СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/25933/24
пр. № 2/759/1622/25
11 листопада 2025 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді: Петренко Н.О.
за участю секретаря судових засідань Ганнисика А.А.
представника позивача Дейко Є.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «» Фінансова компанія Інвест-Кредо», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та скасування рішення про державну реєстрацію,
І. Зміст позовних вимог.
Позивач, ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ ІНВЕСТ-КРЕДО», звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири від 24 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаком Т.В. за реєстровим №2196, та застосування наслідків недійсності правочину.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що йому належить право вимоги до відповідача 1 за кредитним договором №49.28/21/С-П-05 від 11.10.2005 р. Встановлено, що заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 21.06.2017 р. у справі №759/13586/15-ц стягнуто з відповідача 1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість у розмірі 8 963 172,83 грн. Ухвалою суду від 02.07.2020 р. у цій же справі здійснено заміну стягувача на Позивача.
Позивач вказує, що під час виконавчих дій було виявлено, що договір дарування 1/2 частини квартири ( АДРЕСА_1 ) був укладений 24 жовтня 2016 року (після відкриття провадження у справі про стягнення заборгованості, але до набрання рішенням законної сили) між відповідачем 1 (Дарувальник) та відповідачем 2 (Обдаровуваний, батько Відповідача 1).
Позивач вважає, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним правочином (вчиненим на шкоду кредитору) та фіктивним, оскільки він є безоплатним, укладений між близькими родичами, укладений під час розгляду справи про стягнення значної заборгованості, відповідач 1 продовжує фактично користуватись відчуженим майном.
На думку позивача, правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, а мав на меті уникнення звернення стягнення на майно боржника та невиконання судового рішення, що суперечить засадам добросовісності, розумності та справедливості. Просить позов задовольнити.
ІІ. Заяви, клопотання та інші процесуальні рішення у справі.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 13 грудня 2024 року позову заяву залишено без руху.
25 грудня 2024 року надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 13 січня 2025 року відкрито провадження в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
19 березня 2025 року ухвалою Святошинського районного суду м. Києва підготовче провадження закрито та призначено розгляд справи по суті.
ІІІ. Позиції учасників судового провадження.
Представник позивача надав заяву про розгляд справи без участі та просив задовольнити позовні вимоги.
Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судові засідання не з'являлися, про дату, час та місце повідомлялися належним чином, причини неявки суду не відомі.
ІV. Фактичні обставини встановлені судом та норми права, які підлягають застосуванню та мотиви суду, щодо оцінки аргументів наведених учасниками справи.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Судом встановлено, що заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21.06.2017 р. у справі №759/13586/15-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 8 963 172,83 грн.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2020 року здійснено заміну стягувача у цій справі з ПАТ «Дельта Банк» на Позивача - ТОВ «ФК ІНВЕСТ-КРЕДО».
26 серпня 2020 року Святошинський районний суд м. Києва у справі №759/13586/15-ц задовольнив заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія «Інвест-Кредо» про видачу дублікату виконавчого листа у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. 17 червня 2021 року м. Київ Святошинський районний суд м. Києва у справі №759/13586/15-ц задовольнив заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія «Інвест-Кредо» про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
21.07.2021 року приватним виконавцем Іванютою І.М. відкрито виконавче провадження №66152874 на підставі виконавчого листа №759/13586/15-ц від 09.07.2021 р. про стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача зазначеної заборгованості.
Свідоцтвом про право власності на житло видане Ленінградською РДА в м. Києві 12 травня 1998 р. підтверджено первинне право власності ОСОБА_1 (Відповідач 1) на 1/3 частку квартири.
24 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 ( Дарувальник) та ОСОБА_2 (Обдаровуваний), було укладено Договір дарування частки квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаком Т.В. за реєстровим №2196.
Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта підтверджено укладення договору дарування частки квартири АДРЕСА_2 ). Засвідчено, що право власності на частку було зареєстровано за ОСОБА_2 (Відповідач 2) 24.10.2016 р. на підставі Договору дарування серія та номер 2196.
Відповідно до ч.2, 3, 4 ст.13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Частиною 3 ст.509 ЦК України закріплено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Частиною 1, 3, 5 ст.203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
У статті 215 ЦК України зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1,-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Відповідно до ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Статтею 236 ЦКУ України встановлено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
У частині 4 ст.263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) викладені наступні висновки щодо застосування вищезазначених норм права:
«Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування статей 3, 16, 234 ЦК України з метою охорони прав та інтересів кредитора і забезпечення реальної можливості визнання недійсними договорів, вчинених на шкоду майновим правам та інтересам кредиторів, та для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків.
Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
Суд, з урахуванням наданих доказів та встановлених обставин, кваліфікує оспорюваний Договір дарування як фраудаторний правочин (правочин, вчинений боржником на шкоду кредитору), що є формою зловживання правом.
Суд вважає доведеним, що договір дарування частки квартири від 24.10.2016 р. є фраудаторним і фіктивним, про що свідчить сукупність таких обставин:
договір укладено під час розгляду справи №759/13586/15-ц (2015-2017 рр.) про стягнення боргу. Боржник ( ОСОБА_1 ) мав усвідомлений намір вивести майно з-під можливого стягнення.
договір дарування є безоплатним, що ускладнює кредитору можливість доведення умислу набувача (Обдаровуваного), оскільки він не витрачав кошти.
укладений між близькими родичами (сином та батьком), що свідчить про існування неформальних довірчих відносин, що полегшує узгодження дій, спрямованих на шкоду кредитору.
відповідач 1 (дарувальник) продовжує бути зареєстрованим і фактично проживати у відчуженій квартирі, що підтверджує, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, а лише на юридичну зміну власника.
Дійсною метою укладення цього договору було не реальне набуття обдаровуваним майна, а збереження майна для дарувальника при одночасному уникненні цивільно-правової відповідальності. Таким чином, правочин є фіктивним і порушує імперативні вимоги ст. 203 ЦК України.
З огляду на те, що договір дарування укладено з метою, що завідомо суперечить інтересам кредитора, порушує засади добросовісності та є фіктивним, він підлягає визнанню недійсним на підставі ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України.
Визнання договору недійсним тягне за собою обов'язок суду застосувати наслідки недійсності правочину (ст. 216 ЦК України). Оскільки недійсний правочин не створює юридичних наслідків, право власності на підставі такого договору є неправомірним. Скасування рішення про державну реєстрацію права власності за Обдаровуваним (відповідач 2) та відновлення права власності за Дарувальником (відповідач 1) є необхідним та належним способом захисту порушених майнових прав позивача.
V. Розподіл судових витрат між сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, з відповідачів підлягають стягненню пропорційно судовий збір по 3028,00 грн.
На підставі вищевикладеного, керуючись вимогами ст.ст. 1046, 1047, 1048 1049 ЦК України; ст.ст. 12, 13, 48, 76-82, 141, 229, 259, 263-265, 268, 273, 280, 354 ЦПК України
Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ ІНВЕСТ-КРЕДО» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити .
Визнати недійсним договір дарування частки квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаком Т.В. 24 жовтня 2016 року за реєстровим №2196.
Скасувати рішення про державну реєстрацію права власності (індексний номер 32087612 від 24.10.2016 р.) на частку квартири АДРЕСА_2 , за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ).
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ ІНВЕСТ-КРЕДО» (код. ЄДРПОУ 39761587) судовий збір у розмірі 3028,00 грн
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ ІНВЕСТ-КРЕДО» (код. ЄДРПОУ 39761587) судовий збір у розмірі 3028,00 грн
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання ) без повідомлення сторін зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасники справи якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду, при цьому відповідно до п. п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.
Суддя Н.О. Петренко