Справа № 320/47593/23 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Діска А.Б., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
21 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправними дій та стягнення середнього заробітку, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (далі по тексту - відповідач, МО України) в якому просила:
- визнати протиправними дії МО України щодо проведення розрахунків при звільненні з військової служби з ОСОБА_1 невчасно, тобто не в день звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу Департаменту юридичного забезпечення Міністерства оборони України, 07.04.2021;
- стягнути з МО України на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні, за період з 08.04.2021 по 19.10.2023, за 631 робочий день в сумі 1 143 384 гривень 62 копійки.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2025 року значений позов задоволено частково.
Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, за період з 08.04.2021 по 19.10.2023 в сумі 307 712,4 грн.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, наказом МО України від 29.03.2021 №100 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас.
Відповідно до витягу з наказу директора Департаменту юридичного забезпечення МО України № 33 від 07.04.2021 полковника юстиції ОСОБА_1 , з 07.04.2021, виключено зі списків особового складу Департаменту юридичного забезпечення МО України та всіх видів забезпечення.
У зв'язку з непроведенням повного розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом до МО України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.09.2022 у справі №640/23800/21 було задоволено позов ОСОБА_1 .
Визнано протиправними дії Міністерства оборони України щодо відмови у нарахуванні та виплати ОСОБА_1 щомісячного грошового забезпечення, всіх одноразових виплат, здійснених, з 30 січня 2020 року по 07 квітня 2021 року, та виплат при звільненні з військової служби, виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військове звання за період з 30 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року, які визначити шляхом множення відповідного тарифного коефіцієнту на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року та за період з 01 січня 2021 року по 07 квітня 2021 року (по день виключення зі списків особового складу) шляхом множення відповідного тарифного коефіцієнту на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2021 року, визначені відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704 (в редакції постанови, що діяла до 21 лютого 2018 року), а також щодо відмови у внесенні відповідних змін у накази, довідки та грошовий атестат, що надавалися при звільненні з військової служби.
Зобов'язано Міністерство оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячне грошове забезпечення, всі одноразові виплати, здійснені з 30 січня 2020 року по 07 квітня 2021 року, а також всі суми виплати при звільненні з військової служби, виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військове звання за період з 30 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року, які визначити шляхом множення відповідного тарифного коефіцієнту на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року та за період з 01 січня 2021 року по 07 квітня 2021 року (по день виключення зі списків особового складу) шляхом множення відповідного тарифного коефіцієнту на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2021 року, визначені відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 (в редакції постанови, що діяла до 21 лютого 2018 року), виплату різниці грошового забезпечення здійснити, з урахуванням виплачених сум з внесенням відповідних змін у наказі, довідки та грошовий атестат, що надавалися при звільненні з військової служби.
Вказане рішення набрало законної сили 08.08.2023.
Як вбачається з виписки по надходженням на карту ОСОБА_1 , на виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва по справі №640/23800/21, МО України 20.10.2023 було нараховано та виплачено грошове забезпечення позивачки в сумі 275 247,14 грн. (а.с.23).
Вважаючи протиправним несвоєчасно проведений остаточний розрахунок при звільненні, позивачка звернулася до суду з позовом за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів.
Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку за доцільне стягнути з відповідача на користь позивача розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 307 712,40 грн., що буде достатньою компенсацію майнових втрат, які поніс позивач через несвоєчасний розрахунок при звільнені, та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19.07.2022, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Відповідно до статті 233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Спірні правовідносини у даній справі виникли з приводу права ОСОБА_1 на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Особливістю спірних правовідносин є те, що впродовж періоду затримки, який тривав з 08.04.2021 по день фактичного розрахунку 20.10.2023, до статті 117 КЗпП України, яка регулює загальні умови нарахування середнього заробітку, було внесено зміни.
Так, статтею 117 КЗпП України у редакції, чинній на момент звільнення позивача, було передбачено, що середній заробіток, як вид відповідальності роботодавця за несвоєчасний розрахунок, виплачується за весь період затримки розрахунку.
Водночас Законом №2352-ІХ, який набрав чинності 19.07.2022, текст статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції, відповідно до якої середній заробіток виплачується по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що до спірних правовідносин стаття 117 КЗпП України має застосовуватися у двох редакціях:
- період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не передбачала обмежень періоду, за який міг нараховуватися середній заробіток;
- період після 19.07.2022 регулюється новою редакцією статті 117 КЗпП України (яка обмежує виплату середнього заробітку шістьма місяцями).
У свою чергу, Верховний Суд уже вирішував питання застосування 117 КЗпП України до подібних триваючих правовідносин, у тому числі й в аспекті застосовності після 19.07.2022 правової позиції, що була викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц.
Так, Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022, положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України.
Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося, відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню, згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц щодо пропорційного зменшення середнього заробітку, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Верховний Суд зазначив, що у зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV, втратила чинність.
Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022 є неможливим.
Верховний Суд також звернув увагу на те, що аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV, не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток, у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Водночас, із прийняттям Закону № 2352-IX, законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативно-правовому рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, Верховний Суд дійшов висновку, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Отже, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, щодо можливості зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку у випадку непропорційності суми відшкодування сумі заборгованості роботодавця, підлягають застосуванню виключно до правовідносин, які мали місце до 19.07.2022.
Подібні правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 30.04.2025 року по справі №520/22859/23 та від 22.05.2025 року по справі №420/18799/24.
Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У даному випадку, дослідивши позовні вимоги в частині середнього заробітку суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звільнено з військової служби 07.04.2021, фактичний розрахунок МО України з позивачкою проведено 20.10.2023, на виконання рішення суду, що не заперечується відповідачем.
Так, зважаючи на кількість днів затримки розрахунку у період з наступного дня після виключення зі списків особового складу МО України ОСОБА_1 (07.04.2021) по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ), у зв'язку із затримкою розрахунку, середній заробіток за вказаний період має становити 780 987,45 грн (1672,35 грн*467).
З огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, з урахуванням таких критеріїв.
Щодо періоду з 19.07.2022 (обмеження строком виплати у 6 місяців), то слід обраховувати суму стягнення пропорційно розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Період затримки розрахунку з 19.07.2022 по 19.10.2023 (обмеження строком виплати у 6 місяців) складає 184 дні, тому середній заробіток за вказаний період має становити 307 712,40 грн. (1672,35 грн.*184), що становить 100%.
Таким чином, загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку грошового забезпечення склала 1 088 699.85 грн. (780 987,45 грн. + 307 712,40 грн.), яка підлягає стягненню на користь позивачки.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що порядок обрахунку середнього заробітку, який стягується за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , відповідає вище зазначеній сталій позиції Верховного Суду.
Позовні вимоги ОСОБА_2 , за період з 20.01.2023 року по 20.10.2023, тобто день фактичного розрахунку, не підлягають задоволенню, у зв'язку з правовими положенням статті 117 КЗпП України, яка обмежує виплату середнього заробітку шістьма місяцями.
З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (20.10.2023), суд апеляційної інстанції доходить висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX, а тому, позивачка має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні зі служби, проте не більш як за шість місяців, що становить 184 календарних дні в розмірі 307 712,40 грн.
Судом першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги зменшив розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, з урахуванням частки задоволених позовних вимог, що не заперечувалося позивачем.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів апеляційної інстанції не надає правову оцінку в частині зменшеного розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, оскільки позивач не є апелянтом в даній справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
При цьому, судом враховуються висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні у справі «Каіч та інші проти Хорватії», в якому ЄСПЛ зазначив, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Міністерства оборони України - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Ю.К. Черпак
Повний текст виготовлено 21.11.2025 року