печерський районний суд міста києва
Справа № 757/17171/25-ц
пр. № 2-6007/25
13 листопада 2025 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Литвинової І. В.,
за участю секретаря судового засідання - Когут Н. В.,
представника позивача - Григоренка М.І.,
представника відповідача - ОСОБА_6.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом Акціонерного товариства "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву" до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю,
І. Позиція сторін у справі.
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення ОСОБА_1 з займаної житлової площі розміром 41,70 кв. м. загальною площею 53,20 кв. м. в гуртожитку по АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
В обґрунтування позову зазначає, що на підставі ордеру № 02 від 05.03.2008 року ОСОБА_2 вселено разом з сім'єю у житлову площу розміром 41,70 кв.м. загальною площею 53,20 кв.м. в гуртожитку по АДРЕСА_1 . Підставою для вселення ОСОБА_2 було те, що він перебував у трудових відносинах з ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву». Наказом № 30к від 07.04.2014 року ОСОБА_2 звільнено із займаної посади за порушення трудової дисципліни (прогул) згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України. Вважає, що ОСОБА_1 незаконно займає АДРЕСА_2 , що є власністю позивача, у зв'язку з чим підлягає виселенню.
Відповідач у відзиві не визнав позову, заперечував проти його задоволення і просив відмовити, зазначивши, що позивач зловживає своїми процесуальним правама, адже рішенням суду від 13.09.2024 у задоволенні вказаних позовних вимог відмовлено. Окрім того, зазначив про відсутність права позивача розпорядження приміщенням блоку № 22. Як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог представник вказав, що ОСОБА_1 19 років і вона являється студенткою другого курсу навчання в Навчально-науковому інституті менеджменту та психології Державного закладу вищої освіти "Університет менеджменту освіти" (далі ННІМП ДЗВО "УМО"), а відтак як дитина-сирота, знаходиться під захистом держави до досягнення нею 23 років та має право на проживання у гуртожитку.
ІІ. Процесуальні дії і рішення суду.
11 квітня 2025 року вказана позовна заява надійшла до Печерського районного суду м. Києва, для розгляду якої визначено суддю та передано 17 квітня 2025 року, для вирішення питання про відкриття провадження у справі, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
17 квітня 2025 року ухвалою судді позовну заяву залишено без руху, на виконання якої 23 квітня 2025 року представник позивача подав заяву про усунення недоліків.
06 травня 2025 року судом отримано відповідь з Єдиного державного демографічного реєстру з інформацією про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача фізичної особи.
12 травня 2025 року ухвалою судді у справі відкрито провадження для розгляду справи у спрощеному порядку з викликом сторін у судове засідання.
22 липня 2025 року через представника відповідач подав до суду відзив на позов.
13 листопала 2025 року представник відповідача у судовому засіданні подав письмові пояснення.
У судовому засіданні представник позивача позов підтримав і просив суд задовольнити з підстав, наведених у позовній заяві.
Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнала, заперечувала проти задоволення позову, посилаючись на доводи, вказані у відзиві на позов.
Суд, заслухавши обґрунтування і заперечення представників сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
ІІІ. Фактичні обставини справи.
До статутного фонду АТ «КИЇВЗНДІЕП» в процесі корпоратизації товариства було передано будівлю гуртожитку АТ «КИЇВЗНДІЕП», яка розташована за адресою: АДРЕСА_1
ПАТ «КИЇВЗНДІЕП» є товариством, 100% акцій якого належать державі в особі Фонду державного майна України.
На підставі ордеру № 02 від 05.03.2008 року ОСОБА_2 вселено разом з сім'єю: ОСОБА_3 - дружина, ОСОБА_4 - син та ОСОБА_1 - донька, у житлову площу розміром 41, 70 кв.м. загальною площею 53,20 кв.м. в гуртожитку по АДРЕСА_1 , у зв'язку з перебуванням ОСОБА_2 у трудових відносинах з ПАТ «КИЇВЗНДІЕП» (т. 1 а.с. 60).
Наказом № 30к від 7 квітня 2014 року ОСОБА_2 звільнено із займаної посади за порушення трудової дисципліни (прогул) згідно з п. 4 ст. 38 КЗпП України.
Рішенням Печерського районного суду м. Києві від 09.10.2018 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» про поновлення на роботі, стягнення оплати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Постановою Київського апеляційного суду від 23.07.2020 року рішення Печерського районного суду м. Києві від 09.10.2018 року в частині позовної вимоги про поновлення на роботі залишено без змін.
21.06.2017 року ПАТ «КИЇВЗНДІЕП» подало до Печерського район» суду м. Києва позовну заяву про виселення ОСОБА_2 з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.
24.07.2017року Печерським судом м. Києва відкрито провадженні цивільній справі №757/35451/17-ц за позовом ПАТ «КИЇВЗНДІЕП» ОСОБА_2 про виселення з гуртожитку без надаї іншого житла.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішення суду у господарській, цивільній або адміністративній справ, що набрало законної сили, не доказуються про розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києві від 19.04.2021 року за позовом ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» до ОСОБА_2 про виселення з гуртожитку без надання іншого житла закрито провадження у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_2 .
6 травня 2021 року та 19 липня 2021 року ПАТ «Український зональний науково-дослідчий і проектний інститут по цивільному будівництву» звернулось до ОСОБА_3 із вимогою про звільнення житлового приміщення, оскільки вона без жодних правових підстав займає з дітьми житлову кімнату № НОМЕР_1 .
Постановою Київського апеляційного суду від 22 серпня 2023 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року скасовано в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 , до ПАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_5 про визнання наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення та зобов'язання змінити наймача; провадження у справі в цій частині закрито. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ПАТ «Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву» до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_5 про визнання договорів недійсними залишено без змін.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва № 757/44684/21-ц від 20 лютого 2024 року усунуто перешкоди у користуванні майном шляхом виселення неповнолітньої ОСОБА_1 , ОСОБА_4 із займаної житлової площі розміром 41,70 кв.м. загальною площею 53,20 кв.м. в гуртожитку по АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року в частині вимог до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення скасовано та ухвалено по справі в цій частині нове рішення про відмову в позові, мотивуючи тим, що в іншому випадку застосування такого крайнього заходу, як виселення з гуртожитку без надання іншого житла буде становити надмірний та невиправданий тягар для неї, як особи, що мала статус «дитина-сирота» та іншого житла не має.
ІV. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За положеннями ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Як встановлено в ч. 4 ст. 41 Конституції України, право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 316 ЦК України право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно зі ст. 317, 321 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно зі ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Поняття житло не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання житлом, яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Відповідно до ст. 127 ЖК Української РСР, для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті ради.
Статтею 128 ЖК Української РСР визначено, що порядок надання жилої площі в гуртожитках визначається цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Жила площа в гурто-житку надається одиноким громадянам і сім'ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток. Жила площа у спеціальних гуртожитках для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз, надається в порядку, що визначається відповідними органами місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 129 ЖК Української РСР, на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.
Частиною 1 ст. 132 ЖК Української РСР визначено, що сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням.
Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину (ч. 2 ст. 132 ЖК Української РСР).
Згідно з ч. 3 ст. 132 ЖК Української РСР, осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
Абзацом 2 пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12.04.85 року визначено, що якщо гуртожиток надано у зв'язку з роботою, слід з'ясовувати вид трудового договору, укладеного між позивачем і відповідачем, і за яких підстав він був припинений, маючи на увазі, що згідно зі ст. 132 ЖК України без надання іншого жилого приміщення можуть бути виселені сезонні, тимчасові працівники, які припинили роботу, особи, які працюють за строковим трудовим договором, а також інші працівники, які звільнилися за власним бажанням без поважних причин, або звільнені за порушення трудової дисципліни чи вчинення злочину. При припиненні трудового договору з інших підстав вони, як і особи, перелічені в ст.125 ЖК України, можуть бути виселені лише з наданням іншого жилого приміщення.
Так, житло є невід'ємною складовою особистого життя людини, яка має природне право жити так, як бажає, бути захищеною від оприлюднення фактів особистого життя. Але це неможливо без поваги до її житла, де значною частиною проходить це особисте життя, і тому людина має таке ж природне право не тільки на саме житло, а й на недоторканність його.
Саме тому міжнародні правові акти декларують право людини на недоторканність її житла. Зокрема, статтею 12 Загальної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, передбачено: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла... Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».
Аналогічна вимога міститься в статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, який набув чинності для України 23 березня 1976 року.
Виходячи з цих міжнародно-правових актів, Україна в статті 47 Конституції України закріпила право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном і закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Держава гарантує не лише свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.
До такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 27 лютого 2019 року (справа № 761/31830/14-ц).
Згідно із ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCa№№ v. the U№ited Ki№gdom), заява № 19009/04, п. 50).
Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції про права дитини).
Відповідно до ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства", держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Як зазначено у ст. 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.89 № 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.91 № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У випадку наявності будь-якої правової колізії, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень ст. 3 Конвенції "Про права дитини", пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
Відповідно до статті 65 ЖК України, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Стаття 106 ЖК України передбачає, що повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача.
Після смерті батьків Печерською адміністрацією м. Києва 06.09.2023р. було видано Розпорядження № 410 про надання ОСОБА_1 статусу "дитина- сирота".
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 248 СК України дитина-сирота і дитина, позбавлена батьківського піклування, яка проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, прийомній сім'ї, має право, зокрема на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала.
Згідно з частинами першою-третьою статті 32 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також особами з їх числа зберігається право на житло, в якому вони проживали з батьками, рідними до встановлення опіки, піклування, влаштування в прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування за місцем знаходження житла дітей несуть відповідальність за збереження зазначеного у частині першій цієї статті житла і повернення його дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа після завершення терміну перебування у сім'ї опікуна чи піклувальника, прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Жилі приміщення, в яких проживали діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, до влаштування їх у сім'ї громадян України, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також щодо яких є рішення суду, не можуть бути відчужені без отримання згоди на таке від органів опіки та піклування, яка може надаватися лише в разі гарантування збереження права на житло таких дітей.
У статті 56 ЦК України визначено, що органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Права та обов'язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" основними засадами державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, зокрема є захист майнових, житлових та інших прав та інтересів таких дітей.
У статті 11 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" передбачено, що органами опіки та піклування є районні, районні у містах Києві та Севастополі місцеві державні адміністрації, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад. Органи опіки та піклування забезпечують вирішення питань щодо соціального захисту і захисту особистих, майнових, житлових прав та інтересів дітей, подання заяв, клопотань, позовів про захист прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Статею першою Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" визначено, що особи із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - особи віком від 18 до 23 років, у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, та особи, які були віднесені до дітей, позбавлених батьківського піклування.
Що стосується доводів відповідача про відсутність повноважень у ПАТ «КИЇВЗНДІЕП» щодо права розпорядження спірним житловим приміщенням, то суд вважає за необхідне зазначити, що як встановлено вище, дійсно ПАТ «Київ ЗНДІЕП» не є власником державного або комунального майна, яке він утримує, проте він є розпорядником цим майном, що узгоджується з практикою Верховного Суду, відповідно до якої, власником залишається держава чи територіальна громада, а балансоутримувач наділений лише повноваженнями з управління та господарювання цим майном.
Таким чином, суд приймає до уваги, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 , має статус "дитина- сирота", станом на момент розгляду справи їй виповнилось 19 років, що як наслідок вказує на право останньої на проживання у спірному житловому приміщенні та в сукупності свідчить про безпідставність позовних вимог.
Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про необґрунтованість позову.
V. Розподіл судових витрат.
На підставі положень статті 141 ЦПК України, у разі відмови у задоволенні позову судові витрати, у тому числі судовий збір, покладається на позивача.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись
ст.ст. 3, 8, 21, 55, 61, 129, 129-1 Конституції України;
ст. ст. 56, 256, 261, 267, 316, 317, 319, 321, 391 ЦК України;
ст. ст. 9, 65, 106, 127, 128, 129, 132 ЖК Української РСР;
ст. ст. 1, 3, 11, 32 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування";
ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства",
ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 141, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Відмовити у задоволенні позову Акціонерного товариства "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву" до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Повний текст судового рішення буде складено протягом п'яти днів.
Суддя І. В. Литвинова