23.03.2023 справі № 990/124/22, першочерговому вирішенню адміністративним судом після одержання позову підлягає саме питання, чи підлягає цей позов розгляду за правилами адміністративного судочинства, а відтак - чи є підстава для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, передбачена пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України.
За результатом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.11.2025 для розгляду цієї справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Єресько Л.О., суддів: Радишевської О.Р., Соколова В.М., Мельник-Томенко Ж.М., Жука А.В.
Вирішуючи питання про можливість оскарження рішення ВККС України про визнання судді такою, що не відповідає займаній посаді за результатами кваліфікаційного оцінювання, та внесення подання про її звільнення із займаної посади окремо від рішення ВРП про звільнення судді, Суд враховує вищевикладені висновки Великої Палати та виходить із такого.
За частиною другою статті 171 КАС України суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі.
У Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За приписами частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею, або в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, зокрема, актів, дій чи бездіяльності ВККС України.
Особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у статті 266 КАС України.
Відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII (далі - Закон №1401-VIII) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.
Пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (у редакції Закону України від 09.12.2023 № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар'єри» (далі - Закон № 3511-IX)) передбачено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, оцінюється колегіями ВККС України у порядку, визначеному цим Законом, за правилами, які діяли до дня набрання чинності Законом № 3511-IX, та з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом. За результатами такого оцінювання колегія ВККС України, а у випадках, передбачених цим Законом, - пленарний склад Комісії, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Таке рішення ухвалюється за правилами, передбаченими цим Законом для ухвалення рішення про підтвердження або про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням ВРП на підставі подання відповідної колегії або пленарного складу ВККС України.
Система оцінювання суддів, як одна зі складових судової реформи, впроваджувана для сприяння ефективному здійсненню правосуддя та підвищенню якості судової системи держави. Метою кваліфікаційного оцінювання є визначення здатності судді й надалі здійснювати правосуддя за критеріями компетентності, професійної етики та добропорядності. Кваліфікаційне оцінювання було запроваджено щодо усіх суддів, яких призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, тобто процес оцінювання не має вибіркового характеру та не має на меті зашкодити репутації окремих суддів.
Відповідно до частин першої, другої статті 88 Закону № 1402-VІІІ ВККС України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.
Згідно з частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання;
3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС України можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом, а рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.
Безперечно, рішення ВККС України про невідповідність займаній посаді із рекомендацією про звільнення судді є істотним у процедурі запровадженого державою кваліфікаційного оцінювання. Водночас така процедура здійснюється у декілька етапів, а кінцеве рішення приймається виключно ВРП, яка і вирішує подальший «професійний» статус особи - залишається на посаді судді або звільняється з неї на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.
ВККС України у цій процедурі виконує функцію безпосереднього організатора проведення кваліфікаційного оцінювання і підведення його підсумків, а ВРП - застосовує відповідні наслідки. Тобто саме з ухваленням ВРП відповідного рішення процедура кваліфікаційного оцінювання судді завершується. Ці стадії є складовими єдиного провадження, у зв'язку з чим неможливо виокремлювати рішення ВККС України як самостійну (відокремлену) частину кваліфікаційного провадження. Саме ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС України. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об'єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов'язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.
Таким чином, з огляду на наведені положення законодавства, зокрема частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII, які передбачають умови, за яких можна оскаржити рішення ВККС України, які містить рекомендацію щодо вчинення певних дій чи прийняття рішень, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для відкриття провадження у справі.
Установлення законом такої умови не обмежує і не позбавляє права кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС України до адміністративного суду, а лише визначає, з настанням якої події рішення ВККС України щодо надання рекомендації можуть оскаржуватися в судовому порядку.
Отже, рішення ВККС України про оцінювання є підставою для відповідної рекомендації про звільнення, тому обставини прийняття цього рішення повинні перевірятися судом лише після та разом з ухваленим рішенням ВРП за результатами такої рекомендації.
Водночас за змістом статей 1, 3 Закону № 1798-VIII прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП.
Вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС України про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар'єри судді, є обов'язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.
Разом з цим, за нормами Закону № 1402-VIII рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, суддя (кандидат на посаду судді) має право оскаржити до адміністративного суду.
Однак рішення ВККС України про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме собою не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС України про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС України.
З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС України) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС України про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.
Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС України. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об'єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов'язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.
Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС України у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII, оскарження рішення ВККС України щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. У протилежному випадку дублюються функції щодо його перегляду Верховним Судом та ВРП, що є неприпустимим.
Згідно з частиною восьмою статті 101 Закону 1402-VIII рішення ВККС щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.
Як убачається зі змісту позовної заяви рішенням Комісії у складі колегії від 07.11.2024 № 197/ко-24 визначено, що суддя Арцизького районного суду Одеської області ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді набрала 717,75 бала. Цим рішенням внесено на розгляд Комісії у пленарному складі питання щодо відповідності судді займаній посаді.
Таким чином, з викладених законодавчих приписів і матеріалів позовної заяви можна дійти висновку, що рішення ВККС України від 02.12.2024 № 222/ко-24 про визнання судді Арцизького районного суду Одеської області ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, та внесення ВРП подання про звільнення названої судді із займаної посади не може бути самостійним предметом судового розгляду.
На момент звернення позивачки до суду із цим позовом у січні 2025 року та на час постановлення цієї ухвали немає рішення ВРП за відповідною рекомендацією ВККС України, разом з яким могло бути оскаржене рішення ВККС України від 02.12.2024 № 222/ко-24, відповідно немає й відкритих проваджень у Верховному Суді про оскарження рішення ВРП за оскаржуваною рекомендацією ВККС України.
Отже, визначальними та остаточними висновками у межах кваліфікаційного оцінювання щодо підтвердження або непідтвердження суддею здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді є саме висновки ВРП, які можуть спричиняти настання певних правових наслідків для судді, а не рішення ВККС України, яке власне має рекомендаційний характер для ВРП.
Зазначене положення Закону є спеціальним стосовно статей 22, 266 КАС України та спрямоване на унеможливлення множинності судових процесів.
Така правова позиція відповідає усталеній та послідовній практиці Великої Палати, висловленій, зокрема, у постановах від 07.03.2024 у справі № 9901/541/18, від 07.11.2024 у справах № 990/13/24, № 990/69/24, № 990/115/24, від 27.02.2025 у справі № 990/124/24 та інших.
Позовна вимога про зобов'язання Комісію у пленарному складі повторно провести співбесуду із суддею Крутовою О.М. є похідною і нерозривно пов'язана з указаними позовними вимогами.
Відповідно до частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Ужите в цій нормі формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак щодо них на рівні імперативного законодавчого положення встановлено вимогу, яка обмежує таке звернення і відтерміновує судовий захист порушеного права до події, з настанням якої виникають відповідні для цього підстави. Для оскарження рішення ВККС України щодо надання рекомендації такою подією чи фактором є рішення, ухвалене за відповідною рекомендацією, тобто тільки після ухвалення відповідним органом (ВРП) рішення, яким буде задоволено рекомендацію про звільнення, у позивачки виникне право для звернення до суду за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.
На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі щодо оскарження рішення ВККС України про визнання судді ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді і внесення ВРП подання про звільнення судді та про зобов'язання Комісію у пленарному складі повторно провести співбесуду із суддею.
Відповідно до частини шостої статті 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Проте в розглядуваному випадку такої потреби немає, адже мотивами для відмову у відкритті провадження в адміністративній справі стали не стільки порушення правил предметної підсудності, скільки передчасне звернення суб'єкта адміністративного права до адміністративного суду, якому за процесуальним законом підсудний цей спір.
Відповідно до вимог частини другої статті 170 КАС України про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви.
Керуючись статтями 22, 170, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвала суду може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги ухвала суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
...........................
...........................
...........................
...........................
...........................
Л.О. Єресько
О.Р. Радишевська ,
В.М. Соколов
Ж.М. Мельник-Томенко
А.В. Жук
Судді Верховного Суду