24 листопада 2025 рокусправа № 380/12688/25 м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Андрусів У. Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення,
ОСОБА_1 (далі - позивач) пред'явив позов до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач), у якому просить суд:
- визнати протиправним рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 20.05.2025 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину ОСОБА_1 ;
- рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 20.05.2025 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянина ОСОБА_1 - скасувати.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 20.05.2025 прибув у пункт пропуску «Рава-Руська» з метою здійснити перетин державного кордону на виїзд з України як супроводжуюча особа своєї матері, ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи. Проте начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) капітаном ОСОБА_3 прийнято рішення від 20.05.2025 про відмову в перетинанні державного кордону України з причини недотримання вимог п. 2-1 постанови Кабінету Міністрів України №57. Позивач не погоджується із прийнятим актом індивідуальної дії та вважає його протиправним, оскільки ним надані необхідні документи, які підтверджують право на перетин кордону в період дії на території України воєнного стану. З метою захисту порушеного права звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою судді від 30.06.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач 14.07.2025 подав відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Покликаючись на приписи п. 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, констатує, що особи, які супроводжують осіб, передбачених п. 2-1 та 2-2, мають обов'язки, а саме, громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які супроводжували осіб для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували. Стверджує, що в ході пошуку інформації у відповідних базах даних щодо дотримання приписів абз. 13 п. 2-1 Правил встановлено, що особою (чоловіком супроводжуючої позивачем особи ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ), яка здійснювала супровід особи з інвалідністю (матері) позивача, не було дотримано приписів абзацу 13 п. 2-1 Правил, а саме недотримано обов'язку щодо повернення такого в Україну не пізніше повернення на територію України особи, яку такий супроводжував. Наголошує, що самостійне повернення особи з інвалідністю на територію України свідчить про відсутність потреби у супроводі сторонніх осіб, для повторного перетину державного кордону. Звертає увагу, що уповноваженою особою в оскаржуваному рішенні зазначені конкретні нормативні акти, на підставі яких позивач не мав підстав для здійснення виїзду за кордон, а форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону не передбачає опису підстав у самому рішенні. Акцентує на тому, що оскаржуване рішення є актом індивідуальної дії на виконання владних управлінських функцій та вичерпало свою дію фактом виконання.
Представник позивача 17.07.2025 подав відповідь на відзив, у якій зазначив, що в оскаржуваному рішенні не зазначено жодної підстави для відмови у перетині державного кордону України, які передбачені ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», або інших законних підстав відмови. Крім того, констатує, що відповідачем не зазначено чіткого та конкретного переліку документів, які повинен був пред'явити позивач для перетину державного кордону України.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Оскільки відсутні клопотання будь-якої зі сторін про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на які покликаються сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив такі обставини та відповідні їм правовідносини.
Позивач, ОСОБА_1 , є громадянином України, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 та копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 . Батько - ОСОБА_5 , мати - ОСОБА_2 .
Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №831137 ОСОБА_2 встановлено ІІ групу інвалідності на строк до 01.12.2026.
Згідно із довідкою ІНФОРМАЦІЯ_4 від 14.05.2025 №4667 позивачу надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
20.05.2025 позивач прибув в Міжнародний пункт пропуску для автомобільного сполучення «Рава-Руська» з метою здійснення перетину державного кордону на виїзд з України.
За твердженням позивача, для підтвердження підстав для перетину державного кордону України надано: паспорт, військово-обліковий документ, довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, паспорт матері ОСОБА_2 . Та документи, які підтверджують встановленні матері інвалідності.
Начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) капітаном ОСОБА_3 прийнято рішення від 20.05.2025 про відмову позивачу в перетинанні державного кордону України з причини недотримання вимог п. 2-1 постанови Кабінету Міністрів України №57 (зі змінами та доповненнями) в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Не погоджуючись з поведінкою уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону щодо відмови у перетинанні державного кордону України, позивач пред'явив цей позов до суду.
Змістом спірних правовідносин, які склалися між сторонами спору, є прийняття відповідачем рішення про відмову у перетинанні державного кордону.
Надаючи правову оцінку цим правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд застосовує такі норми чинного законодавства та робить висновки по суті спору.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз цієї норми дає змогу виснувати, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Тобто, конституційне право особи вільно залишати територію України може бути обмежене законом, при цьому відповідний державний орган повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України регламентує Закон України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI (далі - Закон №1710-VI).
За дефініцією, закріпленою у ч. 1 ст. 2 Закону №1710-VI, прикордонний контроль - це державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон (ч. 2 ст. 2 Закону №1710-VI).
Пунктом 1 ч. 3 ст. 2 та п. 1 ч. 4 ст. 2 Закону №1710-VI унормовано, що прикордонний контроль здійснюється щодо осіб, які перетинають державний кордон, та включає, зокрема, перевірку документів.
За змістом приписів ч. 1 ст. 3 Закону №1710-VI під час прикордонного контролю посадові та службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України «Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України.
Відповідно до ч. 1-2 ст.7 Закону №1710-VI паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону. У ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон.
Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону №1710-VI іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону (ч. 2 ст. 14 Закону №1710-VI).
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері з урахуванням вимог Закону України «Про адміністративну процедуру» регулює Закон України від 21.01.1994 №3857-XII «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон №3857-XII).
Відповідно до ст. 1 Закону №3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Частиною 1 ст. 6 Закону № 3857-XII унормовані підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України. Право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Суд зазначає, що вищевказані підстави для тимчасового обмеження громадян у виїзді за межі території України є чинними за відсутності особливих правових режимів, які вводяться в дію Указом Президента України та затверджуються Верховною Радою України.
Одним із таких правових режимів є правовий режим воєнного стану, який введений в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначені Законом України від 12.05.2015 № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 389-VIII).
Статтями 1 і 2 Закону № 389-VIII передбачено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
У силу приписів ч. 2 та 6 ст. 5 Закону №389-VIII у разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президент України видає указ про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях і негайно звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження та подає одночасно відповідний проект закону. Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України, офіційно оприлюднюється разом із законом щодо затвердження такого указу Президента України та набирає чинності одночасно з набранням чинності таким законом.
За правилами п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Указом Президента України від 14.03.2022 № 133/2022 на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», внесені часткові зміни до статті 1 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, та продовжений строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26.03.2022 строком на 30 діб. Строк дії Указу в подальшому продовжено відповідними Указами Президента України (№133/2022 від 14.03.2022, №259/2022 від 18.04.2022, №341/2022 від 17.05.2022, №573/2022 від 12.08.2022, №757/2022 від 07.11.2022, №58/2023 від 06.02.2023, №254/2023 від 01.05.2023, №451/2023 від 26.07.2023, №734/2023 від 06.11.2023, №50/2024 від 05.02.2024, №271/2024 від 08.05.2024, №469/2024 від 23.07.2024, №704/2024 від 28.10.2024, №26/2025 від 14.01.2025, №235/2025 від 15.04.2025, №478/2025 від 14.07.2025, від 20.10.2025 №793/2025 з 05.11.2025 строком на 90 діб.
Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що право особи на вільний перетин державного кордону України згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм може бути обмежено в умовах воєнного стану, а тому в силу дії на час спірних правовідносин в Україні воєнного стану та оголошення загальної мобілізації конституційне право громадян України на вільне залишення території України є обмежене законодавством.
Верховний Суд у постанові від 17.08.2023 в справі № 380/7792/22 вказував на те, що той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження до вказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону № 389-VIII та Закону № 3543-XII, які є спеціальними для цього періоду.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону № 3857-ХІІ правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Правилами перетинання державного кордону України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 (далі - правила №57 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), визначений порядок перетинання громадянами України державного кордону.
Підстави для перетину кордону в умовах воєнного стану визначені п. 2-1 - 2-20 Правил №57.
За змістом позовних вимог позивач зазначає, що мав право на виїзд за кордон у зв'язку із супроводженням своєї матері, яка є особою з інвалідністю ІІ групи, а також, що йому надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Верховний Суд у справі №380/572/23 (спір стосувався законності обмеження права громадянина України, який досяг 16-річного віку, на перетин державного кордону в умовах воєнного стану) дійшов висновку, що в умовах воєнного стану, з урахуванням передбачених законом обмежень, для перетину державного кордону громадяни України повинні мати не лише дійсні паспортні документи, але й, у передбачених випадках, додаткові підтверджуючі документи, що підтверджують підстави виїзду.
Згідно з абз. 4 п. 2-1 правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.
Відповідно до абз. 13 п. 2-1 правил № 57 громадяни України чоловічої статі віком від 23 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Отже, з вказаних норм вбачається, що право на перетин кордону за змістом спірних правовідносин надається не лише за наявності одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи, але й за умов спільного проживання з ними та/або наявності у них потреби у постійному сторонньому догляді.
У спірній ситуації під час здійснення прикордонного контролю позивач надав документи, які підтверджують родинні зв'язки (свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 ) та інвалідність матері (згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №831137 ОСОБА_2 встановлено ІІ групу інвалідності на строк до 01.12.2026), проте не надав документи, які підтверджують факт спільного проживання з нею, або потреби її у постійному догляді, зокрема, акт встановлення факту здійснення догляду.
Право громадянина на перетин кордону має бути підтверджено певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти обґрунтоване рішення (цю правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 260/2850/22).
Отже, у розглядуваних правовідносинах відповідач дійшов обґрунтованого висновку про відсутність документів на право перетину кордону, у зв'язку з чим спірним рішенням відмовив позивачу в перетинанні державного кордону України.
Суд також звертає увагу, що до позовної заяви позивач додав довідку ІНФОРМАЦІЯ_4 від 14.05.2025 №4667, згідно з якою позивачу надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Відповідно до дефініцій, наведених у ст. 1 Закону України від 21.10.1993 № 3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-ХІІ):
- мобілізаційна підготовка - комплекс організаційних, політичних, економічних, фінансових, соціальних, правових та інших заходів, які здійснюються в мирний час з метою підготовки національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України, інші військові формування), сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій до своєчасного й організованого проведення мобілізації та задоволення потреб оборони держави і захисту її території від можливої агресії, забезпечення життєдіяльності населення в особливий період;
- мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
За змістом Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ) на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років.
Статтею 22 Закону № 3543-XII унормовані обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, які передбачають, серед іншого, з'явитися до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів та визначення їх призначення на особливий період.
Позивач є військовозобов'язаним.
Приписами ст. 23 Закону № 3543-XII унормована відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 23 Закону № 3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані визнані в установленому порядку особами з інвалідністю або відповідно до висновку військово-лікарської комісії тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров'я на термін 6-12 місяців (з наступним проходженням військово-лікарської комісії).
Згідно з п. 2-6 правил №57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Водночас, згідно з п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1455 (далі Порядок № 1455) перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Частиною 3 ст. 6 Закону №3857-XII регламентовано, що перетинання, особами державного кордону здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України. Початком здійснення прикордонного контролю особи, транспортного засобу, вантажу є момент подання особою паспортного, інших визначених законодавством документів для перевірки уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України. Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами.
За змістом п. 2 правил №57 у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Водночас Закон № 3543-ХІІ не встановлює переліку документів, якими особа, яка звільнена від мобілізації, має підтвердити свій статус.
Оцінюючи у контексті доводів позовної заяви доводи позивача про те, що він не підлягав призову на військову службу під час мобілізації, суд зазначає, що вказана обставина не дорівнює звільненню його від обов'язку проходження військової служби, а надає лише право на відстрочку від призову. При цьому, наявність такої відстрочки не звільняє позивача від виконання військового обов'язку в частині таких складових як от приписка до призовних дільниць; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку, як і від вірогідності бути залученим до виконання робіт, які мають оборонний характер в особливий період під час правового режиму воєнного стану. З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - документи, що підтверджують належність до військового обов'язку. Лише на підставі таких документів прикордонники можуть оцінити правомірність перетину кордону. При цьому право на відстрочку від мобілізації саме по собі не дає автоматичного права на виїзд з України - це різні правові категорії, що регулюються різними законами й визначаються різними органами. Отже, наявність у позивача права на відстрочку від призову не надає позивачу права на перетин кордону.
Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29.11.2023 у справі №260/2807/22, від 26.06.2025 у справі №260/4205/22 та від 17.10.2025 у справі №380/22083/23.
За таких обставин суд доходить висновку, що відповідно до Законів України «Про правовий режим воєнного стану», «Про військовий обов'язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про прикордонний контроль», Правил перетинання державного кордону право на перетин кордону позивача мало бути підтверджене документами, передбаченими указаними нормативними актами, яких позивач не надав.
Стосовно доводів позивача про те, що відповідачем в оскаржуваному рішенні не було вказано конкретних підстав відмови (не зазначено, які конкретно документи не надано для виїзду за кордон) у перетині державного кордону, суд зазначає таке.
Частиною 2 ст. 14 Закону №1710-VI передбачено, що форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.06.2023 №457 затверджено форму рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.
Спірне рішення відповідача про відмову в перетинанні державного кордону України позивачу відповідає формі, затвердженій наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.06.2023 № 457.
У рішенні вказано персональні дані позивача, його паспортний документ. Також зазначено підстави його прийняття, а саме: з причини недотримання вимог п. 2-1 постанови Кабінету Міністрів України №57 (зі змінами та доповненнями) в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Водночас наявність такого недоліку, як відсутність вказівки, які документи, крім наданих, повинен був подати позивач для перетину кордону, на переконання суду, не є безумовною підставою для скасування спірного рішення, яке в цілому відповідає критеріям, визначеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, та не впливає на його законність (такі висновки суду відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 380/16591/22).
Також суд звертає увагу позивача, що перелік підстав, передбачених ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну» громадян України, не є вичерпним, а передбачене ч. 1 ст. 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути тимчасово обмежене в умовах воєнного стану, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, а саме відповідно до правил № 57.
Враховуючи наведене, оскільки в ході судового розгляду судом встановлено, що позивачем при перетині кордону не надано документів, які б підтверджували наявність у нього права на перетин кордону, тому рішення відповідача про відмову в перетині кордону є правомірними.
Суд також зазначає, що відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Право особи на вільний перетин державного кордону України може бути обмежене в умовах воєнного стану.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Оскільки станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
Верховний Суд (постанова від 31.08.2023 в справі № 380/572/23) дійшов висновку, що в умовах воєнного стану на підставі спеціальних законів - Закону №389-VIII («Про правовий режим воєнного стану») та Закону №3543-XII («Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію») - можуть застосовуватися обмеження права громадян на виїзд з України, навіть якщо Закон «Про порядок виїзду з України...» таких обмежень прямо не містить. Оскільки позивач не надав уповноваженій особі Держприкордонслужби додаткових підтверджуючих документів, передбачених у таких випадках законодавством, відмова у перетинанні державного кордону була законною і обґрунтованою.
У справі № 380/572/23 Верховний Суд оцінюючи доводи касаційної скарги щодо порушення конституційних прав і гарантій, а також прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, суд звернув увагу, що Україна офіційно повідомила про тимчасовий відступ від окремих міжнародних зобов'язань у зв'язку з воєнним станом.
У зазначеній постанові Верховний Суд звернув увагу, що Україна офіційно повідомила ООН і іноземні держави про тимчасове відступлення від деяких міжнародних зобов'язань, зокрема щодо свободи пересування (стаття 33 Конституції України, стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції), у зв'язку з воєнним станом. Водночас навіть в умовах війни держава зобов'язана діяти в межах Конституції та законів і поважати права людини. Суд підкреслив, що баланс між правами громадян і потребами національної безпеки має досягатися у спосіб, який відповідає принципу верховенства права. В умовах воєнного стану обмеження права на виїзд були виправдані пріоритетом публічного інтересу та не були свавільними.
Ці висновки суд вважає релевантними й у цій справі.
Обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час дії воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Однак, таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.
Цей висновок кореспондується з правовою позицією Верховного Суду, сформованою у постановах від 09.03.2023 у справі № 600/2520/22-а та від 18.04.2024 у справі №260/3528/22.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що оскаржуване рішення є актом індивідуальної дії, має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, і не може бути відновлене жодними юридичними наслідками. Спірне рішення, окрім зазначених в ньому обставин, не має безпосереднього впливу, наслідкового зв'язку на подальші та інші суб'єктивні права та обов'язки позивача, тому у разі пред'явлення особою документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для такого перетину за наявності на те законних підстав.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 19.09.2023 у справі №160/14641/22, від 27.09.2023 у справі №380/16876/22, від 26.10.2023 у справі №260/3428/22.
За приписами ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За змістом ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною 1 ст. 77 КАС України унормовано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши наявні у справі письмові докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.
Судові витрати в силу приписів ст. 139 КАС України розподілу не підлягають.
Керуючись ст. 2, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд
1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення відмовити повністю.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ).
Відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_5 (військова частина НОМЕР_4 ) (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ НОМЕР_5 ).
СуддяАндрусів Уляна Богданівна