17 листопада 2025 року
м. Київ
справа №990/397/25
адміністративне провадження № П/990/397/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Соколова В.М.,
суддів: Радишевської О.Р., Смоковича М.І., Білак М.В., Єресько Л.О.,
за участю:
секретаря судового засідання Кандиби Є. С.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Руденка А. О.,
представника відповідача Мовіле О. С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження питання про поновлення строку звернення до Верховного Суду з адміністративним позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправними та нечинними Указів Президента України в частині та
20 серпня 2025 року ОСОБА_1 (надалі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України (надалі також - відповідач), у якому просив:
- визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 14 травня 2018 року №126/2018 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 травня 2018 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» в частині введення в дію позиції 1604 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 травня 2018 року та застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо ОСОБА_1 ;
- визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 21 червня 2018 року №176/2018 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 червня 2018 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» в частині введення в дію позиції 1601 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 червня 2018 року та застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо ОСОБА_1 .
Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано позивачу можливість у десятиденний строк з дня вручення копії цієї ухвали подати заяву про поновлення строку звернення до суду із зазначенням поважних причин для його поновлення, з відповідними обґрунтуваннями та доказами.
09 вересня 2025 року до Суду надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, у якій представник позивача зазначає, що ОСОБА_1 оскаржує у судовому порядку Укази Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018 у частинах, якими до нього було застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції). Позивач дійсно був обізнаний щодо застосування до нього відповідних санкцій на підставі спірних індивідуальних актів Президента України та протягом всього часу їхньої дії вживав заходів як для з'ясування підстав застосування, так і для їхнього скасування, зокрема, звертався за захистом своїх прав та законних інтересів до суду. Позов про визнання протиправними та нечинними в частині Указів Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018 подано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду через понад 7 років після набрання ними чинності, адже порушення прав та законних інтересів позивача внаслідок прийняття таких указів триває, а інші способи захисту виявилися неефективними.
Також представник позивача вказує, що позивач просить визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду з цим позовом з огляду на те, що оскаржувані Укази Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018 набули ознак нормативно-правового акту та їхня дія мала вплив на права, інтереси та обов'язки позивача на дату набрання ними чинності, який зберігався протягом шестимісячного періоду, що передував зверненню до суду з цим адміністративним позовом, та триватиме впродовж усього строку їх чинності, що зумовлює суб'єктивне сприйняття позивачем (яке підкріплене науково-правовим висновком Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого від 11 липня 2025 року № 128-01-806) строків звернення до суду як таких, що обмежуються виключно періодом чинності оскаржуваних указів. Як наслідок, оскаржувані укази не володіють такими ознаками індивідуального акта як вичерпання їх дії виконанням або наявність обмеженого строку дії, натомість фактично розраховані на довгострокове та неодноразове застосування, що надає їм ознак нормативно-правового акта, визначених у пункті 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України), що прямо та безпосередньо впливає не лише на законність таких указів, а й на обчислення строку звернення до суду з адміністративним позовом про їх оскарження.
Зважаючи на це, представник позивача вважає, що спірні укази, як нормативно-правові акти, можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності, про що прямо зазначено у частині третій статті 264 КАС України.
Представник позивача просить не розцінювати звернення позивача у серпні 2025 року до Верховного Суду з позовом про оскарження Указів Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018 як таке, що здійснене з порушенням порядку та строків, передбачених статтею 122 КАС України, оскільки вимога про захист від порушення, спричиненого триваючою дією чинних актів, яка для позивача є реальною, актуальною, об'єктивно обґрунтованою, не може визнаватись такою, що заявлена з пропуском строків звернення до суду.
Ухвалою від 11 вересня 2025 року Верховний Суд відкрив провадження в адміністративній справі та призначив її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом (повідомленням) сторін на 13 жовтня 2025 року.
Одночасно в цій ухвалі Суд повідомив про те, що з урахуванням викладених у заяві про поновлення строку звернення до суду обставин і мотивів поважності причин його пропуску та доказів, наданих на їх підтвердження, існує доцільність з'ясування й оцінки поважності причин пропуску строку звернення до суду у судовому засіданні.
22 вересня 2025 року до Суду від представника Президента України надійшли заперечення проти заяви про поновлення строку на звернення до суду, з огляду на безпідставність такої заяви.
З-поміж іншого, представник відповідача вказує на те, що строки звернення до суду, визначені статтею 122 КАС України, не пов'язують початок перебігу строку на звернення до суду з обізнаністю особи з підставами прийняття оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень. Оспорювані позивачем у відповідній частині Укази Президента України стосуються застосування персональних економічних санкцій щодо визначеної у ньому особи, ОСОБА_1 , а отже, є актом індивідуальної дії.
Також представник відповідача наголошує, що звернення ОСОБА_1 з цим позовом у серпні 2025 року відбулось зі значним пропуском установленого процесуальним законом шестимісячного строку. При цьому звернення до суду з позовом напряму залежало від волевиявлення позивача, а тому наведені ним обставини пропуску строку на звернення до суду не можуть бути визнані поважними причинами пропуску цього строку, що унеможливлює його поновлення. Більше того, сам позивач підтверджує, що був обізнаний про застосування до нього санкції на підставі спірних індивідуальних актів Президента України.
10 жовтня 2025 року до Суду надійшло клопотання про приєднання доказів, у якому представник позивача зазначив, що у відповідь на адвокатський запит ним отримано інформацію від Офісу Президента України, дослідження якої надасть Суду можливість оцінити обґрунтованість прийняття оскаржуваних Указів Президента України та застосування санкцій до позивача.
У судовому засіданні, яке відбулося 13 жовтня 2025 року, представник позивача підтримав заяву про поновлення строку звернення до суду та просив її задовольнити.
Представник відповідача заперечив проти задоволення цієї заяви, просив відмовити у її задоволенні та залишити адміністративний позов без розгляду.
У судовому засіданні Суд оголосив перерву до 17 листопада 2025 року та запропонував позивачу чи його представнику надати письмові пояснення щодо фактичних обставин поважності пропуску строків звернення до суду з позовом у цій справі.
13 листопада 2025 року до Суду надійшли доповнення до заяви про поновлення строку, в яких представником позивача описано в хронологічному порядку дії, які вчинялися позивачем, з метою скасування санкцій, застосованих до нього спірними Указами Президента України, а також надано інформацію щодо направлення адвокатських запитів до органів державної влади та відповідей на них у вигляді таблиць. Надана представником позивача інформація стосується адвокатських запитів від 06 листопада та 01 грудня 2023 року, від 15 січня та 14 лютого 2024 року. Окрім того, представником позивача у поданих доповненнях указано, що позивач двічі звертався з позовами до адміністративного суду з приводу застосування санкцій (справи № 826/13416/18, № 640/7728/20).
Водночас, представник позивача наголосив на тому, що реальне порушення прав ОСОБА_1 спірними Указами Президента України відбулося у березні 2025 року, коли йому було відмовлено у нотаріальному посвідченні довіреності та у здійсненні фінансових операцій, на підставі чого у межах шестимісячного строку останній звернувся до суду з адміністративним позовом у цій справі.
У судовому засіданні 17 листопада 2025 року позивач та його представник повторно підтримали заяву про поновлення строку звернення до суду та просили її задовольнити.
Представник відповідача просив відмовити у задоволенні зазначеної заяви та залишити адміністративний позов без розгляду.
Перевіривши матеріали справи, проаналізувавши наведені у заяві позивача про поновлення строку звернення до Верховного Суду доводи, заслухавши думку представників сторін, Суд дійшов таких висновків.
Стаття 55 Конституції України гарантує право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України.
Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Так, частиною другою статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 118 КАС України передбачено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою про вирішення цього спору і захист своїх прав, свобод чи інтересів.
Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Отже строк, передбачений частиною другою статті 122 КАС України, є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними.
Відповідно до частини першої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву (частина друга статті 123 КАС України).
Норми процесуального закону не містять визначення поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду. Водночас поважними є такі причини пропуску процесуального строку, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду, та підтверджені належними і допустимими доказами.
Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними установлених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду для вирішення спору, відносини стають стабільними. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
Розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об'єктивно оцінюються судом на відповідність принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів).
За змістом статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен при вирішенні питання щодо прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом.
Відповідно до частини першої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У пункті 41 рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» («Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) указав, що «правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків».
Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» («Perez de Rada Cavanilles v. Spain», Reports 1998 -VIII, с. 3255, § 45), рішення від 21 грудня 2010 року «Перетяка та Шереметьєв проти України» («Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine», заяви №17160/06 та № 35548/06, § 34)).
Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України» («Diya 97» v. Ukraine», заява №19164/04, § 47).
У рішеннявід 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України» («USTIMENKO v. UKRAINE«, заява №32053/13) ЄСПЛ зазначив, що сама концепція «поважних причин» не є чіткою, тому для національних судів ще важливішим було вказати причини свого рішення про поновлення пропущеного строку і відновлення провадження у справі заявника.
Якщо строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності.
Принагідно відзначити, що з аналізу змісту заяви про поновлення строку звернення до суду випливає, що поважними причинами пропуску позивачем шестимісячного строку звернення до суду є те, що (1) оскаржувані Укази Президента України за своєю правовою природою є нормативно-правовими актами, оскільки застосовані на їхній підставі санкції не обмежені часовим проміжком, є безстроковими, а тому відповідно до статті 264 КАС України ці Укази можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності; (2) впродовж тривалого часу позивач вчиняв усі можливі дії задля скасування застосованих до нього санкцій шляхом звернення з адвокатськими запитами до органів державної влади та з позовами до адміністративного суду.
Оцінюючи обґрунтованість наведених аргументів у поєднанні з представленими доказами, Суд звертає увагу на таке.
Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).
За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично - діяльнісній (конклюдентній) формах.
З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням конкретних правовідносин.
Існує усталена судова практика Великої Палати Верховного Суду з приводу правової природи указів Президента України про введення в дію рішень Ради національної безпеки і оборони України про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), яка ґрунтується на висновках про те, що такого роду рішення (укази) Глави держави є актами індивідуальної дії, позаяк не містять загальнообов'язкових правил поведінки, а з урахуванням рішення Ради національної безпеки і оборони України, уведеними в дію такими указами, передбачають індивідуалізовані приписи щодо застосування санкцій до конкретних юридичних і фізичних осіб; адресовані цим особам; не регулюють певний вид суспільних відносин, а спрямовані на припинення конкретних правовідносин. Отже, у справах про оскарження означених рішень Президента України підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду (постанови від 01 лютого 2024 року у справі № 990/270/23 (провадження № 11-179заі23), від 24 жовтня 2024 року у справі № 990/277/24 (провадження № 11-214заі24), від 14 листопада 2024 року у справі № 990/240/24 (провадження № 11-207заі24)).
Аналогічні висновки щодо порядку обчислення строків звернення до суду у справах з подібними спірними правовідносинами викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №9901/518/19 (провадження №11-1190заі19), від 05 лютого 2020 року у справі №901/520/19 (провадження №11-1191заі19), від 30 вересня 2020 року у справі №9901/68/20 (провадження №11-157заі20), від 09 лютого 2022 року у справі №9901/473/21 (провадження №11-515заі21).
Звертаючись до змісту спірних правовідносин, необхідно зазначити, що у цій справі предметом оскарження є Укази Президента України від 14 травня 2018 року №126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018 у частинах, які стосуються введення в дію рішень Ради національної безпеки і оборони України про застосування до ОСОБА_1 персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій).
Отже, ці Укази є актами індивідуальної дії, адже не містять загальнообов'язкових правил поведінки, а з урахуванням рішень Ради національної безпеки і оборони України, введених у дію цими Указами, передбачають індивідуалізовані приписи щодо застосування санкцій до конкретних юридичних і фізичних осіб, зокрема позивача; адресовані цим особам; не регулюють певний вид суспільних відносин, а спрямовані на припинення конкретних правовідносин щодо конкретної особи.
Доводи позивача про те, що санкції застосовані до нього безстроково і, як наслідок, Укази Президента України від 14 травня 2018 року №126/2018 та від 21 червня 2018 року № 176/2018 набувають статусу нормативного акта, Судом не приймаються до уваги з огляду на наступне.
Як уже зазначалося, для віднесення акту до категорії нормативно-правових необхідно оцінити його за сукупністю відповідних критеріїв, зокрема, це письмовий документ компетентного органу, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування. Натомість, застосування санкцій «безстроково» не є тотожним із критерієм «багаторазового застосування», що притаманний нормативно-правовому акту.
На основі цього Суд констатує, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.
Це корелюється з уже сформованим та усталеним правовим підходом Великої Палати Верховного Суду, який висвітлений у перелічених постановах, і Суд не вбачає підстав для відступу від нього.
За таких обставин доводи позивача про те, що у спірних правовідносинах при обчисленні строків звернення до суду підлягає застосуванню стаття 264 КАС України є безпідставними та відхиляються Судом.
Повертаючись до аналізу інших доводів позивача, наведених у заяві про поновлення строку звернення до суду, зазначимо, що оскаржуваний позивачем у відповідній частині Указ Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 опубліковано в офіційному друкованому виданні Верховної Ради України «Голос України» (від 19 травня 2018 року № 91), в «Офіційному віснику Президента України» (від 19 травня 2018 року - 2018 рік, № 13, стор. 3, стаття 210), а також в «Офіційному віснику України» (від 5 червня 2018 року - 2018 рік, № 43, стор. 10, стаття 1527, код акта 90352/2018).
Інший оспорюваний Указ Президента України від 21 червня 2018 року № 176/2018 опубліковано в офіційному друкованому виданні Верховної Ради України «Голос України» (від 23 червня 2018 року - № 115), в «Офіційному віснику Президента України» (від 21 червня 2018 року - 2018 рік, № 16, стор. 3, стаття 253), у газеті «Урядовий кур'єр» (від 23 червня 2018 року - № 118), а також в «Офіційному віснику України» (від 10 липня 2018 року - 2018 рік, № 52, стор. 12, стаття 1820, код акта 90700/2018).
Пунктами 3 Указів Президента України № 126/2018 та № 176/2018 визначено, що вони набирають чинності з дня опублікування.
Отже, перебіг строку на звернення до суду з метою оскарження цих актів Президента України розпочинається саме з наступного дня їх опублікування.
Суд зазначає, що законодавством не визначено обов'язку відповідача доводити до відома осіб, до яких застосовано санкції, зміст указів в інший спосіб, аніж їх опублікування в офіційних виданнях.
Оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях уважається належним способом доведення їх до відома.
Відтак, опублікування спірних Указів Президента України, тобто їх оприлюднення, презюмує, що їхній зміст доведено до всіх зацікавлених осіб.
Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала у постановах, зокрема, від 14 листопада 2024 року у справах №990/241/24 та № 990/236/24, від 24 жовтня 2024 року у справі №990/277/24.
Положення частин другої і третьої статті 122 КАС України чітко визначають момент, з яким пов'язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Варто наголосити, що у розрізі питання дотримання строку звернення до суду з цим позовом не є спірним те, що ОСОБА_1 був обізнаний про застосування до нього відповідних санкцій на підставі спірних індивідуальних актів Президента України ще у 2018 році, про що безпосередньо зазначено у заяві про поновлення строку звернення до суду.
Так, із наданих позивачем письмових доказів Суд установив, що у серпні 2018 року він звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києві з позовом до Ради національної безпеки і оборони України про визнання протиправними дій щодо відмови у наданні відповідних документів Президенту України для виключення ОСОБА_1 зі списків (Додаток 1 № 1604) Указу Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 та зобов'язання надати відповідні документи Президенту України щодо виключення ОСОБА_1 зі списків (Додаток 1 № 1604) Указу Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року у справі № 826/13416/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.
У квітні 2020 року позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києві з позовом до Міністерства закордонних справ України, Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб - Ради національної безпеки і оборони України, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо невнесення пропозиції про скасування санкцій щодо ОСОБА_1 та зобов'язання вчинити такі дії.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2021 року у справі № 640/7728/20, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2021 року, позовні вимоги задоволено у повному обсязі.
Однак постановою Верховного Суду від 14 вересня 2022 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2021 року у справі № 640/7728/20 та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У вказаній постанові Верховний Суд наголосив на тому, що сама по собі вказана бездіяльність Міністерства закордонних справ України та Кабінету Міністрів України не є юридично значимими для спірних правовідносин, а належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача внаслідок застосування до нього санкцій є саме оскарження відповідного Указу Президента України, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до якого до позивача застосовано санкції.
На основі вказаного можна констатувати, що ОСОБА_1 ще у 2018 році дізнався про порушення своїх законних прав та інтересів оскаржуваними Указами Президента України; до того ж у постанові суду касаційної інстанції від 14 вересня 2022 року у справі № 640/7728/20 було наголошено на необхідності обрання іншого способу судового захисту - оскарження до адміністративного суду саме Указів Президента України, а не дій та/або бездіяльності інших державних органів.
Проте, позивач й надалі, упродовж 2023- 2024 років, обирав інший спосіб захисту своїх порушених прав, а саме: шляхом подання його представником до органів державної влади адвокатських запитів з метою отримання інформації щодо підстав застосування санкцій.
З адміністративним позовом у цій справі позивач звернувся до Верховного Суду 20 серпня 2025 року, тобто через понад сім років, як йому стало відомо про порушення його прав, свобод та інтересів, що, на думку Суду, свідчить не лише про пропуск шестимісячного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 122 КАС України, а й «розумного» строку для такого звернення.
Суд наголошує, що початок обчислення строків звернення до адміністративного суду процесуальний закон пов'язує саме з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, а не з моментом, коли їй стали відомі підстави прийняття рішення суб'єктом владних повноважень.
Вчинення позивачем описаних дій та обрання інших способів захисту своїх прав та інтересів, аніж оскарження у судовому порядку безпосередньо Указів України №126/2018 та №176/2018, є його власним рішенням і волевиявленням, а тому не можуть розцінюватися Судом як поважні причини пропуску строку звернення до суду з цим адміністративним позовом.
Не можна залишити без уваги й твердження представника позивача у доповненнях до заяви про поновлення строку про те, що оскаржувані Укази Президента України порушили права ОСОБА_1 у березні 2025 року, після чого останній протягом шести місяців звернувся до Верховного Суду з цим позовом. Як зазначає представник позивача, реальне та документально підтверджене порушення прав позивача відбулося саме у березні 2025 року, коли державним нотаріусом йому було відмовлено у посвідченні довіреності та після відмови у здійсненні фінансових операцій саме із підстав застосування до нього санкцій.
У контексті цих тверджень примітно зауважити, що такі аргументи суперечать не лише позиції представника позивача щодо обчислення строків звернення, а й у цілому вчиненим діям позивача впродовж семи років до моменту звернення до Верховного Суду з цим позовом.
Підсумовуючи вищесказане, Суд уважає, що у заяві про поновлення строку звернення до суду позивач не вказав, які саме об'єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення до суду в установлений процесуальним законодавством строк. Позивачем не наведено змістовних і вагомих доводів, які б указували на його бажання вчасно реалізувати свої процесуальні права щодо оскарження спірних Указів Президента України у судовому порядку, як і не доведено, що у цій справі можливість вчасного подання ним позовної заяви не мала суб'єктивного характеру, тобто не залежала від його волевиявлення.
Сторони зобов'язані вживати всіх можливих заходів для реалізації своїх прав у межах встановлених процесуальних строків. Навіть у складних життєвих обставинах, пов'язаних зі станом здоров'я чи зовнішніми факторами, не усувається обов'язок особи діяти розумно та обачно. Відсутність доказів вжиття таких заходів свідчить не про об'єктивну неможливість звернення до суду, а про недбалість у реалізації процесуального права, що виключає визнання причин пропуску строку поважними.
Подібний підхід висловлений Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22.
У випадку, що розглядається, пропуск строку звернення до суду через небажання позивача у повній мірі реалізувати свої процесуальні права не є поважною причиною пропуску строку на звернення до суду з відповідним позовом.
Таким чином, вирішуючи питання про поновлення строку звернення до Верховного Суду з адміністративним позовом у цій справі, Суд не встановив обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення позивача, та пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами. Обставини, на які покликається позивач, обґрунтовуючи недотримання ним строку звернення до суду, не дають достатніх і переконливих підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та його поновлення.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Узагальнюючи зазначене, Суд дійшов висновку, що підстави пропуску позивачем строку звернення до суду з цим адміністративним позовом є неповажними, а тому наявні підстави для відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до Суду. У зв'язку із цим, позов, у силу приписів КАС України, необхідно залишити без розгляду.
Керуючись статтями 22, 122, 123, 240, 248, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
Визнати неповажними підстави пропуску строку звернення до суду з адміністративним позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправними та нечинними Указів Президента України в частині.
В задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з адміністративним позовом у справі № 900/397/25 відмовити.
Позов ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправними та нечинними Указів Президента України від 14 травня 2018 року №126/2018 в частині (введення в дію позиції 1604 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 травня 2018 року) та від 21 червня 2018 року №176/2018 в частині (введення в дію позиції 1601 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 червня 2018 року) - залишити без розгляду.
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на ухвалу Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня складення її повного тексту.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст ухвали складено та підписано 21 листопада 2025 року.
...........................
...........................
...........................
...........................
...........................
В.М. Соколов
О.Р. Радишевська
М.І. Смокович
М.В. Білак
Л.О. Єресько ,
Судді Верховного Суду