20 листопада 2025 року
м. Черкаси
Справа № 707/3354/25
Провадження № 22-ц/821/1931/25
Категорія: на ухвалу
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Василенко Л. І.,
суддів: Гончар Н. І., Карпенко О. В.,
секретаря - Дмитренко В. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Черкасиобленерго» від імені якого діє відокремлений структурний підрозділ «Черкаські районні енергетичні мережі» Акціонерного товариства «Черкасиобленерго» на ухвалу Черкаського районного суду Черкаської області від 08 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Черкасиобленерго» від імені якого діє відокремлений структурний підрозділ «Черкаські районні енергетичні мережі» Акціонерного товариства «Черкасиобленерго» до ОСОБА_1 про стягнення обсягу та вартості необлікованої електричної енергії, у складі: головуючого судді, Тептюка Є. П.,
У вересні 2025 року АТ «Черкасиобленерго» від імені якого діє відокремлений структурний підрозділ «Черкаські районні енергетичні мережі» АТ «Черкасиобленерго» звернулось в суд із позовом до ОСОБА_1 про стягнення обсягу та вартості необлікованої електричної енергії.
Ухвалою Черкаського районного суду Черкаської області від 08 вересня 2025 року відмовлено у відкритті провадження.
Роз'яснено позивачу, що заявлений позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та за предметною підсудністю відноситься до компетенції господарського суду Черкаської області.
Ухвала мотивована тим, що спірні правовідносини, між ОСОБА_1 та АТ «Черкасиобленерго», виникли з господарського договору про надання послуг з постачання електричної енергії, який був укладений між Товариством і ФОП ОСОБА_1 23.11.2011 під № 840 та є діючим і на даний час.
Суд дійшов висновку, що спірні правовідносини виникли у зв'язку зі здійсненням сторонами господарської діяльності (укладено господарський договір), суб'єктний склад сторін правочину - Товариство та ФОП. Тобто за своїм змістом (предметною юрисдикцією) правовідносини мають господарський характер, а тому спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
В апеляційній скарзі АТ «Черкасиобленерго», не погоджуючись із оскаржуваною ухвалою, просило її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційну скаргу скаржник мотивував тим, що на момент укладення сторонами публічного договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії (2019) та у період, у якому позивач виявив порушення відповідачем правил обліку електричної енергії (2024), відповідач суб'єктом підприємницької діяльності не був та господарської діяльності не здійснював.
Зазначає, що спір між сторонами виник не у зв'язку із здійсненням відповідачем господарської діяльності та не пов'язаний із правовідносинами між суб'єктами господарювання, а обґрунтовується порушенням відповідачем фізичною особою правил обліку електричної енергії.
Вважає. Що між сторонами виникли цивільні правовідносини, пов'язані із здійсненням послуг з розподілу електричної енергії, що не ґрунтується на зобов'язальних правовідносинах між суб'єктами господарювання.
Предмет спору не пов'язаний із здійсненням господарської діяльності, а лише обмежується обов'язком споживача дотримуватись правил роздрібного ринку електричної енергії та сплачувати за спожиту електричну енергію.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника скаржника, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 367 ЦПК України).
За правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За змістом ст. ст. 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до норм ст. 12, ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом апеляційного перегляду є питання визначення юрисдикції даного спору.
Вирішуючи питання щодо віднесення спору у цій справі до юрисдикції господарського чи цивільного суду, колегія суддів виходить з наступного.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За приписами ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність.
У рішенні в справі «Занд проти Австрії» Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.10.2022 у справі № 229/1026/21 зазначила, що ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, окрім суб'єктного складу сторін є: наявність між сторонами господарських правовідносин, урегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних правовідносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Крім того, вказала на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносинах, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства, а по-друге, суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (ст. 19 ЦПК України).
Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 916/385/19, від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18, вказала, що вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.
Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ч. 1 ст. 24 ЦК України).
За вимогами ст. 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті (частини друга та четверта зазначеної статті).
Відповідно до ст. 26 ЦК України всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
Згідно з абз. 2 ст. 30 ЦК України цивільна дієздатність фізичної особи визначається як здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Частиною 1 ст. 42 Конституції України визначено, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
У частинах 1, 2 ст. 50 ЦК України передбачено право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою.
Відповідно до ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Згідно з ч. 1 ст. 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.
Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статусу підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи. Натомість згідно з ч. 9 ст. 4 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи - підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Такий підхід Великої Палати Верховного Суду щодо співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу є усталеним, що підтверджено, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі № 751/3840/15-ц; від 24.04.2018 у справі № 303/5186/15-ц; від 15.05.2019 у справі № 904/10132/17; від 21.09.2019 у справі № 922/4239/16; від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18; від 09.10.2019 у справі № 209/1721/14-ц тощо.
Отже, з моменту державної реєстрації ФОП фізична особа фактично перебуває у двох правових статусах - як фізична особа, та як ФОП.
Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 13.03.2018 у справі № 306/2004/15-ц, від 15.05.2019 у справі № 904/10132/17, від 02.10.2019 у справі № 263/2359/19, від 25.02.2020 у справі № 916/385/19 та інших.
Відповідно до ч. 1 ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.
Тобто, фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.
При цьому наявність статусу підприємця не свідчить про те, що така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах або ж, що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно тощо (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані, зокрема, у постановах від 14.03.2018 у справі № 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі № 522/7909/16-ц, 04.09.2019 у справі № 761/5115/17).
Згідно з копією договору про постачання електричної енергії № 840 від 23.11.2011 ПАТ «Черкасиобленерго» від імені якого діє Черкаський район електричних мереж, в особі директора Ковальчука Петра та ФОП ОСОБА_1 уклали даний договір про постачання електричної енергії, погодили умови та правила, поставили особистий підпис, а також підписали акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності сторін.
Згідно інформації, яка отримана судом (відповідь № 1747049 від 08.09.2025), ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність 01.04.2015.
З 01.01.2019 АТ «Черкасиобленерго» здійснює розподіл електричної енергії в межах закріпленої території Черкаської області, виконує функції, має права і обов'язки Оператора системи розподілу відповідно до постанови НКРЕКП від 16.11.2018 № 1447.
Заява приєднання до умов договору від 23.01.2019, є публічним договором приєднання, який встановлює порядок та умови розподілу (передачі) електричної енергії споживачам, як послуги Оператора системи розподілу, тобто постачання електричної енергії продовжується на умовах договору № 840 від 23.11.2011, який є діючим.
Причиною виникнення спору є виявлення позивачем 03.09.2024 ознак порушення відповідачем правил обліку електричної енергії.
Ухвалою Господарського суду Черкаської області відмовлено у відкритті провадження (справа № 925/884/25) за позовом АТ «Черкасиобленерго» від імені якого діє відокремлений структурний підрозділ «Черкаські районні енергетичні мережі» АТ «Черкасиобленерго» до ОСОБА_1 про стягнення обсягу та вартості необлікованої електричної енергії.
Ухвалу мотивовано тим, що на момент укладення сторонами публічного договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії (2019) та у період, у якому позивач виявив порушення відповідачем правил обліку електричної енергії (2024), відповідач суб'єктом підприємницької діяльності не був та господарської діяльності не здійснював.
Суд дійшов висновку, що спір між сторонами виник не у зв'язку зі здійсненням відповідачем господарської діяльності та не пов'язаний із правовідносинами між суб'єктами господарювання, а обґрунтовується порушенням відповідачем фізичною особою правил обліку електричної енергії.
Дана ухвала набрала законної сили.
У п. 1 ст. 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства», заява № 4451/70, п. 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії», заява № 36760/06, п. 230).
Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
У рішенні від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38, 40).
У рішенні від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України. Натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26).
У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ встановив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122,125).
У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18,24).
Верховний Суд у постанові від 16 жовтня 2025 року у справі № 335/1720/25 дійшов висновку, що з огляду на існування юрисдикційного конфлікту, з метою забезпечення права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, справа має бути розглянута за правилами цивільного судочинства лише тому, що позивачу має бути забезпечено доступ до правосуддя, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду в належному (господарському) судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду.
Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 490/9823/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 761/12676/17, від 27 березня 2019 року у справі № 766/10137/17, від 02 лютого 2021 року у справі № 906/1308/19.
З викладеного вбачається, що в даній справі теж наявний юрисдикційний конфлікт, тому з метою забезпечено доступу до правосуддя, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність розгляду указаної справи в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 374, 379, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Черкасиобленерго» від імені якого діє відокремлений структурний підрозділ «Черкаські районні енергетичні мережі» Акціонерного товариства «Черкасиобленерго» - задовольнити.
Ухвалу Черкаського районного суду Черкаської області від 08 вересня 2025 року -скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України.
Повний текст постанови складено 21 листопада 2025 року.
Головуючий Л. І. Василенко
Судді: Н. І. Гончар
О. В. Карпенко