24 листопада 2025 р. Справа № 440/15044/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Макаренко Я.М. , Перцової Т.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної установи "Полтавська виправна колонія (№64)" на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2025 (суддя Кукоба О.О.; м. Полтава) по справі № 440/15044/24
за позовом ОСОБА_1
до Державної установи "Полтавська виправна колонія (№64)"
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Державної установи "Полтавська виправна колонія (№64)" (надалі - відповідач, ДУ "Полтавська ВК (№64)"), в якому просив суд:
- визнати протиправними дії відповідача щодо не нарахування та не виплати молодшому сержанту внутрішньої служби, молодшому інспектору - кінологу відділу охорони ДУ "Полтавська ВК (№64)" ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України середнього заробітку (грошового забезпечення) з 23.04.2019 по 18.07.2022 включно за період проходження військової служби у Збройних Силах України;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити молодшому сержанту внутрішньої служби, молодшому інспектору - кінологу відділу охорони ДУ "Полтавська ВК (№64)" ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України середній заробіток (грошове забезпечення) з 23.04.2019 по 18.07.2022 включно за період проходження військової служби у Збройних Силах України.
Позовні вимоги обґрунтував посиланням на те, що він з 11.08.2017 проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, а з 23.04.2019 - призваний на строкову військову службу під час дії особливого періоду до лав Збройних Сил України. Відповідач за період з 23.04.2019 по 18.07.2022, всупереч приписів частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, не нарахував та не виплатив ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за відповідною посадою, чим порушив право позивача на оплату праці.
Полтавський окружний адміністративний суд, рішенням від 23 травня 2025 року, задовольнив позов ОСОБА_1 .
Визнав протиправними дії Державної установи "Полтавська виправна колонія (№64)" щодо не нарахування та невиплати молодшому сержанту внутрішньої служби, молодшому інспектору - кінологу відділу охорони Державної установи "Полтавська виправна колонія (№64)" ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України середнього заробітку (грошового забезпечення) з 23.04.2019 по 18.07.2022 включно за період проходження військової служби.
Зобов'язав Державну установу "Полтавська виправна колонія (№64)" нарахувати та виплатити молодшому сержанту внутрішньої служби, молодшому інспектору - кінологу відділу охорони ДУ "Полтавська ВК (№64)" ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України середній заробіток (грошове забезпечення) з 23.04.2019 по 18.07.2022 включно за період проходження військової служби.
Повернув ОСОБА_1 з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок).
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду у справі № 440/15044/24 від 23.05.2025 і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на лист Міністерства соціальної політики України від 09.10.2018 №1635/0/101-18 "Щодо виплати середнього заробітку відповідно до статті 119 КЗпП особам, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній службі", в якому зазначено, що особи рядового і начальницького складу не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу; тому на них приписи частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України в частині збереження середнього заробітку не поширюються. Також відповідач вважав, що позивач пропустив строк звернення до суду. Вказує, що питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюється окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства. У свою чергу, середня заробітна плата зберігається лише за працівниками. Для осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній службі і які призвані на строкову військову службу, такі виплати не передбачені, норми КЗпП України на вказану категорію осіб не розповсюджуються, а тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 119 КЗпП України.
Крім того, з посиланням на положення п. 29 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 березня 2018 року № 925/5, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 28 березня 2018 року за № 377/31829, відповідач зазначає, що за період увільнення від проходження служби в державній установі “Полтавська виправна колонія (№64)» в зв'язку з призовом на строкову військову службу з 23.04.2019 по 18.07.2022 включно, середній заробіток позивачу не виплачувався, так як для осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній службі і які призвані на строкову військову службу, такі виплати не передбачені.
Разом з цим відповідач звертає увагу суду, що Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізацїї трудових відносин" від 01 липня 2022 року N 2352- IX внесені зміни, зокрема, у частину третю статті 119 КЗпП України, а саме у частині третій статті 119 слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінено словами "зберігаються місце роботи і посада".
Також відповідач не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо не застосування до позовних вимог ОСОБА_1 за період з 23.04.2019 по 18.07.2022 наслідків пропуску строку звернення до суду. Вважає, що позивачем пропущено встановлений ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду із позовними вимогами без поважних причин.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Враховуючи подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, з таких підстав.
Судом встановлено, що наказом від 09.08.2017 № 85/ОС-17 ОСОБА_1 призначено на посаду молодшого інспектора відділу охорони ДУ "Полтавська ВК (№64)" /а.с. 14/.
Наказом ДУ "Полтавська ВК (№64)" від 22.04.2019 №81/ОС-19 молодшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 , молодшого інспектора - кінолога відділу охорони установи, увільнено від проходження служби з 23.04.2019, в зв'язку з призовом на строкову військову службу, зі збереженням місця роботи і посади на період проходження строкової військової служби /а.с. 13/.
25.07.2019 між начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 та позивачем укладений контакт про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України; контракт укладений строком на три роки з 25.07.2019 до 24.07.2022 /а.с. 15-18/.
Довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 19.11.2024 №08/2043 підтверджено, що ОСОБА_1 перебуває на військовій службі з 26.04.2019 по теперішній час /а.с. 23/.
Довідками ДУ "Полтавська ВК (№64)" від 29.10.2024 вих.№№ 15/10/516-24, 15/10/517-24 підтверджено, що позивачу грошове забезпечення за період з 23.04.2019 по 18.07.2022 не нараховувалось /а.с. 21, 22/.
На цій підставі, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що Законом України від 23.06.2005 №2713-IV "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" не передбачено гарантії осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби в частині збереження середнього заробітку за час проходження військової служби, отже на такі правовідносини поширює свою дію норма частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, як норма загальної дії.
З цих підстав суд першої інстанції дійшов висновку, що на позивача поширюються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України та позивач має право на отримання середнього заробітку за основним місцем роботи протягом всього строку військової служби з 23.04.2019 по 18.07.2022.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».
Відповідно до статті 3 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.
Згідно з частиною 1 статті 14 вказаного Закону до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).
Частиною 2 статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено, що служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
Абзацом 1 частини 8 статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено, що трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
Відповідно до частини 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
З аналізу вищенаведених норм законодавства випливає, що на позивача, як на особу, що належить до рядового складу кримінально-виконавчої служби, поширюються норми законодавства про працю у неврегульованій спеціальним законодавством частині.
Суд апеляційної інстанції констатує, що положення спеціального законодавства не регулюють питання виплати особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, які прийняті на військову службу під час мобілізації, на період дії особливого стану, а тому до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми Кодексу законів про працю України.
До того ж, Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку (грошового забезпечення) на час перебування його на строковій військовій службі.
Зазначене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, які містяться у постановах від 11.04.2018 у справі №816/1155/16, від 13.06.2018 у справі №813/782/17, від 19.11.2019 у справі №812/452/17.
Згідно з частиною другою статті 39 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232-XII) громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, в яких вони працювали на час призову/прийняття на військову службу. Виплата середнього заробітку вказаним особам здійснюється підприємствами, установами, організаціями, на яких збереглося місце роботи такої особи.
Виплата середнього заробітку вказаним особам здійснюється підприємствами, установами, організаціями, на яких збереглося місце роботи такої особи.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 січня 2020 року у справі №814/1905/17.
Водночас, у рішенні від 16 жовтня 2020 року (справа №120/1630/19-а), Верховний Суд вирішуючи питання щодо темпоральних меж дії особливого періоду в розумінні Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зазначив, що за змістом наведених визначень, навіть за не введення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов'язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Перший Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію» затверджено Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» й з того часу в Україні діяв особливий період, відповідне рішення уповноваженою собою про його скасування, як і рішення про демобілізацію військовослужбовців, прийнятих на військову службу на строк до закінчення особливого періоду, не приймалося.
Рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
Крім того, Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Як встановлено судом, наказом ДУ "Полтавська ВК (№64)" від 22.04.2019 №81/ОС-19 молодшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 , молодшого інспектора - кінолога відділу охорони установи, увільнено від проходження служби з 23.04.2019, в зв'язку з призовом на строкову військову службу, зі збереженням місця роботи і посади на період проходження строкової військової служби.
25.07.2019 між начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 та позивачем укладений контакт про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України; контракт укладений строком на три роки з 25.07.2019 до 24.07.2022.
Зазначені обставини свідчать про те, що з часу призову на військову службу на позивача поширюються гарантії, передбачені статтею 39 Закону №2232-XII та статтею 119 КЗпП України, зокрема щодо збереження за ним середнього заробітку в установі.
При цьому, статус ДУ "Полтавська ВК (№64)" та умови проходження служби в останній не впливають на обов'язок установи з виплати позивачу середнього заробітку, так як обов'язок з виплати таким працівникам середнього заробітку поширювався на усі установи та організації незалежно від підпорядкування та форми власності.
Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 16 січня 2020 року у справі № 814/1905/17.
Оскільки такий обов'язок відповідач не виконував, виплату середнього заробітку своєму працівнику не здійснював, колегія суддів вважає, що ухилення відповідача від забезпечення позивача встановлених законом гарантій свідчить про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Щодо посилання скаржника на внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізацїї трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-IX зміни, зокрема, у частину третю статті 119 КЗпП України, а саме слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінено словами "зберігаються місце роботи і посада", колегія суддів зазначає наступне.
З 19 липня 2022 року набрали чинності норми Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізаці ї трудових відносин» (далі - Закон №2352-ІХ), якими, зокрема, внесено зміни до частини третьої статті 119 КЗпП України, в якій слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Отже, з 19 липня 2022 року положення частини третьої статті 119 КЗпП України не містять умови щодо збереження середнього заробітку за місцем роботи і таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Компенсація з бюджету середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності також здійснюється по 18 липня 2022 року, тобто до набрання чинності Законом №2352-IX.
Статтею 22 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Також, статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Тобто, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов'язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені.
Означену правову позицію застосовано Верховним Судом також у постанові від 01 травня 2024 року у справі № 200/5049/22, від 20 червня 2024 року у справі №520/8499/22 тощо.
Таким чином, виплата середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювала особа на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності цього Закону.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у період з 23 квітня 2019 року по 18 липня 2022 року включно за позивачем зберігалось право на отримання середнього заробітку за посадою.
З приводу посилання скаржника про необхідність врахування листів Міністерства соціальної політики України від 25.04.2019 №16056/45001-61-19 "Про надання роз'яснення" та від 09.10.2018 №1635/0/101-18 "Щодо виплати середнього заробітку відповідно до статті 119 КЗпП особам, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній службі", колегія судів зауважує, що Верховним Судом у постанові від 02 квітня 2019 року у справі № 822/1878/18 викладена правова позиція, згідно якої листи міністерств, інших органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами у розумінні ст. 117 Конституції України, а відтак, не є джерелом права відповідно до ст. 7 КАС України. Отже, листи Мінсоцполітики України, на які посилається відповідач, не є джерелом права, носять інформаційний або рекомендаційний характер, а тому не підлягають застосуванню.
Доводи скаржника щодо необхідності застосування до спірних правовідносин пункту 29 Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 березня 2018 року № 925/5, колегія суддів зазначає таке.
Згідно п. 29 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, за особами рядового і начальницького складу, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення грошове забезпечення не зберігається.
Однак, згідно ч. 3 ст. 7 КАС України, у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Таким чином, положення п. 29 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України суперечать положенням ст. 119 КЗпП України, а тому до спірних правовідносин мають застосовуватись положення ст. 119 КЗпП України.
Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до вимог статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Водночас положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
У постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов'язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах. У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду зазначає, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці. В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівника.
Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що норма статті 233 Кодексу законів про працю України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Спірні правовідносини у цій справі стосуються виплати середнього заробітку за основним місцем роботи позивача протягом всього строку військової служби з 23.04.2019 по 18.07.2022, тобто під час дії попередньої редакції ч.2 ст.233 КЗпП.
Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
У Рішенні від 12 липня 2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі, і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Єдиний виняток з цього правила, що закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп).
06.04.2023 Верховний Суд ухвалив рішення за результатами розгляду зразкової справи №260/3564/22, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2023 року, предметом спору якої також є недотримання законодавства про оплату праці. У вказаному рішенні сформовано наступні висновки: «До 19.07.2022 Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 Кодекс законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності».
Аналогічний підхід щодо застосування приписів статті 233 Кодексу законів про працю України застосовано Верховним Судом у постановах від 19.01.2023 у справі № 460/17052/21, від 27.04.2023 у справі № 300/4201/22, від 28.09.2023 у справі № 140/2168/23, від 20.11.2023 у справі № 160/5468/23.
Враховуючи правову позицію, сформовану Верховним Судом за подібних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що у цій справі до вимог позивача застосуванню підлягає частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, якою визначено, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом є помилковими.
З огляду на встановлені фактичні обставини справи та враховуючи наведені норми законодавства, якими урегульовані спірні відносини, колегія суддів вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд
Апеляційну скаргу Державної установи "Полтавська виправна колонія (№64)" - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2025 по справі № 440/15044/24 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)С.П. Жигилій
Судді(підпис) (підпис) Я.М. Макаренко Т.С. Перцова