Справа № 640/23731/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Чепенюк О.В.,
Суддя-доповідач Кобаль М.І.
21 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (далі по тексту - відповідач, МО України) в якому просив:
- визнати протиправною відмову комісії МО України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 10.09.2020 № 130 щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму;
- зобов'язати комісію МО України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум призначити і виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року в задоволенні значеного позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 є пенсіонером, перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Рівненській області та отримує пенсію по інвалідності ІІ групи. Зазначене підтверджується копією довідки від 22.09.2020 (а.с.11).
12.06.2020 позивач звернувся із заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 про виплату одноразової грошової допомоги, відповідно до пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок № 975) та статті 16 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №2011-ХІІ) (а.с.12-14).
10.09.2020 комісією МО України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, прийнято рішення (оформлене протоколом) №130 про відмову в призначені одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 (далі по тексту - оскаржуване рішення).
Так, в оскаржуваному рішенні зазначено, що ОСОБА_1 , якого 18.12.1984 звільнено зі строкової служби, 27.12.1985 під час первинного огляду органами МСЕК визнано особою з інвалідністю ІІ (другої) групи внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби (довідка МСЕК серія РОВ-К-82 №05916 від 27.02.1985). Заявник не має права на одержання одноразової грошової допомоги, оскільки на час встановлення інвалідності в 1985 році не існувало правової норми щодо виплати одноразової грошової допомоги.
Вважаючи оскаржуване рішення протиправним, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що за національним законодавством України, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги, оскільки вперше група інвалідності йому встановлена при дії законодавства СРСР, яким право на отримання такої допомоги в разі встановлення інвалідності військовослужбовцям не було визначене.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Статтею 41 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25.03.1992 (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий, захист військовослужбовців та членів їх сімей».
20.12.1991 прийнято Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII, який було введено в дію 10.01.1992 постановою Верховної Ради України №2012-XII «Про порядок введення в дію Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
З набранням чинності Закону №2011-ХІІ діяла редакція статті 16 цього Закону, відповідно до якої військовослужбовці, а також військовозобов'язані, призвані на збори, підлягають державному обов'язковому особистому страхуванню на випадок загибелі або смерті в розмірі 100-кратного мінімального прожиткового рівня населення України на час загибелі або смерті, а також в разі поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних у період проходження служби (зборів), у розмірі, залежному від ступеня втрати працездатності, що визначається у відсотковому відношенні від загальної суми страхування на випадок загибелі або смерті.
Умови страхування і порядок виплат страхових сум військовослужбовцям і військовозобов'язаним, призваним на збори, та членам їх сімей встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Тобто за Законом, до 31.12.2006, військовослужбовець міг претендувати на державне обов'язкове особисте страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори.
Відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» ( 2011-12 ) Кабінет Міністрів України постановою №488 від 19.08.1992 затвердив Умови державного обов'язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум.
Підпунктом «б» пункту 6 Умов державного обов'язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум, затверджених постановою КМУ № 488, встановлено, що НАСК «Оранта» виплачує страхові суми у разі втрати застрахованим працездатності, що сталася внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних в період проходження служби (зборів), - у розмірі залежно від ступеня втрати працездатності, що визначається у процентному відношенні до загальної суми страхування на випадок загибелі або смерті.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб» від 03 листопада 2006 року № 328-V статтю 16 Закону № 2011-XII викладено в новій редакції, яка діяла з 01 січня 2007 року, та якою було введено поняття «одноразова грошова допомога».
Відповідно до зазначеної редакції статті 16 Закону № 2011-XII Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 499.
Пунктом 2 цієї постанови встановлено, що призначення і виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, що сталися після 1 січня 2007 року, здійснюється згідно з Порядком, затвердженим цією постановою.
Пунктом 3 вказаної постанови також передбачено завершити виплату страхових сум за страховими випадками, що сталися до 1 січня 2007 року, відповідно до Умов державного обов'язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори, і порядку виплат їм та членам їх сімей страхових сум, затверджених постановою КМУ № 488, а також одноразової грошової допомоги відповідно до Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби, що сталися у 2006 році, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2007 року № 284.
З системного аналізу правових норм убачається, що у разі встановлення особі інвалідності, що пов'язана із виконанням ним обов'язків військової служби, до 01 січня 2007 року, призначення та виплата такій особі страхових платежів здійснюється в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання таких платежів.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 09 листопада 2018 року у справі № 759/5707/16-а.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 27.12.1985 під час первинного огляду органами МСЕК, ОСОБА_1 визнано особою з інвалідністю ІІ (другої) групи внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби (довідка МСЕК серія РОВ-К-82 №05916 від 27.02.1985).
Також, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що не заперечується учасниками справи, що ОСОБА_1 проходив строкову військову службу.
Законом України від 04.07.2012 №5040-VI «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців», який набрав чинності 01.01.2014, статтю 16 Закону 2011-ХІ викладено в новій редакції та доповнено статтями 16-1 - 16-4.
Відповідно до частини 1 статті 16 Закону №2011-ХІ одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Пунктом 4 частини другої статті 16 Закону №2011-ХІ передбачено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
З метою реалізації положень пункту 2 статті 16-2 та пункту 9 статті 16-3 Закону №2011-ХІ Урядом 23.12.2013 прийнято постанову №975, якою затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - Порядок №975), який набрав чинності 24.01.2014.
Відповідно до пункту 2 Порядку №975 особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги: допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.
Відповідно до положень пункту 3 Порядку №975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
Натомість, в матеріалах справи не міститься, а позивачем суду не надано, у довідки медико-соціальної експертної комісії про встановлення ІІ групи інвалідності, проте вказані обставини не є спірними в даному випадку, та визнаються в повному обсязі відповідачем в оскаржуваному рішенні.
Окрім того, матеріали справи не містять повторного проходження ОСОБА_1 медико-соціальної експертної комісії.
Пунктом 6 даного Порядку №975 передбачено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується: військовослужбовцю, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин, у розмірі: 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи.
Отже, системний аналіз зазначених норм права беззаперечно свідчить, що право на отримання одноразової грошової допомоги безпосередньо пов'язане з датою встановлення інвалідності та, відповідно, визначається положенням законодавства, яке було чинним саме на той момент та встановлювало, зокрема, порядок отримання та розмір такої допомоги. Наступна зміна законодавства не впливає на порядок отримання, розмір допомоги тощо, і це відповідає принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права.
Аналогічна правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладена Верховним Судом у постановах від 09.11.2018 у справі №759/5707/16-а, від 23.10.2019 у справі №324/187/17 (2-а/324/13/2017), від 19.02.2020 №161/6668/17.
Як вже вище зазначено судом, вперше ІІ групу інвалідності позивачу встановлено 27.02.1985.
Таким чином, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, що позивач, за національним законодавством України, не має права на отримання одноразової грошової допомоги, оскільки вперше група інвалідності йому встановлена при дії законодавства СРСР, яким право на отримання такої допомоги в разі встановлення інвалідності військовослужбовцям не було визначене.
Крім того, право на отримання вказаної допомоги пов'язується саме з датою встановлення інвалідності. Відтак, оскільки інвалідність ОСОБА_1 вперше встановлена у 1985 році, а не в період дії Закону №2011-ХІ, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги за вказаним Законом.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки оскаржуване рішення МО України від 10.09.2020 року №130 про відмову в призначені одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 є законним та не підлягає скасуванню.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Ю.К. Черпак
Повний текст виготовлено 21.11.2025 року