печерський районний суд міста києва
Справа № 757/49333/24-ц
пр. 2-4013/25
06 жовтня 2025 року Печерський районний суд міста Києва в складі:
головуючого - судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі - Романенко Д.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в загальному позовному провадженні цивільну справу 757/49333/24-ц за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, -
У жовтні 2024 року позивач звернувся до суду із позовом Держави України в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Так, з обґрунтувань позовної заяви вбачається, що позивач просить стягнути з Державного бюджету України на його користь матеріальну шкоду у розмірі 1 000 000,00 грн. та моральну шкоду у розмірі 1 000 000,00 грн., завдану в результаті ухвалення незаконних, на його думку, судових рішень у справі № 459/1582/14-ц.
На думку позивача, протиправні дії суддів Червоноградського міськрайонного суду Львівської області, Апеляційного суду Львівської області та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, які полягають, на думку позивача, у постановленні незаконних судових рішень у справі № 459/1582/14, порушили його право на доступ до правосуддя та конституційні права, гарантовані статтями 8, 40, 55, 56 Конституції України, у зв'язку з чим, на підставі статей 16, 22, 1166, 1167, 1176 ЦК України, він звернувся до суду з позовом про відшкодування за рахунок держави завданої йому матеріальної та моральної шкоди.
03.02.2025 ухвалою суду було відкрито провадження та призначено до розгляду справи в порядку загального позовного провадження.
20.02.2025 представником Міністерства юстиції України було подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що у даній справі позивач просить відшкодувати моральну та матеріальну шкоду, яка, за його твердженням, спричинена порушенням його прав судами України, внаслідок постановлення незаконних ухвал по справі № 459/1582/14-ц, в результаті чого позивача, за його твердженням, було позбавлено доступу до правосуддя та порушено права, гарантовані статтями 8, 40, 55, 56 Конституції України.
При цьому, Міністерство юстиції України, яке позивач визначає представником держави, не має права у будь-який спосіб впливати на суддю при відправленні ним правосуддя.
Представник відповідача вказує, що до компетенції Мін'юсту не входять питання, пов'язані із організацією діяльності судової системи України, Міністерство не наділене повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю судді при відправленні ними правосуддя, оскільки це забороняється законом (стаття 126 Конституції України).
Як висновок, Міністерство юстиції України не має повноважень та компетенції представляти інтереси держави в даній справі та в подібній категорії справ, що є окремою підставою для відмови в задоволені позову, пред'явленого до неналежного відповідача.
Також, в даній справі відсутні обставини, які б давали підстави для висновку про допущення Міністерством юстиції (як відповідачем, якого позивач визначив у якості представника держави у спірних правовідносинах) протиправної бездіяльності стосовно позивача.
Окрім цього, позивач стверджує, що шкода була спричинена судами України, а не відповідачем - Міністерством юстиції України, яке було визначено у якості представника держави у спірних правовідносинах.
Позивач не доводить належними доказами протиправність (незаконність) поведінки Міністерства юстиції України по відношенню до позивача та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою та не надає доказів протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності Міністерства юстиції України, не наводить конкретної норми закону, яку, на його переконання, порушив відповідач.
Також, позивач не надав доказів неправомірності дій суддів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, не довів наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями чи бездіяльністю суддів та наслідками, а також не зазначив, в чому саме полягає заподіяна майнова шкода, і не обґрунтував розмір такого відшкодування.
Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що, внаслідок прийняття судами судових рішень у справі № 459/1582/14, було порушено його немайнові права, зокрема відбулось приниження честі та гідності, порушення нормальних ділових та життєвих зв'язків.
Відтак, представник відповідача вказує, що розмір заявленої до відшкодування моральної шкоди позивачем також не доведено.
Таким чином, представник відповідача просила відмовити у задоволенні позовних вимог.
21.02.2025 позивачем було подано відповідь на відзив, в якій не погодився з позицією сторони відповідача.
17.03.2025 ухвалою суду було закрито підготовче судове засідання та перейдено до розгляду справи по суті.
Позивач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.
Разом з цим, в матеріалах справи наявне клопотання у якому зазначено, що позивач підтримує свої позовні вимоги та проситьь розглядати позовну заяву за його відсутності.
Представник Міністерства юстиції України в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.
Представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.
Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.
Так, з позовної заяви встановлено, що 23.11.2011 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ по справі №6-29587 св 11 було задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 .
Ухвалу судді Сокальського районного суду Львівської області від 28 лютого 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2011 року, було скасовано та передано до суду першої інстанції для вирішеня питання про відкриття провадженя у справі.
21.03.2014 року, на підставі норм ст.ст.8,40,55,56 Конституції України, до Апеляційного суду Львівської області позивачем було направлено позовну заяву до Сокальського районного суду про стягнення шкоди нанесеної протиправними діями суддею Сокальського районного суду .
28.03.2014 ухвалою Апеляційного суду Львівської області було визначено підсудність цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Сокальського районного суду Львівської області та направити позовну заяву для вирішення питання про відкриття провадження по справі до Червоноградського міського суду Львівської області.
07.04.2014 ухвалою Червоноградського міського суду Львівської області було відмовлено у відкритті провадження у справі №459/1582/14-ц.
02.07.2014 ухвалою Апеляційного суду Львівської області по справі №459/1582/14 було відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 07 квітня 2014 року було залишено без змін.
19.11.2014 ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ по справі №6-30605св14 було відхилено касаційну скаргу ОСОБА_1 .
Ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 07 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 02 липня 2014 року було залишено без змін.
28.03.2017 до Червоноградського міського суду Львівської області позивачем було направлено заяву про перегляд за ново виявленими обставинами ухвали Червоноградського міського суду Львівської області від 07.04.2014 року по справі №459/1582/14-ц, для вирішення питання по суті.
06.11.2018 ухвалою Червоноградського міського суду Львівської області по справі №459/1582/14-ц було відмовлено у прийняті даної заяви.
05.07.2019 постановою Львівського Апеляційного суду по справі №459/1582/14-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 було залишено без задоволення та ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 06 листопада 2018 року було залишено без змін.
23.12.2021 постановою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 було залишено без задоволення. Ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 6 листопада 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 5 липня 2019 року залишено без змін.
Таким чином, позивач стверджує, що на даний час позов та заява про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами не розглянуті.
Відтак, на думку позивача, у відповідності до вимог ст.ст. 55,56,124,129 Конституції України, ст.ст. 16,22,1167,1176 Цивільного Кодексу, ст.ст. 3,4,11,15, ст.108, ст. 118 Цивільного процесуального кодексу України, суддя Червоноградського міського суду Львівської області, колегія судів Апеляційного суду Львівської області, суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ позбавили його доступу до правосуддя та порушили його права гарантовані ст. 8 Конституції України.
Таким чином, позивач вважає, що йому нанесено матеріальну шкоду в сумі 1 000 000,00 грн.
Також, позивач вказує, що суддями Червоноградського міського суду Львівської області, колегією судів Апеляційного суду Львівської області, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, завдано йому моральної шкоди, тому, що в короткі, яка полягає у приниженні честі, гідності, ділової репутації.
Позивач зазначає, що моральні страждання проявились, у зв'язку з порушенням нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активної діяльності, продовження активного громадського життя та порушено стосунки з оточуючими людьми.
Позивач вважає, що для відновлення попереднього стану є достатня сума моральної шкоди, яку він оцінює у розмірі 1 000 000,00 грн.
З врахуванням зазначеного, суд прийшов до наступних висновків.
Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Частиною 5 ст. 1176 ЦК України, передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Статтею 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цихорганів.
Відповідно до статті 1174 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності.
Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними.
Шкода відшкодовується незалежно від вини.
Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). Такий елемент як наявність шкоди полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється законом.
Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об'єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювана шкоди (умислу або необережності). Вина є суб'єктивним елементом відповідальності і полягає у психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння.
Також варто зазначити, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу чи його посадових чи службових осіб. При цьому, факт неправомірності (незаконності) прийняття неправомірного рішення, вчинення дії чи бездіяльності органів державної влади, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку, тобто повинен підтверджуватись відповідним рішенням, ухвалою, постановою, вироком суду, яке має преюдиційне значення для справи про відшкодування шкоди. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності євідповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили.
При цьому, позовна заява та додані матеріали не містять жодного рішення суду про визнання дій суддів або відповідачів протиправними або неправомірними, внаслідок чого могло б бути порушено право позивача.
Таким чином, позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди, має довести наявність всіх чотирьох елементів правопорушення, в тому числі і вини, а посилання позивача на необхідність застосування статей 1173, 1174 ЦК України, які не потребують доведення вини, є безпідставними та свідчать про непогодження з рішеннями суддів.
Також, позивач заявляючи матеріальну шкоду у розмірі 1 000 000,00 грн., жодним чином її необгрунтовує та не надає доказів, які свідчать про її завдання саме відповідачами.
Відтак, доводи позивача про завдання матеріальної шкоди є безпідставними та не підтверджуються належними доказами.
Щодо моральної шкоди, суд прийшов до наступних висновків.
За змістом ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала, у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Так, суд прийшов до висновку, що позивач, звертаючись до суду, повинен довести факт заподіяння шкоди та надати докази встановлення такого порушення, що спричинило шкоду останньому та причинно-наслідковий звязок. Тобто, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку та підтверджуватись відповідним судовим рішенням, що набрало законної сили, або рішенням уповноважених посадових осіб органу державної влади, яке матиме преюдиціальне значення для справи про відшкодування шкоди.
Також, суд звертає увагу, що відповідно до частини 5 статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
З урахуванням наведеного умовою відшкодування фізичній особі за рахунок держави моральної шкоди, завданої внаслідок постановлення судом незаконного рішення є одночасна наявність декількох юридичних фактів:заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, рішення суду у визначеному законом порядку повинно бути визнане незаконним, у діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, повинен бути встановлений склад кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Крім того, відповідно до статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь- якого незаконного впливу, тиску або втручання.
Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Законодавство дає особі можливість повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв із таким предметом.
Так, аналізуючи зазначене, суд звертає увагу, що процесуальні рішення судів у визначеному законом порядку незаконним не визнавалось, відносно суддів, які постановили рішення, кримінальні провадження не відкривалися.
Таким чином, суд вважає, що доводи позивача з цього приводу є безпідставними та суперечать, встановленим статтями 8, 129 Конституції України, статтями 5, 6, 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», 2 ЦПК України, засадам судочинства щодо незалежності суддів та судів та обов'язковості судових рішень.
Відтак, позивачем не наведено жодних докозів та підстав, які б вказували на завдання останньому моральної шкоди, а лише свідчать про непогодження з рішеннями судів, які набрали законної сили.
Моральна шкода не має характеру збагачення, оскільки її компенсація покликана лише частково відшкодувати страждання, а не принести вигоду потерпілій особі, а тому заявлена сума позивачем є необгрунтвоаною та надмірною.
Окрім цього, суд погоджується з позицією представника відповідача щодо того, що Міністерство юстиції України не має повноважень та компетенції представляти інтереси держави в даній справі та в подібній категорії справ, що є окремою підставою для відмови в задоволені позову, пред'явленого до неналежного відповідача.
Відповідно ч. 2 ст. 48 ЦПК України, позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
За змістом ст. 51 ЦПК України, належними є сторони, які є суб'єктами спірних правовідносин. Відповідачем є та зі сторін у процесі, яка вказується позивачем як порушник його права. Належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Тому, неналежним відповідачем є особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона повинна відповідати за пред'явленим позовом.
Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Результат аналізу статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.
Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Отже, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Згідно із частиною четвертою статті 58 ЦПК України, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.
У свою чергу, під компетенцією розуміють сукупність предметів відання, завдань, повноважень, прав і обов'язків державного органу або посадової особи, що визначаються законодавством.
При цьому, передбачене статтею 58 ЦПК України, правило про те, що держава бере участь у справі, зокрема, через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, означає й те, що юридичну оцінку оспорюваним рішенням, діям та/або бездіяльності суд може надати виключно з урахуванням меж повноважень, визначних державою для цього органу.
З врахуванням зазначеного, судовим розглядом встановлено, що позивач звернувся до неналежного відповідача, оскільки станом на день розгляду Міністерство юстиції жодним чином не порушувало права та охоронювані законом інтереси позивача та не є органому який надає оцінку належності ухвалених рішень судами.
Щодо того, що відповідач у відповіді на відзив зазначав, що не заперечує щодо заміни відповідача в разі якщо суд вважає його не належним, суд прийшов до висновку про безпідставність заявленого позивачем клопотання, яке не належним чином оформлене та у ньому не визначено сторону відповідача, яку потрібно замінити.
Також, суд звертає увагу, що в силу вимог ЦК України, саме позивач наділений правом визначати сторін у справі, а саме: відповідача та обирати належний спосіб захисту своїх прав, а тому суд позбавлений права самостійно визначити замість позивача сторону відповідача на свій розсуд, оскільки встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, про що зазначено вище.
З врахуванням зазначеного, суд прийшов до висновку, що позивач не доводить належними доказами протиправність (незаконність) поведінки Міністерства юстиції України по відношенню до позивача та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Також, позивач не надає доказів протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності відповідачів, не наводить конкретної норми закону, яку, на його переконання, порушили саме відповідач Міністерство юстиції України.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). За положеннями статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України). У відповідності до частини 6 статті 81 ЦПК України, доказування не мо же ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26 із подальшими посиланнями).
Пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
З врахуванням зазначеного, позов не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 23,1166, 1167 ЦК України ст. 12,141,81,263,264,273 ЦПК України , суд,-
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 06.10.2025.
Суддя Тетяна ІЛЬЄВА