СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/14710/24
пр. № 2-а/759/11/25
05 червня 2025 року м.Київ
Святошинський районний суд м. Києва
під головуванням судді Сенько М.Ф.,
за участю секретаря судового засідання Пушкарського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м. Києва адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, просить визнати протиправною та скасувати постанову №1415 від 11 липня 2024 р. про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 25 500 грн., справу про адміністративне правопорушення закрити, стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 07 липня 2024 року відповідачем безпідставно складено протокол про адміністративне правопорушення №1652 від 07 липня 2024 р. та винесено оскаржувану постанову №1415 від 11 липня 2024 р. про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.210-1 КУпАП. Інкримінований склад адміністративного правопорушення визначено наступним чином: «…..громадянин ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , з'явився по повістці 07.07.2024 р. до ІНФОРМАЦІЯ_1 але їхати в частину відмовився..….Своїми діями…..порушив обов'язок встановлений частиною 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - з'явитися до військових частин або на збірні пункти ТЦК СП у строки, зазначені в отриманих ними документах… встановлено, що військовозобов'язаний ОСОБА_1 порушив законодавство про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду». Вказану постанову позивач вважає незаконною необґрунтованою та прийнятою із грубим порушенням норм адміністративного законодавства, вказана постанова містить відомості, що не відповідають дійсності. Також, відповідач не врахував, що позивач неодноразово звертався із письмовою заявою та доказами до відповідача із зазначенням про те, що позивач має право на заміну виконання військового обов'язку на альтернативну не військову службу на підставі ч. 4 статті 35 Конституції України та надав докази, які засвідчують існування вказаних обставин, однак, відповідач всупереч положенням діючого національного законодавства, прецедентній практиці ЄСПЛ та роз'ясненням Уповноваженого Верховної ради України з прав людини та прецедентним судовим рішенням фактично відмовляє позивачу у визнанні права на заміну виконання військового обов'язку на альтернативну невійськову службу. Позивач належить до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні», яка відноситься до переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Від представника відповідача надійшла заява, якою позовні вимоги не визнає в повному обсязі. Зазначив, що в діях ОСОБА_1 об'єктивна сторона правопорушення є неявка до ІНФОРМАЦІЯ_3 , а в постанові при кваліфікації дій останнього допущена механічна помилка, замість ч. 3 ст. 210-1 необхідно ч. 2 ст. 210-1 КУпАП.
Ухвалою від 09.08.2024 року відкрито провадження за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін.
Позивач в судове засідання не прибув, подав заяву про розгляд справи у його відсутності, вимоги позову підтримав та просив задовольнити.
Представник відповідача подав заяву про розгляд справи у його відсутності.
Судом встановлено, що відповідно до змісту оскаржуваної постанови ОСОБА_1 вчинив правопорушення, передбачене ч.2 ст.210-1 КУпАП., а саме: з'явився по повістці 07.07.2024 р. до ІНФОРМАЦІЯ_1 але їхати в частину відмовився..….Своїми діями…..порушив обов'язок встановлений частиною 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - з'явитися до військових частин або на збірні пункти ТЦК СП у строки, зазначені в отриманих ними документах та вчинив адміністративне правопорушення за ч.2 ст. 210-1 КУпАП.
Відповідач у протоколі про адміністративне правопорушення №1652 від 07.07. 2024 р. та в оскаржуваній постанові зазначив суперечливі факти, які не становлять склад адміністративного правопорушення передбаченого ч.3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» оскільки як зазначено у протоколі про адміністративне правопорушення №1652 від 07.07. 2024 р. позивач з'явився по повістці до ІНФОРМАЦІЯ_4 але їхати в частину відмовився». Юридичний склад ч.3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» становить пасивну поведінку, бездіяльність суб'єкта правопорушення, яка обумовлює не явку в встановлені у мобілізаційних розпорядженнях/повістках строки та час на збірні пункти. Явка особи у встановлених мобілізаційними розпорядженнями/повістками строки та час і надання доказів які засвідчують право на заміну виконання військового обов'язку на альтернативну невійськову службу під час мобілізації (таким доказом по справі є заява позивача до відповідача із додатками від 04.07.2024 р.) не становить склад інкримінованого адміністративного правопорушення. Відповідач не враховуючі новації обумовлені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 р. №3633-ІХ безпідставно посилається на ч.2 ст. 210-1 КУпАП, де кваліфікуюча ознака адміністративного правопорушення визначена у вигляді «повторного протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою статті 210-1, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню». Як вбачається із матеріалів адміністративного провадження позивачем не було вчинено порушення передбаченого ст. 210-1 КУпАП та не було піддано адміністративному стягненню протягом останнього року.
Також, відповідач ухвалив постанову без належних на те підстав, оскільки позивач належить до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні», яка відноситься до переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, а тому і закон «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не порушував.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою Релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 15 вересня 2023 р. №5168.
У відповідності до заяви від 04.07.2024р. ОСОБА_1 звернувся до начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 із заявою про заміну виконання військового обов'язку альтернативною невійськовою службою під час мобілізації. Втім матеріали справи не містять доказів належного розгляду даної заяви.
Так, ст. 210-1 КУпАП встановлена відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, відповідно до частини другої якої повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення такого порушення в особливий період тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Частиною третьою ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Об'єктивна сторона вказаного правопорушення полягає у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період, а саме: нез'явлення за викликом до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
Згідно зі ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (ст.ст. 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).
Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
А відтак притягнення до відповідальності за ст. 210-1 КУпАП відбувається саме територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Із матеріалів справи вбачається факт притягнення позивача до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 210-1 КУпАП у зв'язку з порушенням останнім законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період.
У той же час, визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21.10.1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06.12.1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
Згідно зі ст. 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, ст. 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Закон №3543-XII закріплює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
За правилами ст. 1 Закону №3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Згідно зі частиною 2 ст. 4 Закону №3543-XII загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Відповідно до чч. 5, 6 ст. 4 Закону №3543-XII передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації.
Відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 р. «Про введення воєнного стану в Україні», у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан.
Статтею22 Закону №3543-XII встановлені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Згідно із абзацу першого частини першої вищевказаної статті громадяни зобов'язані, зокрема з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Частиною третьою ст. 22 Закону №3543-XII встановлено, що під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Із аналізу вищевикладених норм вбачається, що чинним законодавством було встановлено обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
У свою чергу, позивач посилається на те, що він належить до релігійної громади Свідків Єгови в Україні та є присвяченим охрещеним служителем, тому згідно релігійних переконань він не може проходити військову службу або приймати будь-яку участь у військових діях.
Враховуючи статтю 35 Конституції України, положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», позивач вважає за можливість проходити альтернативну, цивільну службу.
У відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, до якого входить Релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні».
17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.
У статті 9 Конвенції зазначається: кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Крім того, стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».
Стаття 14 Конвенції передбачає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Таким чином, зазначені статті Конвенції визначають основоположні права людини, пов'язані зі свободою думки, совісті та релігії, а також рівності перед законом і захистом від дискримінації.
При цьому, ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об'єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008 «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.
Так, ЄСПЛ нагадав, що право релігійного товариства на автономне існування у державі є незамінним для плюралізму у демократичному суспільстві. Відповідно до національного права релігійні об'єднання користуються привілейованим становищем у різних ділянках суспільного життя.
Із огляду на ці переваги державі належить залишатись нейтральною і надати на недискримінаційних умовах справедливі можливості усім релігійним групам, зокрема щодо реалізації їхніх прав.
Відповідно, держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб з цієї категорії. Наприклад, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це складає зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації.
Так, згідно з частинами першою та другою статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
У свою чергу, частиною четвертою статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Тобто, статтею 35 Конституції України та статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено вичерпний перелік підстав, за яких може бути обмежено право особи на свободу світогляду і віросповідання.
Разом з тим, за змістом частини четвертої статті 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.
Однак, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Водночас, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час воєнного стану не визначена.
У свою чергу, відповідно до статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
У силу вимог статті 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно із частинами першою та другою статті 4 вказаного Закону на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).
Із матеріалів справи вбачається, що у відповідності до оскаржуваної постанови ОСОБА_1 у період дії особливого періоду та оголошення мобілізації з'явився по повістці однак відмовився відправитися до військової частини у строк, зазначений в отриманому ним мобілізаційному розпорядженні, повістках, що не є порушення вимог частиною третьою ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною третьою статті 210-1 КУпАП.
За правилами пункту 3 Розділу I Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 (далі - Положення №2066) на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Згідно із пункту 4 Розділу II Положення №2066 для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.
Пунктом 15 Розділу II Положення №2066 визначено, що рішення місцевої держадміністрації про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу протягом п'яти календарних днів видається заявникові та надсилається у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, в якому громадянин перебуває на військовому обліку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2004 року №195 затверджено Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач 04.07.2024 письмово звернувся з відповідною заявою до начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 у зв'язку з наявними у нього релігійними переконаннями, які є несумісними з військовою службою, та просив замінити виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Оскільки позивач має право на виконання свого військового обов'язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу, тому останній заявив про своє бажання скористатись правом альтернативної служби.
Згідно практики Європейського суду з прав людини, зокрема обставин, встановлених у справу «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» від 17 жовтня 2019 року (заява 14604/18), необхідність захисту територіальної цілісності держави не може розглядатись як підстави для обмеження прав Свідків Єгови та захисту підлягає не лише саме право Свідків Єгови «не брати в руки зборю», а їх зумовлене глибоким релігійним переконанням право нести військову службу у будь-якій формі, у зв'язку з чим Держава має забезпечити особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов'язку.
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що Свідки Єгови належать до відомої християнської конфесії, що з моменту свого виникнення активно діють у багатьох країнах світу, в тому числі в усіх європейських країнах-членах Ради Європи, є релігійною групою, що дотримується принципів пацифізму, та їхнє віровчення не дозволяє її членам проходити військову службу, носити військову форму або брати в руки зброю. З іншого боку, Свідки Єгови погоджуються здійснювати альтернативну цивільну службу за умови, що вона не пов'язана з військовими організаціями («Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії», від 10.06.2010, заява №302/02).
У свою чергу, розглядаючи справу Свідка Єгови , засудженого у кримінальному порядку за відмову від проходження військової служби через релігійні переконання, ЄСПЛ у рішенні у справі «Баятян проти Вірменії» від 07.07.2011 (заява № 23459/03) зауважив, що несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний і нездоланний конфлікт між обов'язком служити в армії та переконаннями конкретної особи або її глибокими і невдаваними релігійними чи іншими поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним та значущим, що на нього поширюються гарантії ст. 9 Конвенції.
Отже, ЄСПЛ установлено, що право Свідків Єгови, до яких належить позивач, на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано п. 1 статті 9 Конвенції.
Незабезпечення таким особам можливості реалізувати їх право на альтернативну (невійськову) службу є втручанням у їх свободу сповідувати свою релігію.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.
Таким чином, приходжу до висновку про неправомірність оскаржуваної постанови щодо вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою ст.210-1 КУпАП щодо порушення останнім законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію з огляду на незабезпечення ОСОБА_1 можливості реалізувати його право на альтернативну (невійськову) службу.
Враховуючи зазначене та з урахуванням положень ст.77 КАС України, вважає, що оскаржувана постанова підлягає скасуванню, а провадження у справі про адміністративне правопорушення підлягає закриттю.
Керуючись ст.ст. 9, 21, 72-78, 90, 121,123, 139, 205, 241-246, 250, 251, 286 КАС України,
ухвалив:
Позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати постанову №1415 від 11 липня 2024 р. у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.2 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 25 500 грн.
Справу про адміністративне правопорушення за 2 ст. 210-1 КУпАП відносно ОСОБА_1 - закрити.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: НОМЕР_1 ; адреса місцезнаходження: АДРЕСА_1 .) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , НОМЕР_2 ) понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 605,60 (шістсот п'ять гривень шістдесят копійок) грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя М.Ф. Сенько