24 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 596/520/22
провадження № 51-237ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 липня 2025 року у кримінальному провадженні № 42021210000000072 за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Свірж, Перемишлянського р-ну Львівської обл., жителя с. Байківці Тернопільської області,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 172 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 серпня 2024 року ОСОБА_4 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдано у зв'язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК.
Цивільний позов представника потерпілого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 , про стягнення із ОСОБА_4 100 000 грн відшкодування моральної шкоди і витрат на професійну правничу допомогу в сумі 43 000 грн - залишено без розгляду. Витрати, пов'язані із проведенням експертизи в розмірі 2 745,92 грн, віднесено на рахунок держави.
Згідно з викладеним формулюванням обвинувачення, визнаного судом недоведеним, ОСОБА_4 , перебуваючи на посаді т.в.о. директора природного заповідника «Медобори» (далі - ПЗ «МЕДОБОРИ»), вчинив повторне звільнення працівника заповідника ОСОБА_6 з особистих мотивів, тобто грубе порушення законодавства про працю, за таких обставин.
У ОСОБА_4 , на підставі особистих неприязних стосунків до працівника ПЗ «МЕДОБОРИ» ОСОБА_6 , виник злочинний умисел, спрямований на повторне незаконне його звільнення з роботи. 23 вересня 2021 року ОСОБА_4 , реалізовуючи цей умисел, письмово повідомив ОСОБА_6 про зміни істотних умов праці в ПЗ «МЕДОБОРИ» та запропонував обійняти одну із вакантних посад, що не відповідали спеціальності та кваліфікації цього працівника. ОСОБА_6 30 вересня 2021 року надав письмову згоду продовжувати працювати в установі із зміненими умовами праці та виявив бажання обійняти відповідну вакантну посаду. Проте, 06 жовтня 2021 року ОСОБА_4 , в порушення двомісячного строку та за відсутності підстав припинення трудового договору, достовірно знаючи, що працівник не відмовляється від продовження роботи із зміненими умовами праці, в порушення порядку, установленого статтями 32, 36, 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), видав незаконний наказ від 06 жовтня 2021 року № 176-к «Про звільнення ОСОБА_6 », яким звільнив його з роботи з 07 жовтня 2021 року на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП.
ОСОБА_6 , не погоджуючись з указаним, звернувся з позовною заявою до Гусятинського районного суду Тернопільської області, який розглянув трудовий спір та 19 квітня 2022 року ухвалив рішення щодо скасування наказу про звільнення, зобов'язав поновити його на посаді (роботі) майстра лісу Городницького лісництва ПЗ «МЕДОБОРИ».
Отже, ОСОБА_4 , обіймаючи посаду виконувача обов'язків директора заповідника, будучи посадовою особою, на яку покладено організаційно-розпорядчі та керівні функції, умисно, грубо порушуючи вимоги статей 19, 43 Конституції України та статей 5-1, 32, 36, 49-2, 141 КЗпП, п. 3.6. Положення про ПЗ «МЕДОБОРИ» № 231, п. 2.3 Розділу II Колективного договору, Правил внутрішнього трудового розпорядку, усвідомлюючи можливість безпосереднього впливу на підлеглих працівників установи, з особистих мотивів, а саме на ґрунті образ та особистих неприязних стосунків, повторно своїм наказом звільнив ОСОБА_8 з роботи, чим порушив гарантоване конституційне право на працю, заробіток та належні умови проживання.
Крім того, у цій справі ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 липня 2023 року ОСОБА_4 звільнено від кримінальної відповідальності за епізодом від 04 лютого 2020 року за ч. 1 ст. 172 КК (п. 2 ч. 1 ст. 49 КК), а ухвалою цього ж суду від 12 липня 2024 року - за епізодами від 17 лютого 2020 року та 27 січня 2021 року за ч. 2 ст. 172 КК (п. 2 ч. 1 ст. 49 КК) у зв'язку із закінченням строків давності; кримінальне провадження в цій частині закрито.
Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 25 липня 2025 року апеляційні скарги потерпілого ОСОБА_6 та прокурора залишено без задоволення. Клопотання ОСОБА_4 задоволено, вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 серпня 2024 року скасовано, ОСОБА_4 звільнено від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 172 КК у зв'язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження закрито на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК. Цією ж ухвалою апеляційний суд процесуальні витрати за проведену експертизу в розмірі 2 745,92 грн поклав на рахунок держави; цивільний позов потерпілого ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення відшкодування моральної шкоди залишив без розгляду; стягнув із ОСОБА_4 на користь потерпілого ОСОБА_6 25 000 грн витрат на правничу допомогу.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 просить змінити ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 липня 2025 року та зменшити суму витрат на правничу допомогу до 5 000 грн.
Обґрунтовуючи вимоги, касатор зазначає, що ОСОБА_4 звільнено від кримінальної відповідальності ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 липня 2023 року за епізодом від 04 лютого 2020 року за ч. 1 ст. 172 КК, а ухвалою від 12 липня 2024 року за епізодами від 17 лютого 2020 року та 27 січня 2021 року за ч. 2 ст. 172 КК. Водночас під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності за епізодами від 04 лютого 2020 року, від 17 лютого 2020 року та 27 січня 2021 року потерпілий та його представник клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу не заявляли і, відповідно, в ухвалах від 21 липня 2023 року та 12 липня 2024 року місцевий суд це питання не вирішував. Скаржник зауважує, що клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу заявлено лише за епізодом від 21 липня 2021 року, тому з ОСОБА_4 безпідставно стягнуто такі витрати за іншими епізодами.
Крім того, захисник, стверджуючи про завищений розмір стягнутих витрат на правничу допомогу, звертає увагу Суду, що представник потерпілого на підтвердження розміру цих витрат надав договір про надання правничої (правової) допомоги від 24 листопада 2021 року та акт обсягу наданої правової допомоги № 1 від 12 жовтня 2022 року. Водночас до указаного вище акту включено правничу допомогу, яка фактично не надавалась потерпілому у межах згаданого договору, з огляду на те, що заяви про вчинення кримінального правопорушення підготовлені та подані поза межами строку дії договору; представник не надав доказів його участі і тривалості представництва під час досудового розслідування; цивільний позов залишений без розгляду, тобто суд не надавав йому оцінку, а тому не вправі був стягувати витрати на його підготовку; безпідставно включено участь представника в десяти судових засіданнях, оскільки такий вид правової допомоги не міг бути наданий на дату підписання акта з огляду на те, що перше судове засідання відбулося після його підписання.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Частиною 2 ст. 433 КПК передбачено, зокрема, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Оскільки доводи захисника стосуються його незгоди з визначеним апеляційним судом розміром витрат на правничу допомогу, що підлягають стягненню із ОСОБА_4 , то Верховний Суд перевіряє законність й обґрунтованість судового рішення лише у цій частині.
Водночас твердження касатора, що розмір стягнутих із засудженого витрат на правничу допомогу є завищеним, на переконання колегії суддів Верховного Суду, не є слушними з огляду на таке.
Як передбачено положеннями ст. 118 КПК, процесуальні витрати складаються, зокрема, з витрат на правову допомогу.
Частиною 2 ст. 120 КПК визначено, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які надають правову допомогу за договором, несе відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, юридична особа, щодо якої здійснюється провадження.
Згідно з ч. 1 ст. 124 КПК, у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати.
Приписами ч. 1 ст. 126 КПК передбачено, що суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою.
Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду, якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК, процесуальні витрати потерпілого можуть бути стягнені з такої особи в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 124 КПК.
Насамперед колегія суддів зауважує, що твердження захисника про безпідставність стягнення витрат на правничу допомогу за епізодами від 04, 17 лютого 2020 року та 27 січня 2021 року не є слушними з огляду на те, що ці епізоди обвинувачення також стосувалися потерпілого ОСОБА_6 , а приписи КПК не містять обов'язку суду вирішувати питання щодо процесуальних витрат, понесених одним і тим же потерпілим, окремо за кожним епізодом обвинувачення особи в разі закриття у відповідній частині кримінального провадження, тому за обставин цього провадження апеляційний суд не допустив порушень вимог процесуального закону, вирішивши питання про розподіл процесуальних витрат у кримінальному провадженні № 42021210000000072 під час постановлення ухвали, якою завершив остаточно розгляд цього провадження стосовно ОСОБА_4 .
Неспроможними є й твердження захисника про завищений розмір стягнутих із засудженого витрат на правничу допомогу, оскільки в цьому кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції, розглядаючи зазначене питання урахував наявність акта про обсяг наданої правової допомоги; те, що обсяг і складність позовної заяви не є значними; що предмет спору у цій справі не є складним і не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних; участь адвоката в судових засіданнях суду першої інстанції та не у всіх слідчих діях на досудовому розслідуванні; а також незначну кількість документів, поданих як докази у кримінальному провадженні. У зв'язку з наведеним суд дійшов висновку, що обґрунтованим і пропорційним розміром витрат на правничу допомогу буде сума в розмірі 25 000 грн, яка підлягає стягненню з ОСОБА_4 на користь потерпілого.
З таким висновком погоджується й колегія суддів Верховного Суду та зауважує, що апеляційний суд, визначаючи розмір витрат на правничу допомогу, із заявленої суми 43 000 грн визнав обґрунтованими та такими, що підлягають стягненню, лише 25 000 грн. Таке рішення аргументовано, зокрема тим, що не всі зазначені в акті обсяги наданої правової допомоги знайшли своє підтвердження. Водночас визначений місцевим судом розмір витрат у згаданій частині, на переконання Суду, є співмірним і відповідає критерію реальності таких витрат з огляду на складність справи, фактичний обсяг наданих адвокатом послуг та витрачений час на їх надання, починаючи з 2021 року.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала апеляційного суду є належно вмотивованою й обґрунтованою і за змістом відповідає приписам статей 370, 419 КПК. У цьому рішенні указані мотиви, з яких виходив суд, та положення закону, яким він керувався.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі захисника доводи не спростовують правильності висновків, викладених у оскаржуваному рішенні суду, та не містять вагомих аргументів, які би свідчили про залишення поза увагою суду доводів сторони захисту, у зв'язку з чим немає підстав для сумнівів у законності та обґрунтованості ухвали суду апеляційної інстанції. З огляду на зазначене вище відсутні підстави для задоволення касаційної скарги захисника.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 липня 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3